Постанова
іменем України
19 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 335/3466/14-к
провадження № 51-2233км21
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Ковтуновича М. І.,
суддів Анісімова Г. М., Луганського Ю. М.,
за участю:
секретаря судового засідання Лагоди І. О.,
прокурора Костюка О. С.,
представника потерпілого Гришина С. В.,
захисників Гуні Т. В., Гєкової М. М.,Плецької Ю. В.,
у режимі відеоконференції:
засудженого ОСОБА_1,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги захисника засуджених ОСОБА_2 і ОСОБА_3 - адвоката Гєкової М. М., захисника засудженого ОСОБА_2 - адвоката Плецької Ю. В., захисника засудженого ОСОБА_1 - адвоката Гуні Т. В. та прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, на вирок Запорізького апеляційного суду від 05 лютого 2021 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12013080230001626, за обвинуваченням:
ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Куру (Швейцарія), жителя АДРЕСА_1 ),
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 190, ч. 3 ст. 209 Кримінального кодексу України (далі - КК),
ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, уродженки та жительки АДРЕСА_1 ),
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 190, частинами 1, 3 ст. 209 КК,
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, уродженця та жителя АДРЕСА_2 ),
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 190, ч. 3 ст. 209 КК.
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Згідно з вироком Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 березня 2017 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 визнано невинуватими і виправдано на підставі п. 1 ч. 1 ст. 373 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК)за недоведеністю вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 190, ч. 3 ст. 209 КК.
Також за вказаним вироком ОСОБА_3 визнано невинуватою та виправдано на підставі п. 1 ч. 1 ст. 373 КПК за недоведеністю вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 190, частинами 1, 3 ст. 209 КК.
Цивільний позов ОСОБА_5 залишено без задоволення.
Вирішено питання щодо речових доказів та арешту майна у кримінальному провадженні.
Органом досудового розслідування ОСОБА_2 обвинувачено в тому, що він в період часу з 01 грудня 2011 року до 15 травня 2012 року, діючи умисно, з корисливих мотивів, у складі організованої ним групи, спільно із ОСОБА_1 та ОСОБА_3, шляхом обману і зловживання довірою потерпілого, під приводом допомоги ОСОБА_5 у придбанні будинку АДРЕСА_3, незаконно заволоділи його коштами на загальну суму 2 309 546,74 грн, що в шістсот та більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян та є особливо великим розміром.
Обман ОСОБА_5 виразився в тому, що учасники організованої групи надали потерпілому підроблений попередній договір від 30 грудня 2011 року та підроблену копію неіснуючого договору купівлі-продажу житлового будинку від 19 квітня 2012 року, що створило причини та умови подальшої довіри ОСОБА_2, ОСОБА_1 і ОСОБА_3 та стало приводом для передачі вказаних сум грошових коштів обвинуваченим.
Крім того, в період часу з 26 січня 2012 року по 08 липня 2013 року ОСОБА_2, діючи умисно, з корисливих мотивів, у складі організованої ним групи, спільно із ОСОБА_1 та ОСОБА_3, шляхом обману та зловживання довірою ОСОБА_5, під приводом допомоги потерпілому з придбання 1/2 частини приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_4, незаконно заволоділи його грошовими коштами на загальну суму 7 274 750,19 грн, що в шістсот та більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян та є особливо великим розміром.
Обман ОСОБА_5 виразився в тому, що учасники організованої групи потерпілому надали підроблений договір купівлі-продажу від 13 січня 2012 року, що створило причини та умови подальшої довіри ОСОБА_2, ОСОБА_1 і ОСОБА_3 та стало приводом для передачі вказаних сум грошових коштів обвинуваченим.
Також у період часу з 25 квітня до 03 грудня 2012 року ОСОБА_2, діючи умисно, у складі організованої ним злочинної групи, з корисливих мотивів, за попередньою змовою та спільно із ОСОБА_1 і ОСОБА_3, під приводом допомоги потерпілому з придбання, оформлення права власності та проведення ремонтних робіт 1/2 частини приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_5, шляхом обману та зловживання довірою потерпілого незаконно заволоділи його грошовими коштами на загальну суму 44 066 194,25 грн, що в шістсот та більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян та є особливо великим розміром.
Обман ОСОБА_5 виразився в тому, що учасниками організованої групи потерпілому був наданий вказаний підроблений договір купівлі нерухомого майна від 29 лютого 2012 року, що створило причини та умови подальшої довіри ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та послужило приводом для передачі вказаних сум грошових коштів обвинуваченим.
За всіма епізодами зловживання довірою ОСОБА_5 виразилося в тому, що він, довіряючи ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_3, які умисно створили перед ним враження про тісні дружні стосунки, які нібито склалися між ними, про порядність та доброчесність їх намірів, передавав кошти обвинуваченим на придбання вказаних об`єктів нерухомості.
За весь період злочинної діяльності ОСОБА_2, діючи умисно, у складі організованої ним групи, з корисливих мотивів, спільно із ОСОБА_1, ОСОБА_3, шляхом обману та зловживання довірою потерпілого, під приводом допомоги останньому з придбання, оформлення права власності та проведення ремонту нерухомості на території м. Запоріжжя та Запорізького району Запорізької області незаконно заволоділи коштами ОСОБА_5 на загальну суму 53 650 491,18 грн.
Крім того, ОСОБА_2, діючи у складі організованої злочинної групи, спільно з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 вчинили ряд незаконних дій, спрямованих на легалізацію (відмивання) доходів, одержаних унаслідок вказаної вище злочинної діяльності організованої групи.
