Постанова
Іменем України
15 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 759/4424/19
провадження № 51-3753км21
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Бородія В.М.,
суддів Булейко О.Л., Мазура М.В.,
за участю:
секретаря судового засідання Лисоконь І.В.,
прокурора Костюка О.С.,
засудженого ОСОБА_1,
захисника Гаврилюк М.В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора Будкова В.С. на ухвалу Київського апеляційного суду від 27 квітня 2021 року щодо
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, жителя АДРЕСА_1 ), раніше не судимого,
засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 124 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вирокомСвятошинського районного суду м. Києва від 26 грудня 2019 року ОСОБА_1 визнано винуватим і засуджено за ст. 124 КК до покарання у виді обмеження волі на строк 1 рік.
На підставі ст. 75 КК ОСОБА_1 звільнено від відбуття покарання з випробуванням та іспитовим строком тривалістю 1 рік з покладенням обов`язків, визначених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 76 цього Кодексу.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави вартість процесуальних витрат у розмірі 1619,10 грн.
Вирішено питання щодо речових доказів.
Згідно з вирокомкримінальне правопорушення ОСОБА_1 скоїв за таких обставин.
10 січня 2019 року близько 20:00 ОСОБА_1,перебуваючи навпроти будинку №12 на вул. Сім`ї Сосніних у м. Києві, з метою захисту свого здоров`я від суспільно небезпечного посягання умисно заподіяв потерпілому ОСОБА_2, який чинив таке посягання, тяжке тілесне ушкодження -тяжку шкоду, що явно не відповідала небезпечності посягання, тобто перевищивши межі необхідної оборони.
Цій події передували такі обставини. Зазначеного дня, в обідній час ОСОБА_2, зателефонувавши ОСОБА_1, домовився з ним про зустріч у вечері того ж дня в лісопарковій зоні біля будинку АДРЕСА_2 з приводу їх тривалого конфлікту щодо стосунків кожного з них із дівчиною на ім`я ОСОБА_3 та розмови стосовно цього. ОСОБА_4 погодився з такою пропозицією.
Цього ж дня близько 20:00 ОСОБА_1, підійшовши за вказівкою ОСОБА_2 до лісопаркової зони, не будучи з ним знайомим наглядно, став його чекати, повідомивши про своє прибуття телефоном. У свою чергу ОСОБА_2, який на вказане місце прибув заздалегідь та завдяки телефонному дзвінку ідентифікував незнайомого наглядно ОСОБА_1, став наближатися до нього з метою його побиття, маючи намір у такий спосіб розв`язати тривалий між ними конфлікт з приводу дівчини. З цією метою ОСОБА_2 вийняв із-за спини предмет, зовні схожий на біту, і відразу почав завдавати ним ударів у ділянку голови ОСОБА_1, який через раптовість та небезпечність дій нападника, захищаючи голову руками почав тікати від нього. У свою чергу ОСОБА_2 не припинив своїх дій і став переслідувати ОСОБА_1, продовжуючи завдавати йому ударів бітою по плечах та спині. Потім ОСОБА_2 схопив і відірвав капюшон куртки ОСОБА_1, через що останній впав, а ОСОБА_2 наскочив на нього, притиснув до землі, ставши на груди, і продовжував завдавати ударів руками в різні частини тіла ОСОБА_4, продовжуючи свій напад. У цей час ОСОБА_1, оцінюючи вказані дії ОСОБА_2 як реальне суспільно небезпечне посягання на своє здоров`я, дістав з-під своєю куртки гострий предмет, зовні схожий на ніж, який він використовував як робочий інструмент,-- "лопатку", і почав ним з розмаху завдавати ударів ОСОБА_2 з метою захисту від посягання. Під час таких дій ОСОБА_1, допустивши перевищення меж необхідної оборони, умисно завдав цим предметом ОСОБА_2 одного удару в ділянку живота, заподіявши тяжке тілесне ушкодження за ознакою небезпеки для життя у виді проникаючого колото-різаного поранення живота зліва, тобто, тяжку шкоду, яка явно не відповідала небезпечності посягання. Крім того, ОСОБА_1 під час захисту від суспільно небезпечного посягання з боку ОСОБА_2 заподіяв останньому й інші тілесні ушкодження, а саме: садна обличчя, колото-різані рани нижньої та верхньої третин лівого плеча, непроникаючу рану передньої черевної стінки зліва в ділянці лівого підребер`я, які є легкими ушкодженнями.
