ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 160/14939/20
адміністративне провадження № К/9901/29391/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Бевзенка В.М., судді Желєзного І.В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3
до Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області
про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,
за касаційною скаргою ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3
на ухвалу Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2021 року (постановлену у складі судді Царікової О.В.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 7 липня 2021 року (прийняту у складі колегії: головуючого судді Божко Л.А., суддів Дурасової Ю.В., Лукманової О.М.),
У С Т А Н О В И В :
Короткий зміст позовних вимог
12 листопада 2020 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, в якому, з урахуванням уточнень, просили:
визнати дії відповідача, пов`язані зі скасуванням державної реєстрації земельної ділянки в Державному земельному кадастрі, на яку претендує ОСОБА_1, площею 0,1 га для індивідуального садівництва, розташованої на території Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області та кадастрового № 1221486200:01:013:0237, перенесення цього номера в архів та закриття Поземельної книги протиправними; зобов`язати відповідача поновити ОСОБА_1 державну реєстрацію земельної ділянки в Державному земельному кадастрі, площею 0,1 га для індивідуального садівництва, розташованої на території Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області, кадастровий № 1221486200:01:013:0237 та Поземельну книгу шляхом внесення відповідних відомостей про об`єкт в Державний земельний кадастр;
визнати дії відповідача, пов`язані зі скасуванням державної реєстрації земельної ділянки в Державному земельному кадастрі, на яку претендує ОСОБА_2, площею 0,0844 га для індивідуального садівництва, розташованої на території Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області та кадастрового № 1221486200:01:013:0238, перенесення цього номера в архів та закриття Поземельної книги протиправними; зобов`язати відповідача поновити ОСОБА_2 державну реєстрацію земельної ділянки в Державному земельному кадастрі, площею 0,0844 га для індивідуального садівництва, розташованої на території Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області, кадастровий № 1221486200:01:013:0238 та Поземельну книгу шляхом внесення відповідних відомостей про об`єкт в Державний земельний кадастр;
визнати дії відповідача, пов`язані зі скасуванням державної реєстрації земельної ділянки в Державному земельному кадастрі, на яку претендує ОСОБА_3, площею 0,1 га для індивідуального садівництва, розташованої на території Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області та кадастрового № 1221486200:01:013:0236, перенесення цього номера в архів та закриття Поземельної книги протиправними; зобов`язати відповідача поновити ОСОБА_3 державну реєстрацію земельної ділянки в Державному земельному кадастрі, площею 0,1 га для індивідуального садівництва, розташованої на території Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області, кадастровий № 1221486200:01:013:0236 та Поземельну книгу шляхом внесення відповідних відомостей про об`єкт в Державний земельний кадастр
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2021 року, залишеною без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 7 липня 2021 року, закрито провадження у справі та роз`яснено позивачам, що розгляд цього спору віднесений до юрисдикції місцевого загального суду в порядку цивільного судочинства.
Закриваючи провадження у справі на підставі статті 238 КАС України, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що в матеріалах справи містяться докази на підтвердження того, що спірна земельна ділянка знаходиться у користуванні іншої особи на підставі Державного акта серії Б № 009254 на право постійного користування, у зв`язку з цим справу не належить розглядати за пралами адміністративного судочинства, оскільки існує спір про право.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, вважаючи їх прийнятими з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, ОСОБА_4, який діє в інтересах ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернувся із касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
В обґрунтування касаційної скарги зазначено, що оскаржувані судові рішення постановлені з неправильним застосуванням статті 242 КАС України, статті 141 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у зв`язку із цим суди дійшли помилкового висновку про те, що справу належить розглядати за правилами цивільного судочинства.
Процесуальні дії у справі та клопотання учасників справи
Касаційна скарга надійшла до суду 9 серпня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 16 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі №160/14939/20, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2021 року справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів з 24 листопада 2021 року.
При розгляді цієї справи в касаційному порядку учасниками справи клопотань заявлено не було.
Позиція інших учасників справи
9 вересня 2021 року до суду надійшов відзив Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області на касаційну скаргу представника позивачів, в якому зазначається, що рішення судів попередніх інстанцій прийняті з правильним застосуванням норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, тому просить суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Так, відповідач вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків стосовно закриття провадження у справі, оскільки спірні земельні ділянки на території Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області, які позивачі бажають отримати у власність для ведення індивідуального садівництва, входять до складу земельної ділянки, площею 4,0 га, на яку КЗ "Дніпропетровська обласна клінічна лікарня імені І.І. Мечникова" виданий державний акт на право постійного користування Серії Б №009254 від 1992 року, та який є чинним.