Так, ОСОБА_2 у період часу з 30 до 31 липня 2013 року, діючи умисно, повторно, у складі організованої ним злочинної групи, спільно із ОСОБА_1 та ОСОБА_3, здійснив правочин з 1/3 частини приміщення за адресою: АДРЕСА_4, одержаною внаслідок суспільно небезпечного діяння (заволодіння шахрайським шляхом майном ОСОБА_5 - вказаною частиною приміщення, вартість якої становить 2 584 529 грн), спрямований на приховання і маскування незаконного походження та володіння цією частиною приміщення.
Також ОСОБА_2 у період часу з 15 серпня до 26 листопада 2013 року, діючи умисно, повторно, у складі організованої ним злочинної групи, спільно із ОСОБА_1 та ОСОБА_3, вчинив правочин з коштами, одержаними внаслідок скоєння суспільно небезпечного протиправного діяння (заволодіння шахрайським шляхом грошовими коштами ОСОБА_5 в сумі 654 523 грн), що передувало легалізації (відмиванню) доходів, спрямований на приховання та маскування незаконного походження таких коштів та володіння ними.
За вироком Запорізького апеляційного суду від 05 лютого 2021 року апеляційні скарги представника потерпілого ОСОБА_5 - адвоката Гришина Я. В. і прокурора задоволено частково.
Вирок Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 березня 2017 року щодо обвинувачених ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1 скасовано в частині визнання обвинувачених невинуватими та виправданими у зв`язку з недоведеністю вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК, за епізодом обвинувачення у заволодінні 1/3 частини майна ОСОБА_5 за адресою:АДРЕСА_4 .
ОСОБА_2 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років з конфіскацією всього майна, що належить йому на праві власності.
ОСОБА_3 та ОСОБА_1 визнано винуватими у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК, і призначено кожному окремо покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з конфіскацією всього майна, що належить їм на праві власності.
Вирішено питання щодо?речових доказів та зарахування попереднього ув`язнення у строк відбування покарання.
Постановлено скасувати вирок у частині залишення без задоволення цивільного позову потерпілого ОСОБА_5 про стягнення з ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_11 матеріальних збитків і відшкодування моральної шкоди та призначено новий розгляд цивільного позову у порядку цивільного судочинства в суді першої інстанції.
У решті вирок Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 березня 2017 року залишено без змін.
За вироком суду апеляційної інстанції суть обвинувачення, визнаного судом доведеним, за ч. 4 ст. 190 КК (за епізодом обвинувачення у заволодінні 1/3 частини майна ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_4 ) полягала в тому, що у період з 28 серпня 2012 року до 08 липня 2013 року ОСОБА_2, діючи умисно, з корисливих мотивів, у складі організованої ним групи, спільно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3, шляхом обману та зловживання довірою ОСОБА_5, під приводом допомоги потерпілому в придбанні 1/3 частини приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_4, незаконно заволоділи його майном, загальна вартість, якого відповідно до оцінки становить 556 429,36 грн, що в шістсот та більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян і є особливо великим розміром.
Вимоги, викладені в касаційних скаргах, та узагальнені доводи осіб, які їх подали
У касаційній скарзі захисник Плецька Ю. В., яка діє в інтересах ОСОБА_2, просить скасувати вирок Запорізького апеляційного суду від 05 лютого 2021 року і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Захисник вказує на те, що суд апеляційної інстанції, не дослідивши значної частини доказів під час апеляційного розгляду, всупереч принципу безпосередності дослідження доказів, дав їм іншу оцінку, ніж та, яку дав суд першої інстанції, що згодом стало підставою для визнання винуватості, в тому числі ОСОБА_2, у вчиненні епізоду щодо заволодіння 1/3частини майна ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_4 та поклав ці докази в основу обвинувального вироку.
Крім того, як зазначає скаржниця, суд апеляційної інстанції, порушив вимоги ст. 404 КПК, оскільки не дослідивши повторно обставин, досліджених судом першої інстанції, здійснив переоцінку доказів у справі.
Стверджує про істотне порушення кримінального процесуального закону у зв`язку з тим, що мотивувальна частина оголошеного судом апеляційної інстанції тексту не відповідає текстові вироку, долученого до матеріалів кримінального провадження. Так, зокрема, згідно з технічним записом судового засідання під час проголошення вироку головуючий, серед іншого, оголосив лише перші 10 речових доказів, що містяться на аркуші 30 вироку, не зазначивши про інші речові докази, вказані на аркушах 30-33 на підтвердження встановлених судом обставин винуватості, в тому числі ОСОБА_2, у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення.
Адвокат Плецька Ю. В. наголошує на відсутності у матеріалах кримінального провадження жодного висновку товарознавчої експертизи, складеного за вимогами чинного кримінального процесуального законодавства, за результатами якого було би встановлено вартість саме 1/3 приміщення за адресою: АДРЕСА_4, станом на дату вчинення кримінального правопорушення.
Як відзначає адвокат, у вироку суду апеляційної інстанції не міститься жодного посилання на докази, якими підтверджено умисел та мотив, у тому числі ОСОБА_2, на заволодіння майном ОСОБА_5 .
Таким чином, на думку захисника Плецької Ю. В., докази обвинувачення, наведені судом апеляційної інстанції в оскаржуваному вироку, не можуть вважатися такими, що доводять вину ОСОБА_2 поза розумним сумнівом.
У касаційних скаргах, які є аналогічними за своїм змістом, захисник засуджених ОСОБА_2 і ОСОБА_3 - адвокат Гєкова М. М. та захисник засудженого ОСОБА_1 - адвокат Гуня Т. В. просять скасувати вирок Запорізького апеляційного суду від 05 лютого 2021 року і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Захисники, аналізуючи докази, стверджують, що вони не можуть бути визнані судом такими, що підтверджують винуватість обвинувачених у вчиненні кримінального правопорушення поза розумним сумнівом, і не доводять у цілому події кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК.