Вчиненні ОСОБА_1 дії місцевим судом кваліфіковані за ст. 124 КК, як умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень з перевищенням меж необхідної оборони.
Київський апеляційний суд ухвалою від 27 квітня 2021 року рішення місцевого суду за апеляційною скаргою прокурора Черніченка І.В. залишив без зміни.
Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу,
і заперечення на неї
У касаційній скарзі прокурор просить скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 27 квітня 2021 року у зв`язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Істотним порушенням кримінального процесуального закону, на думку прокурора, є недотримання судом апеляційної інстанції вимог статей 94, 370, 419Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), що призвело до прийняття незаконного рішення.
Вважає, що місцевий суд не оцінив доказів у цьому кримінальному провадженні з точки зору належності, допустимості й достовірності, чим порушив ст. 94 КПК, а апеляційний суд, порушуючи ст. 404 цього Кодексу, безпідставно відмовив прокурору у їх повторному дослідженні.
Як зазначає прокурор, апеляційний суд безпідставно не врахував показання потерпілого ОСОБА_2, неналежно оцінив фактичні дані, які містяться у протоколах: слідчого експерименту за участю потерпілого та огляду предметів - телефонів ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Необґрунтовано також апеляційний суд не врахував даних, які містяться у висновку судово-медичної експертизи від 18 лютого 2019 року, зокрема щодо встановлених тілесних ушкоджень у потерпілого, які підтверджують прямий умисел засудженого на спричинення тяжких тілесних ушкоджень.
Крім того, суд не звернув увагу, що біту, якою начебто ОСОБА_2 спричинив тілесні ушкодження ОСОБА_1, на місці події не знайдено.
Апеляційний суд необґрунтовано взяв за основу показання ОСОБА_1, однак не звернув увагу на показання потерпілого ОСОБА_2, при цьому не навів мотивів такого рішення.
До суду касаційної інстанції надійшли заперечення захисника Гаврилюк М.В. в інтересах засудженого ОСОБА_1, у яких вона не погоджується з доводами прокурора про незаконність ухвали суду апеляційної інстанції, вважає, що місцевий суд обґрунтовано дійшов висновку про перекваліфікацію дій ОСОБА_1 з ч. 1 ст. 121 на ст. 124 КК, і при цьому суд послався на докази, які були належним чином перевірені з дотриманням вимог ст. 94 КПК. На її думку апеляційний суд у повному обсязі дав відповіді на доводи прокурора в його апеляційній скарзі. Доводи прокурора, наведені у касаційній скарзі, вважає неспроможними, а рішення суду апеляційної інстанції - законним та обґрунтованим.
Позиції учасників судового провадження
ПрокурорКостюк О.С. не підтримав доводи, викладені в касаційній скарзі представника публічного обвинувачення, просив відмовити у її задоволенні.
Захисник Гаврилюк М.В. підтримала свої письмові заперечення та просила касаційну скаргу прокурора залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без зміни.
Засуджений ОСОБА_1 підтримав позицію, викладену в запереченнях захисника, і просив відмовити у задоволенні касаційної скарги прокурора, а ухвалу суду апеляційної інстанції залишити без зміни.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, доводи прокурора, позицію захисника, засудженого та перевіривши доводи, наведені в касаційній скарзі, запереченнях на неї, і матеріали кримінального провадження, колегія суддів вважає, що касаційна скарга представника публічного обвинувачення не підлягає задоволенню на таких підставах.
За частиною 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
При цьому касаційний суд перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
На інших підставах касаційний суд не вправі втручатися у рішення судів.
Під час розгляду касаційної скарги суд касаційної інстанції керується фактичними обставинами, встановленими судами першої та апеляційної інстанцій.
