ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 825/3933/14
адміністративне провадження № К/9901/27845/20, К/9901/27447/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді Мартинюк Н.М.,
суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №825/3933/14
за позовом ОСОБА_1
до Державної податкової служби України, Головного управління Державної податкової служби у Чернігівській області, Державної фіскальної служби України, Головного управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області
про визнання протиправними рішень, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку,
за касаційними скаргами ОСОБА_1 і Головного управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області
на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 26 травня 2020 року (головуючий суддя: Клопот С.Л.)
і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 вересня 2020 року
(головуюча суддя: Безименна Н.В., судді: Бєлова Л.В., Кучма А.Ю.).
УСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2014 року ОСОБА_1 пред`явив позов до Державної податкової служби України, Головного управління Державної податкової служби у Чернігівській області (далі - "ГУ ДПС у Чернігівській області"), Державної фіскальної служби України, Головного управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області (далі - "ГУ ДФС у Чернігівській області"), у якому з урахуванням заяви про уточнення вимог просив суд:
1) визнати рішення Державної фіскальної служби України, викладене у листі №14408/7/99-99-04-01-01-17 від 9 грудня 2014 року щодо першого заступника начальника ГУ ДФС у Чернігівській області ОСОБА_1 про те, що він підлягає звільненню із займаної посади, протиправним і таким, що прийняте не в порядку та не у спосіб, визначений Конституцією України і Законом України "Про очищення влади";
2) визнати протиправним і скасувати наказ Державної фіскальної служби України від 16 травня 2015 року №549-0 "Про звільнення ОСОБА_1" та наказ ГУ ДФС у Чернігівській області від 17 лютого 2015 року №22-о "Про оголошення наказу Державної фіскальної служби України від 16 лютого 2015 року №549-о "Про звільнення ОСОБА_1";
3) поновити його на посаді першого заступника начальника ГУ ДПС у Чернігівській області;
4) стягнути з ГУ ДПС у Чернігівській області на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з врахуванням коефіцієнта з дня звільнення до дня ухвалення судового рішення, а саме за 1264 робочих днів у сумі: 1 581 914 грн (із 12 березня 2015 року до 1 березня 2020 року) і за кожний робочий день з 1 квітня 2020 року у сумі: 1927,70 грн.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 покликався на протиправність рішень відповідачів стосовно його звільнення з посади першого заступника начальника ГУ ДФС у Чернігівській області на підставі Закону України "Про очищення влади".
Так, позивач стверджував, що його звільнення з роботи відбулось не у зв`язку із порушеннями вимог законодавства, а лише за формальними ознаками (перебування на певній посаді) й за відсутності доказів сприяння ним узурпації влади, що є порушенням Конституції України та принципів проведення люстрації. Водночас позивач вказував, що спірні накази про звільнення прийняті відповідачами у період його тимчасової непрацездатності, що є порушенням вимог Кодексу законів про працю України (далі - "КЗпП України").
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
26 травня 2020 року Чернігівський окружний адміністративний суд ухвалив рішення про часткове задоволення позову:
1) визнав протиправним і скасував наказ Державної фіскальної служби України від 16 травня 2015 року №549-0 "Про звільнення ОСОБА_1" і наказ ГУ ДФС у Чернігівській області від 17 лютого 2015 року №22-о "Про оголошення наказу Державної фіскальної служби України від 16 лютого 2015 року №549-о "Про звільнення ОСОБА_1";
2) поновив ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника ГУ ДФС у Чернігівській області;
3) стягнув з ГУ ДФС у Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення по день ухвалення судового рішення у сумі: 901 098, 36 грн;
4) рішення у частині поновлення на посаді й стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі: 9825,06 грн звернув до негайного виконання;
5) у задоволенні решти позовних вимог відмовив.
Суд першої інстанції виходив з того, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, проте під час розгляду справи відповідачами не було надано доказів вчинення позивачем заходів (або їхньому сприянню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини; проведення стосовно нього службових розслідувань; не встановлено його особисту участь. Тому суд дійшов висновку, що вина позивача у сприянні узурпації влади не доведена.
Також суд виходив з того, що позивача звільнено зі служби у силу самого факту зайняття ним відповідної посади і застосовано до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками.
З огляду на це суд дійшов висновку, що приймаючи оскаржувані накази про звільнення, Державна фіскальна служба України й ГУ ДФС у Чернігівській області не врахували основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону України "Про очищення влади" не відповідає Конституції України й стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів.
Водночас суд вказав, що позивача звільнено з роботи у період тимчасової втрати працездатності, тобто з порушенням вимог трудового законодавства.
Зважаючи на це суд першої інстанції констатував незаконність звільнення позивача з роботи і дійшов висновку, що його належить поновити на посаді першого заступника ГУ ДФС у Чернігівській області, оскільки цей територіальний орган Державної фіскальної служби України продовжує функціонувати як юридична особа.
З цих же міркувань суд дійшов висновку, що середній заробіток за час вимушеного прогулу належить стягнути саме з ГУ ДФС у Чернігівській області, тому відхилив доводи позивача про необхідність стягнення цих коштів з ГУ ДПС у Чернігівській області як правонаступника ГУ ДФС у Чернігівській області.
Одночасно з цим, відхиляючи доводи позивача стосовно необхідності розрахунку суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням коефіцієнтів підвищення окладів, місцевий суд вказав, що підвищення посадових окладів відбулось у березні 2018 року, а розрахунок середньоденної заробітної плати обчислюється, виходячи з виплат за попередні два повних місяці роботи, якими у цій справі є серпень-вересень 2014 року, відтак здійснити розрахунок середньої заробітної плати з березня 2018 року неможливо.
Зрештою залишаючи без задоволення позовну вимогу про визнання протиправним рішення Державної фіскальної служби України, викладене у листі №14408/7/99-99-04-01-01-17 від 9 грудня 2014 року щодо першого заступника начальника ГУ ДФС у Чернігівській області ОСОБА_1 про те, що він підлягає звільненню із займаної посади, місцевий суд вказав, що цей лист не несе форми владного розпорядження, не утворює правових наслідків стосовно позивача, а відтак й не порушує його прав.
Не погодившись із цим рішенням, ОСОБА_1 і ГУ ДФС у Чернігівській області оскаржили його в апеляційному порядку.
22 вересня 2020 року Шостий апеляційний адміністративний суд прийняв постанову, якою апеляційні скарги задовольнити частково:
1) змінив мотивувальну частину та виклав абзац 4 резолютивної частини рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 26 травня 2020 року у такій редакції: "Стягнути з Головного управління ДФС у Чернігівській області (код ЄДРПОУ 39392183) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17 лютого 2015 року (дня звільнення) по 26 травня 2020 року (день ухвалення судового рішення) в сумі 608685,86 грн (шістсот вісім тисяч шістсот вісімдесят п`ять грн 86 коп".
2) у іншій частині рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 26 травня 2020 року залишив без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про те, що відповідачі не довели правомірності звільнення позивача з посади, а тому останній має бути поновлений на попередній роботі, якою в цьому випадку є посада першого заступника начальника ГУ ДФС у Чернігівській області, з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Водночас апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції під час обчислення розміру середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу дійшов помилкового висновку, що кількість робочих днів в період з 17 лютого 2015 року до 26 травня 2020 року становить 1926 днів, оскільки така кількість відповідає кількості саме календарних, а не робочих днів за вказаний період.
Суд апеляційної інстанції погодився з обома апелянтами, що кількість робочих днів за цей період становить 1301 день, а також вказав, що з урахуванням розміру середньої заробітної плати позивача: 467,86 грн сума відповідно компенсації має становити: 608 685,86 грн.
Одночасно з цим апеляційний суд відхилив посилання ОСОБА_1 на пункт 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, вказавши, що він підлягає застосуванню при збереженні за працівником середнього заробітку, а не під час обчислення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
З огляду на це апеляційний суд відхилив посилання позивача на підвищення посадових окладів і необхідність коригування заробітної плати за посадою першого заступника начальника ГУ ДФС у Чернігівській області, які відбулись після звільнення із займаної ним посади.
Короткий зміст вимог касаційної скарги ОСОБА_1 і відзивів на неї
ОСОБА_1, не погодившись із цими судовими рішеннями у частині визначеного судами розміру середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, подав на них касаційну скаргу, яка надійшла до Верховного Суду 23 жовтня 2020 року.
Позивач просить скасувати оскаржувані судові рішення у частині стягнення суми середнього заробітку й ухвалити у цій частині нове рішення, яким стягнути з ГУ ДФС у Чернігівській області ці кошти у сумі: 1 600 980,82 грн.
В обґрунтування підстав касаційного оскарження ОСОБА_1 покликається на пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України") й стверджує, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували пункт 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати і не врахували висновки щодо його застосування, які викладені у постановах Верховного Суду від 14 березня 2019 року у справі №820/660/17, від 3 жовтня 2019 року у справі №804/8042/17, від 25 січня 2015 року у справі №6-203цс14, від 22 травня 2019 року у справі №572/2429/15-ц.
ОСОБА_1 погоджується з висновком суду апеляційної інстанції стосовно кількості робочих днів у період вимушеного прогулу (1301 день) і розміру середньої заробітної плати позивача (467,86 грн). Однак наполягає на тому, що суди помилково порахували суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки не скоригували середній заробіток, як цього вимагає пункт 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати.
ОСОБА_1 стверджує, що у період вимушеного прогулу неодноразово були підвищені посадові оклади державних службовців податкової служби, а тому судам належало застосувати до спірних правовідносин вказану норму матеріального права.
У відзиві на касаційну скаргу ГУ ДФС у Чернігівській області покликається на необґрунтованість доводів скаржника. Стверджує, що правовідносини у цій справі та справах №804/8042/17, №820/660/17, на які він покликається, не є подібними, оскільки стосувалися визначення середнього заробітку внаслідок затримки виконання рішення про поновлення на посаді незаконного звільненого працівника або невчасного розрахунку при звільненні. Також вважає помилковими доводи скаржника про те, що суди помилково розтлумачили пункт 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати.
ОСОБА_1 у відповіді на цей відзив покликається на сталість судової практики касаційного суду у застосуванні пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати у випадку визначення компенсації саме за час вимушеного прогулу, на підтвердження чого наводить постанову Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі №826/17601/14.
У відзиві на касаційну скаргу Державна податкова служба України покликається на передчасність вимог позивача, звернених до неї, позаяк Державна фіскальна служба України як юридична особа не припинена.
Інші відповідачі: ГУ ДПС у Чернігівській області та Державна фіскальна служба України відзивів на касаційну скаргу ОСОБА_1 не подали, копії ухвал про відкриття касаційного провадження отримали 30 листопада 2020 року.
Короткий зміст вимог касаційної скарги ГУ ДФС у Чернігівській області і відзивів на неї
Не погоджуючись із рішеннями судів у частині задоволення позову, ГУ ДФС у Чернігівській області подало на них касаційну скаргу, у якій просить Верховний Суд скасувати їх та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог повністю.
В обґрунтування підстав касаційного оскарження ГУ ДФС у Чернігівській області покликається на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Так, скаржник стверджує, що ухвалюючи оскаржувані рішення суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права й не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 5 червня 2020 року у справі №826/7019/16, від 22 травня 2018 року у справі №800/63/16, від 18 вересня 2018 року у справі №800/186/17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №800/547/17.
ГУ ДФС у Чернігівській області наголошує, що підставою для звільнення позивача були виключно відомості про його перебування на відповідній посаді, а встановлена Законом України "Про очищення влади" заборона не потребує необхідності встановлення певних фактів, у тому числі здійснення заходів (чи сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, а здійснюється виключно на підставі відповідності критеріям, визначеним цим Законом.
Також скаржник уважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивача звільнено із займаної посади з порушенням вимог трудового законодавства. Наполягає, що звільнення з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади", за своєю правовою природою не є звільненням з ініціативи власника, а є окремим видом припинення трудових відносин, передбачених спеціальним законом. У цьому випадку, на переконання відповідача, звільнення ОСОБА_1 відбулося не з підстав, передбачених частиною 1 статті 40 КЗпП України, не за ініціативою власника, а в силу вимог Законом України "Про очищення влади" на підставі самого факту зайняття відповідної посади.
Скаржник також не погоджується з оскаржуваним рішеннями в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника ГУ ДФС у Чернігівській області. Вказує, що у структурі ГУ ДФС у Чернігівській області не існує посади першого заступника начальника, а державні службовці переведені до ГУ ДПС у Чернігівській області. Натомість у структурі ГУ ДФС у Чернігівській області залишилася лише податкова міліція з атестованим особовим складом.
З огляду на це скаржник вважає, що позивач має бути поновлений на посаді першого заступника начальника ГУ ДПС у Чернігівській області як правонаступника ГУ ДФС у Чернігівській області.