Свої доводи захисник Гєкова М. М. обґрунтовує також і тим, що жодного доказу існування злочинного плану чи дії організованої групи матеріали кримінального провадження не містять. На переконання адвоката, висновок Запорізького апеляційного суду щодо вчинення передбаченого ч. 4 ст. 190 КК кримінального правопорушення організованою групою, суперечить ч. 3 ст. 28 КК, а саме кримінальне правопорушення визнається вчиненим організованою групою, поміж інших обов`язкових ознак, при вчиненні кількох кримінальних правопорушень, тобто більше одного, і це є обов`язковою ознакою злочинної групи, проігнорованою судом апеляційної інстанції. А відповідно до вироку Запорізького апеляційного суду ОСОБА_2 й ОСОБА_3 та ОСОБА_1 вчинили лише одне кримінальне правопорушення. Захисник Гуня Т. В. зауважує про недоведеність того, що між обвинуваченими у жовтні 2011 року зорганізувалося стійке злочинне угрупування.
Крім того, адвокати акцентують увагу, що прізвище Гєкової М. М. у вступній частині вироку суду апеляційної інстанції вказано недостовірно, оскільки за час розгляду кримінального провадження у цьому суді захисник змінила прізвище з Хомутової на Гєкову, про що суду було відомо з наданих на підтвердження цього документів.
Як на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону сторона захисту посилається на відсутність потерпілого під час судового провадження в суді апеляційної інстанції, хоча його було належним чином повідомлено про дату, час і місце судового засідання. Це викликає сумніви у достовірності його показань, наданих раніше.
Захисники Гєкова М. М. і Гуня Т. В. зазначають про порушення судом апеляційної інстанції вимоги ч. 2 ст. 349 КПК, оскільки суд належним чином не визначив обсягу доказів та порядку їх дослідження і не виніс відповідної ухвали.
Адвокати свої доводи обґрунтовують також і тим, що всупереч приписам ст. 23, ч. 3 ст. 404 КПК, апеляційний суд безпосередньо докази не досліджував, але послався на них у своєму рішенні.
У касаційній скарзі прокурор, указуючи на істотне порушення норм кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосування судом закону, який підлягає застосуванню, та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засуджених через м`якість, просить залишити без змін вирок Запорізького апеляційного суду від 05 лютого 2021 року в частині скасування вироку районного суду від 23 березня 2017 року стосовно засуджених ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_3, щодо визнання їх невинуватими та виправданими за недоведеністю вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК, за епізодом обвинувачення у заволодінні 1/3 частини майна ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_4, а в решті вирок Запорізького апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Прокурор вказує, що суди залишили без задоволення клопотання сторони обвинувачення та не дослідили протоколу пред`явлення для впізнання за фотознімками свідка ОСОБА_15 .
Крім того, на його переконання суди не взяли до уваги і неналежно оцінили такі докази, а саме: показання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (у частині сплати грошових коштів на погашення кредиту ОСОБА_15 у сумі 45 500 євро та передання 5000 доларів США ОСОБА_15 як передоплати за будинок); висновок експерта від 23 січня 2014 року № 28 щодо факту підробки договору купівлі-продажу житлового будинку від 19 квітня 2012 року; показання свідка ОСОБА_15 .
Аналізуючи докази, прокурор стверджує, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли хибного висновку про відсутність складу кримінального правопорушення в діях засуджених щодо заволодіння грошовими коштами і майном потерпілого під приводом купівлі Ѕ частини приміщення на АДРЕСА_5 .
Як зазначає сторона обвинувачення, суди вказали, що обвинуваченням не доведено факту передачі потерпілим грошових коштів засудженим і не спростовано можливості останніх оплатити вартість нерухомості власними грошовими коштами або сплатити певну частину коштів. Однак згідно з показаннями потерпілого ОСОБА_5 передачу грошових коштів засудженому ОСОБА_1 здійснював його повірений ОСОБА_16 у м. Відні, на підтвердження чого були складені розписки.
Вказує, що таким доказам, як оригінали розписок від 25 квітня та 01 листопада 2012 року й висновок експерта від 30 січня 2014 року Д/№42, суди не надали оцінки, що вплинуло на прийняте рішення.
Свої доводи прокурор обґрунтовує також і тим, що суди першої та апеляційної інстанцій залишили поза увагою факт передання грошових коштів ОСОБА_1 . Окрім показань потерпілого і розписок цей факт підтверджується також протоколом пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 18 грудня 2013 року. Так, відповідно до протоколу свідок ОСОБА_16 упізнав ОСОБА_1, який за обставин, указаних свідком під час допитів, двічі приймав грошові кошти ОСОБА_5, у зв`язку з чим писав розписки. Прокурор наголошує, що суд першої інстанції дослідив цей протокол, визнав його допустимим і належним доказом, утім суд апеляційної інстанції залишив його без оцінки.
Крім того, як зазначає сторона обвинувачення, суд, приймаючи рішення про виправдання засуджених за цим епізодом, указав, що ОСОБА_5 і ОСОБА_1 у день складання розписок перебували в різних країнах. Проте суди не взяли до уваги того факту, що згідно з обвинувальним актом і показаннями потерпілого передачу грошових коштів здійснював не ОСОБА_5 особисто, а його представник - Велібор Павлович.
На думку прокурора, суди, не наводячи причин, надали перевагу показанням обвинуваченого ОСОБА_1, який пояснив, що дав розписку ОСОБА_5 на його прохання для податкових органів Австрійської Республіки.
Як відзначає прокурор, суди не дослідили речових доказів сторони обвинувачення, які містяться в матеріалах реєстраційної справи ТОВ "РІАЛ ПРОПЕРТІ 2011" та не оцінили ряду документів, а це протоколи загальних зборів, статути і договори купівлі-продажу часток у статутному капіталі. Аналіз змісту договорів, протоколів загальних зборів, установчих документів у вироку відсутній.