Зі змісту ст. 370 КПК, якою визначено вимоги стосовно законності, обґрунтованості та вмотивованості судового рішення, убачається, що законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу; вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Вирішуючи питання про достатність доказів, установлених під час змагального судового розгляду, для визнання особи винуватою, суди мають керуватися вимогами частин 2, 4 ст. 17 КПК, згідно з якими ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому сторона обвинувачення має довести винуватість особи поза розумним сумнівом, а всі сумніви щодо доведеності винуватості особи тлумачаться на її користь. Така позиція узгоджується з вимогами ч. 3 ст. 62 Конституції України.
У кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 досудовим розслідуванням установлено, що між засудженим та потерпілим ОСОБА_2 виник конфлікт через дівчину, під час якого ОСОБА_1 поряд з іншими тілесними ушкодженнями, завдав потерпілому удари гострим предметом, ззовні схожим на ніж, який він використовував, як робочий інструмент "лопатка" в область живота, чим заподіяв йому тяжке тілесне ушкодження.
Такі дії ОСОБА_1, досудовим розслідуванням, кваліфіковані за ч. 1 ст. 121 КК, як умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження небезпечне для життя в момент заподіяння.
Суд першої інстанції не погодився з наведеною вище правовою кваліфікацією кримінального правопорушення та керуючись повноваженнями, визначеними ст. 337 КПК кваліфікував дії ОСОБА_1 за ст. 124 КК, як умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень з перевищенням меж необхідної оборони.
Цей висновок, місцевий суд зробив з дотриманням вимог ст. 23 КПК на підставі об`єктивно з`ясованих усіх обставин справи, з ретельним дослідженням та перевіркою доказів під час судового розгляду й оціненими відповідно вимог до ст. 94 вказаного Кодексу.
Представник публічного обвинувачення не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, оскаржив його в апеляційному порядку, навівши у своїй апеляційній скарзі доводи про те, що фактичні обставини встановлені під час розгляду справи, дають підстави для визнання ОСОБА_1 винуватим за ч. 1 ст. 121 КК, а не за ст. 124 цього Кодексу, тобто суд через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, застосував закон, який не підлягає застосуванню.
Не встановивши неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу представника публічного обвинувачення, при цьому ретельно перевірив усі доводи та навів в ухвалі докладні мотиви прийнятого рішення.
Апеляційний суд дійшов ґрунтовного висновку про неспроможність аргументів представника публічного обвинувачення щодо неправильної кваліфікації судом першої інстанції дій засудженого ОСОБА_1 за 124 КК, з чим погоджується і касаційний суд.
Зокрема, апеляційний суд слушно зазначив, що з урахуванням наявних у справі доказів суд першої інстанції обґрунтовано визнав достовірними показання ОСОБА_1 у частині викладу обставин кримінального правопорушення, крім застережень щодо характеристики "лопатки" як негострого предмета та його непричетності до заподіяння окремих тілесних ушкоджень, виявлених у потерпілого, поклавши їх в основу вироку та не взявши до уваги показання потерпілого в частині, яка суперечить сукупності доказів у справі, а саме показанням обвинуваченого, свідка ОСОБА_5 та іншим фактичним даним.
Місцевий суд правильно встановив обставини кримінального правопорушення, яке відбулось 10 січня 2019 року, визнавши версію ОСОБА_1 про напад достовірною, оскільки саме вона узгоджується із сукупністю досліджених судом доказів, зокрема: з показаннями свідків ОСОБА_6 про те, який інструмент через виробничу необхідність повинен мати при собі засуджений, виконуючи на замовлення ремонтні роботи, в тому числі увечері цього дня; ОСОБА_5 про заподіяння потерпілим під час конфлікту, ударів ОСОБА_1 палицею або гілкою; з фактичними даними, що містяться у протоколах огляду місця події, згідно з якими встановлено верхній одяг потерпілого в якому він був під час конфлікту і за яким його ідентифікував свідок ОСОБА_5, виявлені речі обвинуваченого на місці подій, зокрема відірваний капюшон; з даними протоколів огляду телефонів потерпілого та засудженого щодо погроз із боку потерпілого на адресу обвинуваченого та активної поведінки потерпілого для організації зустрічі з ОСОБА_1 10 січня 2019 року, власної оцінки засудженим подій під час конфлікту, що мали місце, а також із даними про тілесні ушкодження, отримані обвинуваченим та потерпілим.
