iplex360.Демо.Судові рішення

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 640/3806/20

адміністративне провадження № К/9901/36063/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 липня 2020 року (суддя Катющенко В.П.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року (судді: Ганечко О.М., Кузьменко В.В., Василенко Я.М.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та моральної шкоди,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування.

ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулась до суду з позовом до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України (далі - відповідач, Мінекономіки), у якому просила:

-визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 17 січня 2020 року № 162-к "Про звільнення ОСОБА_1" у частині звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора департаменту розвитку підприємництва та регуляторної політики;

- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника директора департаменту розвитку підприємництва та регуляторної політики;

- стягнути з Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 18 лютого 2020 року до поновлення на посаді;

- стягнути з Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України на користь ОСОБА_1 50000,00 грн моральної шкоди.

В обґрунтування позовних вимог зазначено про те, що відповідачем при прийнятті наказу про звільнення не попереджено позивачку про наступне вивільнення за два місяці, як передбачено Кодексом законів про працю України, не запропоновано іншої роботи в міністерстві, не погоджено звільнення з профспілкою міністерства та вищестоящого органу, як члена профспілкового комітету, не враховано наявність у позивачки додаткового переважного права на залишення на роботі, як особи з інвалідністю, що не досягла пенсійного віку. Враховуючи характер правопорушення з боку відповідача, а також, що позивачка зазнала дуже глибоких фізичних та душевних страждань у зв`язку з повторним незаконним звільненням, яке позбавило останню можливості реалізації функцій державного службовця і соціального захисту як інваліда, та вимушеним повторним зверненням до суду за захистом своїх прав, позивачка вважає обґрунтованою сумою для стягнення в якості відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями керівництва Мінекономіки, які призвели до незаконного звільнення, у розмірі 50000,00 грн.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 липня 2020 року адміністративний позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 17 січня 2020 року № 162-к.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника директора департаменту розвитку підприємництва та регуляторної політики Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України з 18 лютого 2020 року.

Стягнуто з Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 18 лютого 2020 року по 07 липня 2020 року у сумі 130712,40 грн.

У задоволенні вимоги про відшкодування моральної шкоди відмовлено.

Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги виходив з такого:

- на час звільнення позивачки, редакція Закону № 889-VIII, не передбачала обов`язку роботодавця пропонувати працівнику можливість переведення на іншу посаду відповідно до його кваліфікації перед звільненням;

- за висновками суду першої інстанції, звільнення позивачки з посади відбулось з порушенням вимог статей 40, 42, 43 КЗпП, а також, на підтвердження протиправності звільнення позивачки додатково вказує зміст протоколу оперативної наради від 16 січня 2020 року, яким, без жодних пояснень констатовано неможливість переведення до нової структури Департаменту Поплавської Л.В.;

- суд першої інстанції, за наслідком розгляду спору, також констатував, що посада, яку обіймала позивачка, не була скорочена, а у відповідача не було правових підстав для звільнення останньої з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII;

- у частині вимог про стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції вказав на те, що позивачем належним чином не доведено факту того, що спірним наказом відповідача їй заподіяно моральну шкоду та якими доказами вона підтверджується (наявність душевних переживань, погіршення стану здоров`я тощо), наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями (бездіяльністю) відповідача та заподіянням позивачеві шкоди. Водночас сам по собі факт протиправної поведінки відповідача не свідчить про завдання позивачеві моральної шкоди.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року скасовано рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 липня 2020 року в частині відмови в задоволенні вимоги ОСОБА_1 до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України про стягнення моральної шкоди та в частині задоволення позовних вимог про скасування наказу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України № 162-к від 17 січня 2020 року. Прийнято нову постанову в цій частині, якою стягнуто з Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 10000,00 грн (десять тисяч гривень, 00 копійок). Визнано протиправним та скасовано пункту 1 наказу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 17 січня 2020 року № 162-к. У іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 липня 2020 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що суд першої інстанції, в резолютивній частині визнаючи протиправним та скасовуючи наказ Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 17 січня 2020 року № 162-к в цілому, помилково вийшов за межі позовних вимог, без наявних на те підстав, що визначені статтями 5, 9 КАС України. При цьому зазначив, що зміст пункту 2 наказу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 17 січня 2020 року № 162-к, який не оскаржувався позивачкою, врегульовує розрахунки роботодавця з працівником при звільненні, що є дискреційними повноваженнями роботодавця, на якого покладено розрахунок та коригування відповідних виплат у разі поновлення працівника на посаді за рішенням суду. Тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку про визнання протиправним та скасування пункту 1 наказу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 17 січня 2020 року № 162-к, у відповідності до обсягу заявлених позовних вимог.

