Постанова
іменем України
25 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 278/2368/17
провадження № 51-3323км21
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Матієк Т.В.,
суддів Марчука О.П., Слинька С.С.,
за участю:
секретаря судового засідання Трутенко А.Ю.,
прокурора Шевченко О.О.,
захисника Гуртовенка Р.М.,
виправданого ОСОБА_1,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь під час розгляду кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, на вирок Житомирського районного суду Житомирської області від 8 листопада 2019 року та ухвалу Житомирського апеляційного суду від 1 квітня 2021 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 120170600170000356, за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1 ), такого, що не має судимостей,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК.
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Житомирського районного суду Житомирської області від 8 листопада 2019 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у пред`явленому обвинуваченні за
ч. 2 ст. 286 КК та на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК виправдано з підстав недоведення, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.
Вирішено питання щодо судових витрат.
Органом досудового розслідування ОСОБА_1 обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, як порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило смерть потерпілого, за таких обставин.
7 квітня 2017 року приблизно о 22:10 ОСОБА_1, керуючи технічно справним автомобілем "Субару Форестер", державний номерний знак НОМЕР_1, рухаючись по 8 км + 260 м автодороги Житомир - Могилів-Подільський, у смт Гуйва Житомирського району Житомирської області у напрямку м. Бердичів, порушуючи вимоги пункту 12.3 Правил дорожнього руху України (далі - ПДР), при виявленні на проїзній частині пішохода ОСОБА_2, який перетинав її зліва на право в безпосередній близькості до пішохідного переходу, не вжив заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу та здійснив наїзд на ОСОБА_2 .Унаслідок дорожньо-транспортної пригоди останній отримав тяжкі тілесні ушкодження, від яких помер.
Суд першої інстанції, всебічно дослідивши всі обставини кримінального провадження та оцінивши кожний наданий доказ з точки зору належності, допустимості і достовірності, дійшов висновку про те, що прокурором не доведено поза розумним сумнівом наявність у діях ОСОБА_1 складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК.
Житомирський апеляційний суд ухвалою від 1 квітня 2021 року залишив без задоволення апеляційну скаргу прокурора, а вказаний вирок місцевого суду щодо ОСОБА_1 - без змін.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить вирок місцевого суду та ухвалу суду апеляційної інстанції щодо ОСОБА_1 скасувати і призначити новий розгляд в суді першої інстанції. Вважає, що зібрані у кримінальному провадженні докази обвинувачення є допустимими та достатніми для доведення винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК. Натомість вказані докази у своїй сукупності не отримали правильної оцінки суду першої інстанції, який, не навівши переконливих мотивів прийнятого рішення, дійшов необґрунтованого висновку про необхідність виправдання обвинуваченого. Не застосувавши щодо ОСОБА_1 ч. 2 ст. 286 КК, суд неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність. Зазначенні обставини, на думку прокурора, не отримали належної оцінки суду апеляційної інстанції, який в порушення вимог ст. 419 КПК доводів апеляційної скарги прокурора належним чином не перевірив, не дав обґрунтованих відповідей на них та безпідставно залишив виправдувальний вирок щодо ОСОБА_1 без зміни. Також зазначає про те, що після допиту в апеляційному суді потерпілого ОСОБА_3, суд його не повідомляв про наступні судові засідання. Хоча потерпілий бажав бути присутнім на судових дебатах.
На касаційну скаргу прокурора захисник Гуртовенко Р.М. подав до Верховного Суду заперечення, в яких просив відмовити в задоволенні касаційної скарги.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор частково підтримала касаційну скаргу сторони обвинувачення, і просила скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції.
Захисник та виправданий заперечили проти задоволення касаційної скарги, просили судові рішення залишити без зміни.
Мотиви Суду
Згідно з нормами ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до положень ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення і особі засудженого.
Згідно з вимогами ст. 370 КПК судове рішення повинно бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу, та в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Так, п. 1 ч. 3 ст. 374 КПК установлено, що мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, яке пред`явлене особі і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення; мотиви ухвалення інших рішень щодо питань, які вирішуються судом при ухваленні вироку, та положення закону, якими керувався суд.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 373 КПК виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: 1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; 2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; 3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу.
За змістом ст. 62 Конституції України під час розгляду кримінальних проваджень має суворо додержуватись принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Зазначені права і свободи мають своє відображення у загальних засадах кримінального провадження, а саме у презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, яка відповідно до ч. 1 ст. 17 КПК полягає у тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводи свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.
Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 26 лютого 2019 року № 1-р/2019 у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) ст. 368-2 КК зауважив, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип "indubioproreo", згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов`язок доведення вини особи покладається на державу.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що суди при оцінці доказів керуються критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Таке доведення може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (рішення у справах "Нечипорук і Йонкало проти України", "Яременко проти України", "Кобець проти України" та ін.).
Згідно з вимогами ст. 91 КПК доказуванню у кримінальному провадженні підлягає, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.
Обов`язок доказування зазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та, в установлених КПК України випадках - на потерпілого.
Відповідно до положень ст. 92 КПК обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме - винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.
Перевіривши матеріали кримінального провадження щодо виправданого ОСОБА_1 за доводами касаційної скарги прокурора, які фактично є аналогічними доводам його апеляції, колегія суддів дійшла висновку, що судові рішення постановлені у цьому провадженні відповідно до вимог кримінального процесуального закону.
Зокрема, колегія суддів вважає правильними висновки суду першої інстанції, з якими обґрунтовано погодився й апеляційний суд, що належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_1 вчинив інкриміноване йому кримінальне правопорушення стороною обвинувачення не надано.
Як убачається з вироку, у ньому викладено формулювання обвинувачення, пред`явленого ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 286 КК, визнаного судом недоведеним, підстави його виправдання із зазначенням мотивів, з яких суд дійшов такого висновку.
За встановлених місцевим та апеляційним судами фактичних обставин кримінального провадження, а також виходячи з досліджених у судових засіданнях доказів, висновок суду про недоведеність у діянні ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, колегія суддів вважає правильним.
Ухвалюючи виправдувальний вирок, місцевий суд у судовому засіданні відповідно до вимог кримінального процесуального закону перевірив зібрані на досудовому слідстві докази винуватості ОСОБА_1, на які посилалися органи досудового розслідування, та згідно з положеннями ст. 94 КПК оцінив їх з точки зору допустимості, належності, достовірності та достатності, надав належну оцінку як окремим доказам, так і їх сукупності, навів детальний аналіз досліджених доказів.
Встановивши, що беззаперечних та переконливих доказів винуватості ОСОБА_1 не здобуто, а обсяг пред`явленого йому обвинувачення не знайшов свого підтвердження, суд дійшов обґрунтованого висновку про виправдання останнього у зв`язку з недоведенням у його діянні складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК.
При перевірці матеріалів кримінального провадження встановлено, що висновки суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про недоведеність вчинення кримінального правопорушення, який інкримінувався ОСОБА_1, ґрунтуються на повно досліджених доказах, зокрема, належним чином перевірені в судовому засіданні та змістовно наведені у вироку: показання обвинуваченого ОСОБА_1 ; свідків ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 ; дані протоколів слідчих дій, висновки медичних та автотехнічних експертиз.
Зокрема, суд дав оцінку: даним протоколу огляду місця ДТП та відеозапису до нього від 7 квітня 2017 року, згідно якого ДТП відбулася о 22:10 у похмуру погоду на неосвітленій ділянці дороги, тобто в умовах відсутності як природнього, так і штучного освітлення. Потерпілий ОСОБА_2, всупереч пунктів 4.4, 4.14 "а" ПДР вийшов на проїзній частині, не впевнившись у відсутності небезпеки для себе та інших учасників дорожнього руху, жодним чином не виділивши себе на проїзної частини дороги, був одягнутий у темний одяг та не мав будь-яких світловідбиваючих елементів. Крім того, потерпілий перебував у стані тяжкого алкогольного сп`яніння, що могло вплинути на правильність оцінки ним дорожньої обстановки при перетині проїзної частини поза межами пішохідного переходу.
Також судом встановлено, що локалізація пошкоджень в автомобілі ОСОБА_1, які знаходилися у лівій передній частині з боку водія, та згідно даних висновку судово-медичної експертизи трупа ОСОБА_2, за яким первинно контактуючою була задньо-бокова поверхня правої гомілки потерпілого, вказують, що останній до моменту зіткнення знаходився не безпосередньо перед автомобілем "Субару Форестер", а з його лівого боку, де світло від фар не розсіювалося та не освітлювало бокову ділянку дороги. Крім того, було встановлено відсутність слідів гальмування чи раптової зміни напрямку руху автомобіля ОСОБА_1, що свідчить про те, що останній не бачив потерпілого до зіткнення, адже у протилежному випадку у водія ОСОБА_1 спрацювала б природня реакція на раптову появу ОСОБА_10 на проїзній частині, яка б проявилась у вигляді гальмування чи різкого вивертання керма для зміни напрямку руху.