До того ж, як установив апеляційний суд, місцевий суд дійшов висновку, що показання ОСОБА_1 про те, що "лопатка", якою були заподіяні тілесні ушкодження потерпілому, не була гострою, спростовуються даними судово-медичної експертизи про колото-різаний характер ушкоджень на тілі потерпілого. Місцевий суд обґрунтовано не взяв до уваги показання засудженого ОСОБА_1 з приводу того, що потерпілий міг самостійно заподіяти собі тілесні ушкодження, оскільки в цій частині показання потерпілого узгоджуються з висновками судово-медичної експертизи, а також з показаннями самого засудженого про відсутність під час конфлікту сторонніх осіб та надану потерпілому невідкладну медичну допомогу.
Перевіряючи позицію засудженого ОСОБА_1 у частині відсутності у нього умислу на заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження, місцевий суд установив, що вони є надуманими, оскільки визначені експертами-медиками характеристики предмета, який використовував ОСОБА_1, кількість завданих ним ударів (чотири), їх локалізація (живіт та руки під час захисту), подальша оцінка своїх дій під час спілкування зі своєю дівчиною, конкретна мотивація заподіяння таких ударів - захиститися і зупинити дії нападника, про що сам неодноразово вказував ОСОБА_1 одразу після затримання, під час досудового розслідування та в суді, при цьому усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх дій і передбачаючи їх суспільно-небезпечні наслідки, свідчать про те, що, хоча він, можливо, і не бажав, проте свідомо припускав їх настання.
Апеляційний суд урахував, що місцевий суд установив заздалегідь заготовлене потерпілим і взяте із собою на зустріч із ОСОБА_1 знаряддя для заподіяння тілесних ушкоджень (біта), приховування цього факту від суду, а отже, усвідомлення його значення; завчасне прибуття на місце зустрічі для оцінки обстановки та її використання для спостереження та ефекту раптовості дій (темна пора доби, неосвітлена місцевість, можливість сховатися за деревами тощо), що надавало потерпілому очевидні переваги та свідчить про наявність ознак готування з боку потерпілого до нападу на ОСОБА_1 .
Суд апеляційної інстанції, обґрунтовано погодився з висновками місцевого суду про те, що наведені вище обставини, характер дій потерпілого із бітою, як наслідок заподіяння тілесних ушкоджень засудженому ОСОБА_1 дають підстави вважати, що дії потерпілого, як очевидно суспільно небезпечні, які реально посягали на здоров`я ОСОБА_1, а тому останній мав гарантоване законом право на захист від такого посягання, проте, захисні дії обвинуваченого, поєднані із безпосереднім застосуванням гострого колюче-ріжучого предмету по типу ножа для заподіяння ним проникаючих ушкоджень в область життєво важливих органів нападника, явно не відповідали характеру та ступеню суспільної небезпечності посягання з боку потерпілого, діями якого не було завдано тяжкої шкоди здоров`ю ОСОБА_1, а тому, він перебуваючи на певному етапі у стані необхідної оборони, перевищив її межі.
Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 своїми діями, заподіяв потерпілому ОСОБА_2 тяжке тілесне ушкодження, тобто, тяжку шкоду з перевищенням меж необхідної оборони, і тим самим обґрунтовано кваліфікував його дії за ст. 124 КК, а не за ч. 1 ст. 121 цього Кодексу.
Суд касаційної інстанції бере до уваги, що відповідальність за ст. 124 КК за заподіяння тяжкого тілесного ушкодження в разі перевищення меж необхідної оборони, настає лише за умови, що здійснений винним захист явно не відповідав небезпечності посягання чи обстановці, яка склалася.
Обов`язковою умовою кваліфікації заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження за ст. 124 КК є перебування винного при вчиненні цього діяння у стані необхідної оборони, уявної оборони або в умовах необхідності затримання злочинця. Якщо буде встановлено, що винний не перебував у такій обстановці, вчинене ним за наявності підстав слід кваліфікувати за ст. 121 КК.
