Постанова
Іменем України
25 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 766/16835/17
провадження № 61-12484св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк",
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 30 березня 2021 року у складі судді Ус О. В., постанову Херсонського апеляційного суду від 24 червня 2021 року у складі колегії суддів: Ігнатенко П. Я., Воронцової Л. П., Полікарпової О. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", про визнання кредитного договору недійсним.
Позов мотивовано тим, що 15 серпня 2008 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ЗАТ КБ "ПриватБанк"), яке в подальшому змінило назву на ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № HEH2GK0000000116.
Позивач отримав кредит від банку у розмірі 44 847,76 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення 15 серпня 2023 року.
Позивач зазначив, що під час укладення кредитного договору банк не надав йому повної та об`єктивної інформації про орієнтовну сукупну вартість кредиту, фактичне значення подорожчання кредиту, реальну процентну ставку. Умови кредитного договору є дискримінаційними та несправедливими відносно нього як споживача фінансових послуг і такими, що не відповідають вимогам статей 18, 19 Закону України "Про захист прав споживачів", містять обтяжливі та непропорційні перешкоди для здійснення споживачем своїх прав.
Надаючи позичальнику кредит в іноземній валюті, тобто здійснюючи валютну операцію, банк не виконав функції агента валютного контролю, зокрема не врахував, що відповідно до статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" видача йому валютних коштів, які він використає як засіб платежу, потребують отримання не тільки генеральної, а й індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями як засобу платежу та застави, яка у банку відсутня, що свідчить про те, що банк не мав права надавати позичальнику кредит у валюті.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним кредитний договір від 15 серпня 2008 року № HEH2GK0000000116.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області 30 березня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано, зокрема, тим, що спірний договір кредиту в цілому відповідає вимогам закону, підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та у подальшому виконував його умови; відповідач надав позивачу всю необхідну інформацію про умови надання послуг фінансового кредиту.
Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Херсонського апеляційного суду від 24 червня 2021 року рішення місцевого суду залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, висновки суду є обґрунтованими, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У липні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, уточнивши в подальшому вимоги, просив рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення необґрунтовано, з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповно та неправильно встановили обставини, які мають значення для справи, а висновки судів не відповідають фактичним обставинам справи.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК Українипередбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою в указаній справі та витребувано матеріали цивільної справи.
15 вересня 2021 року вказана справа передана на розгляд до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 15 серпня 2008 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № HEH2GK0000000116.
Позивач отримав кредит від банку у розмірі 44 847,76 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 15 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення 15 серпня 2023 року.
В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № НЕН2GК0000000116, ЗАТ КБ "Приватбанк" та ОСОБА_1 уклали договір іпотеки № НЕН2GК0000000116, згідно з яким ОСОБА_1 надав в іпотеку нерухоме майно, а саме: будинок загальною площею 211 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку загальною площею 0,14 га, яка розташована в АДРЕСА_2 .
Строк, вид кредиту, цілі, розмір кредиту, відсотків, винагород, розмір щомісячного платежу, період сплати, порядок погашення заборгованості за цим договором зазначені у розділі 8 договору.
Згідно з пунктом 8.1 кредитного договору банк зобов`язується надати позичальникові кредитні кошти на строк з 15 серпня 2008 року по 15 серпня 2023 року включно у вигляді не поновлюваної кредитної лінії у розмірі 44847,76 дол. США, з яких 36 599,86 дол. США - на придбання нерухомості, 1050 дол. США на сплату винагороди за надання фінансового інструменту у момент надання кредиту, 366,57 дол. США для плати страхового платежу страхування майна за договором страхування майна на перший рік дії кредиту, 183,29 дол. США для сплати особистого страхування за договором особистого страхування на перший рік дії кредиту, а також у розмірі 8247,90 дол. США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених 2.1.3, 2.2.7 цього договору, зі сплатою за користування кредитом 1,25 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 3 % від суми виданого кредиту у момент його надання, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0 % від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, винагорода за резервування ресурсів у розмірі 4,08 % річних від суми зарезервованих ресурсів, винагороди за проведення.
