Постанова
Іменем України
17 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 756/11915/17
провадження № 61-11509св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 11 лютого 2020 року у складі судді Луценка О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Голуб С. А., Ігнатченко Н. В., Таргоній Д. О.,
Встановив:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, у якому просив у порядку поділу спільного майна подружжя визнати за сторонами право власності по Ѕ частини АДРЕСА_1 .
Позов мотивовано тим, що з 24 січня 1999 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано судовим рішенням від 18 грудня 2012 року. У шлюбі мають дитину ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Під час перебування у шлюбі сторони придбали квартиру АДРЕСА_1, право власності на яку зареєстровано за відповідачем.
Вказана квартира набута подружжям під час шлюбу, а отже, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Посилаючись на рівність часток співвласників у праві спільної сумісної власності, позивач вважає, що наявні підстави для визнання за сторонами права власності по Ѕ частини вказаного нерухомого майна.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 11 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 21 вересня 2020 року, позов задоволено.
У порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по Ѕ частині квартири
АДРЕСА_1 .
Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що спірна квартира набута сторонами в період зареєстрованого шлюбу та є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а отже, відповідно до вимог статті 60 Сімейного Кодексу України (далі - СК України) підлягає поділу між ними, виходячи з правил рівності часток подружжя у спільному майні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_2 не погодилась з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення з передачею справи до суду першої інстанції на новий розгляд.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що під час вирішення даного спору суди неправильно застосували норми матеріального права та не враховано висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-539цс16, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19).
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, при ухваленні рішення про поділ майна керувався виключна нормою, яка передбачає рівність часток кожного з колишнього подружжя, разом з тим суди залишили поза увагою, що спільним у колишнього подружжя є не лише майно, але й боргові зобов`язання, які виникли при набутті вказаного майна. Між подружжям поділяється навпіл як сумісна власність, придбана на позичені кошти, так і боргові зобов`язання за повернути ці кошти кредитору.
Відзив на касаційну скаргу позивачем до Верховного Суду не подано.
Фактичні обставини, встановлені судами
З 24 січня 1999 року сторони перебували у шлюбі, зареєстрованому у Відділі реєстрації актів громадянського стану Луцького міськвиконкому, актовий запис № 37.
У шлюбі мають неповнолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 18 грудня 2012 року вказаний шлюб розірвано.
У період перебування у зареєстрованому шлюбі сторони придбали квартиру АДРЕСА_1, право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_2, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 20 лютого 2007 року.
Спірна квартира придбана за рахунок кредитних коштів, отриманих на підставі кредитного договору, укладеного 26 лютого 2006 року між ПАТ "АКБ "Аркада" та ОСОБА_2 .
Договір про іпотечний кредит від 23 лютого 2006 року укладений з АКБ "Аркада" на ім`я відповідача для потреб сім`ї.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Отже, у сімейному законодавстві діє принцип спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними.
За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя.
Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
У справі, яка переглядається, презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно (спірну квартиру) не спростована.
Установлено, що спірна квартира придбана в період зареєстрованого шлюбу, за згодою позивача та за кредитні кошти, які використані в інтересах та для потреб сім`ї на придбання житла, а тому воно підлягає поділу між сторонами в рівних частинах.
Належних і допустимих доказів на спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно відповідачем не надано, у тому числі не доведено факту внесення частини особистих коштів на придбання спірної квартири, погашення кредиту за власні кошти, що є її процесуальним обов`язком.
Відповідачем не доведено підстав для відступу від рівності часток у спільному сумісному майні, а також, що її частка є більшою за рахунок внесення за придбання цього майна особистих коштів.
Посилання відповідача на те, що на придбання квартири вона сплачувала особисті кошти, отримані у позику та після розірвання шлюбу кредит погашався нею особисто, не спростовують висновків судів попередніх інстанції щодо поширення правового режиму спільного сумісного майна на спірну квартиру, придбану в період шлюбу в інтересах сім`ї.
Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їхньою спільною сумісною власністю.
Колегія суддів не бере до уваги доводи касаційної скарги про неврахування судами при поділі спільного майна боргових зобов`язань за кредитним договором, за рахунок коштів з якого придбане спільне майно, оскільки навіть за умов встановлення факту виникнення правовідносин за кредитними зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї, це не змінює статус спільності набутого під час шлюбу майна. Такі обставини можуть встановлюватись за наявності відповідного спору та за наявності правових підстав під час вирішення питання щодо повернення за рахунок другого з подружжя як солідарного боржника половини сплачених іншим після розірвання шлюбу коштів у рахунок погашення боргового зобов`язання за кредитом, який використаний в інтересах сім`ї.
Якщо один із колишнього подружжя в повному обсязі виконав зобов`язання, то він відповідно до частини першої статті 544 ЦК України має право на зворотну вимогу (регресу) до іншого з подружжя у відповідній частині.
Таким чином, посилання відповідача на необхідність врахування під час поділу майна боргових зобов`язань за кредитом та розміру сплачених нею коштів на погашення цих зобов`язань після розірвання шлюбу є необґрунтованими, оскільки з такими вимогами ОСОБА_2 до суду не зверталась, зустрічних вимог такого змісту до ОСОБА_1 не заявляла.
Колегія суддів відхиляє посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-539цс16, оскільки наведені у цій постанові висновки стосуються вирішення спору про поділ майна, у якому позивач просив здійснити поділ спільного сумісного майна подружжя з урахуванням боргових зобов`язань.
Проте у справі, яка переглядається, таких вимог не заявлялось, що в силу принципу диспозитивності цивільного судочинства не давало судам підстав враховувати борги, на які посилалась відповідач, заперечуючи проти позову про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя.
Крім того, у постанові Верховного Суду України, на яку посилається заявник, та у справі, яка переглядається, є відмінними підстави та предмет спору, різняться й встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин.
Також є необґрунтованими посилання у касаційній скарзі на неврахування судами висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15 (провадження № 14-712цс19), оскільки висновки у цій справі стосувались вимог про стягнення боргу за договором позики та звернення стягнення на майно, зокрема щодо підстав для солідарного виконання зобов`язання, що виникло з правочину, вчиненого в інтересах сім`ї, якщо питання про поділ цього зобов`язання не було зі згоди кредитора вирішене при поділі спільного майна цього подружжя.
У вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду є іншими підстави та предмет спору, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, у порівнянні зі справою, яка переглядається та у якій вирішувалось питання поширення правового режиму спільного сумісного майна на спірну квартиру, придбану в період шлюбу в інтересах сім`їта її поділу у рівних частках.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15 (провадження № 14-712цс19) погодилась з висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами. Проте зазначила, що якщо один із колишнього подружжя в повному обсязі виконав зобов`язання, то він у порядку частини першої статті 544 ЦК України має право на зворотну вимогу (регрес) до іншого з подружжя у відповідній частині.
Колегія суддів погоджується з доводами відповідача про необхідність врахування при поділі спільного майна подружжя боргів за правочинами, вчиненими в інтересах сім`ї, проте вказує на те, що у даній справі, як посилається заявник, кредит був погашено нею особисто після розірвання шлюбу.
Вимога про врахування сплачених нею коштів з метою збільшення частки у спільному майні, або вимога про стягнення з відповідача половини сплаченої суми, відповідно до частини першої статті 544 ЦК України, носять матеріально-правовий характер та мають бути заявлені у встановленому ЦПК України порядку, з урахуванням вимог, які визначені процесуальним законом для пред`явлення таких вимог, в тому числі щодо сплати судового збору.
Така вимога не може заявлятись шляхом її викладення у відзиві на позовну заяву, поданого відповідно до статті 191 ЦПК України, оскільки за змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою
про захист своїх прав та інтересів, яке складається з двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача
до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує його вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року
у справі № 487/10128/14-ц).
У справі, яка переглядається відповідач не заявляла вимоги про стягнення з іншої сторони частини коштів, внесених у рахунок виконання спільного зобов`язання з погашення заборгованості за позикою, яка отримана для придбання спільного майна або коштів у рахунок вартості частки у спільному майні.
Водночас Верховний Суд зазначає, що ОСОБА_2 після повного погашення заборгованості за кредитним договором не позбавлена права звернутися до ОСОБА_1 з вимогою про відшкодування ним половини коштів, сплачених нею в рахунок погашення боргу в період з моменту фактичного припинення шлюбних відносин до моменту повного розрахунку за вказаним договором.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Постановив:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 11 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.