Згідно ч. 3 ст. 36 КК перевищенням меж необхідної оборони, визнається умисне заподіяння тому хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.
Крім того, слід зазначити, що обов`язковою умовою кваліфікації заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження за ст. 124 КК є відповідна обстановка вчинення злочину - перебування винного при вчиненні цього діяння у стані необхідної оборони.
Верховний Суд неодноразово висловлював правову позицію про те, що особливістю злочину, вчиненого з перевищенням меж необхідної оборони, є специфіка його мотиву, а саме прагнення захистити інтереси особи, держави, суспільні інтереси, життя, здоров`я чи права того, хто обороняється, чи іншої особи від суспільно небезпечного посягання. Намір захистити особисті чи суспільні інтереси від злочинного посягання є визначальним мотивом не тільки у разі необхідної оборони, а й при перевищенні її меж. Мотивація дій винного при перевищенні меж необхідної оборони має бути в основному зумовлена захистом від суспільно небезпечного посягання охоронюваних законом прав та інтересів.
При цьому слід мати на увазі, що для вирішення питання про кваліфікацію складу зазначеного злочину, зокрема щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж, суд у кожному конкретному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання і акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання.
Розмежування цих складів злочину здебільшого здійснюється за їх суб`єктивною стороною, виходячи з фактичних підстав кваліфікації конкретного суспільно небезпечного діяння, зокрема способу, знаряддя злочину, кількості, характеру і локалізації тілесних ушкоджень, а також усвідомлення особою характеру вчиненого злочинного діяння, передбачення його негативних наслідків та ставлення до них.
Поза розумним сумнівом судами першої та апеляційної інстанцій було правильно встановлено, що дії потерпілого ОСОБА_2 були безпосередньо спрямовані на заподіяння ОСОБА_1 тілесних ушкоджень, які фактично вимагали від засудженого захисту.
Проаналізувавши наявні у справі докази в їх сукупності, а також врахувавши наявні у засудженого ОСОБА_1 тілесні ушкодження, їх локалізацію та тілесне ушкодження потерпілого, апеляційний суд прийшов до правильного висновку, що в даному випадку ОСОБА_1 перебував у стані необхідної оборони та перевищив її межі, а тому його дії місцевим судом вірно кваліфіковано за ст. 124 КК.
На думку Суду, таке правозастосування є правильним, адже вказана позиція місцевого суду ґрунтується на безпосередньо досліджених доказах, оцінених відповідно до правил ст. 94 КПК. Крім того, вона не суперечить усталеній практиці й висновкам, викладеним у рішеннях та правових позиціях Верховного Суду. Отже, доводи в касаційній скарзі прокурора про протилежне і про те, що, завдаючи тілесних ушкоджень потерпілому, засуджений не перебував у стані перевищення меж необхідної оборони, є неприйнятними.
Не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження доводи прокурора, що суд апеляційної неналежно оцінив дані, які містяться в протоколі слідчого експерименту від 22 лютого 2019 року.
Зокрема апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду, який оцінивши показання потерпілого ОСОБА_2, дані під час слідчого експерименту, що ініціатором зустрічі з визначенням часу та місця її проведення був саме ОСОБА_1, визнав їх недостовірними, оскільки потерпілий спростував такі свої показання під час допиту в суді першої інстанції.
Окрім цього, данні протоколів огляду предметів від 19 лютого 2019 року телефонів потерпілого, підтверджуються обставини, що саме потерпілий ОСОБА_2 адресував повідомлення ОСОБА_7, з погрозами та наміром завдати фізичного насильства.
Також вказаний протокол підтверджує, що ОСОБА_1 у зв`язку з раптовим нападом на нього ОСОБА_2 із застосуванням бити та заподіяння цією бітою ударів дістав з чохла "лопатку", виготовлену з ножа, та умисно наніс нею декілька ударів в лівий бік потерпілого, намагаючись саме у такий конкретний спосіб захиститися від нападу з боку потерпілого.