Крім того, відповідач зазначає, що КЗ "Дніпропетровська обласна клінічна лікарня імені І.І. Мечникова" жодних дій стосовно відмови від права постійного користування на підставі зазначеного вище акта не вчиняла.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Оцінка висновків судів попередніх інстанцій та доводів касаційної скарги
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Зазначеним вимогам процесуального закону ухвала Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2021 року та постанова Третього апеляційного адміністративного суду від 7 липня 2021 року відповідають, а викладені в касаційній скарзі доводи скаржника є неприйнятні з огляду на наступне.
З доводів та вимог касаційної скарги вбачається, що скаржник оскаржує рішення судів попередніх інстанцій з підстав неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме, щодо відмови суду розглядати справу №160/14939/20 в порядку адміністративного судочинства.
Так, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, закрив провадження у справі, виходячи із того, що спір у цій справі повинен бути вирішений у порядку цивільного судочинства. Ухвалюючи зазначені судові рішення, суди попередніх інстанцій посилалися на положення статей 4, 19, 238 КАС України та статей 15, 19 ЦПК України.
При цьому суди попередніх інстанцій зазначили, що спір у цій справі не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки в матеріалах справи містяться докази на підтвердження того, що спірна земельна ділянка знаходиться у користуванні іншої особи на підставі Державного акта серії Б № 009254 на право постійного користування, у зв`язку з цим справу не належить розглядати за пралами адміністративного судочинства.
Надаючи оцінку вказаним висновкам судів попередніх інстанцій, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне заначити наступне.
Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є, зокрема, захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Згідно з пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб`єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір
Публічно-правовий спір - спір, у якому:
- хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або
- хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або
- хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.
Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб`єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Водночас, визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового особистого інтересу суб`єкта. Спір буде мати приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Відповідно до статті 15 ЦПК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право, яке має існувати на час звернення до суду, а, по-друге, суб`єктний склад такого спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.
Таким чином, суду необхідно з`ясувати, зокрема, характер спірних правовідносин, а також суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа.
Аналогічна правова позиція щодо визначення судової юрисдикції міститься, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2019 року у справі № 367/5344/17.
У цій справі спірні правовідносини пов`язані з правомірністю скасування державної реєстрації земельних ділянок позивачів у Державному земельному кадастрі.
Позовні вимоги обґрунтовані, зокрема, тим, що внаслідок неправомірних дій відповідача було скасовано державну реєстрацію земельних ділянок №1221486200:01:013:0237, №1221486200:01:013:0238 та №1221486200:01:013:0238 для індивідуального садівництва, розташованих на території Новоолександрівської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області.
Так, під час розгляду справи судами попередніх інстанцій було встановлено та матеріалами справи підтверджено, що рішенням Новоолександрівської сільської ради від 12 вересня 1991 року "Про виділення земельної ділянки під індивідуальне будівництво співробітникам обласної клінічної лікарні ім. Мечникова м. Дніпропетровськ" вирішено виділити земельну ділянку в розмірі 4 га під індивідуальне будівництво за рахунок ріллі радгоспу ім. КПРС для співробітників обласної клінічної лікарні ім. Мечникова.
Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2017 року у справі №175/312/17 визнано незаконним та скасовано державний акт Б№009254 на право постійного користування земельною ділянкою площею 4 га, надану Дніпропетровською районною радою під індивідуальну забудову КЗ "Дніпропетровська обласна клінічна лікарня імені І.І. Мечникова", який зареєстровано 18 травня 1992 року в Книзі записів державних актів на право користування землею за № 473; скасовано реєстрацію від 18 травня 1992 року в Книзі записів державних актів на право користування землею за № 473 державного акта Б№009254 на право постійного користування земельною ділянкою площею 4 га, надану Дніпропетровською районною радою під індивідуальну забудову КЗ "Дніпропетровська обласна клінічна лікарня імені І.І. Мечникова" та зобов`язано Управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області внести зміни до державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх між власниками земель, землекористувачами угідь; щодо припинення постійного користування земельною ділянкою площею 4,0 га КЗ "Обласна клінічна лікарня ім. І.І. Мечникова". Вказане рішення суду набрало законної сили 25 квітня 2017 року.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року у справі №175/312/17 апеляційну скаргу Новоолександрівської сільської ради задоволено, рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2017 року - скасоване, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Дніпровської районної ради, Управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, третя особа КЗ "Обласна клінічна лікарня ім. І.І. Мечникова" Департаменту охорони здоров`я Дніпропетровської обласної державної адміністрації про визнання незаконним та скасування державного акту, скасування реєстрації державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, зобов`язання вчинити певні дії - відмовлено.
Тобто, у цій справі спір фактично стосується не оскарження дій суб`єкта владних повноважень, пов`язаних з реалізацією його компетенції у сфері управління, а права власності/користування земельною ділянкою.
Таким чином, як встановлено судами попередніх інстанцій, земельна ділянка, яку хотіли б отримати у власність позивачі, знаходиться в постійному користуванні КЗ "Обласна клінічна лікарня ім. І.І. Мечникова", що підтверджується державним актом Б№009254, який на час розгляду справи в суді є чинним, тому колегія суддів Верховного Суду вважає, що цей спір стосується здійснення прав щодо володіння та користування земельною ділянкою іншими особами, тобто, існує спір про право на землю, у зв`язку з цим суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про його розгляд в порядку цивільного судочинства.
Зазначені у цій справі висновки відповідають позиції Верховного Суду, висловленій у подібних правовідносинах у постанові від 11 серпня 2021 року у справі №160/14938/20.
З приводу доводів касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано пункт "е" частини першої 141 ЗК України та статтю 377 ЦК України, то колегія суддів зазначає наступне.
У касаційній скарзі, з посиланням на пункт "е" частини першої 141 ЗК України та статтю 377 ЦК України, представник позивачів припускає, що у випадку коли земельні ділянки, на які претендують позивачі, знаходяться на землі, відображеної на Схемі користування Лікарні, то право користування земельною ділянкою 4,0 га, яка б могла бути у користуванні лікарні, фактично та юридично припинено у зв`язку з набуттям іншими фізичними особами права власності на житлові будинки та земельні ділянки, на яких вони збудовані.
Так, відповідно до пункту "е" частини першої 141 ЗК України підставами припинення права користування земельною ділянкою є набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.
Згідно зі статтею 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об`єкти (крім багатоквартирних будинків та об`єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації).
Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що вказані доводи стосовно можливого набуття третіми особами права власності на спірну земельну ділянку та посилання на положення статті 141 ЗК України та статті 377 ЦК України додатково свідчать, що у цій справі існує спір про право, а тому він може бути вирішений тільки у порядку цивільного судочинства.
При цьому колегія суддів зазначає, що згідно з частинами першою-п`ятою статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.
Положеннями частини п`ятої статті 16 Закону України "Про Державний земельний кадастр" від 7 липня 2011 року № 3613-VI передбачено, що кадастрові номери земельних ділянок зазначаються у рішеннях органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування про передачу цих ділянок у власність чи користування, зміну їх цільового призначення, визначення їх грошової оцінки, про затвердження документації із землеустрою та оцінки земель щодо конкретних земельних ділянок.
Згідно з частиною десятою статті 79-1 ЗК України державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.
Виходячи з норм земельного законодавства, які встановлюють механізм та процедуру звернення осіб до органів місцевого самоврядування з питань надання у власність земельних ділянок, вбачається, що здійснення державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі є одним з етапів погодження і оформлення документів, які відповідно до вимог законодавства є необхідними для прийняття компетентним органом рішення про набуття громадянами земель у власність.
На стадії здійснення державної реєстрації земельної ділянки, що включає внесення відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру, право власності автоматично не виникає.
Водночас, судами попередніх інстанцій у цій справі було встановлено, що спірна земельна ділянка перебуває у постійному користуванні інших осіб.
Тобто, у цій справі має місце не тільки внесення (скасування) відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру та формування земельних ділянок, але й державна реєстрація права постійного користування на земельні ділянки за третіми особами.
Таким чином, розгляд позовних вимог, заявлених у справі № 160/14939/20 може вплинути на права осіб, які зареєстрували право постійного користування на земельну ділянку.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №810/2938/17 зробила такий висновок: "Звернення ОСОБА_1 до адміністративного суду із цим позовом зумовлено тим, що земельна ділянка, на яку він претендував і відносно якої вчиняв дії, спрямовані на отримання її у власність, була передана у власність третім особам у справі. Отже, об`єктом спору у цій справі є земельна ділянка, що є власністю третіх осіб, від яких позивач фактично бажає витребувати її шляхом скасування державної реєстрації земельних ділянок за їх реальними власниками. Таке бажання позивача і форма його реалізації вказують на приватноправовий інтерес позивача, на захист якого, по суті, направлено звернення до суду з вимогою про скасування державної реєстрації земельних ділянок за третіми особами".
