Постанова
Іменем України
18 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 677/597/19
провадження № 51-1969 км 21
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Білик Н.В.,
суддів Кравченка С.І., Ємця О.П.
за участю:
секретаря судового засідання Антонюка Н.В.,
прокурора Піх Ю.Г.
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 на вирок Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 22 червня 2020 року та ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 25 лютого 2021 року у кримінальному провадженні № 12019240170000022 за обвинуваченням
ОСОБА_1,ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Мар`янівка Хмельницької області, жителя АДРЕСА_1, раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 22 червня 2020 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 3 роки.
Постановлено стягнути з ОСОБА_1 на користь Департаменту охорони здоров`я Хмельницької обласної державної адміністрації для зарахування в бюджет Комунального некомерційного підприємства "Хмельницька обласна лікарня" Хмельницької обласної ради 40 235,17 грн. витрат на стаціонарне лікування потерпілої. А також у рахунок відшкодування моральної шкоди: на користь ОСОБА_2 - 128 308 грн., ОСОБА_3 - 183 308 грн., ОСОБА_4 - 83 308 грн.
Стягнено з ПАТ "Страхова компанія "Граве Україна": на користь ОСОБА_2 45 165,76 грн. витрат, понесених на лікування потерпілої та 16 692 грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди; на користь ОСОБА_3 16 692 грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди; на користь ОСОБА_4 12 155 грн. витрат на поховання та 16 692 грн. у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 25 лютого 2021 року апеляційні скарги обвинуваченого та захисника залишені без задоволення, а вирок місцевого суду - без зміни.
За вироком суду ОСОБА_1 визнано винним у тому, що він 17 січня 2019 року приблизно о 08:05 год, керуючи автомобілем "Fiat Doblo", д.н.з. НОМЕР_1, рухаючись автодорогою Житомир-Чернівці, неподалік с. Берегелі Хмельницької області, порушив вимоги п.п. 10.1, 12.1 Правил дорожнього руху та вимог лінії горизонтальної розмітки 1.1, проявив неуважність, не стежив за дорожньою обстановкою, не зреагував на її зміну, не вибрав безпечної швидкості руху із урахуванням стану дорожнього покриття (ожеледиця), при повороті пересік суцільну лінію та виїхав на зустрічну смугу руху, допустивши зіткнення з автомобілем "ВАЗ 217130", д.н.з. НОМЕР_2, під керуванням ОСОБА_5 .
Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди пасажир автомобіля "ВАЗ" ОСОБА_6 отримала тяжкі тілесні ушкодження, від яких ІНФОРМАЦІЯ_2 померла в лікарні.
Порушення водієм ОСОБА_1 п.п. 10.1, 12.1 та вимог лінії горизонтальної розмітки 1.1 Правил дорожнього руху знаходяться в прямому причинному зв`язку із настанням ДТП.
Вимоги касаційної скарги та доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі засуджений просить скасувати судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Зазначає, що судами не перевірено доводів стосовно його невинуватості, а також не обґрунтовано неможливість застосування до нього положень ст. 69 та 75 КК України. Стверджує, що суд апеляційної інстанції усупереч ч. 3 ст. 404 КПК України безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про повторне дослідження доказів, не дав відповідей на усі доводи апеляційних скарг, а тому ухвала суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК України. Також посилається на те, що судом необґрунтовано задоволено цивільний позов прокурора на користь медичного закладу.
Позиції інших учасників судового провадження
Прокурор у суді касаційної інстанції заперечував проти задоволення касаційної скарги та просив залишити судові рішення без зміни.
Мотиви суду
Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Згідно ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
З огляду на положення як ст. 438, так і ст. 433 КПК України, Суд не має повноважень на перевірку доводів засудженого щодо неповноти судового розгляду, оскільки вони не є предметом перегляду суду касаційної інстанції. При перевірці доводів, наведених у касаційній скарзі, суд виходить із фактичних обставин, встановлених судами.
У касаційній скарзі засуджений, не оспорюючи належність та допустимість доказів, стверджує про відсутність у його діях складу інкримінованого йому злочину, заперечує встановлені судом фактичні обставини справи, вказує, що під час судового розгляду не було перевірено, в тому числі, чи дотримувалася потерпіла ОСОБА_6 правил, встановлених для пасажирів.
З матеріалів провадження вбачається, що висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 ґрунтуються на ретельно досліджених у судовому засіданні доказах. Зокрема, обвинувачений ОСОБА_1 у судовому засіданні повністю визнав свою вину та пояснив, що на повороті його автомобіль занесло, він виїхав на зустрічну смугу, де зіткнувся із автомобілем ВАЗ. Свідки ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 підтвердили обставини ДТП та пояснили, що обвинувачений виїхав на зустрічну смугу руху, зіткнення відбулося на смузі руху автомобіля ВАЗ, внаслідок цієї події потерпіла ОСОБА_6 отримала тілесні ушкодження, була без свідомості і її відвезли в лікарню.
