ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 201/9586/19
провадження № 61-6772св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, -Управління-служба у справах дітей Соборної районної в місті Дніпрі ради,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Торута Людмила Павлівна, на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 квітня 2020 року, ухвалене у складі судді Антонюка О. А., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 березня 2021 року, прийняту колегією у складі суддів: Петешенкової М. Ю., Городничої В. С., Лаченкової О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Управління-служба у справах дітей Соборної районної в місті Дніпрі ради, про визначення місця проживання дитини, позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що з 16 липня 2011 року вона перебувала зі ОСОБА_2 у шлюбі, в якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 .
Позивач вказує, що 30 березня 2017 року відповідач без жодних пояснень залишив спільне місце проживання та більше не з`являвся; з того часу син проживає з нею та перебуває на її утриманні. Відповідач не цікавиться сином, не бере участі у його вихованні, не піклується про його здоров`я, фізичний, духовний та моральний розвиток, матеріальної допомоги не надає, що, на її думку, свідчить про самоусунення від виконання батьківських обов`язків.
У зв`язку з невиконанням відповідачем батьківських обов`язків вона звернулася до виконавчого комітету Соборної районної у місті Дніпрі ради, який за результатами розгляду її заяви надав висновок про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно малолітнього сина - ОСОБА_4 .
Також зазначає, що рішенням виконавчого комітету Соборної районної у місті Дніпрі ради від 23 серпня 2019 року № 262 рекомендовано визначити місце проживання малолітнього сина з нею.
З урахуванням зазначеного позивач просила визначити місце проживання малолітнього сина з нею, позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, стягнути з відповідача на її користь аліменти на сина у розмірі по 50 000 грн щомісячно до досягнення дитиною повноліття, а також просила стягнути з відповідача на її користь аліменти на сина за минулий час - з 30 березня 2017 року і до дня подання цієї позовної заяви - 20 серпня 2019 року у розмірі по 10 000 грн щомісячно.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 квітня 2020 року позов задоволено.
Визначено місце проживання ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, з матір`ю - ОСОБА_1 .
Позбавлено ОСОБА_2 батьківських прав відносно сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Стягнено зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на сина ОСОБА_3 у розмірі по 50 000 грн щомісячно, починаючи з 20 серпня 2019 року, і до досягнення дитиною повноліття.
Стягнено зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на сина ОСОБА_3 за минулий період, а саме з 30 березня 2017 року і до дня подання цієї позовної заяви - 20 серпня 2019 року, у розмірі по 10 000 грн щомісяця.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Вирішуючи справу, суд першої інстанції врахував ставлення кожного з батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, вік дитини та рішення виконавчого комітету Соборної районної у місті Дніпрі ради від 23 серпня 2019 року № 262, яким рекомендовано визначити місце проживання дитини з матір`ю, і дійшов висновку про наявність правових підстав для визначення місця проживання дитини з матір`ю.
Задовольняючи позов в частині позбавлення відповідача батьківських прав, суд першої інстанції, з яким у цій частині погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_2 не бере участі у вихованні малолітнього сина ОСОБА_3, самоусунувся від виконання своїх батьківських обов`язків, свідомо ухиляється від виховання та утримання сина, не виявляє бажання щодо виконання батьківських обов`язків, не проявляє інтересу до внутрішнього світу дитини та його подальшої долі, що свідчить про нехтування покладеними на нього обов`язками з виховання та утримання дитини.
Встановивши зазначене, суд першої інстанції вважав, що відповідач свідомо ухиляється від виконання своїх обов`язків з виховання сина ОСОБА_3, що є підставою для позбавлення його батьківських прав.
Ухвалюючи рішення про стягнення аліментів, суд першої інстанції, встановивши, що відповідач, який є батьком дитини, матеріальну допомогу на утримання дитини не надає, маючи таку фінансову можливість, дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення цих вимог.
Обґрунтованими суд першої інстанції вважав і вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача аліментів за минулий час.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 березня 2021 року рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 квітня 2020 року в частині стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на сина за минулий час скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 квітня 2020 року в частині стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на сина у розмірі по 50 000 грн щомісячно змінено; стягнено зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, у розмірі по 10 000 грн щомісячно, починаючи з 20 серпня 2019 року, і до досягнення дитиною повноліття.
Змінено розподіл судових витрат.
У іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача аліментів на сина за минулий час та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову у позові, апеляційний суд виходив з частини другої статті 191 СК України, якою передбачено, що аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв`язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за десять років.
Доказів того, що позивач вживала заходів щодо одержання аліментів з відповідача, а останній ухилявся від їх сплати, матеріали справи не містять.
Крім того, апеляційним судом встановлено, що відповідач добровільно сплачував аліменти на сина у розмірі по 4 000 грн щомісячно, що підтверджується квитанціями, які містяться в матеріалах справи.
За таких обставин апеляційний суд вважав вимоги про стягнення аліментів за минулий час необґрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню.
Змінюючи рішення суду першої інстанції та зменшуючи розмір аліментів на сина ОСОБА_3 з 50 000 грн до 10 000 грн щомісячно, апеляційний суд виходив з принципу розумності та справедливості.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У квітні 2021 року ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Торута Л. П., подав до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 квітня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 березня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права, оскільки при вирішенні справи суди залишили поза увагою висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, у постановах Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17, від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19, від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17, від 5 грудня 2018 року у справі № 346/5603/17, від 3 травня 2018 року у справі № 404/251/17, від 24 квітня 2019 року у справі № 300/908/17, від 31 жовтня 2019 року у справі № 617/905/18, від 3 квітня 2019 року у справі № 521/17605/16-ц, від 6 лютого 2018 року у справі № 265/6411/15, від 4 березня 2021 року у справі № 756/6112/18, від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/17, від 12 вересня 2019 року у справі № 317/4102/17, від 14 січня 2019 року у справі № 461/1522/17, від 15 квітня 2020 року у справі № 400/810/18, від 6 травня 2020 року у справі № 487/2621/17-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 194/629/17-ц, у постановах Верховного Суду України від 20 травня 2014 року у справі № 64/366-10, від 18 травня 2016 року у справі № 922/51/15.
Посилаючись на зазначене, а також на те, що справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду, судове рішення ухвалено з порушенням правил територіальної юрисдикції, заявник просив про задоволення касаційної скарги.
Постанова апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову про стягнення аліментів за минулий час заявником не оскаржується.
Позиція інших учасників справи
У липні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому вказувала на безпідставність її доводів. Зазначала, що суди попередніх інстанцій повно і всебічно з`ясували обставини справи, надали належну оцінку зібраним у справі доказам, а також врахували висновки Європейського суду з прав людини у справі "Ілля Ляпін проти Росії", та ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення.
З урахуванням зазначеного ОСОБА_1 просила касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а судові рішення без змін.
У вересні 2021 року ОСОБА_2 подав відповідь на відзив, в якому посилався на помилковість врахування рішення Європейського суду з прав людини у справі "Ляпін проти Росії", оскільки при вирішенні вказаної справи судами встановлено, що батько за своєю волею втратив взаємозв`язок з сином, за власної ініціативою цілеспрямовано не спілкувався та не підтримував контакт з дитиною.
У той же час, він намагався та намагається спілкуватися з сином ОСОБА_3, проте у цьому йому перешкоджає мати дитини - ОСОБА_1, яка чинить перешкоди у спілкуванні з дитиною, про що свідчать неодноразові його звернення до ОСОБА_1 та інші докази у справі. Також на підтвердження того, що він як батько має намір виховувати малолітнього сина, свідчить і справа № 758/10465/19 за його позовом до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини, стягнення аліментів та усунення перешкод у спілкуванні з дитиною, провадження у якій відкрито Подільським районним судом міста Києва 14 серпня 2019 року.
ОСОБА_2 наголошує, що здійснює фінансування потреб сина, проте з вини ОСОБА_1 син не отримує аліменти, оскільки ОСОБА_1 цілеспрямовано та умисно не отримує грошові перекази.
На думку заявника, практика Європейського суду з прав людини, зокрема, справа "Ляпін проти Росії", не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Також вважає, що перебування його у розшуку в межах кримінального провадження, в якому здійснюється досудове слідство за підозрою у вчиненні злочину, не пов`язано з порушенням прав дитини, з урахуванням принципу презумпції невинуватості, не є підставою для позбавлення його батьківських прав.
Посилаючись на зазначене, а також на неврахування практики Верховного Суду, ОСОБА_2 просив про задоволення касаційної скарги.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 4 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано з Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська матеріали цивільної справи № 201/9586/19.
Відповідно до змісту ухвали Верховного Суду від 4 червня 2021 року підставами відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушенням норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, у постановах Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17, від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19, від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17, від 5 грудня 2018 року у справі № 346/5603/17, від 3 травня 2018 року у справі № 404/251/17, від 24 квітня 2019 року у справі № 300/908/17, від 31 жовтня 2019 року у справі № 617/905/18, від 3 квітня 2019 року у справі № 521/17605/16-ц, від 6 лютого 2018 року у справі № 265/6411/15, від 4 березня 2021 року у справі № 756/6112/18, від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/17, від 12 вересня 2019 року у справі № 317/4102/17, від 14 січня 2019 року у справі № 461/1522/17, від 15 квітня 2020 року у справі № 400/810/18, від 6 травня 2020 року у справі № 487/2621/17-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 194/629/17-ц, у постановах Верховного Суду України від 20 травня 2014 року у справі № 64/366-10, від 18 травня 2016 року у справі № 922/51/15.
Також підставами для відкриття касаційного провадження були доводи заявника про те, що справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду, судове рішення ухвалено судом з порушенням правил територіальної юрисдикції.
Ухвалою Верховного Суду від 14 липня 2021 року клопотання ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Торута Л. П., про зупинення виконання рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 квітня 2020 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 24 березня 2021 року до закінчення їх перегляду у касаційному порядку задоволено частково.
Зупинено виконання рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 квітня 2020 року в частині визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, разом з матір`ю ОСОБА_1 ; позбавлення ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, батьківських прав відносно сина ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Зупинено виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 24 березня 2021 року в частині стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на сина ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, у розмірі по 10 000 грн щомісячно, починаючи з 20 серпня 2019 року, і до досягнення сином повноліття, крім стягнення аліментів у розмірі 10 000 грн у межах платежу за один місяць.
Ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 16 липня 2011 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі, який рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 8 листопада 2018 року розірвано.
У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_7 .
При вирішенні справи про розірвання шлюбу судом першої інстанції встановлено, що з 30 березня 2017 року сторони не підтримують сімейно-шлюбні відносини.
Рішенням виконавчого комітету Соборної районної у місті Дніпрі ради від 23 серпня 2019 року № 262 рекомендовано визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_7 з матір`ю - ОСОБА_1
27 листопада 2019 року виконавчий комітет Соборної районної у місті Дніпрі ради як орган опіки та піклування, надав висновок про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 відносно малолітнього сина - ОСОБА_7 .
Також судами встановлено, що малолітній ОСОБА_7 зареєстрований та проживає разом з матір`ю - ОСОБА_1 на АДРЕСА_1 .
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначала, що відповідач протягом тривалого часу ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків; не бере участі в медичному догляді та лікуванні сина. У період з 11 лютого 2014 року до 26 січня 2015 року вона щомісяця супроводжувала сина на плановий огляд та проведення профілактичних щеплень у "Дніпропетровській дитячій міській клінічній лікарні № 2" Дніпропетровської обласної ради". З 2014 року дитина спостерігається в медичному центрі "Євролаб", де проходить вакцинації, консультації лікарів та отримує лікування у разі виникнення необхідності.
Також вказувала, що з народження дитини відповідач жодного разу не поцікавився його здоров`ям, не проявив батьківського піклування та турботи до сина; вона самостійно супроводжує сина під час візитів до вказаного медичного центру та самостійно здійснює оплату всіх необхідних медичних послуг. З вересня 2016 року син відвідує дитячий садок з поглибленим вивченням іноземної мови, гуртки з карате, танців та робототехніки "LEGO". Відповідач жодної участі в цих питаннях не приймає. На думку позивача, вказане свідчить про свідоме ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків.
Крім того, у провадженні слідчого управління Головного управління національної поліції України в Дніпропетровській області перебувають матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань 27 вересня 2018 року за № 12018040000000884, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 191 КК України, щодо відповідача.
9 листопада 2018 року відповідачу повідомлено про підозру у вчиненні зазначеного кримінального правопорушення, а 15 листопада 2018 року постановою слідчого управління Головного управління національної поліції України в Дніпропетровській області Войтенка А.О., погодженою з прокурором відділу прокуратури Дніпропетровської області Ружанським Є. Б., ОСОБА_2 оголошено в розшук.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї і відповіді на відзив, суд дійшов таких висновків.
Стаття 7 СК України визначає, що регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Згідно з частиною першою статті 18, частиною першою статті 27 Конвенції про права дитини Держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.
Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.
Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
При визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним.
Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що принцип забезпечення права дитини на гармонійний розвиток та належне виховання превалює над принципом рівності прав батьків щодо дитини, тому при вирішені спору щодо місця проживання дитини у першу чергу ураховуються інтереси дитини.
У даній справі суди встановили і сторони не заперечували, що з березня 2017 року ОСОБА_8 постійно проживає з матір`ю.
Також судами встановлено, що позивач має належні житлово-побутові умови та створює належні умови для гармонійного розвитку, проживання, навчання і виховання дитини.
Встановивши такі обставини, суди першої і апеляційної інстанцій правильно застосували до спірних правовідносин положення статей 141, 161 СК України і обґрунтовано визначили місце проживання малолітнього ОСОБА_4 з матір`ю - ОСОБА_1, що фактично не заперечував відповідач.
Батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (стаття 180 СК України).
За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі (частина третя статті 181 СК України).
Відповідно до статті 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.
Частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом (частина перша статті 183 СК України).
Частиною першою статті 184 СК України визначено, якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення, суд за заявою платника або одержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі.
Звертаючись з позовом до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на сина у твердій грошовій сумі, а саме у розмірі 50 000 грн щомісячно, позивач посилалась на те, що відповідач має нерегулярний, мінливий дохід, оскільки здійснює підприємницьку діяльність.
При вирішенні справи суди встановили, що відповідач зареєстрований як фізична-особа підприємець та є учасником Товариства з обмеженою відповідальністю "III Плюс".
Задовольняючи позовні вимоги про стягнення аліментів у зазначеному позивачем розмірі, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач є фізично здоровою особою працездатного віку, працює, згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців зареєстрований як фізична особа-підприємець, тому має нерегулярний, мінливий дохід; має достатній рівень життя, який дозволив йому набути рухоме та нерухоме майно. Встановивши зазначені обставини, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог і, як наслідок, наявність правових підстав для їх задоволення.
Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача аліментів у твердій грошовій сумі; при цьому вважав, що при визначенні розміру аліментів судом першої інстанції не перевірено, чи наявна у відповідача можливість сплачувати їх щомісячно у визначеному судом розмірі, тому дійшов висновку про зменшення розміру стягнених з відповідача аліментів.
При вирішенні справи апеляційним судом встановлено, що відповідач добровільно сплачував аліменти на сина у розмірі по 4 000 грн щомісячно.
Зменшуючи розмір аліментів з 50 000 грн до 10 000 грн, суд апеляційної інстанції правильно застосував вказані положення СК України; на підставі доказів, поданих сторонами, та враховуючи стан здоров`я і матеріальне становище платника аліментів, дійшов обґрунтованого висновку про зменшення розміру аліментів до 10 000 грн щомісячно.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіряючи доводи заявника, які стали підставою відкриття касаційного провадження у цій справі, про застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування статей 161, 184 СК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 3 квітня 2019 року у справі № 521/17605/16, від 5 грудня 2018 року у справі № 346/5603/17, від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17 та від 6 лютого 2018 року у справі № 265/6411/15, касаційний суд дійшов висновку, що зазначені підстави касаційного оскарження не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду з огляду на наступне.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2018 року у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначала, що "під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин".
Постанова Верховного Суду від 3 квітня 2019 року у справі № 521/17605/16, на яку посилається заявник, прийнята за результатами розгляду касаційної скарги на постанову апеляційного суду Одеської області від 14 березня 2018 року про визначення місця проживання дитини. Цією постановою рішення суду першої інстанції, яким у задоволенні позову про визначення місця проживання дитини з батьком відмовлено, скасовано та ухвалено нове судове рішення про визначення місця проживання дитини з матір`ю. Скасовуючи постанову апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд вказував на те, що при вирішені справи апеляційний суд не встановив її фактичних обставин, що стосуються інтересів дитини та мають суттєве значення для правильного вирішення справи; залишено поза увагою апеляційного суду і те, що з січня 2015 року дитина проживає з батьком.
Постанова Верховного Суду від 5 грудня 2018 року у справі №346/5603/17 прийнята за результатами розгляду касаційної скарги на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 6 березня 2018 року та постанову апеляційного суду Івано-Франківської області від 18 червня 2018 року про визначення місця проживання дітей. Скасовуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд зазначав, що суди попередніх інстанцій всупереч вимог частин четвертої та п`ятої статті 19 СК України не витребували і не дослідили висновок органу опіки та піклування щодо визначення місця проживання дітей та не врахували, що спір про визначення місця проживання дітей не може бути вирішений за відсутності такого висновку.
Постанова Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17, на яку також посилається заявник, прийнята за результатами розгляду касаційної скарги на постанову Черкаського апеляційного суду від 3 жовтня 2019 року про визначення місця проживання дитини. У цій справі рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 21 травня 2019 року визначено місце проживання малолітньої дитини з батьком, а постановою Черкаського апеляційного суду від 3 жовтня 2019 року це рішення скасовано з ухваленням нового рішення, яким визначено місце проживання дитини з матір`ю.
Направляючи вказану справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд вказував на неврахування апеляційним судом того, що з липня 2017 року дитина фактично проживає з батьком і таке може свідчити про формування у дитини прив`язаності до батька, місця її проживання, речей та побуту в цілому.
Постанова Верховного Суду від 6 лютого 2018 року у справі № 265/6411/15 прийнята за результатами розгляду касаційної скарги відповідача на заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 1 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 16 лютого 2017 року, якими визначено місце проживання дитини з батьком. Скасовуючи судові рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суду посилався на те, що при вирішенні справи суди не врахували найкращих інтересів дитини та не з`ясували думку дитини з питання, що вирішувалося.
Отже доводи заявника щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 3 квітня 2019 року у справі № 521/17605/16, від 5 грудня 2018 року у справі №346/5603/17, від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17 та від 6 лютого 2018 року у справі № 265/6411/15-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 194/629/17, від 15 квітня 2020 року у справі № 400/810/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 194/629/17 та від 15 квітня 2020 року у справі № 400/810/18, касаційний суд вважає безпідставними, оскільки фактичні обставини справ, на які посилається заявник, і фактичні обставини справи, яка переглядається, є різними, а відтак, відсутні правові підстави вважати, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема, статей 161, 184 СК України.
Разом з цим, необхідно зазначити, що постанови Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 264/949/19, від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17, від 3 травня 2018 року у справі №404/251/17, від 6 травня 2020 року у справі № 487/2621/17, від 4 березня 2021 року у справі № 756/6112/18 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2019 року у справі № 464/3790/16, які також були підставами для відкриття касаційного провадження у цій справі, перевірці не підлягають, оскільки мають інші предмети спору, зокрема, захист прав на знак для товарів і послуг, захист честі, гідності та ділової репутації, визначення додаткового строку для прийняття спадщини, усунення перешкод у спілкуванні і вихованні дітей, стягнення заборгованості за договором позики, а також стягнення аліментів на дружину до досягнення дитиною трьох років і позбавлення батьківських прав за позовом дитини.
Підставою відкриття касаційного провадження були і посилання на неврахування правових висновків застосованих у постанові Верховного Суду України від 20 травня 2014 року у справі № 64/366-10 та від 18 травня 2016 року у справі № 922/51/15, проте в Єдиному державному реєстрі судових рішень такі відсутні, заявником їх копії не надані, тому касаційний суд позбавлений можливості перевірити застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права у розрізі вказаних судових рішень.
Не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду і доводи про те, що справу розглянуто і вирішено з порушенням правил територіальної юрисдикції, що, як вважав заявник, свідчить про ухвалення судового рішення неповноважним складом суду.
Частиною першою статті 27 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час вирішення питання про відкриття провадження у справі, передбачено, що позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.
Якщо відповідачем вказана фізична особа, яка не має статусу підприємця, суд відкриває провадження не пізніше наступного дня з дня отримання судом у порядку, передбаченому частиною восьмою цієї статті, інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - відповідача (частина перша статті 187 ЦПК України у тій же редакції Кодексу).
За відомостями адресно-довідкового підрозділу Головного управління державної міграційної служби України у Дніпропетровській області ОСОБА_2 зареєстрований та проживає на АДРЕСА_2 .
Отримавши інформацію про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання ОСОБА_2, суд першої інстанції правильно відкрив провадження у справі.
За таких обставин твердження про те, що справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду безпідставні.
Обґрунтовуючи незаконність судових рішень, ОСОБА_2, в інтересах якого діє адвокат Торута Л. П., посилався на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 300/908/17, від 31 жовтня 2019 року у справі № 617/905/18, від 12 вересня 2019 року у справі № 317/4102/17 та у постановах від 14 січня 2019 року у справі № 461/1522/17 і від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/17.
Постанова Верховного Суду від 24 квітня 2019 року (справа № 330/908/17), на яку посилається заявник, прийнята за результатами розгляду касаційної скарги відповідача на рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 20 березня 2018 року та постанову апеляційного суду Закарпатської області від 7 серпня 2018 року у справі про позбавлення батьківських прав. Відмовляючи у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав у вказаній справі, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з відсутності беззаперечних доказів свідомого ухилення матері від виховання своїх дітей. Скасовуючи постанову апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд зазначав, що, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд належним чином не визначив найкращі інтереси дитини, не встановив, чи є сім`я, в якій дитина проживає, благополучною, та не врахував, що найкращими інтересами дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі.
Постанова Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року (справа № 3617/905/18), на яку посилається заявник, прийнята за результатами розгляду касаційної скарги позивача на рішення Вовчанського районного суду Харківської області від 8 квітня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 14 серпня 2019 року, якими відмовлено у позбавленні відповідача батьківських прав. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції виклав правовий висновок про те, що відсутність винної поведінки та свідомого нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками, його бажання спілкуватися з дитиною та заперечення позову дали судам правову підставу дійти правильного висновку про відмову у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав.
Постанова Верховного Суду від 12 вересня 2019 року (справа № 317/4102/17) прийнята за результатами розгляду касаційної скарги позивача на рішення Запорізького районного суду Запорізької області та постанову Запорізького апеляційного суду від 12 березня 2019 року, якими відмовлено у позбавленні відповідача батьківських прав. Залишаючи судові рішення без змін, касаційний суд зазначив про встановлену ними відсутність винної поведінки та свідомого нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками; суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, належно оцінивши зібрані у справі докази, в тому числі висновок органу опіки і піклування про недоцільність позбавлення відповідача батьківських прав відносно малолітньої дочки, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.
Постанова Верховного Суду від 14 січня 2019 року (справа № 461/1522/17) прийнята за результатами розгляду касаційної скарги позивача на рішення Галицького районного суду м. Львова від 27 червня 2017 року та постанову апеляційного суду Львівської області від 10 травня 2018 року. Відмовляючи у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з недоведеності позивачем того, що позбавлення відповідача батьківських прав щодо сина відповідатиме інтересам дитини, а також із того, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а відповідач бажає брати участь у вихованні дитини. Касаційний суд погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій і, як наслідок, залишив судові рішення без змін.
Постанова Верховного Суду від 23 грудня 2020 року (справа № 522/21914/17) прийнята за результатами розгляду касаційної скарги відповідача на постанову Одеського апеляційного суду від 20 березня 2019 року, якою рішення суду першої інстанції про позбавлення відповідача батьківських прав залишено без змін. Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд до апеляційного суду, касаційний суд посилався на неврахування судом того, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу і підлягає застосуванню лише тоді, коли змінити поведінку батька у кращу сторону неможливо.
Задовольняючи позов у справі, що розглядається, та позбавляючи ОСОБА_2 батьківських прав відносно сина ОСОБА_3, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що батько з дитиною не спілкується, його вихованням і розвитком не займається, що свідчить про ухилення від виконання батьківських обов`язків.
Проте такі висновки судів першої і апеляційної інстанцій є наслідком застосування норм матеріального права без урахування висновків, викладених у згаданих постановах Верховного Суду.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 164 СК України мати може бути позбавлена судом батьківських прав, якщо вона ухиляється від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.
Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені умови, як кожну окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, тобто свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.
Цей захід впливу є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України), тому він підлягає застосуванню лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини в діях батьків.
Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Хант проти України" вказав, що питання позбавлення батьківських прав мають ґрунтуватись на оцінці особистості відповідача та його поведінці. Факт оскарження відповідачем рішення суду першої інстанції про позбавлення батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини.
Небажання дитини спілкуватися з одним із батьків, що призводить до зменшення чи повного припинення їх побачень, саме по собі не свідчить про ухилення матері (батьком) від виконання батьківських обов`язків, так як ці обставини зумовлені не її (його) волею.
Батьківські права засновані на спорідненості батьків з дитиною, тому виникнення між дитиною і матір`ю конфлікту чи погіршення їх особистих стосунків, що може мати тимчасовий характер, не є підставою для позбавлення цих прав.
Статтею 19 СК України визначено, що при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Дійшовши висновку про позбавлення батьківських прав, суди попередніх інстанцій послались на відповідний висновок органу опіки та піклування від 27 листопада 2019 року та не врахували, що такий висновок має бути оцінений у сукупності з іншими доказам і сам по собі не є правовою підставою для застосування крайнього заходу - позбавлення батьківських прав.
Під час розгляду справи ОСОБА_2 заперечував проти позбавлення його батьківських прав відносно сина.
Ухвалюючи рішення про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, суди попередніх інстанцій зазначене залишили поза увагою та не врахували, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом і допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо. Крім того, та обставина, що відповідач проживає окремо, не є безумовним свідченням небажання батька дитини приймати участі у його утриманні і вихованні, тобто не є свідомим, умисним нехтуванням батьком батьківськими обов`язками.
Підтвердженням бажання батька брати участь у вихованні сина та у його розвитку є, в тому числі, його звернення до місцевого суду з позовом до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини, стягнення аліментів та усунення перешкод у спілкуванні з дитиною, провадження у якому відкрито Подільським районним судом міста Києва 14 серпня 2019 року.
Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій при вирішенні справи не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 300/908/17, від 31 жовтня 2019 року у справі № 617/905/18, від 12 вересня 2019 року у справі № 317/4102/17 та у постановах від 14 січня 2019 року у справі № 461/1522/17 і від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/17, помилково дійшли висновку, що ступінь виконання ОСОБА_2 батьківських обов`язків щодо сина ОСОБА_3, який проживає з матір`ю, за обставин цієї справи свідчить про необхідність позбавлення його батьківських прав і застосування саме такого крайнього заходу покликане захистом інтересів дитини.
З урахуванням зазначеного ухвалені судами попередніх інстанцій судові рішення в частині позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, не можуть вважатися законними та обґрунтованими і підлягають скасуванню.
Відповідно до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Зважаючи на те, що у справі в частині вирішення позовних вимог про позбавлення батьківських прав не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, касаційний суд скасовує рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 квітня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 24 березня 2021 року в частині позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно сина ОСОБА_3 і ухвалює в цій частині нове рішення про відмову у позові з наведених підстав.
Постанова суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позову про стягнення зі ОСОБА_2 аліментів за минулий час судом касаційної інстанції не переглядається.