Неспроможними є твердження прокурора, наведені у його касаційній скарзі, що відсутність предмета (біти), яким було заподіяно засудженому тілесні ушкодження на місці конфлікту, спростовує висновки суду, що ОСОБА_1 перебував у стані необхідної оборони, оскільки відсутність цього предмета не впливає на висновки місцевого суду.
Крім цього, як встановив суд апеляційної інстанції, зважаючи на те, що показання ОСОБА_7 і потерпілого в частині подій, а саме, щодо того, хто на кого напав, обставин заподіяння один одному тілесних ушкоджень, наявність в руках потерпілого заздалегідь приготовленого для заподіяння тілесних ушкоджень предмету, схожого на біту, явно є суперечливими, а самі ці особи є зацікавленими і мають протилежний процесуальний інтерес, і тому місцевий суд дійшов висновку, що для вирішення питання про обґрунтованість пред`явленого обвинувачення та прийняття рішення про достовірність однієї з повідомлених версій подій, показання потерпілого та ОСОБА_1 підлягають оцінці виключно у сукупності з іншими дослідженими судом доказами, що і було зроблено.
Відповідно до показань свідка ОСОБА_5, який повідомив, що ОСОБА_1 та потерпілого ОСОБА_2 він не знає. В день подій навпроти паркової зони він вигулював собаку. Він чітко розмежував по часу, коли бачив у хлопця, який вище зростом, палицею або гілку, цей хлопець наносив удари нижчому за зростом, та через проміжок часу, коли він вже повертався до дому, то бачив вищого за зростом хлопця біля дороги, у якого на одежі було щось схоже на кров.
Також, місцевий суд під час судового розгляду кримінального провадження безпосередньо одночасно сприймав потерпілого та обвинуваченого, внаслідок чого була встановлена та зафіксована, у тому числі і за допомогою технічних засобів відеофіксації, різниця у зрості між обвинуваченим та потерпілим, що останній значно вище, і вказані обставини не заперечувались жодним з учасників судового провадження.
Обґрунтованими є висновки апеляційного суду, що показання вказаного свідка, який до подій 10 січня 2019 року не знав ні обвинуваченого, ні потерпілого, а отже у нього відсутні будь-які підстави давати неправдиві показання, підтверджують показання ОСОБА_1 в частині обставин нападу на нього з боку потерпілого із використанням предмета, схожого на біту.
Не заслуговують на увагу доводи представника публічного обвинувачення про те, що суд усупереч положенням ст. 404 КПК повторно не дослідив доказів у справі, і тим самим допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.
Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується, однак сторона захисту не навела достатні докази того, що докази, які необхідно повторно дослідити, досліджені судом першої інстанції неповністю або з порушеннями.
Повторне дослідження доказів є правом суду апеляційної інстанції, а не обов`язком, крім цього, апеляційний суд не дав іншої ніж суд першої інстанції оцінки доказам у справі.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі представника публічного обвинувачення доводи не спростовують правильності висновків суду апеляційної інстанції про законність вироку місцевого суду та не містять переконливих доводів, які би дозволили Верховному Суду дійти висновку, що рішення суду апеляційної інстанції постановлено з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, і можуть поставити під сумнів його законність.
Ухвала апеляційного суду є належно вмотивованою та обґрунтованою, її зміст відповідає вимогам статей 370, 419 КПК, у ній наведено мотиви, з яких виходив цей суд, та положення закону, якими він керувався при постановленні рішення.
Оцінюючи правомірність постановлених щодо ОСОБА_1 судових рішень із точки зору правильності застосування закону України про кримінальну відповідальність та дотримання вимог кримінального процесуального закону, колегія суддів вважає, що висновки судів про доведеність його винуватості у вчиненні злочину, передбаченого ст. 124 КК, є обґрунтованими, судові рішення постановлені з дотриманням вимог КПК.
Інших доводів прокурора, що стосуються переоцінки фактичних обставин інкримінованого злочину, дослідження доказів, їх достовірності, Суд не бере до уваги, оскільки вони не є предметом касаційного розгляду згідно з положеннями ч. 1 ст. 433 КПК.
Врахувавши наведене, суд касаційної інстанції доходить висновку, що касаційна скарга представника публічного обвинуваченнязадоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 369, 376, 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд