Постанова
Іменем України
19 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 206/4393/16-ц
провадження № 61-17100св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю.,
Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,
відповідач за зустрічним позовом - Дніпровська міська рада,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргуОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року в складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Каратаєвої Л. О.,
В С Т А Н О В И В:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.
Вимоги обґрунтовувала тим, що він на підставі договору дарування, який укладений 26 березня 1994 року між ним та ОСОБА_4, є власником домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, розташованого на земельній ділянці, площею 1282 кв. м. Вказаний договір дарування був зареєстрований 26 березня 1994 року в реєстрі під № 1-644, а також в Дніпропетровському Інвентарбюро, і 14 листопада 1995 року він отримав технічний паспорт на домоволодіння АДРЕСА_1 на своє ім`я.
У подальшому, рішенням виконкому Дніпропетровської міської Ради від 20 березня 1997 року №393 земельна ділянка, загальною площею 1300 кв. м, на якій знаходиться домоволодіння, була передана йому в приватну власність і користування.
На підставі вказаного рішення виконкому Дніпропетровської міської Ради від 20 березня 1997 року №393 йому 24 квітня 1997 року був виданий державний акт серія ДП Д*№002473 84059003 на право приватної власності на землю, площею 1017 кв. м, для обслуговування житлового будинку і ведення особистого підсобного господарства, який зареєстрований у книзі державних актів на право приватної власності на землю за №002473.
Указаним державним актом на право приватної власності на землю чітко визначені зовнішні межі земельної ділянки, згідно з якими його сусідом по межам від "В" до "Г" є АДРЕСА_2, яке належить відповідачу, яка, використовуючи те, що він деякий час не мешкав у своєму домоволодінні, всупереч правил добросусідства, порушуючи межі земельних ділянок, збудувала на його земельній ділянці господарську споруду довжиною 4,28 м, шириною 2,65 м та висотою 1,55 м. Крім того, викопала за цією господарською спорудою криницю.
Таким чином, відповідач перешкоджає йому в користуванні його власністю, а саме земельною ділянкою розміром 19,86м х 8,50м х 19,42м х 8,50м, площею 0,0167 га.
На підставі викладеного, з урахуванням уточнень позивач за первісним позовом ОСОБА_1 просив суд ухвалити рішення, яким усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, площею 0,0167 га, наданої для будівництва та обслуговування житлового будинку, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 шляхом відновлення встановлених Державним актом ДП Д*№002473 84059003 на право приватної власності на землю меж земельної ділянки, та зобов`язавши ОСОБА_3 знести господарську будівлю довжиною 4,28 м шириною 2,65 м та висотою 1,55 м збудовану на належній йому земельній ділянці за власний рахунок. Стягнути з ОСОБА_3 судові витрати.
ОСОБА_3 звернулася із зустрічним позовом, на обґрунтування якого посилалася на те, що первісним власником домоволодіння по АДРЕСА_3, яке складалося з 2-х житлових будинків, була її матір, ОСОБА_5, яка залишила заповіт на користь її рідної сестри, ОСОБА_4, якій на підставі свідоцтва про право на спадщину від 05 жовтня 1991 року перейшло у спадок домоволодіння їх батьків. З її згоди та за наявності усіх відповідних дозволів на території їх домоволодіння вона за власні кошти збудувала собі окремий житловий будинок. Межа між їх житловими будинками, що входили до складу вищезазначеного домоволодіння, проходила по прямій лінії. До сьогоднішнього дня за спільною домовленістю межа між будинками проходить по прямій лінії.
05 лютого 1993 року її сестра, ОСОБА_4, звернулася у БТІ до техніка ОСОБА_6, яка для поділу їх домоволодіння (2-х житлових будинків, які в спадок перейшли до її сестри, та житлового будинку який вона за власні кошти з її згоди побудувала на території колишнього домоволодіння батьків) повинна була скласти відповідний акт розподілу. Для неї її сестра надала копію витягу з технічного паспорту, в якому межа між їх житловими будинками проходить по прямій лінії та відповідає дійсності та огорожі між будинками.
З позову її племінника ОСОБА_1 вона довідалася, що технік БТІ ОСОБА_14 в технічному паспорті на їх домоволодіння зазначила одну схему розподілу між домоволодіннями, а в схемі розподілу домоволодіння ОСОБА_1, яке є додатком до Акту обстеження їх домоволодіння від 17 лютого 1993 року, нею була зазначена зовсім інша схема розподілу домоволодіння. Акт вона ніколи раніше не бачила та не підписувала.
Рішенням виконавчого комітету Самарської районної ради народних депутатів від 16 квітня 1993 року за №170/2 було затверджено Акт бюро технічної інвентаризації від 17 лютого 1993 року, складений на предмет розподілу домоволодіння АДРЕСА_3, її сестрі ОСОБА_4, було виділено земельну ділянку, площею - 1282 кв. м та її житловому будинку залишено поштову адресу АДРЕСА_1, а їй виділено в користування земельну ділянку, площею 725 кв. м з поштовою адресою АДРЕСА_2 .
Про схему розподілу домоволодіння в зазначеному рішенні згадується, тому це рішення її влаштовує та не порушує її права, адже саме її рідна сестра підробила схему розподілу земельної ділянки, якою потім скористався її син (відповідач) для незаконної приватизації своєї земельної ділянки відповідно до схеми, яку він вважав за потрібне. Після цього її сестра отримала взамін вищезазначеного свідоцтва про право на спадщину - свідоцтво про право особистої власності на житловий будинок від 22 лютого 1994 року. Після того як вона ввела в експлуатацію належне їй домоволодіння та сарай, вона отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 24 березня 2005 року за адресою: домоволодіння АДРЕСА_2 . ОСОБА_1 приватизував свою земельну ділянку разом з частиною її земельної ділянки без погодження з нею межі між їх земельними ділянками - на Акті погодження меж земельної ділянки замість її підпису міститься підпис голови квартального комітету, яка зазначила, що вона нібито не проживає в належному їй домоволодінні, тому її погодження не потрібно.
Рішенням Дніпропетровської міської ради від 20 березня 1997 року № 393 ОСОБА_1 отримав у власність земельну ділянку, на якій знаходиться його домоволодіння, та на підставі зазначеного рішення 24 квітня 1997 року отримав державний акт на право приватної власності на землю. Весь цей час межа їх земельної ділянки проходить по лінії, яка існувала з 1993 року та відображена у абсолютно усіх документах. Останнім документом є довідка Головного архітектурно-планувального управління інженерно геолого-геодезичної служби Дніпропетровської міської ради від 08 жовтня 2015 року за №11392.
Про наявність у Бондар державного акту на землю їй відомо не було.
На підставі викладеного позивач ОСОБА_3 просила суд поновити їй строк на оскарження рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 20 березня 1997 року № 393 в частині передачі безоплатно у приватну власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки;
визнати частково недійсним рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 20 березня 1997 року № 393 в частині передачі безоплатно у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 0,1017 га (0,1000 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд та 0,0017 га для ведення особистого підсобного господарства);
визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю, серія ДП № 002473, виданий 24 квітня 1997 року ОСОБА_1 на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради 20 березня 1997 року за № 393 - зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №002473.
Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій
10 грудня 2019 року ОСОБА_2 до судового розгляду справи подано заяву про залучення її як правонаступника ОСОБА_3 (а.с. 52). В судовому засіданні 26 лютого 2020 року, заяву ОСОБА_2 було задоволено.
Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 26 лютого 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.
Поновлено строк на оскарження рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської Ради від 20 березня 1997 року №393 в частині передачі безоплатно у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки.
Визнано недійсним рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської Ради народних депутатів від 20 березня 1997 року № 393 в частині передачі безоплатно у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 0,1017 га (0,1000 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд та 0,0017 га для ведення особистого підсобного господарства).