Враховуючи те, що саме Велика Палата Верховного Суду є судом, уповноваженим вирішувати юрисдикційні спори, колегія суддів не має підстав не погодитися із визначеним підходом.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Оскільки порушення своїх прав позивач вбачає у наслідках, спричинених неправомірними, на його думку, рішенням, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер та пов`язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень (дій, бездіяльності) є способом захисту цивільних прав та інтересів, у зв`язку з чим юрисдикція адміністративних судів на спірні правовідносини не поширюється, а тому суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку щодо наявності підстав для закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України.
Вказане вище свідчить, що суди попередніх інстанцій ухвалили оскаржувані рішення відповідно по положень процесуального закону, зазначивши підстави та навели відповідні мотиви, у зв`язку із цим доводи касаційної скарги щодо необґрунтованості та незаконності оскаржуваних судових рішень у розумінні статті 242 КАС України є безпідставними
Таким чином, доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування норм матеріального права та порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, а саме положень статті 242 КАС України, статті 141 ЗК України та статті 377 ЦК України, не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду рішень судів попередніх інстанцій.
Згідно з імперативними вимогами статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги; на підставі встановлених фактичних обставин справи лише перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права.
Суд у цій справі також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, які може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Важливо наголосити, що низка рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) дійсно містить, розвиває та удосконалює підхід до обґрунтованості (мотивованості) судових рішень.
ЄСПЛ наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує національні суди обґрунтовувати свої рішення (рішення у справі "Якущенко проти України", заява № 57706/10, пункт 28). До того ж, принцип належного здійснення правосуддя також передбачає, що судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони ґрунтуються (рішення у справах "Garcнa Ruiz v. Spain" [GC] (заява №30544/96, пункт 26), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23), "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58), "Бендерський проти України" (заява N 22750/02, пункт 42)).
Крім того, у пункті 60 рішення "Helle v. Finland" (заява №20772/92) ЄСПЛ наголосив також і на тому, що суд обов`язково повинен мотивувати рішення, а не просто погоджуватися з висновками рішення суду попередньої інстанції. Вмотивованість рішення можна досягти або шляхом використання мотивів суду попередньої інстанції, або шляхом наведення власних мотивів щодо розгляду аргументів та істотних питань у справі.
Також у пункті 71 рішення у справі "Peleki v. Greece" (заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що рішення суду може бути визначене як "довільне" з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене мотивувань або якщо зазначені ним мотиви ґрунтуються на порушенні закону, допущеного національним судом, що призводить до "заперечення справедливості" (рішення у справі "Moreira Ferreira v. Portugal" (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). З цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.
До того ж, у пункті 80 рішення у справі "Perez v. France" (заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (рішення у справі "Artico v. Italy", заява № 6694/74, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно "заслухані", тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (рішення у справі "Van de Hurk v. The Netherlands", заява № 16034/90, пункт 59).
Однак, варто наголосити, що в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні, ЄСПЛ також неодноразово зазначав, зокрема у рішенні "Garcнa Ruiz v. Spain" [GC] (заява №30544/96, пункт 26) про те, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, проте вказаний підхід не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (рішення у справах "Van de Hurk v. The Netherlands" (заява № 16034/90, пункт 61), "Шкіря проти України" (заява № 30850/11, пункт 43). Разом з тим, у вказаному рішенні Суд звертає увагу на те, що ступінь застосування обов`язку викладати мотиви може варіюватися в залежності від характеру рішення і повинно визначатися у світлі обставин кожної справи.
Подібних висновків щодо необхідності дотримання вказаного зобов`язання виключно з огляду на обставини справи ЄСПЛ дійшов також у рішеннях "Ruiz Torija v. Spain" (заява №18390/91, пункт 29), "Higgins and others v. France" (заява № 20124/92, пункт 42), "Бендерський проти України" (заява №22750/02, пункт 42) та "Трофимчук проти України" (заява № 4241/03, пункт 54).
Так, у пункті 54 рішення "Трофимчук проти України" (заява № 4241/03) ЄСПЛ зазначив, що не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявника, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими.
Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.