Постанова
Іменем України
22 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 755/12273/15-ц
провадження № 61-10875св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, Дніпровський районний у м. Києві Відділ державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (третя особа за зустрічним позовом),
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 грудня 2020 року у складі судді Марфіної Н. В. та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2021 року у складі колегії суддів: Кравець В. А., Мазурик О. Ф., Шкоріної О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У червні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому, з урахуванням поданих уточнень, просила позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно малолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 ; стягнути із відповідача на свою користь аліменти на утримання дитини, ОСОБА_3, у твердій грошовій сумі в розмірі 1 500,00 грн щомісячно, починаючи з дня подання позову.
Позов обґрунтовано тим, що офіційного шлюбу між сторонами укладено не було, а від спільного проживання у позивача та відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син, ОСОБА_3 . Стверджувала, що у свідоцтві про народження серії НОМЕР_1 батьком зазначений саме відповідач ОСОБА_2, вказувала, що сторони у справі проживали спільно до 07 квітня 2006 року, зазначала, що ОСОБА_2 періодично надавав ОСОБА_1 матеріальну допомогу на утримання дитини, проте, починаючи з лютого 2007 року, жодних грошових коштів від відповідача не надходило.
Позивач вважала, що оскільки батько дитини жодним чином участі у житті сина не приймає та не бажає виконувати свої батьківські обов`язки, матеріально розвиток та навчання сина ОСОБА_3 не забезпечує, тому може бути позбавлений батьківських прав відповідно до статті 164 Сімейного кодексу України (далі - СК України).
У січні 2017 року представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_6 звернулась до суду із зустрічною позовною заявою, в якій просила виключити відомості про ОСОБА_2, як батька ОСОБА_3, з актового запису від 10 вересня 2005 року № 2323, вчиненого Відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві, в графі "батько".
В обґрунтування зустрічних позовних вимог представник зазначала, що ОСОБА_2 з 11 жовтня 1974 року по 20 січня 2009 рік був одружений з ОСОБА_7, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу. Стверджувала, що позивач та відповідач познайомилися у 1996 році, проте жодних родинних (шлюбних) відносин не підтримували. Починаючи з 2001 року по 07 квітня 2006 року, тобто у період дії трудового контракту у м. Києві, ОСОБА_2 почав проживати у квартирі відповідача за зустрічним позовом як квартирант (наймач такого житла). Після завершення трудового контракту, позивач повернувся до м. Одеса до дружини та дітей.
Зауважувала, що про наявність дитини відповідач дізнався після того, як у вересні 2016 року отримав постанову про відкриття виконавчого провадження від 16 серпня 2016 року за виконавчим листом № 755,12273,15ц, виданим 26 липня 2016 року Дніпровським районним судом м. Києва, про стягнення аліментів.
ОСОБА_1 вказала батьком дитини ОСОБА_2 без отримання згоди останнього.
З огляду на вказане, стверджувала, що актовий запис від 10 вересня 2005 року за № 2323 щодо батьківства ОСОБА_2 є недійсним, через те, що позивач батьком дитини себе не визнавав, письмову згоду на зазначення себе у графі "батько" не надавав, участі у житті дитини не приймав.
Суди неодноразово розглядали цю справу.
Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 25 жовтня 2017 року, позов задоволено. Позбавлено ОСОБА_2 батьківських прав щодо малолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання малолітнього сина ОСОБА_3 щомісячно у розмірі 1 000,00 грн, але не менше ніж 30,0 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 18 червня 2015 року і до досягнення сином ОСОБА_3 повноліття. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Заочне рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що доказів згідно з вимогами статей 58-59 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року щодо оспорювання відповідачем батьківства у передбаченому законом порядку до суду не надано, а враховуючи фактичні обставини справи щодо самоусунення відповідачем від виконання батьківських обов`язків та з урахуванням висновку Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації в особі органу опіки та піклування, обґрунтованим є висновок про доведеність позову та позбавлення відповідача батьківських прав щодо ОСОБА_3 .