Зауважує про неповне дослідження судом першої інстанції рішень Господарського суду Запорізької області, а саме недослідження їх мотивувальних частин, у яких, як наголошує прокурор міститься аналіз порушень корпоративних прав ОСОБА_5 та встановлено факт протиправного заволодіння засудженими його майновими правами.
Вказує, що суд апеляційної інстанції відмовив представнику потерпілого та прокурору в повторному дослідженні доказів (реєстраційної справи ТОВ "РІАЛ ПРОПЕРТІ 2011", рішень господарського суду) в порядку ст. 404 КПК, виклавши мотиви відмови в ухвалі від 10 травня 2019 року.
На думку прокурора, докази винуватості засуджених за епізодом заволодіння майном та майновими правами потерпілого під приводом купівлі 1/2 частини приміщення у АДРЕСА_5 не оцінені з точки зору належності, достовірності та достатності. Відмова в дослідженні доказів сторони обвинувачення призвела до обмеження права потерпілого на справедливий судовий розгляд. Потерпілий не отримав належної сатисфакції від злочинних дій засуджених, які протиправно заволоділи та розпорядилися його майном.
Як відзначає прокурор, суд апеляційної інстанції визнав винними засуджених за епізодом заволодіння 1/3 частини майна ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_4 . Проте зазначив, що в нього відсутні підстави для ухвалення вироку в частині обвинувачення за ст. 209 КК. На думку суду, в апеляційній скарзі апелянтів не було порушено питання про дослідження доказів щодо епізодів вчинення кримінального правопорушення за ст. 209 КК.
Сторона обвинувачення акцентує увагу на тому, що прокурор і представник потерпілого в поданих апеляційних скаргах просили суд дослідити повторно докази сторони обвинувачення. Також апелянти просили скасувати вирок у частині визнання ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 невинуватими за ч. 3 ст. 209 КК і ухвалити новий вирок, в якому визнати обвинувачених винними та призначити покарання за ч. 3 ст. 209 КК.
За таких обставин прокурор вважає, що у випадку засудження обвинувачених за епізодом заволодіння 1/3 частини майна Хаймо Туріна за адресою: АДРЕСА_4, вина обвинувачених у легалізації (відмиванні) доходів, одержаних внаслідок злочинної діяльності, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 209 КК, є доведеною.
За його твердженням суд апеляційної інстанції повторно договору міни від 31 липня 2013 року не досліджував, незважаючи на клопотання представника потерпілого і прокурора про повторне дослідження доказів. Унаслідок відмови в дослідженні доказів суд допустив грубе порушення вимог кримінального процесуального закону.
Як зазначає прокурор, апеляційний суд не встановив, що заволодіння засудженими шахрайським способом 1/3 частини майна ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_4 є предикатним злочином. Засуджені уклали цивільний правочин, договір міни щодо майна, одержаного внаслідок предикатного діяння. За результатом таких дій це майно, одержане внаслідок предикатного діяння, було легалізовано шляхом переоформлення на сторонню особу, а на засуджену ОСОБА_3 зареєстровано транспортний засіб. Отже, засуджені вчинили кримінальне правопорушення, передбачене ч. 3 ст. 209 КК, що залишилося поза увагою суду апеляційної інстанції.
На думку сторони обвинувачення, ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 призначено надто м`яке покарання, що не відповідає вимогам статей 50, 65 КК ані як кара, ані як достатній засіб для виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень з боку останніх, який не відповідає обставинам кримінального провадження, суспільній небезпеці вчиненого кримінального правопорушення, та особі винних.
У запереченнях на касаційні скарги захисника засуджених ОСОБА_2 і ОСОБА_3 - адвоката Гєкової М. М., захисника засудженого ОСОБА_1 - адвоката Гуні Т. В. тазахисника засудженого ОСОБА_2 - адвоката Плецької Ю. В. представник потерпілого Гришин С. В. вказує на безпідставність доводів у цих касаційних скаргах та просить залишити вирок Запорізького апеляційного суду по справі № 335/3466/14 від 05 лютого 2021 року в частині засудження ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1 за епізодом обвинувачення у заволодінні 1/3 частини майна ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_4 без зміни, а ці касаційні скарги - без задоволення.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні захисники Плецька Ю. В., Гєкова М. М., Гуня Т. В. та засуджений ОСОБА_1 підтримали касаційні скарги сторони захисту та заперечили проти вимог касаційної скарги прокурора.
Прокурор Костюк О. С. не підтримав касаційну скаргу прокурора та висловив думку про відсутність підстав для задоволення усіх касаційних скарг у цьому кримінальному провадженні.
Представник потерпілого Гришин С. В. навів доводи на підтримання касаційної скарги прокурора та заперечив проти задоволення касаційних скарг захисників.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційних скаргах, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що подані касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.
Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
При цьому відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до ч. 2 ст. 420 КПК вирок суду апеляційної інстанції повинен відповідати загальним вимогам до вироків. Отже, вирок апеляційного суду має бути законним, обґрунтованим і вмотивованим, як це передбачено ст. 370 КПК, а його зміст має відповідати вимогам ст. 374 КПК.
За вказаними нормами процесуального права та закріпленими у ст. 7 КПК загальними засадами кримінального провадження вирок повинен містити не тільки формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, але й безпосередньо досліджені під час судового розгляду докази на підтвердження встановлених обставин. При цьому, як передбачено ст. 94 КПК, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, має оцінити кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Суд касаційної інстанції неодноразово висловлював позицію про те, що у випадках, коли під час апеляційного розгляду певний факт встановлюється в інший спосіб, ніж це було здійснено в суді першої інстанції, апеляційний суд зобов`язаний забезпечити повноту й безпосередність дослідження доказів щодо цього факту.