Одночасно скаржник твердить про неврахування судами першої та апеляційної інстанції тієї обставини, що відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України оплата середнього заробітку за весь час понад один рік провадиться за вимушений прогул і за умови, що заява про поновлення на роботі розглядалась більше одного року і в цьому не було вини працівника. При частковій вині працівника оплата вимушеного прогулу за період понад один рік може бути відповідно зменшена. Скаржник наполягає, що саме за ініціативою позивача розгляд справи зупинявся більше ніж на 5 років, тому цей факт мав би бути врахований судами попередніх інстанцій при вирішенні питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить залишити без задоволення цю скаргу, покликаючись на обґрунтованість й законність судових рішень у частині, яка оскаржується ГУ ДФС у Чернігівській області.
У відзиві на касаційну скаргу Державна податкова служба України просить відмовити у задоволенні скарги ГУ ДФС у Чернігівській області та залишити без змін оскаржувані судові рішення. Стверджує, що суди правомірно поновили позивача на посаді в органах фіскальної, а не податкової служби.
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
На момент виникнення спірних правовідносин ОСОБА_3 проходив державну службу в органах фіскальної служби.
Внаслідок перевірки відомостей, зазначених в його особовій справі, Державна фіскальна служба України надіслала на адресу ГУ ДФС у Чернігівській області листа від 9 грудня 2014 року № 1148/7/99-99-04-01-01-17, у якому вказала, що перший заступник начальника ГУ ДФС у Чернігівській області ОСОБА_3 у період з 21 лютого 2013 року до 22 лютого 2014 року обіймав посаду заступника начальника Головного управління Міндоходів у Чернігівській області, внаслідок чого підпадає під заборону, встановлену частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади" на підставі критеріїв, визначених пунктом 4 частини другої статті 3 цього Закону, і відповідно підлягає звільненню із займаної посади (т.1 а.с. 9).
16 лютого 2015 року Державна фіскальна служба України видала наказ №549-0 "Про звільнення ОСОБА_1", яким звільнила позивача з посади першого заступника начальника ГУ ДФС у Чернігівській області (т.1 а.с. 64).
Підставою для видання цього наказу слугували приписи пункту 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України, частина чотирнадцята статті 5 Закону України "Про очищення влади", довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці.
Наказом ГУ ДФС у Чернігівській області №22-о від 17 лютого 2015 року вказаний наказ було оголошено позивачу (т.1 а.с. 65).
Вважаючи своє звільнення протиправним, ОСОБА_1 звернувся до суду з метою його оскарження й поновлення на роботі.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України).
Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України).
Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).
Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Відповідно до статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства.
Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14 квітня 1986 року №2077-ХІІ і яка набрала чинності для України з 13 червня 1986 року (далі - "Віденська конвенція"), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, який набрав чинності з 11 вересня1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - "Конвенція"), взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини (далі - "ЄСПЛ") в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
За приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року №3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Статтею 8 Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
За правилами частини другої статті 3 КАС України якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.
16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України "Про очищення влади".
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про очищення влади" очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону).
Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону).
Статтею 2 Закону України "Про очищення влади" передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації).
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 2 цього Закону заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються, зокрема щодо начальницького складу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику.
Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону України "Про очищення влади".
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 3 цього Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року - керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Закон України "Про очищення влади" був предметом оцінки Європейської комісії "За демократію через право" (далі - "Венеціанська комісія") за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки:
1) Проміжний висновок №788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у місті Венеція (далі - "Проміжний висновок № 788/2014");
2) Остаточний висновок №788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у місті Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок №788/2014).
У пункті 18 Проміжного висновку №788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:
1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;
2) прецедентного права національних конституційних судів;
3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:
- "Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів" №1481 (2006) (далі - "Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006)");
- "Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем" №1096 (1996) (далі - "Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)") та додана до неї доповідь, яка містить "Керівні принципи щодо відповідності закону про люстрацію та аналогічних адміністративних заходів вимогам держави, заснованої на принципі верховенства права" (далі - "Керівні принципи ПАРЄ").
За змістом частин першої та другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (далі - "Порядок №100").
Відповідно до абзацу 3 пункту 2 розділу ІІ цього Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (пункт 8 розділу IV Порядку №100).
Пунктом 10 цього Порядку, серед іншого, було передбачено, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.