Постановою Верховного Суду від 29 травня 2019 року заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 25 жовтня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції при направленні справи на новий розгляд вказав, що відповідач не був належним чином повідомлений про час і місце судового розгляду в суді першої інстанції, окрім цього, первісний та зустрічний позови є взаємопов`язані і спільний їх розгляд є доцільним, а прийняття судового рішення із урахуванням предмету спору як первісного, так і зустрічного позову, має ґрунтуватися на суттєвих і достатніх причинах, і заявники мають в достатній мірі бути залучені в процес прийняття рішення у їхній справі. Верховний Суд дійшов висновку, що процедура розгляду справи не була справедливою, суд не встановив повно, всебічно та об`єктивно фактичні обставини, що мають важливе значення для її правильного вирішення, порушив принципи змагальності та рівності сторін, які є елементами права на справедливий судовий розгляд.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23 грудня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Позбавлено ОСОБА_2 батьківських прав відносно його неповнолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання неповнолітньої дитини - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у твердій грошовій сумі в розмірі 1 500,00 грн щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 18 червня 2015 року і до досягнення дитиною повноліття.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору, у розмірі 243,60 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, пов`язані з наданням професійної правничої допомоги, у розмірі 15 000,00 грн.
Допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць. Вказано, що розмір аліментів, визначений судом або домовленістю між батьками у твердій грошовій сумі, щорічно підлягає індексації відповідно до закону.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 не виконує своїх батьківських обов`язків стосовно ОСОБА_3, що не заперечувалось стороною відповідача під час розгляду справи, а заявлений до стягнення розмір аліментів у сумі 1 500,00 грн щомісячно є необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про оспорювання батьківства, анулювання актового запису про встановлення батьківства, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 не довів належними, достатніми, достовірними та допустимими доказами відсутність кровного споріднення між ним та неповнолітнім ОСОБА_3 .
Постановою Київського апеляційного суду від 25 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.
Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 не довів належними, достатніми, достовірними та допустимими доказами відсутність кровного споріднення між ним та неповнолітнім ОСОБА_3, на підставі чого дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні зустрічного позову, зважаючи на наявні в матеріалах справи докази, а саме: свідоцтво про народження дитини від 18 листопада 2005 року серії НОМЕР_2, повний витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження, сформований 11 вересня 2019 року, копію актового запису про народження від 10 вересня 2005 року № 2323, копію заяви про визнання батьківства від 10 вересня 2005 року, та відсутність будь-яких доказів з боку відповідача на спростування факту батьківства.
Окремо апеляційний суд зауважив, що оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в зареєстрованому шлюбі не перебували, то положення статті 123 СК України в даному випадку не застосовуються, письмова згода на процедуру штучного запліднення не вимагалась, а отже ОСОБА_2 добровільно та свідомо погодився на відібрання біологічного матеріалу для запліднення ОСОБА_1, про що також правильно зазначив суд першої інстанції.
Щодо позовних вимог ОСОБА_1, то апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції, взявши до уваги висновок органу опіки та піклування щодо доцільності позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно його неповнолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у зв`язку із тим, що він ухиляється від виховання та утримання дитини, встановивши факт свідомого невиконання ОСОБА_2 своїх батьківських обов`язків, що останнім не заперечувалось, зважаючи на те, що ОСОБА_2 не визнає свого батьківства по відношенню до ОСОБА_3, співставивши інтереси окремої особи, у право якої здійснюється втручання, врахувавши суспільні інтереси та інтереси дитини, дійшов правильного висновку, що позбавлення батьківських прав відповідача у даному конкретному випадку буде кращим заходом для дитини.