Факт заподіяння смерті ОСОБА_6 саме внаслідок ДТП підтверджується висновком судово-медичної експертизи від 18 березня 2019 року, протоколом огляду трупа та лікарським свідоцтвом про смерть.
Місце зіткнення, розташування транспортних засобів після зіткнення, а також дорожня обстановка зафіксовані у протоколі огляду місця ДТП від 17 січня 2019 року, відповідно до якого зіткнення відбулося на смузі руху автомобіля ВАЗ, місце пригоди знаходиться в зоні дії дорожніх знаків 3.29 "обмеження максимальної швидкості 50", 7.12 "ожеледиця" та дорожньої розмітки 1.1 "вузька суцільна лінія, яка поділяє транспортні потоки протилежних напрямків і позначає межі смуг руху на дорогах", сліди гальмування відсутні.
Згідно висновку комплексної судової інженерно-транспортної, транспортно-трасологічної експертизи та експертизи обставин і механізму ДТП, зіткнення відбулося на смузі руху автомобіля ВАЗ. Причиною виникнення ДТП стало порушення водієм автомобіля "Fiat Doblo" ОСОБА_1 п.п. 10.1, 12.1 та вимог лінії горизонтальної розмітки 1.1 Правил дорожнього руху, створення небезпеки для руху водію автомобіля ВАЗ ОСОБА_5 . У даній дорожній обстановці останній своїми односторонніми діями був позбавлений можливості запобігти зіткненню.
Суд касаційної інстанції звертає увагу на те, що відповідно до ч. 1 ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає не тільки самостійне обстоювання сторонами їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК України, а й право на збирання та подання до суду відповідних документів, клопотань та скарг. Суд лише створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав.
Матеріали кримінального провадження свідчать, що сторона захисту під час судового розгляду жодним чином не була обмежена у реалізації цих прав. Ні обвинувачений, ні його захисник у судовому засіданні не заявляли клопотань про проведення експертиз по справі, не надавали доказів на спростування винуватості ОСОБА_1, повністю погоджувалися із доказами, наданими стороною обвинувачення, не заперечували проти встановлених судом фактичних обставин ДТП. Тому суд касаційної інстанції жодних порушень вимог процесуального закону з боку місцевого суду не вбачає.
Усі докази по справі повністю узгоджуються між собою, суд їх оцінив відповідно до вимог ст. 94 КПК України з точки зору належності, допустимості та достатності і дійшов висновку, що вони у своїй сукупності та взаємозв`язку доводять винуватість ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, "поза розумним сумнівом".
Що стосується доводів засудженого про необґрунтованість призначеного йому занадто суворого покарання, то вони також є безпідставними.
Статтею 50 КК України передбачено, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобіганню вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами.
Відповідно до вимог ст. 65 КК України при призначенні покарання суд повинен урахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, обставини, що обтяжують та пом`якшують покарання.
Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов`язковому врахуванню.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що суд першої інстанції при призначенні покарання врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, що є тяжким, скоєним з необережності, дані про особу ОСОБА_1, який раніше не судимий, має постійне місце роботи, позитивно характеризується, одружений, має на утриманні неповнолітню дитину, на обліках у лікарів нарколога та психіатра не перебуває. Обставинами, що пом`якшують покарання, є повне визнання вини, щире каяття та добровільне часткове відшкодування завданої злочином шкоди. Також суд взяв до уваги досудову доповідь органу пробації щодо низького ризику повторного вчинення кримінального правопорушення та думку потерпілих стосовно призначення винному найбільш суворого покарання.
З огляду на усі наведені обставини та дані про особу винного, суд дійшов висновку про призначення ОСОБА_1 покарання, наближеного до мінімального, передбаченого санкцією ч. 2 ст. 286 КК України та дійшов переконливого висновку про неможливість за даних обставин, із урахуванням наслідків скоєного, застосування положень ст.ст. 69 та 75 КК України.
Суд касаційної інстанції погоджується з таким висновком тавважає, що саме таке покарання є законним, справедливим, воно буде відповідати тяжкості правопорушення, сприятиме виправленню винного та попередженню вчинення ним нових злочинів, а також не буде становити "особистий надмірний тягар для особи" та відповідатиме справедливому балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи.
Доводи сторони захисту про необґрунтоване задоволення цивільного позову прокурора на користь медичного закладу також не заслуговують на увагу .
При вирішенні цивільного позову прокурора в інтересах держави в особі Департаменту охорони здоров`я Хмельницької обласної державної адміністрації, Комунального некомерційного підприємства "Хмельницька обласна лікарня" Хмельницької обласної ради, яке є правонаступником Хмельницької обласної лікарні, суд першої інстанції обґрунтовано стягнув із засудженого витрати на стаціонарне лікування потерпілої від кримінального правопорушення в сумі 40235 грн. 17 коп., оскільки такі витрати підтверджуються належними та допустимими доказами.