Також суд апеляційної інстанції визначаючи суму, що підлягає стягненню, виходив з характеру страждань, їх тривалості та вважав, що заявлені до відшкодування 50000 грн є неспівмірним із заподіяною шкодою. Суд вважав необхідним стягнути з відповідача на користь позивачки, на відшкодування моральної шкоди 10000,00 грн.

В решті висновків суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.

Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування.

Скаржник у своїй касаційній скарзі не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, вважає їх необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, оскільки судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень у справі. Скаржник просить суд скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові повністю.

Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, зазначивши підставами касаційного оскарження судових рішень пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Обґрунтовуючи пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, як підставу касаційного оскарження відповідач вказує на те, що Верховним Судом не сформовано практики щодо правовідносин пов`язаних із звільненням працівника за новою редакцією статті 87 Закону України "Про державну службу". Вказаним законом внесено зміни щодо відсутності посилання на застосування Кодексу законів про працю України при звільненні працівника та скасовано попередження про наступне вивільнення державного службовця за два місяці і пропонування роботодавцем іншої рівноцінної посади державної служби, а у разі відсутності такої посади іншої роботи (посади державної служби).

Позиція інших учасників справи.

Від позивачки до суду надійшов відзив на касаційну скаргу відповідача, в якому вона просить залишити без задоволення касаційну скаргу відповідача, а рішення судів попередніх інстанцій без змін.

Рух касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 липня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 листопада 2020 року.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 29 листопада 2021 року зазначену адміністративну справу призначив до розгляду.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи.

Наказом Мінекономіки від 05 листопада 2019 року № 322 "Про внесення змін до структури апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України" внесено зміни до структури апарату Міністерства, затвердженої наказом Мінекономіки від 18 вересня 2019 року № 26, виклавши її в новій редакції, що додається. (а.с. 151-164 т. 1)

У затвердженій структурі апарату відсутній Департамент розвитку підприємництва та регуляторної політики, натомість, утворено Департамент регуляторної політики та підприємництва.

Зі штатного розпису на 2019 рік апарату Мінекономіки, прийнятого відповідно до наказу відповідача від 05 листопада 2019 року № 322 слідує, що у Департаменті регуляторної політики та підприємництва наявні три посади заступника директора департаменту. (а.с. 62-80 т. 2)

Протоколом оперативної наради від 16 січня 2020 року, зафіксовано неможливість переведення до нової структури Департаменту ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (а.с. 56 т. 2)

Наказом Мінекономіки від 17 січня 2020 року № 162-к, звільнено ОСОБА_1 з посади заступника директора департаменту розвитку підприємництва та регуляторної політики у зв`язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису Міністерства без скорочення чисельності або штату державних службовців, пункт 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу".

Підставою для прийняття вказаного наказу стали наказ Мінекономіки від 05 листопада 2019 року № 322 "Про внесення змін до структури апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України", штатний розпис Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 11 листопада 2019 року; протокол оперативної наради департаменту регуляторної політики та підприємництва від 16 січня 2020 року.

Позивачка, вважаючи, що її звільнення відбулось з порушенням норм законодавства, чим порушено право на працю та завдано моральної шкоди, звернулась до суду за захистом своїх прав.

Релевантні джерела права та акти їхнього застосування.

За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно з частиною другою статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною шостою статті 43 Конституції України гарантовано громадянам захист від незаконного звільнення.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, визначено Законом України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року №889-VIII, який набрав чинності 01 травня 2016 року (далі - Закон України "Про державну службу").

Підстави для припинення державної служби визначені статтею 83 Закону України "Про державну службу", згідно із пунктом 4 частини першої якої державна служба припиняється, за ініціативою суб`єкта призначення.