Погашення заборгованості погоджено в такому порядку: щомісяця в період сплати позичальник повинен надати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 625,16 дол. США, згідно з графікою погашення кредиту (Додаток № 2).
Пунктом 2.2 визначені зобов`язання позичальника за кредитним договором, серед яких: використати кредит на цілі, зазначені в пункті 8.1 даного договору; сплатити відсотки за користування кредитом відповідно до пунктів 8.1, 2.3.1, 2.3.2, 2.3.3, 3.1, 3.2 даного договору. Повну сплату відсотків за користування кредитом здійснити не пізніше дати фактичного повного погашення кредиту; погашення кредиту зробити в порядку, сумах і строки, передбачені пунктами 8.1 та 2.3.3 цього договору.
Позичальник був належним чином ознайомлений з усіма умовами кредитного договору та погодився з ними, про що свідчить його особистий підпис в договорі.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно з пунктом 1 частини другою статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).
Частиною першою статті 1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
За змістом статей 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема, про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладанням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.
Якщо положення договору визнано несправедливими, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Матеріалами справи узгоджується, що при укладенні оспорюваного кредитного договору сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; на момент укладення правочину ОСОБА_1 не заявляв додаткових вимог щодо умов оспорюваного договору та в подальшому виконував його умови. При цьому, позичальнику було надано інформацію щодо орієнтованої сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки, графіку погашення кредиту та умов кредитування в іноземній валюті, на підтвердження чого свідчить оспорюваний договір.
Посилання позивача на несправедливі умови кредитного договору та їх невідповідності принципу добросовісності, що є наслідком погіршення становища споживача, спростовуються змістом кредитного договору та не узгоджуються з матеріалами справи.
Так, детальний опис загальної вартості кредиту вказаний в Додатку № 1 до цього Договору, про що зазначену у пункті 7.5 Договору.
Уклавши цей договір, позичальник своїм підписом засвідчив факт та згоду з умовами цього договору, підтвердив свої права та обов`язки за цим договором і погодився з ними. Фактично своїм підписом ОСОБА_1 підтвердив свою здатність виконувати умови цього договору та що всі умови даного договору йому цілком зрозумілі і позичальник вважає їх справедливими по відношенню до нього.
Тобто, умови кредитного договору були доведені позичальнику у письмовому вигляді та містяться у тексті самого договорі кредиту, ОСОБА_1 з такими умовами був ознайомлений та погодився з ними, про що свідчить його підпис та подальше виконання його умов.
Позивач не спростовує, що ним спірний кредитний договір було підписано, а та обставина, що він не в достатній мірі вивчав надані банком документи та умови підписаного ним договору, не звільняє його від відповідальності за укладеним правочином та не може бути підставою для визнання такого правочину недійсним.
Позичальником не доведено введення його в оману банком щодо умов кредитування.
Установивши, що спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов; ОСОБА_1 на момент укладання договору не заявляв додаткових вимог щодо умов договору та в подальшому виконував їх; договір містить повну інформацію щодо умов кредитування: строк кредитування, процентну ставку за користування кредитом, строки сплати платежів, мету, для реалізації якої споживчий кредит був виданий, а також права та обов`язки сторін, порядок розрахунків, відповідальність за порушення зобов`язань, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання кредитного договору недійсним.
При цьому слід ураховувати, що Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 зробила висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що банк на момент укладення оспорюваного кредитного договору мав банківську ліцензію Національного банку України № 22 від 04 грудня 2001 року і всі до неї Додатки, у тому числі на операції з валютними цінностями, залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України та обґрунтовано зазначили, що відповідач, укладаючи кредитний договір в іноземній валюті, розумів ризики, пов`язані з укладанням такого договору.
Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Посилання у касаційній скарзі на відсутність волевиявлення позивача щодо підтвердження істотних умов договору, обґрунтовано було відхилено апеляційним судом, оскільки у додатку № 1 до кредитного договору визначена загальна вартість кредиту на купівлю житла з забезпеченням кредиту іпотекою нерухомості, а додатком № 2 визначений графік погашення кредиту.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги позивача, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.