Що стосується права прокурора на пред`явлення позову в інтересах держави, а також необхідності стягнення витрат на лікування потерпілої зі страхової компанії, то Суд зазначає наступне.
Згідно ч. 3 ст. 128 КПК України цивільний позов в інтересах держави пред`являється прокурором.
Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Судами чітко встановлено, що заклад охорони здоров`я належить Хмельницькій обласній раді, тобто органу місцевого самоврядування, крім того відповідно до статуту лікарні, фінансування здійснюється також за рахунок коштів державного бюджету. Таким чином прокурор, який мав відповідні повноваження тому, що здійснював процесуальне керівництво в провадженні, вірно звернувся із позовом в інтересах органу державної влади та органу місцевого самоврядування.
Відповідно до положень ст. 1206 ЦК України особа, яка вчинила злочин, зобов`язана відшкодувати витрати закладові охорони здоров`я на лікування потерпілого від цього злочину, крім випадку завдання шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або у стані сильного душевного хвилювання, що виник раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. Якщо лікування проводилося закладом охорони здоров`я, що є у державній власності, у власності Автономної Республіки Крим або територіальної громади, кошти на відшкодування витрат на лікування зараховуються до відповідного бюджету.
Питання про відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого вирішується згідно з ʼʼПорядком обчислення розміру фактичних витрат закладу охорони здоров`я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння та зарахування стягнених з винних осіб коштів до відповідного бюджету і їх використанняʼʼ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 545 від 16 липня 1993 року.
Згідно п. 4 вищезазначеного Порядку стягнені в установленому порядку кошти залежно від джерела фінансування закладу охорони здоров`я, у якому перебував на стаціонарному лікуванні потерпілий, зараховуються до відповідного бюджету або на користь юридичної особи (відомства), якій належить заклад охорони здоров`я.
Отже, цивільний позов вирішений судом у відповідності до вимог закону.
Не знайшли свого підтвердження і посилання засудженого на порушення апеляційним судом ст. 404 КПК України, через те, що суд повторно не дослідив докази.
Положеннями зазначеної норми закону чітко регламентовано, що за клопотанням учасників судового провадження апеляційний суд зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, якщо суд першої інстанції дослідив їх неповністю або з порушеннями; апеляційний суд може дослідити докази, які не досліджувалися місцевим судом, виключно в разі, якщо учасники судового провадження заявляли клопотання про дослідження таких доказів під час розгляду в суді першої інстанції або якщо про них стало відомо після ухвалення судового рішення, яке оскаржується.
Суд апеляційної інстанції належним чином відреагував на клопотання захисту про необхідністьповторного дослідження доказів. З огляду на те, що сторона захисту не наводила обґрунтувань, які б вказували, що докази були досліджені судом першої інстанції не повністю чи з порушеннями, а підстав, передбачених ч. 3 ст. 404 КПК України, для повторного їх дослідження апеляційним судом встановлено не було, тому за результатами розгляду клопотання було відмовлено у його задоволенні.
Суд вважає за необхідне зазначити, що відмова в задоволенні клопотання про повторне дослідження доказів свідчить не про порушення кримінального процесуального закону та неповноту дослідження доказів, а про відсутність аргументованих доводів щодо необхідності цих дій.
Обмежившись аналізом доказів, безпосередньо сприйнятих судом першої інстанції, апеляційний суд не порушив установленого законом порядку апеляційного розгляду. За результатами перегляду вироку, суд апеляційної інстанції погодився з оцінкою зазначених доказів, даною місцевим судом, а відтак застосована ним процедура не суперечила встановленій ст. 23 КПК України засаді безпосередності судового розгляду.
При цьому, апеляційний суд у межах, установлених ст. 404 КПК України, та у порядку, визначеному ст. 405 цього Кодексу, перевірив усі доводи апеляційних скарг сторони захисту та визнав їх необґрунтованими, навівши в ухвалі відповідно до вимог ст.419 КПК України мотиви на їх спростування. Ухвала апеляційного суду є законною, обґрунтованою та належним чином умотивованою, тому касаційні доводи засудженого в цій частині теж неприйнятні.
Матеріали провадження не містять даних про порушення вимог кримінального процесуального чи неправильне застосування кримінального законів, які були б безумовними підставами для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень, а тому підстав для задоволення скарги немає.
Урахувавши наведене, Суд дійшов висновку, що касаційна скарга засудженого не підлягає задоволенню. У зв`язку із цим та керуючись статтями 434, 436 КПК України, колегія суддів вважає за необхідне залишити судові рішення без зміни.