Дослідивши вказані докази, надавши кожному з них оцінку на предмет належності, допустимості та в сукупності зібраних доказів - на предмет достатності для підтвердження обвинувачення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про недоведеність поза розумним сумнівом наявності в діях ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК.
Такий висновок суду достатньо мотивований і ґрунтується на даних, які були належним чином перевірені в судовому засіданні та змістовно наведені у вироку.
Касаційна скарга сторони обвинувачення не містить доводів, які б ставили під сумнів цей висновок судів попередніх інстанцій.
Вирок місцевого суду є обґрунтованим та відповідає вимогам статей 370, 374 КПК.
Апеляційним судом було перевірено законність та вмотивованість визнання місцевим судом окремих доказів недопустимими з підстав, наведених у вироку.
Доводи касаційної скарги прокурора щодо необґрунтованого визнання судом недопустимими доказами даних протоколу слідчого експерименту від 13 червня 2017 року та висновку експерта № 569/606/17-25 від 25 липня 2017 року, проведеного з використанням вихідних даних та обмірів, що були встановлені, у тому числі, під час вказаного слідчого експерименту за участю ОСОБА_1, є безпідставними за таких обставин.
Згідно статей 86, 87 КПК доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може послатися суд при ухваленні судового рішення. Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, в тому числі внаслідок порушення права особи на захист та шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених КПК, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень.
Так, з матеріалів кримінального провадження вбачається, що стороною обвинувачення на підтвердження вчинення ОСОБА_1 інкримінованого йому злочину наданий протокол слідчого експерименту від 13 червня 2017 року, який був досліджений під час судового розгляду, з якого вбачається, що ОСОБА_1 показував напрямок до м. Бердичева, куди він рухався на автомобілі з увімкненим дальнім світлом фар, останній вказав місце на проїзній частині, де пішохід перебігав дорогу зліва направо відносно напрямку руху, та слідчим було встановлено, що об`єктивна видимість пішохода настає на 3,5 секунді, що відповідає 58,1 м (т. 2, а.к.п. 43-46).
Однак такий протокол суд першої інстанції визнав недопустимим доказом, з огляду на таке.
Відповідно доч. 1 ст. 240 КПК з метою перевірки і уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, слідчий, прокурор має право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань.
Як убачається із протоколу проведення слідчого експеримента, ОСОБА_1 вказував про те, що пішохід перебігав дорогу у темпі швидкого бігу.
Разом з цим у своїх зауваженнях до цього протоколу (написаних власноруч) ОСОБА_1 зазначив, що він не бачив пішохода взагалі, а тому не міг вказувати, з яким темпом пішохід перетинав проїзну частину дороги, що відповідає показанням його та понятої ОСОБА_7, а також узгоджується із показаннями свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які у суді також стверджували, що на дорозі взагалі нікого не бачили у тому числі, пішоходів.
Свідки ОСОБА_8 та ОСОБА_7, які були понятими під час слідчого експерименту, у місцевому суді пояснювали, що видимість пішохода встановлювалась як при дальньому, так і при ближньому світлі фар, однак протокол слідчого експерименту містить посилання лише на використання дальнього світла фар, що суперечить ч. 6 ст. 240 КПК, згідно із якою у протоколі проведення слідчого експерименту докладно викладаються умови і результати його проведення. Також свідок ОСОБА_8 був допитаний в апеляційному суді, де також підтвердив, що слідчий експеримент було проведено як при дальньому, так і при ближньому світлі фар.
Крім того, в ході проведення даної слідчої дії та оформленні її процесуальним документом було порушено право на захист ОСОБА_1, оскільки встановлення об`єктивної відстані видимості пішохода на проїжджій частині при проведенні даного експерименту відбулося на основі невірних даних без відтворення дійсної дорожньої обстановки та без врахування всіх обставин, при яких трапилося ДТП, а саме: не було враховано, що ОСОБА_1 не вказував взагалі про темп руху пішохода ОСОБА_2, оскільки у темряві він взагалі не бачив даного пішохода на проїжджій частині; не було враховано, що при відтворенні обставин за участі статиста, який був одягнений у темний одяг, пішохід не був помітним для водія автомобіля "Субару- Форестер" на відставні 58,1 м (про що підтвердила свідок ОСОБА_7 ), проте у протоколі проведення слідчого експерименту вказані протилежні дані; не враховано, що на даній ділянці дороги у момент вчинення ДТП не було жодного освітлення, і ОСОБА_1 до моменту наїзду на пішохода ОСОБА_2 не бачив і не міг бачити останнього (про що вказали допитані у справі свідки ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_11 ). Також про це вказував ОСОБА_1 у зауваженнях до протоколу, однак вони не були враховані при проведенні слідчого експерименту. Згідно висновку експерта №1824/48 від 31 серпня 2017 року встановлено, що можлива швидкість руху автомобіля "Субару-Форестер" становить в межах від 50 км/год до 80 км/год, а більш точно швидкість руху автомобіля встановити неможливо через відсутність слідів гальмування.
