ф
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 640/23036/20
адміністративне провадження № К/9901/34439/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 травня 2021 року (суддя Іщук І.О.) і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 липня 2021 року (судді: Кузьмишина О.М., Костюк Л.О., Мєзєнцев Є.І.) у справі №640/23036/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Державна судова адміністрація України, Державна казначейська служба України, про визнання протиправними дій та бездіяльності, стягнення компенсації суддівської винагороди,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві (далі - відповідач, ТУ ДСА в м. Києві), у якому просив:
- визнати протиправними дії та бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві щодо виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди у зменшеному розмірі та невжиття заходів до компенсації недоотриманої ОСОБА_1 суддівської винагороди з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року;
- стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві на користь ОСОБА_1 275 719, 84 грн у рахунок компенсації суддівської винагороди з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив про те, що відповідач безпідставно і протиправно не застосовує з 18 квітня 2020 року положення статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у зв`язку з чим заборгованість між належною до виплати та виплаченою суддівською винагородою через запровадження відповідних обмежень з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року, виходячи з проведеного розрахунку за щомісячними розрахунковими листами, становить у загальному підсумку 275 719,84 грн.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 травня 2021 року позов задоволено повністю.
Визнано протиправними дії та бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві щодо виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди в зменшеному розмірі та невжиття заходів до компенсації недоотриманої ОСОБА_1 суддівської винагороди з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року.
Стягнуто з Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. на користь ОСОБА_1 275 719,84 грн у рахунок компенсації суддівської винагороди у період з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року.
Допущено до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві на користь ОСОБА_1 суми суддівської винагороди у межах суми виплати за один місяць.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 липня 2021 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 травня 2021 року змінено та викладено частину першу і другу резолютивної частини рішення у наступній редакції:
"Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві щодо невжиття заходів компенсації недоотриманої суддівської винагороди з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року ОСОБА_1 ".
В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 травня 2021 року залишено без змін.
Суд першої інстанції дійшов висновку, з яким погодився суд апеляційної інстанції про те, що нарахування та виплата суддівської винагороди позивачки із застосуванням обмежень, визначених статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" здійснювалася у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року (за винятком днів відпустки), тобто нараховуючи та виплачуючи позивачу суддівську винагороду із застуванням обмеженням її розміру, відповідач діяв з порушенням вимог статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що призвело до порушення прав позивача та гарантій незалежності судді.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у цьому випадку мала місце бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України у місті Києві щодо невжиття заходів до компенсації недоотриманої суддівської винагороди з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року, а не визнання протиправним дії щодо нарахування та виплати суддівської винагороди у меншому розмірі, тому судом апеляційної інстанції змінено пункт 2 резолютивної частини рішення суду першої інстанції.
Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування
Територіальне управління Державної судової адміністрації України в місті Києві у своїй касаційній скарзі не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, уважає їх необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, оскільки судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Скаржник просить суд скасувати рішення судів попередніх інстанцій та направити справу до суду першої інстанції.
Правовими підставами для касаційного оскарження судових рішень у цій справі ТУ ДСАУ у місті Києві указало пункти 1, 4 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).
Обґрунтовуючи свою позицію відповідач зазначив, що суди попередніх інстанцій не взяли до уваги висновок Верховного Суду, викладений у пункті 73 постанови від 03 березня 2021 року у справі № 340/1916/20. Пояснив, що як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня він не мав правових підстав виплачувати позивачці (протягом квітня-серпня 2020 року) суддівську винагороду у повному обсязі, тобто без урахування обмежень, встановлених статтею 29 Закону № 294-IX (у редакції, викладеній згідно із Законом № 553-ІХ). Додав, що як суб`єкт владних повноважень діяв відповідно до закону і не міг визначати який нормативно-правовий акт має перевагу, який слід виконувати і яким чином.
Частиною 4 статті 328 КАС України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 1частини другої статті 353 КАС України, визначено, що підставою для скасування судового рішення апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.
Обґрунтовуючи пункт 1 частини другої статті 353 КАС України, як підставу касаційного оскарження скаржник указує, що суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, виходили з того, що порушення прав позивача допустило саме Управління. Разом з тим, Верховний Суд постановою від 03 березня 2021 року у справі №340/1916/20 направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції для визначення належного відповідача у цих правовідносинах та орієнтував суди нижчих інстанцій на те, щоб дослідили обставини щодо розпорядження бюджетними коштами, виділеними на виплату суддівської винагороди. Так, рішення Окружного адміністративного суду міста Києві у цій справі було прийнято 11 травня 2021 року, тобто, вже після того як Верховний Суд у своїй постанові 03 березня 2021 року справи №340/1916/20 дійшов вищезгаданого висновку, однак, в цій частині судом першої інстанції обставини не досліджувалися. В свою чергу, Шостим апеляційним адміністративним судом у постанові від 14 липня 2021 року було надано оцінку нормам чинного законодавства в розрізі із заявленим предметом спору, в той же час, обставини щодо розпорядження Управлінням бюджетними коштами, виділеними на виплату суддівської винагороди, з огляду на вищезазначену позицію Верховного Суду, лишилися не дослідженими.