Відповідно до частин другої та третьої статті 5 Закону України "Про державну службу" відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

За приписами пункту 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, зокрема, є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Частиною третьою статті 87 Закону України "Про державну службу" (у редакції, чинній до 25 вересня 2019 року) було визначено, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.

Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення має право поворотного прийняття на службу за його заявою, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.

Підпунктом 53 пункту 6 розділу І Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" від 19 вересня 2019 року № 117-IX (далі - Закон № 117-IX) передбачено, зокрема, внести зміни до Закону України "Про державну службу", а саме у статті 87:

у частині першій у пункті 1 слова "ліквідація державного органу" замінити словами "скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців", а слова "у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі" виключити;

доповнити пунктом 1-1 такого змісту: "1-1) ліквідація державного органу";

у частині третій: абзац перший викласти в такій редакції: "3. Суб`єкт призначення приймає рішення про припинення державної служби з підстав, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, у п`ятиденний строк з дня настання або встановлення відповідного факту";

абзац другий виключити;

Відповідно до частин першої та другої статті 41 Закону України "Про державну службу" (у редакції зі змінами, внесеними згідно із Законом № 117-IX від 19 вересня 2019 року) державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу:

1) на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби або суб`єкта призначення;

2) на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.

Державний службовець, призначений на посаду без конкурсу, не може бути переведений на вищу посаду державної служби без проведення конкурсу.

Переведення здійснюється лише за згодою державного службовця.

Статтею 5-1 КЗпП України установлено гарантії забезпечення права громадян на працю, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Пунктом першим частини першої статті 40 КЗпП України визначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

На підставі частини четвертої статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Частина перша статті 42 КЗпП України унормовує, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Згідно з положеннями статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

У пункті 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" зазначено, що при реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями.

Частина перша статті 235 КЗпП України визначає, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Предметом судового контролю у цій справі є наказ Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 17 січня 2020 року № 162-к "Про звільнення ОСОБА_1" у частині звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора Департаменту розвитку підприємництва та регуляторної політики.

Вирішуючи питання про обґрунтованість касаційної скарги, суд касаційної інстанції виходить з такого.

Підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі стало твердження відповідача про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 87 Закону України "Про державну службу" у редакції, чинній з 25 вересня 2019 року.

Частиною першою статті 87 Закону України "Про державну службу" визначено підстави припинення державної служби за ініціативою призначення.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" (у редакції, чинній до 25 вересня 2019 року) підставою припинення державної служби за ініціативою призначення визначено скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

При цьому у частині третій статті 87 Закону України "Про державну службу" (у редакції, чинній до 25 вересня 2019 року) було зазначено, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" від 19 вересня 2019 року № 117-IX було змінено редакцію статті 87 Закону України "Про державну службу".

Підпунктом 53 пункту 6 розділу I Закону №117-IX, що набрав чинності з 25.09.2019 та діяв на момент виникнення спірних правовідносин, до статті 87 Закону №889-VIII були внесені зміни, які, зокрема, встановлювали такі підстави для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення:

- скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу (пункт 1 частини першої);

- ліквідація державного органу (пункт 11 частини першої).

Цим Законом були також виключені положення абзаців першого і другого частини третьої статті 87 Закону №889-VIII, які стосувалися застосування законодавства про працю та допускали звільнення з підстави реорганізації або ліквідації державного органу лише в разі неможливості переведення державного службовця на іншу посаду чи його відмови від такого переведення.

Разом з тим жодних змін, які б унормовували процедуру звільнення державних службовців з підстав, визначених пункту 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади" від 19 вересня 2019 року № 117-IX внесено не було.

Таким чином, спірним питанням, яке підлягає вирішенню під час розгляду цієї справи, є співвідношення вимог статей 40 та 49-2 КЗпП України та статті 87 Закону України "Про державну службу" (у редакції, чинній з 25 вересня 2019 року і на момент видання наказу про звільнення позивача) та їх поширення на спірні правовідносини.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам та доводам касаційної скарги колегія суддів виходить з того, що в силу приписів частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу" (у редакції, чинній на момент спірних правовідносин) дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

При цьому за приписами частини четвертої статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Отже, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Таким чином, усталеною є також судова практика застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, з приводу яких виник спір.

