Постанова
Іменем України
17 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 203/2012/17
провадження № 61-14003св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,
треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Мазуренко Сергій Вячеславович, П`ята дніпровська державна нотаріальна контора, ОСОБА_5,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Кіровського районного суду. м. Дніпропетровська від 01 лютого 2021 року у складі судді Колесніченко О. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 28 липня 2021 року у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Городничої В. С., Лаченкової О. В.,
Встановив:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Мазуренко С. В., П`ята дніпровська державна нотаріальна контора, ОСОБА_5, вимоги якого уточнив під час розгляду справи, та просив: визнати за ним в порядку спадкування за заповітом після матері ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, право власності на квартиру АДРЕСА_1 ; припинити право власності ОСОБА_2 на вказану квартиру з проведенням про це змін і записів у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо запису про право власності № 14662825, внесеного відповідно до рішення про державну реєстрацію прав з індексним номером 29755266 від 25 травня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 ; витребувати спірну квартиру з незаконного володіння ОСОБА_2 .
Позов мотивовано тим, що позивач прийняв спадщину за заповітом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 матері ОСОБА_6 .
До складу спадщини входила квартира АДРЕСА_1 .
Проте під час оформлення спадщини з`ясувалося протиправне відчуження спірної квартири за правочинами з кінцевим набувачем ОСОБА_2 .
Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровськ від 08 грудня 2016 року, залишеним в силі постановою Верховного Суду від 22 січня 2020 року, визнано недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений 23 березня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 . У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю та вселення до житлового приміщення відмовлено.
Спірна квартира вибула з володіння позивача поза його волею в порядку примусового виконання скасованого Верховним Судом рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 серпня 2017 року.
У зв`язку з наведеним позивач просив захистити його право власності на належну йому квартиру шляхом її витребування з чужого незаконного володіння, відповідно до положень статей 387, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
У жовтні 2020 року ОСОБА_2 подала зустрічний позов до ОСОБА_1, у якому просила визнати її добросовісним набувачем спірної квартири.
Зустрічний позов мотивовано тим, що квартира вибула з володіння ОСОБА_1 з його волі, оскільки він як спадкоємець за заповітом, вільно володіючи квартирою від дня відкриття спадщини - ІНФОРМАЦІЯ_1, маючи правовстановлюючі документи та ключі від вхідних дверей, з власної волі уклав з сином ОСОБА_3 договір найму спадкової квартири ще до оформлення спадщини, добровільно його заселивши, у зв`язку з чим правовідносини між ними регулюються главами 58, 59 ЦК України і такий договір найму недійсним не визнавався, а тому підстави для витребування квартири від її добросовісного набувача за статтею 388 ЦК України відсутні.
ОСОБА_2 не знала і не могла знати про відсутність у продавця ОСОБА_4 права на відчуження спірної квартири, зважаючи на те, що ні приватний нотаріус, ні продавець не попередили її про будь-які перешкоди для укладення договору, а всі державні інституції не убезпечили її від шахрайських дій при придбанні нерухомого майна.
Позивач за зустрічним позовом посилалась на те, що заявлені нею вимоги про визнання добросовісним набувачем спрямовані на відмову ОСОБА_1 у витребуванні від неї квартири, яка б не вибула у незаконний спосіб, а вона не потерпіла б від шахрайства, якби всі державні інституції належним чином виконували свої функції та обов`язки, через що вона вправі очікувати, що не буде позбавлена набутого права власності на квартиру.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 липня 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Витребувано на користь ОСОБА_1 від ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 (назва до зміни м. Дніпропетровськ).
У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання добросовісним набувачем на квартиру відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що спірна квартира вибула з володіння власника не з його волі, тому позивач, на підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України має право витребувати це майно, придбане добросовісним набувачем за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати. Захист права власника майна шляхом його витребування з незаконного володіння не потребує додаткового визнання за ним права власності.
За установлених у цій справі обставин у відповідача не виникло право власності на спірне майно, а отже, відсутні підстави для його припинення в порядку пункту 7 частини другої статті 16 ЦК України. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не породжує правових наслідків для добросовісного набувача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_2 не погодилась з висновками судів попередніх інстанцій в частині задоволення вимог первісного позову про витребування майна та відмови у задоволенні зустрічного позову, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення в оскаржуваній частині з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні вимог ОСОБА_1 та задоволення зустрічного позову. Крім того, просить змінити мотивувальні частини оскаржуваних рішень у частині висновків судів про відсутність угоди про найм квартири між позивачем та його сином і встановити факт укладення у січні 2016 року угоди про найм спірної квартири між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Змінити мотивувальні частини судових рішень у частині висновку суду першої інстанції про необережну вину набувача і вилучити це твердження та встановити факт, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1 .
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що під час вирішення спору судами неправильно застосовані норми матеріального права та не враховані висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15, у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18), від 03 липня 2019 року у справі № 128/2526/16-ц (провадження № 61-19974св18), від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц (провадження № 61-19921св18), у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).
Суди попередніх інстанцій не визначили будь-якої позиції щодо бездіяльності органів державної влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, незважаючи на те, що ОСОБА_2 наполягала на цьому в зустрічній позовній заяві та під час розгляду справи. У зустрічній позовній заяви зазначені порушення законодавства, допущені державними органами, які призвели до вилучення у ОСОБА_2 квартири на підставі судових рішень.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили ОСОБА_1 в позові про визнання права власності на спірну квартиру, у той час, як за статтею 388 ЦК України лише власник має право витребувати майно із чужого володіння.
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 не відповідає вимогам законодавства, оскільки ґрунтується на висновках про те, що ОСОБА_1 передав спірну квартиру в користування, а не у володіння своєму синові ОСОБА_3, який здійснив її відчуження.
В обгрунтування висновків про відсутність угоди про найм житла між позивачем ОСОБА_1 та його сином ОСОБА_3 суди посилаються на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 14-181цс18, у якій вказано, що одна з особливостей найму житла полягає, зокрема, у тому, що наймач має право тимчасового володіння ним. Таким чином, суд опосередковано визнав, що угода про найм квартири мала місце, незважаючи на те, що зазначена постанова стосується службового житла.
Обгрунтовуючи рішення про відсутність угоди про найм житла, суди послались на те, що ОСОБА_2 не надала доказів сплати третьою особою ОСОБА_3 коштів за користування житлом на користь позивача ОСОБА_1 . Проте відсутність чи наявність таких доказів є лише підтвердженням виконання чи не виконання обов`язків за договором. У той час як ОСОБА_2 додала письмові докази укладення угоди, яким суди не надали належної оцінки.
Суди послались на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), що стосується виселення особи, яка втратила підстави вважатися членом сім`ї.
В обґрунтування того, що ОСОБА_3 є членом сім`ї позивача ОСОБА_1, суд навів положення статей 150, 156 ЖК України в той час, як Велика Палата Верховного суду в цій постанові наголошує, що для визначення члена сім`ї мають застосовуватись норми частини другої статті 3 СК України, де сказано, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Таким чином, син вселявся не як член сім`ї позивача, а як наймач житла.
Суди не надали належної оцінки тим обставинам, що позивач ОСОБА_1 не володів і не розпоряджався квартирою на момент її відчуження.
Для правильного вирішення даного спору суди мали визначити, чи є набувач добросовісним, чи не є таким. Цей факт мав встановлюватися судом, але суди не дійшли однозначного висновку, що ОСОБА_2, не знала і не могла знати про відсутність у продавця права відчужувати майно і за участю нотаріуса ретельно вивчила надані покупцем документи на квартиру, які не викликали сумніву.
Суд першої інстанції посилається на постанову Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 61-1997св18, в тому числі і про необхідність встановлення чи констатації добросовісності набувача і не звертає уваги на те, що в цій же постанові касаційний суд вказує, що згідно з положеннями статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що у позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають установити всі юридичні факти, визначені статями 387 та 388 ЦК України, зокрема чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо.
Посилаючись на постанову Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15 про те, що добросовісний набувач має право на відшкодування збитків продавцем, суд першої інстанції тим самим підтвердив, що відповідач ОСОБА_2 є добросовісним набувачем.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_5 погоджується з доводами ОСОБА_2 та посилається на обставини, які, на його думку, свідчать про відсутність підстав у ОСОБА_1 витребовувати спірну квартиру у ОСОБА_2 .
Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано.
Фактичні обставини, встановлені судами
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача за первісним позовом ОСОБА_6 у зв`язку з чим відкрилася спадщина.
На день відкриття спадщини після смерті ОСОБА_6 квартира АДРЕСА_1 належала їй на праві власності згідно з договором купівлі-продажу від 13 грудня 1999 року та відповідно увійшла до складу спадщини.
Позивач ОСОБА_1 у строки та в порядку, передбачені статтями 1269, 1270 ЦК України, подав заяву про прийняття спадщини після ОСОБА_6 .
В оформленні спадкових прав на спірну квартиру АДРЕСА_1 постановою державного нотаріуса відмовлено з підстав відсутності дійсної державної реєстрації права власності на неї за спадкодавцем.
23 березня 2016 року між ОСОБА_3 (сином позивача) та ОСОБА_7 укладений нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_3 продав ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_1 .
Право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_7 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно згідно з рішенням про державну реєстрацію від 23 березня 2016 року за індексним номером 28895922, номер запису про право власності 13833657.
На підставі договору дарування від 01 квітня 2016 року, ОСОБА_7 подарував придбану за договором від 23 березня 2016 року квартиру ОСОБА_8
16 квітня 2016 року за договором купівлі-продажу квартири ОСОБА_8 продала вказану квартиру ОСОБА_4, який у свою чергу 25 травня 2016 року продав її ОСОБА_2 за ціною 80 000 грн.
25 травня 2016 року ОСОБА_2 зареєструвала право власності на квартиру.
Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 08 грудня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, укладений 23 березня 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_7, посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Закарпатської області Дроботею А. В. за реєстровим № 192.
У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю та вселення до житлового приміщення залишено без задоволення.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 серпня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 08 грудня 2016 року скасовано.
У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Зобов`язано ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не чинити ОСОБА_2 перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 .
Вселено ОСОБА_2 в квартиру АДРЕСА_1 .
В іншій частині рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 08 грудня 2016 року змінено в частині обґрунтування мотивів.
Постановою Верховного Суду від 22 січня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 серпня 2017 року скасовано, Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 08 грудня 2016 року залишено в силі.
Вказаним рішенням суду першої інстанції, яке залишено в силі Верховним Судом, установлено, що продаж спірної квартири 23 березня 2016 року за договором купівлі-продажу між ОСОБА_3 та ОСОБА_7 відбувся з використанням підробленого свідоцтва про право власності від 18 червня 1999 року, у зв`язку з чим вказаний правочин є фіктивним відповідно до положень частин першої та другої статті 234 ЦК України та підлягає визнанню недійсним.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються заявником виключно в частині задоволення первісного позову про витребування майна та відмови у задоволенні зустрічного позову, у зв`язку з чим Верховний Суд переглядає їх в касаційному порядку на предмет законності і обґрунтованості саме у цій частині та в межах доводів, викладених у касаційній скарзі.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.