Позиція інших учасників справи
Від Державної судової адміністрації України до Суду надійшов відзив на касаційну скаргу відповідача.
ДСА України зазначає, що у період з квітня по серпень 2020 року стаття 29 Закону № 294-IX у редакції, викладеній згідно із Законом №553-ІХ, була чинною. Конституційний Суд України визнав її такою, що не відповідає Конституції України (неконституційною) Рішення від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 не має зворотної дії у часі. Отже, з 28 серпня 2020 року суддівська винагорода виплачується у повному обсязі. Водночас, з 18 квітня 2020 року і до дати ухвалення указаного Рішення діяли законодавчо встановлені обмеження щодо розміру виплати суддівської винагороди, не виконувати яких ТУ ДСА як розпорядник бюджетних коштів не могло.
Рух касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 травня 2021 року і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 липня 2021 року.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 29 листопада 2021 року зазначену адміністративну справу призначив до розгляду.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
Указом Президента України від 12 січня 2007 року № 11/2007 ОСОБА_1 призначений строком на п`ять років на посаду судді Солом`янського районного суду міста Києва.
Постановою Верховної Ради України від 09 лютого 2012 року № 4374-VI позивача обрано суддею безстроково. З 12 січня 2007 року і станом на день звернення до суду ОСОБА_1 працює суддею Солом`янського районного суду міста Києва.
Позивачу присвоєно науковий ступінь кандидата юридичних наук, 14 жовтня 2009 року Президією Вищої атестаційної комісії України прийнято рішення про видачу диплому кандидата наук.
Відповідно до копії розрахунку належної до виплати суми з січня 2020 року до 18 квітня 2020 року суддівська винагорода відповідачем нараховувалася та виплачувалася враховуючи:
розмір посадового окладу, що становить 30 прожиткових мінімумів доходів громадян;
доплату за вислугу років за наявності стажу більше 15 років - 40 відсотків посадового окладу;
доплату за науковий ступінь - 15 відсотків посадового окладу;
регіональний коефіцієнт 1,25 (для м. Києва).
Разом з тим, з 18 квітня 2020 року належна до виплати позивачу суддівська винагорода обмежена 10 мінімальними розмірами заробітної плати, що становить 47 230,00 грн до відрахування з неї податків та зборів.
Всього обмеження доходу позивача станом на 31 серпня 2020 року з 18 квітня 2020 року становить 275 719,84 грн, що не заперечується відповідачем.
Уважаючи дії та бездіяльність відповідача протиправними позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.
Релевантні джерела права
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
У преамбулі Закону № 1402-VIII зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
За частинами першою, другою статті 4 Закону № 1402-VIII судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом.
Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Відповідно до частини першої статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
За частиною другою статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Відповідно до частини третьої статті 135 Закону № 1402-VIII (яка згідно з Рішенням Конституційного Суду України № 4-р/2020 від 11 березня 2020 року діє в редакції Закону № 1774-VIII) базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року
18 квітня 2020 року набрав чинності Закон № 553-IX, згідно з пунктом 10 розділу І якого Закон № 294-IX доповнено, зокрема, статтею 29 такого змісту (тут мовиться про редакцію Закону № 294-IX, яка діяла до ухвалення Рішення Конституційного Суду України № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року): "установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки (частина перша).
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України (частина друга).
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)" (частина третя).
Конституційний Суд України Рішенням від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону № 294-IX зі змінами; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II "Прикінцеві положення" Закону № 553-IX.
За текстом цього Рішення, указані положення законів № 294-IX, № 553-IX, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Висновки Верховного Суду
Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Згідно з частиною другою статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.
Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства, уважає за необхідне зазначити таке.