У свою чергу ретроспективний аналіз положень Закону №889-VIII дає підстави для висновку, що стаття 87 цього Закону до набрання чинності Законом №117-IX (до 25 вересня 2019 року) визначала як підставу для звільнення державного службовця (скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу), так і особливості її застосування (у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі) поряд із прямою вказівкою на застосування загальної процедури вивільнення працівників, установленої законодавством про працю.

Після внесених Законом №117-IX змін до статті 87 Закону №889-VIII підстава звільнення державних службовців, раніше визначена пунктом 1 частини першої цієї статті, була розділена окремо на випадки скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу (пункт 1 частини першої) та ліквідації державного органу (пункт 11 частини першої). У частині процедури звільнення з цих підстав стаття 87 Закону №889-VIII містила єдину норму про можливість видання наказу про звільнення в період тимчасової непрацездатності або відпустки державного службовця із зазначенням датою звільнення першого робочого дня останнього (частина п`ята).

Таким чином, не можна вважати, що стаття 87 Закону №889-VIII у редакції Закону №117-IX визначала особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 11 частини першої цієї статті, які би мали перевагу у застосуванні порівняно із загальним порядком вивільнення працівників, установленим КЗпП України. Натомість зміст наведених положень статті 87 Закону № 889-VIII свідчить про відсутність будь-якого правового регулювання правовідносин, пов`язаних із звільненням державних службовців у випадку реорганізації або ліквідації державного органу.

При цьому виключення зі статті 87 Закону №889-VIII бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 11 частини першої цієї статті не вказує на заборону щодо його застосування, враховуючи приписи частини третьої статті 5 Закону №889-VIII та неврегульованість цим Законом відповідних правовідносин.

Водночас приписи частини четвертої статті 40 КЗпП України вказують лише на можливість врегулювання спеціальним законом особливостей застосування порядку звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом першим частини першої цієї статті.

Додатковим підтвердженням аргументованості застосування законодавства про працю до спірних правовідносин, що виникли у період дії статті 87 Закону №889-VIII у редакції Закону №117-IX, є наступні зміни до цієї статті, внесені згідно із Законами України від 14 січня 2020 року № 440-IX (набрав чинності 13 лютого 2020 року) та від 23 лютого 2021 року №1285-IX, (набрав чинності 06 березня 2021 року) якими законодавець урегулював особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 11 частини першої статті 87 Закону №889-VIII, зокрема, в частині строку попередження про наступне звільнення, пропозиції посад державної служби та визначення випадків застосування законодавства про працю.

Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 17 червня 2021 року в справі № 240/455/20.

Правовою підставою звільнення позивачки згідно з оскаржуваними наказом від 17 січня 2020 року №162-к є пункт 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" (згідно Законом України від 19 вересня 2019 року №117-IX), за яким підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Таким чином, ураховуючи, що на момент видання наказу про звільнення позивачки (наказ Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 17 січня 2020 року № 162-к "Про звільнення ОСОБА_1") нормами частини третьої статті 87 Закону України "Про державну службу" не було врегульовано порядок та процедуру припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої цією статті, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про необхідність застосування до спірних правовідносин положень, зокрема, статей 40 та 49-2 КЗпП України.

Виходячи із системного аналізу пункту 1 частини першої та частини другої статті 40, частини другої статті 49-2 КЗпП України з метою забезпечення цієї гарантії на власника або уповноважений ним орган при звільненні працівника у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці та/або реорганізації покладається обов`язок при попередженні працівника про таке звільнення одночасно запропонувати йому наявні вакантні посади. Тобто, законодавець встановив принцип одночасності попередження про наступне вивільнення та пропонування наявних вакантних посад для забезпечення гарантії права громадян на сприяння у збереженні роботи.

За приписами частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, власник вважається таким, що належно виконав свій обов`язок щодо сприяння у збереженні роботи працівника, який підлягає звільненню у зв`язку із скороченням штату, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому, роботодавець зобов`язаний запропонувати вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник який вивільнюється, працював.

Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 11 червня 2020 року в справі №826/19187/16, від 31 березня 2020 року в справі №826/6148/16, від 09 жовтня 2019 року в справі №821/595/16 та ін.

Така правова позиція викладена також Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 вересня 2018 року у справі №800/538/17 (П/9901/310/18).

При цьому, Верховний Суд звертає увагу, що такий обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.

Відповідний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 25 липня 2019 року в справі №807/3588/14, від 27 травня 2020 року в справі № 813/1715/16 та ін.

За змістом частини п?ятої статті 22 і пункту 2 частини першої статті 41 Закону №889-VIII працевлаштування державного службовця у випадку реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу передбачає його переведення на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу. Переведення у такому випадку відбувається за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.

У цій справі судами попередніх інстанцій установлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2019 року № 859 "Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади" Міністерство економічного розвитку і торгівлі перейменовано на Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України.

Зі змісту оскаржуваного наказу вбачається, що звільнення позивачки зумовлене скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису державного органу без скорочення чисельності. При цьому, підставами звільнення вказано: наказ Міністерства від 05 листопада 2019 року № 322 та протокол оперативної наради від 16 січня 2020 року. (а.с. 22-23 т. 1)

Унаслідок реалізації наказу Мінекономіки від 05 листопада 2019 року №322 "Про внесення змін до структури апарату Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України", яким внесено зміни до структури апарату Мінекономіки, затвердженого наказом Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 18 вересня 2019 року №26, створено Департамент регуляторної політики та підприємництва з посадою заступника директора департаменту.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачку звільнено з посади заступника директора Департаменту розвитку підприємництва та регуляторної політики.

Також судами встановлено, що позивачка у будь-якій формі не зверталась до відповідача з приводу звільнення та припинення державної служби та не була попереджена відповідачем про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці до зміни істотних умов державної служби. Відповідачем перед звільненням не запропоновано позивачці жодної іншої рівноцінної посади державної служби та (або) іншої роботи, навіть нижчої посади (посади державної служби), в тому числі декретної у цьому або іншому державному органі. Відповідачем жодним чином не мотивовано та аргументовано звільнення позивачки з державної служби та відсутності можливості подальшого використання позивачки на державній службі. Про що свідчить зміст протоколу оперативної наради від 16 січня 2020 року, за яким без жодних пояснень та об`єктивних обставин констатовано неможливість переведення до нової структури Департаменту, зокрема, позивачки.

Таким чином, ураховуючи, що відповідач не попередив позивачку про наступне звільнення, не запропонував їй всіх вакантних посад, при цьому нормами спеціального законодавства на час звільнення позивачки не було визначено жодних особливостей процедури звільнення державних службовців з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу", колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про недотримання відповідачем порядку звільнення ОСОБА_1, а отже, наявність підстав для скасування наказу про її звільнення.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що позовні вимоги про визнання протиправним та скасування пункту 1 наказу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 17 січня 2020 року № 162-к є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Розмір часу вимушеного прогулу не є предметом касаційного оскарження, тому в силу статті 341 КАС України не підлягає перегляду Верховним Судом.

Щодо позовних вимог в частині відшкодування позивачці моральної шкоди, Верховний Суд виходить з такого.

Відповідно до статті 1167 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Згідно з положеннями статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про стягнення з відповідача на користь позивачки моральної шкоди 10000,00 грн, тому що протиправним звільненням позивачки, відповідачем заподіяно їй моральні страждання, які полягали насамперед у порушенні звичного способу життя через втрату роботи, у переживаннях через порушення прав, необхідністю докладати додаткових зусиль для оскарження свого звільнення вдруге в суді, організації свого життя, переживаннях у зв`язку з втратою доходів.

Підтверджуючи моральні страждання позивачкою надано суду виписку із медичної картки амбулаторного (стаціонарного) хворого №12371, відповідно до якої позивачка мала проблеми зі станом здоров`я. Психоемоційний стан позивачки, на переконання лікаря, потребував призначення антидепресантів.

Ураховуючи встановлені судом апеляційної інстанції обставини на підставі досліджених доказів, доводи відповідача в частині спору про розмір моральної шкоди, Верховним Судом відхиляються.

................

Перейти до повного тексту