При цьому, визначаючи розмір аліментів, які має сплачувати відповідач на утримання своєї неповнолітньої дитини у твердій грошовій сумі, суд першої інстанції, на думку апеляційного суду, врахував стан здоров`я дитини, стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів, зважив на відсутність даних про конкретний розмір отримуваного платником аліментів щомісячного доходу та даних щодо перебування на утриманні останнього інших дітей, непрацездатних дружини, батьків, дочки, сина, а також на пенсійний вік ОСОБА_2 та інших обставин, передбачених статтею 182 СК України, з метою дотримання вимог закону про те, що розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 у розмірі 1 500,00 грн щомісячно, але не менше 50,0 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 18 червня 2015 року і до досягнення дитиною повноліття.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У червні 2021 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою (у серпні 2021 року - касаційною скаргою у новій редакції на виконання ухвали Верховного Суду від 21 липня 2021 року) на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 травня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
У своїй касаційній скарзі ОСОБА_2 зазначає, що оскаржувані судові рішення ухвалені без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 484/920/18 та від 28 квітня 2020 року у справі № 520/12514/18 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, заявник зазначає, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права, зокрема необґрунтовано відхилено клопотання про витребування доказів та призначення судової експертизи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
У касаційній скарзі заявник також вказує на те, що:
- у суді першої інстанції, незважаючи на заяву представника ОСОБА_2 про відкладення розгляду справи, 23 грудня 2020 року у відсутність відповідача, який не був повідомлений належним чином про дату і місце судового засідання, та його представника, у справі постановлено судове рішення. У свою чергу суд апеляційної інстанції розглянув 25 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 без його участі та участі його представника, не забезпечивши проведення відео конференції на підставі своєї ухвали;
- судами порушено частину першу статті 89 ЦПК України (оцінили докази, що є в матеріалах справи, не на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні);
- судами неправильно застосовано частину четверту статті 19 СК України. Справу розглянуто без залучення органу опіки та піклування Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації;
- суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні повторного клопотання про витребування документів з пологового будинку, які підтверджують, що ОСОБА_1 запліднена штучним шляхом з використанням чужої яйцеклітки, та про призначення судово-почеркознавчої експертизи документів, що надійшли з Дніпровського районного у м. Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану, а також його клопотання про виклик свідків;
- суди проігнорували статті 125, 126, 136 СК України, не прийняли до уваги пункти 2.1, 2.2 та 2.5 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні;
- суди неправильно встановили факт проживання сторін без реєстрації шлюбу;
- ОСОБА_2 не подавав сумісну із ОСОБА_1 заяву до органу державної реєстрації актів цивільного стану про визнання батьківства, а про зазначення його батьком ОСОБА_3 у свідоцтві про народження дізнався лише у вересні 2016 року після відкриття виконавчого провадження щодо сплати аліментів;
- позивач запліднена штучним шляхом, що суди фактично визнали, незважаючи на те, що вона це заперечує;
- укладений заявником договір із медичним центром позивач у нього викрала, коли він здавав свій біологічний матеріал, то не знав для штучного запліднення ОСОБА_1 чи іншої жінки медичний центр буде його використовувати, трьохсторонній договір між ним, позивачем та медичним центром із цього приводу не укладався.
У жовтні 2021 року до Верховного Суду від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_8 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому позивач, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки вони є законними.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга представника ОСОБА_2 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 27 вересня 2021 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 21 липня 2021 року про надання строку для усунення недоліків) відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 755/12273/15-ц із Дніпровського районного суду м. Києва та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У жовтні 2021 року матеріали справи № 755/12273/15-ц надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами попередніх інстанційустановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_3, про що в книзі реєстрації народжень 10 вересня 2005 року зроблено відповідний актовий запис № 2323. Батько: ОСОБА_2 . Мати: ОСОБА_1 . Місце реєстрації: Відділ реєстрації актів цивільного стану Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві. Державний орган, що видав свідоцтво: Відділ реєстрації актів цивільного стану Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві. Дата видачі: 18 листопада 2005 року, що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 .
Відповідно до довідки від 26 грудня 2014 року № 1121 дитина проживає разом з матір`ю за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з характеристикою на учня спеціалізованої школи № 148 ОСОБА_3 за підписом директора ОСОБА_9 мати приводить сина до школи та забирає сама. Жодного разу батько не поцікавився успіхами сина, не приходив до школи, не відвідував батьківських зборів, урочистих заходів, які проводились в класі або школі.
18 листопада 2005 року реєстратором Відділу державної реєстрації актів цивільного стану Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві видано свідоцтво про народження серії НОМЕР_2 .
Відповідно до копії актового запису про народження від 10 вересня 2005 року № 2323, ІНФОРМАЦІЯ_1 народився ОСОБА_3, батько дитини - ОСОБА_2, мати дитини - ОСОБА_1 . Підстава запису відомостей про батька: спільна заява батьків про визнання батьківства від 10 вересня 2005 року № 252 (у графі міститься два підписи). Прізвище, ім`я, по батькові адреса заявника, серія, номер, ким видано паспорт, дата його видачі та підпис заявника: ОСОБА_2, АДРЕСА_2, паспорт: НОМЕР_3, виданий Центральним РВ ОМУ УМВС України в Одеській області від 20 серпня 1996 року. Видано свідоцтво серії НОМЕР_2 18 листопада 2005 року (в графі міститься підпис). У графі для відміток вказано: свідоцтво не видане. Видана довідка на одноразову допомогу від 10 вересня 2005 року № 2273 та міститься підпис.
Згідно з копією заяви про визнання батьківства від 10 вересня 2005 року ОСОБА_2 визнає себе батьком ОСОБА_3, який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у громадянки ОСОБА_1, а ОСОБА_1, мати ОСОБА_3, підтверджує, що громадянин ОСОБА_2 є його батьком. До заяви додаються паспорти та медичне свідоцтво про народження від 29 серпня 2005 року № 2178. У графі підписи батьків містяться рукописні підписи батька та матері.
За наявними даними Київського міського пологового будинку № 6 ОСОБА_1 25 серпня 2005 року народила хлопчика, історія пологів № 1124.
Згідно з копією матеріалів з історії пологів № 1124 у медичних документах містяться позначки "ЄКО".
За змістом повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження, сформованого 11 вересня 2019 року, 10 вересня 2005 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві внесено реєстраційний запис відносно дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, на підставі медичного свідоцтва про народження від 29 серпня 2005 року № 2178, в якому батьком записано ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, паспорт громадянина України НОМЕР_3, виданий Центральним РВ ОМУ УМВС України в Одеській області 20 серпня 1996 року, місце проживання: АДРЕСА_2, та матір`ю - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4, місце проживання: АДРЕСА_1 . Підстава запису відомостей про батька зазначено спільну заяву батьків про визнання батьківства від 10 вересня 2005 року № 252. Даний актовий запис підписано батьками.
За змістом висновку органу опіки та піклування Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації про позбавлення батьківських прав (протокол засідання комісії від 11 грудня 2019 року № 23) на час розгляду зазначеного питання комісією встановлено, що батьки дитини ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали в громадянському шлюбі, стосунки між ними припинилися в квітні 2006 року. З того часу неповнолітній ОСОБА_3 постійно проживає з матір`ю, яка самостійно займається його вихованням та утриманням. На даний час мати та син проживають за адресою: АДРЕСА_1 . У квартирі створено належні умови для проживання, навчання та розвитку дитини. Батько дитини, ОСОБА_2, із сином не проживає, з 2006 року вихованням та утриманням дитини не займається, не цікавиться його життям та здоров`ям, інтересами, не бере участі у фізичному, духовному та моральному розвитку сина, матеріально не допомагає. Неповнолітній ОСОБА_3, 2005 року народження, на засіданні комісії пояснив, що він підтримує позовну заяву про позбавлення батьківських прав батька та підтвердив, що батько не спілкується з ним, не цікавиться його життям, навчанням, не займається його вихованням та утриманням. Громадянин ОСОБА_2 жодного разу не звернувся до органу опіки та піклування чи до суду про усунення перешкод у спілкуванні та вихованні дитини. Зазначені факти свідчать, що батько не виконує обов`язки щодо виховання та утримання дитини, свідомо нехтує ними та самоусунувся від виконання своїх батьківських обов`язків. На засідання комісії ОСОБА_2 не з`явився, хоча був запрошений належним чином, будь-яких пояснень щодо участі у вихованні та утриманні дитини не надав. Ухилення від виконання батьківських обов`язків - це відсутність піклування про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку для самостійного життя, коли батьки не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення. Приймаючи до уваги зазначене вище, враховуючи рекомендації комісії з питань захисту прав дитини Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, орган опіки та піклування вважає за доцільне позбавити батьківських прав ОСОБА_2 відносно його неповнолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у зв`язку із тим, що він ухиляється від виховання та утримання дитини.
Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
За змістом частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція про права дитини), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Стаття 9 Конвенції про права дитини покладає на держави-учасниці обов`язок забезпечувати те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи з об`єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків.
У справі "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року ЄСПЛ наголошено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).
Ухвалюючи рішення в справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), ЄСПЛ наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення.
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від17 липня 1997 року № 475/97-ВР.
У статті 7 СК України визначено необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.