Визнано недійсним державний акт на право приватної власності на землю серії ДП № 002473, виданий 24 квітня 1997 року ОСОБА_1 на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської Ради народних депутатів від 20 березня 1997 року № 393, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №002473.
Вирішено питання щодо судових витрат.
Відмовляючи у задоволенні первісних позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що приватизація належної ОСОБА_1 земельної ділянки відбулася з очевидним порушенням пункту 1.10. Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди), затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах 15 квітня 1993 року №28, редакція якої була чинна на момент передачі ОСОБА_1 у власність спірної земельної ділянки. Також вважав, що площа земельної ділянки, переданої у власність ОСОБА_8 за державним актом - 1017 кв. м, не відповідає площі згідно з рішенням органу місцевого самоврядування - 0,10 га та 0,03 га, тобто 1300 кв. м. Крім того, у державному акті зазначено, що спірна земельна ділянка передана у власність " ОСОБА_9", в той час як за даними паспорта позивача за первісним позовом він є " ОСОБА_1".
Задовольняючи зустрічні позовні вимоги та поновлюючи ОСОБА_2 строк на оскарження рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської Ради від 20 березня 1997 року №393 в частині передачі безоплатно у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки, суд першої інстанції виходив з того, що позивач за зустрічним позовом дізналася про наявність права власності на земельну ділянку з розгляду іншої справи за участю цих же осіб, наявності інших джерел обізнаності про цей факт суду не надано, тому строк звернення до суду із зустрічним позовом підлягає поновленню. Також прийшов до висновку, що позовні вимоги за зустрічним позовом про визнання недійсними рішення органу самоврядування та державного акта підлягають задоволенню, що виключає право вимоги ОСОБА_1 щодо усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 26 лютого 2020 року скасовано та прийнято нову постанову, якою позов ОСОБА_1 задоволено.
Вирішено усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні земельною ділянкою, площею 0,0167 га, наданої для будівництва та обслуговування житлового будинку, розташованою за адресою: АДРЕСА_1, згідно з державним актом від 24 квітня 1997 року серії ДП Д*№002473 84059003 на право приватної власності на землю, площею 1017 кв. м, для обслуговування житлового будинку і ведення особистого підсобного господарства, який зареєстрований у книзі державних актів на право приватної власності на землю за № 002473, шляхом відновлення встановлених Державним актом ДП Д*№002473 84059003 на право приватної власності на землю меж земельної ділянки, та зобов`язавши ОСОБА_2 знести господарську будівлю довжиною 4,28 м шириною 2,65 м та висотою 1,55 м збудовану на належній йому земельній ділянці за власний рахунок.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, виходив з того, що позивач ОСОБА_1 має всі оформленні правовстановлюючі документи на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 і проведеною у справі експертизою підтверджено, що межі земельної ділянки по АДРЕСА_1 порушені відповідно до відомостей, зазначених на збірному кадастровому плані, а саме розміщенню та місцеположенню паркану, який встановлено між земельними ділянками по АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1, зокрема різниця між площею земельної ділянки по АДРЕСА_1 відповідно до правовстановлюючого документа (державного акта на право приватної власності) та фактичною площею земельної ділянки відповідно до проведеної топографо-геодезичної зйомки та складеного за її результатами збірного кадастрового плану, складає 0,01959 га.
Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції порушив права виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради, визнавши рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів від 20 березня 1997 року № 393 недійсним, який не є відповідачем у справі і не був залучений як співвідповідач до участі у справі.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У листопаді 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Аргументи учасників справ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження постанови заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування апеляційним судом в оскаржуваному рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 200/19233/16, постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 263/11779/16-ц та відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах(пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У грудні 2020 року Дніпровська міська рада подала відзив на касаційну скаргу, у якому зазначила, що рішення суду апеляційної інстанції є законним та обґрунтованим, підстав для його скасування немає.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.