Під час судового розгляду провадження в суді першої інстанції сторона обвинувачення не заявляла клопотання про проведення повторного слідчого експеримента для усунення вище зазначених порушень. Не заявляла вона таке клопотання і в апеляційному суді.
Тому суд правильно визнав недопустимим доказом висновок судової автотехнічної експертизи від 25 липня 2017 року № 569/606/17-25, який є похідним від даних, які містяться у протоколі слідчого експеримента від 13 червня 2017 року, з чим погоджується і суд касаційної інстанції.
Суд першої інстанції обґрунтовано встановив, що сторона обвинувачення в порушення вимог статей 91, 92 КПК не надала суду жодних належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_1 порушив правила дорожнього руху та вчинив наїзд на пішохода ОСОБА_2 .
Таким чином, суд дослідив усі докази, в тому числі подані стороною обвинувачення, надав їм належну юридичну оцінку й обґрунтовано дійшов висновку про те, що у своїй сукупності досліджені докази свідчать про недоведеність у діях ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, при цьому відповідно до закріпленої у ст. 62 Конституції України презумпції невинуватості, суд всі сумніви щодо доведеності обвинувачення тлумачив на користь обвинуваченого.
По суті ухваленого рішення вирок суду є законним, обґрунтованим, вмотивованим та відповідає вимогам ст. 374 КПК.
Суд апеляційної інстанції, розглянувши апеляційну скаргу прокурора, яка фактично є аналогічною за своїм змістом із касаційною скаргою, відповідно до вимог ст. 419 КПК, належним чином перевірив всі наведені у ній доводи та прийняв правильне рішення про залишення виправдувального вироку щодо ОСОБА_1 без зміни, навівши належні і достатні мотиви та підстави ухвалення рішення, не встановив порушення закону України про кримінальну відповідальність та істотних порушень кримінального процесуального закону, які б тягли безумовне скасування чи зміну вироку суду першої інстанції.
Посилання прокурора на невідповідність змісту ухвали суду апеляційної інстанції вимогам ст. 419 КПК колегія суддів вважає безпідставними. Суд апеляційної інстанції, розглянувши апеляційну скаргу, ретельно перевірив всі доводи та обґрунтовано визнав їх безпідставними.
Так, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що стороною обвинувачення не надано безсумнівних, допустимих та належних доказів на підтвердження винуватості ОСОБА_1 у тому, що саме він порушив правила безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило смерть потерпілого.
Ухвала апеляційного суду достатньо вмотивована та відповідає вимогам ст. 419 КПК.
Доводи прокурора про те, що апеляційний суд не повідомляв потерпілого ОСОБА_3 про наступні судові засідання після його допиту, хоча останній бажав бути присутнім на судових дебатах, колегія суддів вважає необґрунтованими.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, потерпілий ОСОБА_3 був допитаний апеляційним судом 3 вересня 2020 року. Про призначення розгляду та перенесення наступних судових засідань апеляційний суд направляв на адресу проживання потерпілого ОСОБА_3 рекомендовані повідомлення, однак вони поверталися з підстав відсутності адресата.
Участь потерпілих у розгляді провадження судом апеляційної інстанції не обов`язкова, а потерпілий ОСОБА_3 не заявляв про порушення його прав на апеляційний розгляд, з касаційною скаргою не звернувся до суду касаційної інстанції.
Окрім того, у касаційній скарзі не наведено мотивованих доводів, які б свідчили, що неявка потерпілого до суду апеляційної інстанції перешкодила постановленню законного та обґрунтованого судового рішення.
У цьому кримінальному провадженні дотримано вимог статей 10, 22 КПК, створено необхідні умови для виконання учасниками процесу своїх процесуальних обов`язків і здійснення наданих їм прав. Сторони користувалися рівними правами та свободою в поданні доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що сторона обвинувачення не довела поза розумним сумнівом винуватість ОСОБА_1 в інкримінованому правопорушенні.
Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, а тому судові рішення слід залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора- без задоволення.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд