Постанова
Іменем України
17 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 127/9516/20
провадження № 61-8889св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7,
третя особа - ОСОБА_8,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, подану адвокатом Гущею Яніною Валеріївною, на заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 06 жовтня 2020 року, ухвалене у складі судді Луценко Л. В., та постанову Вінницького апеляційного суду від 29 квітня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Берегового О. Ю., Сала Т. Б., Шемети Т. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що він відповідно до нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу будинку та земельної ділянки від 23 травня 2017 року є власником будинковолодіння та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .
Придбавши вказане нерухоме майно, він мав намір проживати у вказаному будинку через рік, а тому за усною домовленістю із попереднім власником - ОСОБА_9, він надав дозвіл на тимчасове проживання у будинку ОСОБА_3 та двох її синів ОСОБА_5 та ОСОБА_2, за умови сплати ними комунальних послуг. Строк проживання за домовленістю сплив у березні 2018 року, однак на прохання відповідачів він неодноразово продовжував цей строк.
У лютого 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до нього про визнання недійсними договорів купівлі-продажу будинку та земельної ділянки.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19 листопада 2019 року у справі № 127/5163/19, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 10 березня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.
Під час розгляду справи № 127/5163/19 він дізнався про те, що у його будинковолодінні, окрім ОСОБА_3 та двох її синів ОСОБА_5 та ОСОБА_2, також постійно мешкали без реєстрації та без його погодження ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_10 .
Зазначав, що він неодноразово телефонував відповідачам з вимогою про усунення перешкод у користуванні своїм житлом, декілька разів приїжджав до будинку, однак потрапити на територію не зміг, оскільки ворота і хвіртка були зачинені на замок, а 22 квітня 2020 року направив відповідачам рекомендований лист з попередженням про примусове виселення, у разі незвільнення добровільно будинковолодіння протягом трьох діб з моменту отримання попередження. Вказане попередження відповідачі отримали 24 квітня 2020 року, однак будинок не звільнили, чим чинять йому перешкоди у користуванні його власністю.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив виселити ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 з житлового будинку АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 06 жовтня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права користування житловим будинком АДРЕСА_1, шляхом виселення ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 з житлового будинку АДРЕСА_1, без надання іншого жилого приміщення.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі втратили право користування будинком АДРЕСА_1, їх подальше фактичне користування цим житлом чинить перешкоди позивачу як власнику будинку та земельної ділянки у реалізації його права користування, порушує його права та завдає шкоди, а тому право відповідачів на користування чужим майном (спірним будинком) підлягає припиненню, а відповідачі підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення на вимогу власника цього майна.
Постановою Вінницького апеляційного суду від 29 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3, подану адвокатом Гущею Я. В., залишено без задоволення, заочне рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 06 жовтня 2020 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, оскільки відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 не є ні власниками спірного будинку, ні членами сім`ї власника житлового будинку ОСОБА_1, а лише перебувають у родинних відносинах із відповідачем ОСОБА_3, яка раніше відчужила земельну ділянку та будинок АДРЕСА_1, а отже, вони втратили право користування спірним житлом і підлягають виселенню з житлового будинку без надання іншого житла.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У травні 2021 року ОСОБА_3 в особі адвоката Гущі Я. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .
Суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідачі постійно проживають у спірному житлі, іншого житла не мають, несуть усі витрати з його утримання, їх проживання у житлі, належному позивачу, не спричиняє йому перешкод у користуванні своїм майном. Відповідачі набули право користування спірним житлом як члени сім`ї ОСОБА_3 - колишнього власника будинку. Виселення відповідачів є непропорційним заходом у даному випадку, оскільки сторони договору купівлі-продажу, можливо, діяли недобросовісно, а також є загроза для відповідачів стати безхатченками.
Крім того, позивач приховав від суду те, що у будинку проживає неповнолітня дитина, син ОСОБА_2 та ОСОБА_7, до участі у справі не залучено орган опіки та піклування.
Також судами не досліджено, чи мав набувач за певної обачності реальну можливість дізнатися про обтяження будинку у вигляді права користування відповідачами житлом, чи міг передбачити характер та вагу обтяження майбутньої нерухомості.
Отже суди попередніх інстанцій належним чином не встановили обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення.
Також суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, не врахував норми чинного законодавства щодо продовження строків у період карантину, не врахував, що ОСОБА_2 та ОСОБА_7 надсилали суду заяви про відкладення підготовчих судових засідань до припинення карантину та закрив підготовче провадження.
ОСОБА_3 не була належним чином повідомлена про день та час судового засідання, не отримувала поштового повідомлення від суду, а тому не було підстав для закриття підготовчого провадження.
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 23 вересня 2020 року суд визнав обов`язковою явку до суду відповідачів у судове засідання, яке відбудеться 06 жовтня 2020 року.
02 жовтня 2020 року ОСОБА_3 звернулась до суду з клопотанням про відкладення судового засідання, яке призначено на 06 жовтня 2020 року, з тих підстав, що між нею та адвокатом Гущею Я. В. існує усна домовленість про надання правової допомоги, однак адвокат з 15 вересня 2020 року до 15 жовтня 2020 року перебуває у відпустці. Суд відхилив вказане клопотання у зв`язку з відсутністю поважних причин неявки у судове засідання та ухвалив заочне рішення, хоча після визнання судом явки відповідачів у судове засідання обов`язковою, неявка ОСОБА_3 у судове засідання 06 жовтня 2020 року була першою, а тому суд мав відкласти розгляд справи та повторно викликати сторін.
Отже, суд першої інстанції порушив право ОСОБА_3 на участь у судовому засіданні, не забезпечив їй можливість надати суду докази та навести доводи, чим порушив вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права особи на справедливий судовий розгляд.
Підставами касаційного оскарження заочного рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 06 жовтня 2020 року та постанови Вінницького апеляційного суду від 29 квітня 2021 року заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18 (провадження № 61-1634св19), від 20 липня 2020 року у справі № 279/3572/18 (провадження № 61-16526св19); справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Інші сторони не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
Відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 судові рішення не оскаржували, а тому в силу вимог статті 400 ЦПК України судові рішення в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 в касаційному порядку не переглядаються.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
23 травня 2017 року між ОСОБА_9 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладений нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 81,5 кв. м, житловою площею 53,2 кв. м.
23 травня 2017 року між ОСОБА_9 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладений нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 0510137000:03:043:0264, площею 0,0679 га.
Вказані договори купівлі-продажу були предметом розгляду у цивільній справі № 127/5163/19 за позовом ОСОБА_2, який діяв у своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_10, до ОСОБА_3, ОСОБА_9, ОСОБА_1, за участі виконавчого комітету Вінницької міської ради як органу опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Вінницької міської ради, про визнання договорів недійсними.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19 листопада 2019 року у справі № 127/5163/19, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 10 березня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_2, який діяв у своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_10, відмовлено.
Згідно з довідками квартального комітету "Поділля" від 27 квітня 2020 року та Департаменту адміністративних послуг Вінницької міської ради, у будинку АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_8 (дружина позивача) та ОСОБА_11 (син позивача).
22 квітня 2020 року ОСОБА_1 направив на ім`я ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_7 попередження про примусове виселення у разі незвільнення добровільно будинковолодіння протягом трьох діб з моменту отримання попередження, яке відповідачі отримали 24 квітня 2020 року.
Відповідно до довідки квартального комітету "Поділля" від 15 липня 2020 року у будинку АДРЕСА_1 без реєстрації проживають такі особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_2, ОСОБА_5, ОСОБА_7 .
Згідно з довідками Департаменту адміністративних послуг Вінницької міської ради від 08 травня 2020 року та довідками Управління ДМС України у Вінницькій області від 12 червня 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_5 зняті з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1, з 25 лютого 2019 року у зв`язку із вибуттям до нового місця проживання; ОСОБА_3 знята з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1, з 10 травня 2017 року у зв`язку із вибуттям до нового місця проживання; ОСОБА_6 також знята з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1, з 31 жовтня 2008 року; ОСОБА_4 та ОСОБА_7 також не значаться як зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 ; ОСОБА_4 має зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно з частинами першою, третьою статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК Української РСР).
Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з частинами першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Тлумачення наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у приватній власності, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, або шляхом виселення (негаторний позов).
У справі, яка переглядається, установлено, що ОСОБА_3 була власникомжитлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки за цією ж адресою на підставі договору дарування від 27 листопада 2009 року.
До 10 травня 2017 року ОСОБА_3 була зареєстрована за вказаної адресою, а 11 травня 2017 року на підставі договору купівлі-продажу відчужила спірний житловий будинок та земельну ділянку ОСОБА_9
23 травня 2017 року ОСОБА_9 продала вказане нерухоме майно ОСОБА_1 .
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що ОСОБА_3 втратила право на користування житловим будинком АДРЕСА_1, оскільки вона за власним волевиявленням відчужила цей будинок, не зареєстрована у спірному житловому будинку, між нею та власником будинку не укладено будь-які правочини щодо проживання у спірному будинку та вона не є членом сім`ї власника спірного житлового будинку.
При цьому слід зазначити, що ОСОБА_3, отримавши від ОСОБА_9 грошові кошти за продаж спірного будинку та земельної ділянки, мала змогу витратити їх на вирішення своїх житлових питань, зокрема, для придбання іншого житла.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що виселення відповідачів є непропорційним заходом та порушує їх право на житло, не спростовують висновків судів, з огляду на таке.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.
Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" в контексті вказаної Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Відповідно до Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків з конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт 36).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" ЄСПЛ визначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлене у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання "житлом", що спричинило б захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) Велика Палата Верховного Суду сформувала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у справах з приводу користування житловими приміщеннями, і звернула увагу, зокрема, на те, що у своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Верховний Суд, оцінюючи виселення ОСОБА_3 на предмет пропорційності, встановивши, що порушені права позивача - власника житла, гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вважає, що у цьому випадку за обставин цієї справи виселення ОСОБА_3 зі спірного житла є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним, оскільки: у належному ОСОБА_1 на праві власності будинку проживає ОСОБА_3, яка не є членом його сім`ї; жодних угод між сторонами щодо порядку користування спірним житлом укладено не було, а на вимоги власника звільнити спірний будинок ОСОБА_3 не реагує.
Відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 судові рішення не оскаржували, тобто погодились з судовими рішеннями про їх виселення.
Посилання ОСОБА_3 у касаційній скарзі на те, що у спірному житловому будинку проживає неповнолітня дитина ОСОБА_10 (син ОСОБА_2 та ОСОБА_7 ), справа розглянута без обов`язкового залучення служби у справах дітей, колегія суддів не бере до уваги, оскільки ОСОБА_3 не є законним представником неповнолітнього ОСОБА_10, а ОСОБА_2 та ОСОБА_7 судові рішення в касаційному порядку не оскаржували.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що суд першої інстанції порушив її право на участь у судовому засіданні, оскільки відхилив клопотання про відкладення розгляду справи, на увагу не заслуговують, оскільки ОСОБА_3 до відповідної заяви не надала належних підтверджуючих доказів неможливості її явки до суду.
Крім того, ОСОБА_3 скористалась наданими їй процесуальним законодавством правами щодо подання апеляційної скарги, доводам якої суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку, представник ОСОБА_3 - адвокат Гуща Я. В. була присутня у судовому засіданні у суді апеляційної інстанції та надавала пояснення до апеляційної скарги.
Доказів обмеження заявника у здійсненні процесуальних прав, що мали наслідком перешкоди у доступі до правосуддя, матеріли справи не містять.
За таких обставин колегія суддів вважає, що право ОСОБА_3 на справедливий судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не порушено.
Посилання як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18 (провадження № 61-1634св19), від 20 липня 2020 року у справі № 279/3572/18 (провадження № 61-16526св19), не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судових рішень, касаційний суд не встановив.