Так, за визначенням сталої судової практики безпосередність дослідження доказів означає звернену до суду вимогу закону про дослідження ним усіх зібраних у конкретному кримінальному провадженні доказів шляхом допиту обвинувачених, потерпілих, свідків, експерта, огляду речових доказів, оголошення документів, відтворення звукозапису та відеозапису тощо. Ця засада кримінального судочинства має значення для повного з`ясування обставин кримінального провадження та його об`єктивного вирішення. Безпосередність сприйняття доказів дає змогу суду належним чином дослідити й перевірити їх (як кожний доказ окремо, так і у взаємозв`язку з іншими доказами), здійснити їх оцінку за критеріями, визначеними у ч. 1 ст. 94 КПК, і сформувати повне та об`єктивне уявлення про фактичні обставини конкретного кримінального провадження.
Дотримання безпосереднього дослідження доказів є необхідним елементом процесуальної форми судового розгляду та забезпечує реалізацію таких засад кримінального провадження, як верховенство права, законність, презумпція невинуватості, забезпечення доведеності вини та права на захист. Без безпосереднього дослідження доказів, їх належної перевірки та оцінки суд позбавлений можливості встановити обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та відповідно правильно кваліфікувати вчинене особою діяння.
До того ж суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції (ч. 1 ст. 409 КПК), і це покладає на апеляційний суд певний обов`язок щодо дослідження й оцінки доказів, але з урахуванням особливостей, передбачених ст. 404 КПК. Водночас у певних випадках дослідження доказів апеляційним судом може бути визнано додатковою гарантією забезпечення права на справедливий суд (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Суд апеляційної інстанції при перегляді вироку належно не виконав зазначених приписів закону.
Як убачається з вироку суду першої інстанції, районний суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання невинуватими та виправдання ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1 через недоведення стороною обвинувачення вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК, пов`язаного із заволодінням майном потерпілого. Головною підставою для ухвалення виправдувального вироку стало те, що сторона обвинувачення не довела факту передання потерпілим грошових коштів.
Крім того, суд зазначив, що для притягнення до кримінальної відповідальності ОСОБА_3 за ч. 1 ст. 209 та ч. 3 ст. 209 КК, ОСОБА_20 та ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 209 КК передусім необхідно встановити, що всі обвинувачені заволоділи грошовими коштами ОСОБА_5 в сумі 654 523 грн, а обвинувачена ОСОБА_3, крім того, заволоділа 1/3 частини приміщення № 261 в будинку АДРЕСА_6 та грошовими коштами в сумі 790 709,04 грн, які належали потерпілому, шляхом вчинення шахрайських дій стосовно нього.
Разом з тим у ході судового розгляду кримінального провадження суд першої інстанції не здобув доказів вчинення обвинуваченими предикатного злочину, який би передував легалізації (відмиванню) доходів, що інкримінується обвинуваченим, у зв`язку із чим ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 виправдав за ст. 209 КК на підставі п. 1 ч. 1 ст. 373 КПК.
З огляду на викладені обставини суд першої інстанції зазначив, що хоча він і встановив факт укладання відповідних договорів, а саме: договору купівлі- продажу частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю від 09 серпня 2013 року (т. 7, а. п. 33-35); угоди про зарахування зустрічних однорідних вимог від 06 грудня 2012 року (т. 7, а. п. 42, 43, 124, 125); договору міни від 31 липня 2013 року (т. 7, а. п. 50, 51);?договору купівлі - продажу частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю від 18 травня 2012 року (т. 11, а. п. 163 - 165), проте не встановив, що обвинуваченими було вчинено предикатний злочин і відповідно, що грошові кошти та майно, яке було предметом зазначених договорів, здобуто внаслідок вчинення суспільно небезпечного діяння, у зв`язку із чим ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 за ч. 3 ст. 209 КК, а останню ще і за ч. 1 ст. 209 КК виправдав на підставі п. 1 ч. 1 ст. 373 КПК у зв`язку з недоведеністю вчинення ними цих кримінальних правопорушень.
Не погодившись із таким рішенням суду, прокурор та представник потерпілого ОСОБА_5 - адвокат Гришин Я. В. подали апеляційні скарги.
Сторона обвинувачення стверджувала про безпідставність прийнятого рішення та просила здійснити дослідження доказів обвинувачення, зібраних під час розслідування кримінального провадження, а саме стенограми допитів потерпілого, свідків, обвинувачених, протоколів слідчих та процесуальних дій, документів та висновків експертів, долучених до матеріалів кримінального провадження, а також речових доказів.
В апеляційній скарзі представник потерпілого ОСОБА_5 - адвокат Гришин Я. В. зазначав про неповноту судового розгляду і невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження. Просив повторно дослідити обставини справи. На обґрунтування своїх доводів зазначав, що судом наданим доказам дано неповну чи неправильну оцінку, а частині - не дано взагалі.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд апеляційної інстанції, частково дослідивши докази у кримінальному провадженні, дійшов висновку про часткову обґрунтованість апеляційних скарг прокурора та представника потерпілого, визнав ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 винуватими у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК, за епізодом заволодіння 1/3 частини майна Туріна Х. за адресою: просп. Леніна, 192, прим. 261, м. Запоріжжя, та ухвалив обвинувальний вирок.
Згідно з приписами ст. 23 КПК суд досліджує докази безпосередньо, що є важливою гарантією права на справедливий суд. Принцип безпосередності дослідження доказів на стадії апеляційного розгляду хоча і не є абсолютним, як у суді першої інстанції, але в ситуації, коли апеляційний суд скасовує виправдувальний і постановляє обвинувальний вирок, цей принцип висуває більш суворі вимоги, ніж у разі скасування чи зміни обвинувального вироку, оскільки в такому випадку висновок про винуватість особи робить безпосередньо апеляційний суд, який у зв`язку із цим має забезпечити всі гарантії права на справедливий судовий розгляд, щоб переконатися, що особу не буде засуджено свавільно.
Наведене вище не означає, що положення ст. 23 КПК слід розглядати як такі, що автоматично висувають вимогу про нове дослідження доказів у суді апеляційної інстанції кожного разу, коли йдеться про скасування виправдувального вироку. Наприклад, якщо апеляційний суд робить лише іншу юридичну оцінку ситуації, але не ставить під сумнів установлені судом першої інстанції фактичні обставини справи, це не вимагає нового безпосереднього дослідження доказів цим судом.
Однак у ситуації, коли апеляційний суд під час апеляційного розгляду вбачає, що доводи апеляційної скарги учасника кримінального провадження в частині неповноти судового розгляду (ст. 410 КПК ) та/або невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК) виглядають обґрунтованими та потребують перевірки, така перевірка здійснюється шляхом повторного дослідження обставин, установлених під час кримінального провадження, із дотриманням вимог ст. 404 КПК, що включає безпосереднє дослідження та оцінку доказів щодо таких обставин.
Разом із тим у цьому кримінальному провадженні апеляційним судом на порушення вказаних вище вимог обставини, встановлені під час кримінального провадження, повторно не досліджувались у повному обсязі.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, Запорізький апеляційний суд ухвалою від 10 травня 2019 року задовольнив частково клопотання представників потерпілого ОСОБА_5 - адвокатів Гришина Я. В. та Гришина С. В. про дослідження в судовому засіданні суду апеляційної інстанції письмових та речових доказів та постановив дослідити довіреність від 28 серпня 2012 року, ухвалу про затвердження мирової угоди у справі № 333/5257/13-ц від 08 липня 2013 року, ухвалу апеляційного суду Запорізької області у справі № 333/5257/13-ц.
Із технічного запису судового засідання від 10 травня 2019 року, журналу судового засідання вбачається, що суд апеляційної інстанції безпосередньо дослідив вказані вище докази, а також задовольнив клопотання представника потерпілого Гришина Я. В. від 08 листопада 2017 року (т. 16, а. п. 69-72) та безпосередньо дослідив також судові рішення у справі № 908/1452/16 (рішення Господарського суду Запорізької області від 26 жовтня 2016 року, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 12 січня 2017 року, постанову Вищого господарського суду України від 10 квітня 2017 року); у справі № 908/746/16 (рішення Господарського суду Запорізької області від 19 січня 2017 року, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 30 травня 2017 року, постанову Вищого господарського суду України від 09 жовтня 2017 року); у справі № 908/5863/15 (рішення Господарського суду Запорізької області від 06 квітня 2016 року, постанову Вищого господарського суду України від 13 грудня 2016 року).
При цьому безпосередньо апеляційним судом не досліджено інших доказів у кримінальному провадженні, якими суд обґрунтував доведеність винуватості ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК, за епізодом заволодіння 1/3 частини майна ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_4, та які були покладені в основу обвинувального вироку, але яким він надав іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, зокрема рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 14 травня 2014 року у справі №335/2501/14-ц, постанову Вищого господарського суду України від 13 січня 2016 року у справі №908/453/14, якою залишено без змін рішення Господарського суду Запорізької області від 25 серпня 2015 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 28 жовтня 2015 року.
У контексті викладеного необхідно зазначити, що за матеріалами кримінального провадження також?вбачається, що представники потерпілого ОСОБА_5 - адвокати Гришин Я. В. та Гришин С. В. просили дослідити рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 14 травня 2014 року у справі №335/2501/14-ц, однак Запорізький апеляційний суд в ухвалі від 10 травня 2019 року, якою частково задовольнив клопотання останніх про дослідження письмових та речових доказів, вказав про те, що необхідність дослідження вказаного судового рішення заявник обґрунтував наявністю протиправних дій ОСОБА_1 щодо відчуження нерухомого майна ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 . Однак, як наголосив суд апеляційної інстанції, правомірність чи протиправність дій ОСОБА_1 у вказаному випадку може бути встановлена при дослідженні довіреності. Крім цього, як зазначив суд, дії ОСОБА_1, яким була надана оцінка Орджонікідзевським районним судом м. Запоріжжя є предметом цивільно-правової відповідальності та за наслідками розгляду справи право власності ОСОБА_5 на нерухоме майно було поновлено, тому колегія суддів апеляційної інстанції вважала, що цей доказ не має стосунку до обставин, які підлягають доказуванню у цьому провадженні.
Проте як убачається із вироку суду апеляційної інстанції, зокрема, на підставі рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 14 травня 2014 року у справі № 335/2501/14-ц, а саме на підставі заяви в цій справі, суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 розумів, що довіреність від 28 серпня 2012 року є неправомочною, такою, що не може породжувати юридичних прав від імені довірителя.
Також суд апеляційної інстанції констатує про те, що власником частки у статутному капіталі ТОВ "РІАЛ ПРОПЕРТІ" з 27 листопада 2012 року є ОСОБА_5, оскільки він її не продав і не купував у ОСОБА_3, що підтверджується постановою Вищого господарського суду України від 13 січня 2016 року у справі №908/453/14, якою залишено без змін рішення Господарського суду Запорізької області від 25 серпня 2015 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 28 жовтня 2015 року.
Однак вказане судове рішення суд апеляційної інстанції безпосередньо не досліджував. Крім того, відмовив представнику потерпілого в дослідженні рішення Господарського суду Запорізької області від 25 серпня 2015 року у справі № 908/453/14, вказавши про те, зокрема, що цей доказ стосується господарсько-правової відповідальності сторін і з рішень судів господарської юрисдикції випливає, що майнові права ОСОБА_5, які стосуються ТОВ "РІАЛ ПРОПЕРТІ", у кінцевому підсумку були відновлені. Також вважав, що цей доказ не впливає на обставини, які підлягають дослідженню в сенсі того обвинувачення, яке сформульовано в обвинувальному акті щодо ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Що стосується тверджень суду апеляційної інстанції про те, що апелянтами не порушувалося питання про дослідження доказів щодо епізодів вчинення кримінальних правопорушень за ст. 209 КК, у зв`язку із чим апеляційний суд не може за власною ініціативою дослідити докази вказаних обставин, то суд касаційної інстанції зазначає таке.
Як убачається з вироку суду першої інстанції, суд установив факт укладання договорів, а саме: договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю від 09 серпня 2013 року (т. 7, а. п. 33-35); угоди про зарахування зустрічних однорідних вимог від 06 грудня 2012 року (т. 7, а. п. 42, 43, 124, 125); договіру міни від 31 липня 2013 року (т. 7, а. п. 50, 51);? договору купівлі - продажу частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю від 18 травня 2012 року (т. 11, а. п. 163-165), проте судом не встановлено, що обвинуваченими було вчинено предикатний злочин і відповідно що грошові кошти та майно, яке було предметом зазначених договорів, здобуті внаслідок вчинення суспільно небезпечного діяння.
Запорізький апеляційний суд вироком від 05 лютого 2021 року визнав ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1 винуватими у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК, за епізодом обвинувачення взаволодінні 1/3 частини майна ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_4 .
Згідно з обвинувальним актом ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_1, усвідомлюючи, що рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 08 липня 2013 року про визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/3 частину приміщення за вказаною адресою в подальшому може бути оскаржено потерпілим, що може призвести до викриття злочинної діяльності організованої групи, розробили план легалізації (відмивання) цього майна шляхом укладання договору міни, згідно з якимздійснили відчуження права власності на нього на користь шурина ОСОБА_1 - ОСОБА_24, не ставлячи останнього до відома про злочинні наміри організованої групи.
З огляду на викладене необхідно зазначити, що представник потерпілого просив суд апеляційної інстанції дослідити договір міни від 31 липня 2013 року, укладений між ОСОБА_24 та ОСОБА_3, та зазначав, що цей доказ вказує на заволодіння останньою транспортним засобом "Hissan Patrol", однак, на думку суду апеляційної інстанції, представник не вказав, яке має відношення цей факт до сформульованого обвинувачення. Крім того, наголосив, що за результатами розгляду цивільної справи № 335/2501/14-ц право власності ОСОБА_5 на нерухоме майно, яке виступало предметом договору міни, було відновлено, а тому ОСОБА_3 не могла бути стороною договору, а сам договір був фактично нікчемний. Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції відмовив у дослідженні вказаного договору міни від 31 липня 2013 року.
Більше того, заявлене клопотання сторони обвинувачення про дослідження доказів взагалі не було предметом обговорення колегії суддів апеляційного суду та в порядку статей 404, 405 КПК цим судом не вирішувалося.
Таким чином, вирок апеляційного суду не можна визнати законним, обґрунтованим і вмотивованим. Зазначене рішення постановлено з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду у суді апеляційної інстанції. З огляду на вказане колегія суддів вважає, що висновки суду апеляційної інстанції про правильність застосування районним судом закону України про кримінальну відповідальність щодо виправдання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 за ч. 4 ст. 190, ч. 3 ст. 209 КК, а ОСОБА_3 за ч. 4 ст. 190, частинами 1, 3 ст. 209 КК, та засудження їх за ч. 4 ст. 190 КК за епізодом обвинувачення у заволодінні 1/3 частини майна ОСОБА_5 за адресою: АДРЕСА_4, є передчасними.
У зв`язку з тим, що вирок підлягає скасуванню з вищенаведених підстав, суд касаційної інстанції не перевіряє інші доводи касаційної скарги прокурора, які необхідно належним чином дослідити при новому розгляді у суді апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду кримінального провадження апеляційному суду необхідно врахувати викладене, ретельно, з використанням усіх процесуальних можливостей, безпосередньо, за наявності передбачених процесуальним законом підстав, дослідити докази у кримінальному провадженні, перевірити інші доводи у касаційних скаргах сторони обвинувачення й захисту, та з дотриманням положень глави 31 КПК ухвалити законне, обґрунтоване і вмотивоване рішення.
Водночас неспроможними є твердження захисників Гєкової М. М. та Гуні Т. В. про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, яке вони вбачають у відсутності потерпілого під час судового провадження в суді апеляційної інстанції, що викликає у них сумніви у достовірності його показань, наданих раніше.
Так, держава має забезпечити належний та ефективний правовий захист прав, свобод та законних інтересів особи, стосовно якої вчинено кримінальне правопорушення. Особа, визнана потерпілим у кримінальному провадженні, має право на активну участь у цьому провадженні, оскільки законодавець наділив її сукупністю прав, наданих кримінальним процесуальним законом. Визнання особи потерпілим у процесуальному сенсі - одна з передумов його участі у кримінальному провадженні. Втім процесуальні гарантії дотримання прав потерпілого не можуть бути зведені до єдиного процесуального засобу і виступають у вигляді цілісної системи.
Згідно зі ст. 325 КПК суд може вирішити питання про проведення судового розгляду без потерпілого, якщо він за викликом у судове засідання не прибув, будучи належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання.
Проте, як установила колегія суддів, сам потерпілий чи його представник під час апеляційного розгляду не зверталися, в цій частині, із заявами щодо порушення його процесуальних прав.
Суд касаційної інстанції не виключає, що за певних обставин розгляд справи без потерпілого може стати підставою для скасування судових рішень, якщо сторона, яка посилається на цю обставину, доведе, що це істотно вплинуло або могло вплинути на законність та вмотивованість судового рішення.
У цій справі сторона захисту ні в касаційній скарзі, ні у процесі касаційного розгляду не вказала, яким чином відсутність потерпілого під час апеляційного розгляду вплинула на вирішення справи по суті. Тому суд касаційної інстанції відхиляє цей аргумент скаржників.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що Апеляційний суд Запорізької області ухвалою від 25 травня 2018 року задовольнив частково заяву потерпілого ОСОБА_5 та визнав його явку в судове засідання суду апеляційної інстанції необов`язковою, а питання про дослідження як доказів його показань постановив вирішити пізніше (т. 17, а. п. 44, 45).
Суд апеляційної інстанції, постановляючи вказане судове рішення, дослідив та врахував заяву потерпілого ОСОБА_5 (т. 17, а. п. 2 -10). У вказаній заяві потерпілий виклав свою позицію стосовно кримінального провадження, підтримав апеляційну скаргу свого представника. Крім того, зазначив, що не може приїхати до України для дачі пояснень по суті кримінальної справи, оскільки побоюється за своє життя і здоров`я, й підтвердив що його інтереси, крім того, представляють адвокати Гришин Я. В. та Гришин С. В., які й брали участь у розгляді провадження судом апеляційної інстанції.
Доводи захисників Гєкової М. М. та Гуні Т. В. щодо порушення судом апеляційної інстанції вимоги ч. 2 ст. 349 КПК, оскільки суд належним чином не визначив обсягу доказів та порядок їх дослідження і не виніс відповідну ухвалу, є необґрунтованими.
Відповідно до ст. 349 КПК (яка діяла на час розгляду кримінального провадження судом апеляційної інстанції) після виконання дій, передбачених ст. 348 цього Кодексу, головуючий з`ясовує думку учасників судового провадження про те, які докази потрібно дослідити, та про порядок їх дослідження. Докази зі сторони обвинувачення досліджуються в першу чергу, а зі сторони захисту - у другу. Обсяг доказів, які будуть досліджуватися, та порядок їх дослідження визначаються ухвалою суду і в разі необхідності можуть бути змінені.
Зазначених вимог закону Запорізький апеляційний суд дотримався.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, вирішуючи питання щодо обсягу доказів, які підлягають дослідженню в судовому засіданні, та порядку їх дослідження, суд, дотримуючись наведених вимог кримінального процесуального закону, з`ясував думку учасників судового провадження, і постановив ухвалу від 10 травня 2019 року, якою клопотання представників потерпілого ОСОБА_5 - адвокатів Гришина Я. В., Гришина С. В. про дослідження в судовому засіданні суду апеляційної інстанції письмових та речових доказів задоволено частково. Постановлено дослідити в судовому засіданні апеляційної інстанції: довіреність від 28 серпня 2012 року, посвідчену приватним нотаріусом Запорізького районного нотаріального округу Запорізької області Карташовою А. С. за реєстр. №802, 803; ухвалу про затвердження мирової угоди по справі 333/5257/13-ц від 08 липня 2013 року за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про стягнення грошової заборгованості у вигляді неустойки (штрафу) в сумі 2 979 200 грн; ухвалу Апеляційного суду Запорізької області у справі № 333/5257/13-ц. У решті клопотання залишено без задоволення. (т. 17, а. п. 203-206).
Стосовно доводу у касаційних скаргах захисників Гєкової М. М. та Гуні Т. В. про те, що прізвище Гєкової М. М. у вступній частині вироку суду апеляційної інстанції вказане недостовірно, оскільки за час розгляду кримінального провадження у суді апеляційної інстанції нею було змінено прізвище з Хомутової на Гєкову, то вказане, на думку колегії суддів, жодним чином не впливає на суть і зміст прийнятого судом рішення та може бути виправлено в порядку ст. 379 КПК.
За частиною 2 ст. 371 КПК вирок ухвалюється в нарадчій кімнаті складом суду, який здійснював судовий розгляд.
Під час ухвалення судового рішення в нарадчій кімнаті приймається рішення щодо обвинувачення, яке пред`явлене особі, оцінюються докази, кожен окремо та в сукупності, вирішується питання допустимості доказів під час такої оцінки тощо.
Згідно з ч. 1 ст. 376 КПК судове рішення проголошується прилюдно негайно після виходу суду з нарадчої кімнати. Головуючий у судовому засіданні роз`яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження.
Виходячи із правових позицій Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 03 березня 2021 року у справі № 660/1122/18, Верховний Суд у цілому не виключає можливості виникнення ситуації, коли текст проголошеного судом вироку може дещо не відповідати тексту вироку, наявного в матеріалах справи, яка не впливає на суть прийнятого рішення. Однак такі невідповідності повинні бути несуттєвими та не мають стосуватися обсягу судового рішення, яким обґрунтовуються або спростовуються певні встановлені судом факти, а також викривляти сам зміст судового рішення через зменшення чи доповнення його обсягу.
Як видно з технічного запису судового засідання, суд під час проголошення вироку, оголошуючи рішення щодо речових доказів у його резолютивній частині, не назвав деяких речових доказів та їх ознак, однак суд касаційної інстанції вважає, що це не є тим істотним порушенням вимог КПК, яке б перешкодило суду ухвалити обґрунтоване і законне судове рішення в цьому кримінальному провадженні і не може бути визнано достатньою підставою для скасування вироку і призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції, оскільки така невідповідність не стосується обсягу доказів, якими суд обґрунтував винуватість ОСОБА_2, ОСОБА_1 та ОСОБА_3, не стосується оцінки цих доказів, не викривляє змісту вироку в цілому та не впливає на висновки суду щодо винуватості засуджених.
Враховуючи, що ОСОБА_1 був взятий під варту в порядку виконання вироку, ухваленого за результатами апеляційного розгляду, тому, у зв`язку із скасуванням вказаного судового рішення, останній підлягає звільненню з-під варти.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Верховний Суд