Постанова
Іменем України
19 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 450/3818/19
провадження № 61-13336св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 11 листопада 2020 року у складі судді Мельничук І. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 30 червня 2021 року у складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Позов обґрунтовано тим, що він є власником житлового будинку,
що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . На даний момент в житловому будинку зареєстрований позивач, його мати та брат - відповідач у справі. Позивач позбавлений можливості проживати у належному йому будинку через проживання там відповідача, який незважаючи на те, що проживає у його будинку, витрат з його утриманню не несе, спільного господарства з позивачем не веде. У зв`язку із переходом права власності на будинок до позивача від його матері за договором дарування, відповідач втратив право на користування цим будинком та залишаючись проживати у належному позивачу на праві власності будинку, відповідач створює перешкоди у користуванні таким.
ОСОБА_1 просив усунути перешкоди у користуванні належним йому на праві власності житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування зазначеним житловим будинком.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області
від 11 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 30 червня 2021 року, в задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що відсутні підстави для задоволення позову, оскільки приймаючи житловий будинок в дарунок, ОСОБА_1 знав, що у будинку постійно з дня народження проживає та зареєстрований його брат ОСОБА_2, 1975 року народження, який іншого житла немає, що він разом з ним і дарувальником були у минулому одна сім`я, а тому сам факт зміни власника житлового будинку,
не позбавляє відповідача права користування займаним ним приміщенням. Позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що відповідач чинить йому чи членам його сім`ї перешкоди у користуванні житловим будинком.
Узагальнені доводи касаційної скарги
У серпні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права
та порушення норм процесуального права, просив оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Касаційна скарга мотивована тим, що проживання у будинку відповідача чинить позивачу перешкоди у користуванні належною йому власністю, відповідач
у будинку проживає незаконно, позивач не має можливості у повній мірі розпоряджатися своїм майном.
Також судом апеляційної інстанції не враховано висновки Верховного Суду викладені в постановах від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц,
від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, висновки Верховного Суду України, викладені в постановах від 15 травня 2017 року
у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу
до касаційного суду не направили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі № 450/3818/19, витребувано її з Пустомитівського районного суду Львівської області.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Відповідно до копій витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 15 липня 2015 року № 40657571
та від 17 липня 2015 року № 4-0783793 ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з довідкою Зимноводівської сільської ради від 21 жовтня 2019 року № 3961 в будинку АДРЕСА_1 зареєстровані та проживають: мати позивача ОСОБА_3, 1944 року народження, брат ОСОБА_2 відповідач по справі.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частинами першою, другою статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства
є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, а саме рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права
чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається
в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше
як на підставі закону за рішенням суду.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.
Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє
їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
За змістом зазначених приписів правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Суд під час розгляду справи встановили, що відповідач набув право користування спірним житлом згідно з законом, тобто набув охоронюване законом право на мирне володіння майном як члени сім`ї ОСОБА_3 - колишнього власника спірного будинку. У подальшому право власності на житло набув ОСОБА_1 .
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві
в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я
чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом"
не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України" (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення
в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі
і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року в справі
№ 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) сформувала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 першого Протоколу
до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, у справах з приводу користування житловими приміщеннями.
Так, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умови, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності
у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі
№ 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності
та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє
їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано виходили із того, що питання щодо визнання відповідача такими, що втратив право користування житлом, що по суті буде мати наслідком виселення, має оцінюватися в контексті пропорційності застосування такого заходу
з урахуванням порушення прав останнього на житло та дій сторін договору дарування, внаслідок яких ОСОБА_2 може втратити право на користування єдиним житлом, в якому проживав з дня свого народження і по теперішній час.
Встановивши, що відповідач не є такими, що самоправно вселився в будинок
з дозволу попереднього власника, суди першої та апеляційної інстанцій правильно виходили із того, що, приймаючи в дар від своєї матері спірний будинок, позивач знав про проживання у ньому його рідного брата, який іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, не з`ясував чи відмовляється останній від свого права користування жилим приміщенням, погодився на отримання у власність домоволодіння. Таким чином, позивач при укладенні договору дарування міг передбачити характер та обсяг прав, які має відповідач на житлову нерухомість.
Дослідивши встановлені обставини справи та оцінивши наявні в матеріалах справи докази, суди правильно застосували норми права до спірних правовідносин і дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання відповідача такими, що втратили право користування спірним житловим будинком.
Доводи касаційної скарги про те, що проживання відповідача у будинку чинить позивачу перешкоди у користуванні належною йому власністю, відповідач
у будинку проживає незаконно, позивач не має можливості у повній мірі розпоряджатися своїм майном, висновків суду не спростовують та зводяться
до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України.
Що стосується доводів заявника щодо неврахування судом висновків, наведених у постановах від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц,
від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, висновки Верховного Суду України, викладені в постановах від 15 травня 2017 року
у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц, колегія суддів відхиляє, оскільки суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду,
у даному випадку, викладену у постановах Великої Палати Верховного Суду
від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) та від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення
у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків судів першої
та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі,
що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені
у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.