У справі №340/1916/20 виник у зв`язку із обмеженням виплати суддівської винагороди у період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року на підставі статті 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними згідно із Законом № 553-ІХ), що зумовило звернення до суду з позовом про нарахування недоотриманих коштів (суддівської винагороди). Відмінним є предмет спору і суб`єктний склад спірних правовідносин, але, пам`ятаючи про підстави їх виникнення та власне суть порушеного права, за захистом якого подавався позов (у справі № 340/1916/20), у зіставленні з підходом і мотивами суду касаційної інстанції, на яких базується згадана постанова, можна констатувати, що на застосовність правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 03 березня 2020 року у справі № 340/1916/20, до цієї справи зазначені відмінності не впливають.
Варто наголосити, що у розрізі встановлених обставин справи №340/1916/20 Верховний Суд у постанові від 03 березня 2020 року висловив правову позицію з приводу застосування положень статті 135 Закону № 1402-VIII при виплаті суддівської винагороди (у період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року), усуваючи таким чином правову колізію, яка виникла у зв`язку із набранням чинності положень Закону №553-ІХ, яким Закон №294-ІХ було доповнено статтею 29. Тобто у справі №340/1916/20 Верховний Суд головним чином загострив увагу на тому, який нормативно-правовий акт підлягає застосуванню при визначенні розміру суддівської винагороди. Власне, це й було тим основним питанням, якого стосувався правовий висновок Верховного Суду.
Зокрема, у постанові від 03 березня 2020 року Верховний Суд зазначив, що розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону № 1402-VIII, який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України (пункт 54). Зміни до цього Закону в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у період, про який мовиться у позовній заяві (з квітня по травень 2020 року) не вносилися, тож законних підстав для обмеження її виплати (десятьма прожитковими мінімумами) не було (пункт 55).
Щодо Закону № 553-ІХ (яким внесено зміни до Закону № 294-ІХ, зокрема доповнено його статтею 29 (пункт 10 розділу І Закону № 553-ІХ), то у розрізі наведених вище міркувань та правового регулювання спірних відносин колегія суддів зазначає, що цей Закон, позаяк він не є законом про судоустрій, ним чи іншим законом не вносилися зміни до Закону №1402-VIII (стосовно розміру суддівської винагороди), не може встановлювати розміру винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв`язку з набранням чинності Законом №553-ІХ, має вирішуватися на користь Закону № 1402-VIII (пункт 56). <…> Для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону №1402-VIII, які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону №294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ). Ще раз підкреслюємо, що Основний Закон України має найвищу юридичну силу, тож "спеціальність" Закону № 1402-VIII, зокрема його статті 135, що спирається передусім на конституційні положення частини другої статті 130 і є своєрідним її "продовженням", у цьому випадку безапеляційно долає доктринальний принцип подолання колізії правових норм, за яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попереднього (попередніх) (пункт 58).
У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій правильно застосували норми статті 135 Закону №1402-VIII, констатуючи, що цей закон є спеціальним для спірних правовідносин і неправомірним було обмеження виплати позивачу суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застуванням щомісячного обмеження її нарахування сумою 47320 грн згідно з частиною третьою статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами та доповненнями, внесеними Законом України №553-ІХ від 13 квітня 2020 року.
За таких обставин та правового врегулювання Верховний Суд уважає правильними висновки суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправними дій Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві щодо нарахування та виплати суддівської винагороди судді ОСОБА_1 за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року із застосуванням щомісячного обмеження її нарахування згідно з частиною 3 статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 13 квітня 2020 року №553-ІХ, в редакції, яка діяла з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року.
Верховний Суд зазначає, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.
Дії - це певна форма поведінки суб`єкта владних повноважень, яка полягає у здійсненні суб`єктом владних повноважень своїх обов`язків у межах наданих законодавством повноважень чи всупереч їм.
Відповідно до обставин цієї справи, відповідач виплачував позивачу суддівську винагороду, однак, у меншому розмірі, аніж це передбачено спеціальним законодавством, тому у цьому випадку має місце вчинення відповідачем протиправних дій.
Таким чином, суд апеляційної інстанції помилково змінив рішення суду першої інстанції в частині визнання протиправними дій Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві щодо нарахування та виплати суддівської винагороди судді ОСОБА_1 за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року та обрав неналежний спосіб захисту прав позивача в цій частині.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що згаданою вище постановою від 03 березня 2020 року у справі №340/1916/20 Верховний Суд направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, адже для правильного вирішення спору потрібно було визначити належного відповідача у цих правовідносинах.
У ситуації, яка склалася у зв`язку із прийняттям Закону № 553-ІХ і, як наслідок, обмеження виплати суддівської винагороди десятьма прожитковими мінімумами протягом квітня-серпня 2020 року, безсумнівним, з огляду на висловлену правову позицію Верховного Суду, є те, що обмеження розміру суддівської винагороди протягом вказаного періоду було неправомірним. Поміж тим, при вирішенні питання про те, який суб`єкт владних повноважень повинен відповідати у такій-от ситуації за позовом, а також яким є ефективний спосіб захисту порушеного права, суд касаційної інстанції, направляючи справу (№340/1916/20) на новий розгляд, орієнтував суди нижчих інстанцій на те, щоб дослідили обставини щодо розпорядження бюджетними коштами, виділеними на виплату суддівської винагороди.
Так, відповідачем у справі №340/1916/20 був апеляційний суд (у якому позивач працює суддею), а предметом спору - наказ голови цього суду (в частині пункту 1, у якому йдеться про обмеження нарахування та виплати суддівської винагороди за квітень 2020 року, починаючи з 18 квітня 2020 року, який був застосований до судді Кропивницького апеляційного суду ОСОБА_2 із застуванням обмеження нарахування у сумі 47 320,00 грн). У контексті спірних правовідносин тієї справи і фактичних підстав їх виникнення питання про те, чи міг апеляційний суд (як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня) виконувати свої зобов`язання по виплаті суддівської винагороди у повному обсязі (з огляду на наявність чи відсутність у нього фінансових ресурсів на цю виплату) було недослідженим. Тому оцінити правомірність дій конкретно відповідача (як розпорядника бюджетних коштів) у вимірі спірних правовідносин тієї справи, а також чи ефективним у такому випадку був застосований судами спосіб захисту порушеного права суд касаційної інстанції у межах своїх повноважень на цій стадії не міг. Для захисту порушеного права вимагалося з`ясувати додаткові обставини (як-от щодо обсягу фінансування потреб на виплату суддівської винагороди протягом спірного періоду, зокрема чи вносилися зміни до кошторису суду в цій частині і які, яким чином розпорядилися цими коштами) для того, щоб правильно визначити відповідача за позовом і належний спосіб захисту (адже інакше сама лиш констатація адміністративним судом порушення права судді на отримання суддівської винагороди без його (ефективного) захисту, зважаючи на завдання адміністративного судочинства, була б позбавлена сенсу).
Повертаючись до обставин цієї справи, зазначимо, що, задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення з Територіального управління Державної судової адміністрації України на користь ОСОБА_1 275 719,84 грн у рахунок компенсації суддівської винагороди у період з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року, суди попередніх інстанцій, виходили з того, що порушення прав позивача допустило ТУ ДСА.
Щодо належного відповідача за цим позовом (ТУ ДСА) і обраного способу захисту порушеного права, колегія суддів зазначає таке.
У постанові від 03 березня 2020 року в справі №340/1916/20 Верховний Суд не висловлював правової позиції з приводу того, хто має бути відповідачем за позовом (у справі №340/1916/20), позаяк цей аспект вказаної справи вимагав з`ясування додаткових обставин, у зв`язку з чим справу направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Аналогічне питання виникло також в межах спірних правовідносин цієї справи.
Судячи зі змісту рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції, вони теж не з`ясовували обставин справи у цій площині. Зокрема поза увагою залишилися питання щодо обсягів фінансування витрат на виплату суддівської винагороди суддям Солом`янського районного суду міста Києва та безпосередньо позивачу протягом спірного періоду.
Зважаючи на мотиви, які навів Верховний Суд у постанові від 03 березня 2020 року в справі №340/1916/20, орієнтуючи суди нижчих інстанцій на те, що має значення для визначення належного відповідача (у схожих правовідносинах), колегія суддів зазначає, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій у цій частині не відповідають тим настановам і вказівкам, які за подібних обставин справи (№ 340/1916/20) позначив Верховний Суд для правильного вирішення спору щодо виплати суддівської винагороди.
З огляду на зазначене, колегія суддів зазначає, що висновки суду першої інстанції, з якими погодився суд апеляційної інстанції, про задоволення позовних вимог в частині стягнення саме з Територіального управління Державної судової адміністрації України на користь ОСОБА_1 275 719,84 грн у рахунок компенсації суддівської винагороди у період з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року є передчасними, що, відповідно до вимог частини другої статті 353 КАС України, є підставою для скасування судового рішення в цій частині і направлення справи на новий розгляд.
Водночас з метою запобігання неоднозначному розумінню чи двоякому підходу до вирішення цієї справи колегія суддів уважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 148 Закону № 1402-VIII, Державна судова адміністрація України (далі - ДСА) здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення усіх інших судів, окрім Верховного Суду та вищих спеціалізованих судів; функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління ДСА.
Відповідно до статті 149 Закону № 1402-VIII суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.
На думку колегії суддів, для правильного вирішення цієї справи суди попередніх інстанцій мали б з`ясувати також правовий (звідси і процесуальний) статус ДСА (через призму її компетенції щодо розпорядження бюджетними коштами, виділеними на фінансування судів) у застосуванні обмежень при виплаті суддівської винагороди (позивачу), передбачених частинами першою, третьою статті 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ), адже ТУ ДСА як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня може здійснювати свої повноваження виключно в межах тих асигнувань, які ДСА затвердила у його кошторисі (на 2020 рік).
Виплата суддівської винагороди (відповідачем) із застосуванням обмежень, передбачених статтею 29 Закону № 294-ІХ (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ), на думку колегії суддів, могла бути обумовленою, окрім іншого, меншим обсягом бюджетних асигнувань головним розпорядником на оплату праці суддівського корпусу (протягом спірного періоду), що вочевидь свідчить про безпосередню участь ДСА у механізмі фінансування видатків на виплату суддівської винагороди, зокрема й до появи заборгованості з її виплати протягом квітня-серпня 2020 року.
Зважаючи на наведені положення статей 148, 149 Закону № 1402-VIII у зіставленні з положеннями частини першої, пункту 1 частини другої, частини п`ятої статті 22, частини першої статті 23 Бюджетного кодексу України, колегія суддів дійшла висновку, що позаяк головним розпорядником бюджетних коштів, виділених, зокрема, на виплату суддівської винагороди (суддям місцевих і апеляційних судів) є ДСА, яка, серед іншого, визначає обсяг видатків розпорядників нижчого рівня на ці потреби, то саме ДСА як суб`єкт владних повноважень мала б відповідати за погашення заборгованості, яка виникла внаслідок невиплати судді у повному обсязі суддівської винагороди.
Крім того, Суд зазначає, що у віданні ДСА діє окрема бюджетна програма для забезпечення виконання судових рішень - КПКВ 0501150 "Виконання рішень судів на користь суддів", призначена саме для таких цілей. За правилами пункту 25 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року №845, наявність такої програми означає, що списання коштів здійснюватиметься саме за нею. У цьому зв`язку треба зауважити також, що, враховуючи приписи частини першої статті 2, частини першої статті 3 Закону України від 05 червня 2012 року № 4901-VI "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", списання коштів за судовими рішеннями, боржником за якими є державний орган, можливе у тому випадку, коли способом захисту порушеного права буде стягнення коштів (тут маємо на увазі - з ДСА).
У розрізі обставин цієї справи колегія суддів не намагається заперечити, що ТУ ДСА є належним відповідачем за позовом. Зазначення цього органу як відповідача у цій справі видається цілком закономірним, адже саме він як розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня нараховує і виплачує суддівську винагороду суддям Солом`янського районного суду міста Києва. Тож його дії у ситуації, яка виникла з виплатою (в обмеженому розмірі) суддівської винагороди теж вимагали правового оцінювання, що суди першої та апеляційної інстанцій і зробили.
Водночас, з огляду на наведені міркування, правильне вирішення справи і застосування ефективного способу захисту порушеного права вимагає, щоб відповідачем за цим позовом також була ДСА, яка є головним розпорядником бюджетних коштів і несе відповідальність за належне фінансування судів, зокрема й витрат на суддівську винагороду.
Між тим, суб`єктний склад учасників цієї справи залишився таким, яким його визначила позивач. Ураховуючи принцип офіційного з`ясування обставин справи, суд першої інстанції може самостійно залучити співвідповідача (частина третя статті 48 КАС) чи залучити другого відповідача (частина четверта статті 48 КАС), якщо для цього є підстави. На думку колегії суддів, в такій площині суди першої та апеляційної інстанцій спірних правовідносин не розглядали.
Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, в постановах Верховного Суду від 23 червня 2021 року в справі №520/13014/2020, від 22 липня 2021 року в справі №160/12091/20, від 05 жовтня 2021 року в справі №640/23385/20 та інших.
Відповідно до частин першої, другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу; або <…>.
Отже, в обсязі встановлених в цій справі обставин у зіставленні з правовим регулюванням спірних правовідносин колегія суддів вважає, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій в частині задоволення позовних вимог про стягнення з Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. на користь ОСОБА_1 275 719,84 грн у рахунок компенсації суддівської винагороди у період з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року, є передчасними, а правильне вирішення справи в цій частині вимагає дослідження доказів і з`ясування на цій підставі обставин, у зв`язку з чим справу слід направити на новий розгляд (в цій частині).