ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 жовтня 2021 року
м. Київ
Справа № 910/5241/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Ткаченко Н.Г.- головуючий, Жукова С.В., Огородніка К.М.,
за участю секретаря судового засідання Громак В. О.
за участю: ОСОБА_1 (особисто); представників: Департаменту поліції охорони Національної поліції України - Нестерака С.В., Рябущиць Я.М.; ГУ Державної казначейської служби України у місті Києві - Фонарюк Г.Г.
розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції (через Смілянський міськрайонний суд Черкаської області) касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.07.2021
та рішення Господарського суду м. Києва від 24.12.2020
у справі № 910/5241/20
за позовом 1) Фізичної особи-підприємця Черепанової Людмили Іванівни ;
2) ОСОБА_1
до 1) Департаменту державної служби охорони при МВС України;
2) Департаменту поліції охорони Національної поліції України;
3) Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві
про відшкодування майнової шкоди 10 973 140 грн та моральної шкоди 2 040 000 грн,-
ВСТАНОВИВ:
У квітні 2020 року ФОП Черепанова Л.І. (позивач-1) та ОСОБА_1 (позивач-2) звернулись до Господарського суду міста Києва з позовом до Департаменту державної служби охорони при МВС України (відповідач-1), Департаменту поліції охорони Національної поліції України (відповідач-2), Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві (відповідач-3), в якому просили суд: стягнути з Держави Україна шляхом безспірного списання Головним управлінням Державної казначейської служби України в місті Києві з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України на користь ФОП Черепанової Л.І. збитків майнової (матеріальної) шкоди в сумі 10 973 140,00 грн та моральної шкоди в сумі 2 040 000,00 грн з урахуванням солідарного права на стягнення позивача-1 та позивача-2 по 50% від зазначених сум кожному.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 24.12.2020 у справі № 910/5241/20 (суддя Ягічева Н.І.) у задоволенні позову відмовлено повністю.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.07.2021 (колегія суддів: Михальська Ю.Б. - головуючий, Скрипка І.М., Тищенко А.І.) рішення Господарського суду міста Києва від 24.12.2020 у справі № 910/5241/20 залишено без змін.
ОСОБА_1 звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.07.2021 та рішення Господарського суду м. Києва від 24.12.2020 у справі № 910/5241/20; передати справу № 910/5241/20 на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що унеможливило, на його думку, встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Заявник касаційної скарги посилається на неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, зокрема, у постановах від 27.11.2018 у справі № 914/2505/17, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 19.06.2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження №12-110гс18), від 07.03.2018 у справі № 910/21139/13, від 03.03.2020 року у справі № 910/5049/19, від 27.11.2019 у справі № 910/9627/18, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18.
При цьому, ОСОБА_1 у касаційній скарзі наголошує, що суд апеляційної інстанції помилково не взяв до уваги правову позицію Великої палати Верховного Суду, викладену у постанові від 12.03.2019 у справі №920/715/17, та неправомірно відмовився самостійно встановлювати наявність цивільного правопорушення, зазначаючи про необхідність надання преюдиційного рішення, яким вже було б встановлено протиправність рішень/дій/бездіяльності Відповідача-1.
Обґрунтовуючи наявність підстав для скасування ухвалених у справі судових рішень, скаржник посилається на те, що судами було грубо порушено вимоги ст. ст. 86, 236, п. п. 1, 2 ч.1 ст. 237 ГПК України, в судовому засіданні не було досліджено докази та їх зміст в контексті позовних вимог та обставин, існування яких ці докази підтверджують.
Крім того, заявник касаційної скарги стверджує, що в порушення вимог ч. 2 ст. 237 ГПК України суд першої інстанції при ухваленні рішення вийшов за межі позовних вимог, внаслідок чого вирішив справу не у відповідності заявлених позовних вимог, а у відповідності до заперечень відповідачів, які жодним чином не заперечували проти дійсного змісту позову, а апеляційний суд наведені порушення не усунув.
Разом з цим, ОСОБА_1 у касаційній скарзі посилається на те, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята з грубим порушенням принципів диспозитивності, змагальності та рівності сторін.
Від Департаменту Державної служби охорони при МВС України, Департаменту поліції охорони Національної поліції України та ГУ Державної казначейської служби України у місті Києві надійшли відзиви на касаційну скаргу, у яких відповідачі просять постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.07.2021 та рішення Господарського суду м. Києва від 24.12.2020 у справі №910/5241/20 залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Заслухавши доповідь судді Ткаченко Н.Г., пояснення ОСОБА_1 представників Департаменту поліції охорони Національної поліції України та ГУ Державної казначейської служби України у місті Києві, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги та відзивів на касаційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, предметом позову є вимоги ФОП Черепанової Л.І. та ОСОБА_1 про стягнення майнової та моральної шкоди, заподіяної (завданої) незаконними (протиправними) рішеннями, діями та бездіяльністю органу державної влади - Департаментом державної служби охорони при МВС України, правонаступником якого є Департамент поліції охорони Національної поліції України та їх посадовими (службовими) особами, що призвело до незаконної ліквідації ЗАТ "Охорона-Комплекс" та неможливості виконання наказу суду №12/299.
Підставою позову позивачі зазначили незаконні (протиправні) рішення, дії та бездіяльність органу державної влади, його посадових (службових) осіб, що були вчинені протягом здійснення процедури реорганізації та припинення шляхом ліквідації ЗАТ "Охорона-Комплекс", завдання незаконними (протиправними) рішеннями, діями та бездіяльністю ФОП Черепановій Л.І. збитків у формі майнової та моральної шкоди внаслідок тривалого невиконання рішення суду, а також наявність причинно-наслідкового зв`язку між вказаними діями і завданою шкодою.
Водночас, як встановлено судами, Департамент державної служби охорони при МВС України та Департамент поліції охорони Національної поліції України проти задоволення позовних вимог заперечили з тих підстав, що ЗАТ "Охорона-Комплекс" було припинено за рішенням його засновників (учасників) без правонаступництва, а відтак, між позивачами та відповідачами не міг виникнути будь-який спір, при цьому, для відшкодування майнової (матеріальної) та моральної шкоди відсутні неправомірні дії відповідачів та причинний зв`язок між їх протиправними діями і завданою шкодою.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дослідив надані позивачами докази в обґрунтування факту правонаступництва Департаменту державної служби охорони при МВС України та Департаменту поліції охорони Національної поліції України у даній справі та виходив з того, що позивачами не доведено складу вчинення цивільного правопорушення особами, визначеними відповідачами у справі, та факту заподіяння позивачам моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру у зв`язку з вчиненням вказаних позивачами дій.
Разом з тим, суд дійшов висновку про необґрунтованість посилань щодо причетності Департаменту державної служби охорони при МВС України до дій, які вчинялись головою ліквідаційної комісії ОСОБА_3 під час здійснення ліквідації ЗАТ "Охорона-Комплекс", оскільки позивачами не доведено вчинення будь-яких неправомірних цією особою саме як посадовою особою департаменту.
Апеляційний суд погодився з наведеними висновками суду першої інстанції у повному обсязі.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції, пославшись на правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 13.02.2018 у справі № 915/282/17, від 08.05.2019 у справі № 910/1559/18 та від 13.11.2019 у справі № 922/2488/18, виходив також з того, що належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади є судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, яке, відповідно, має преюдиціальне значення для справи про відшкодування шкоди.
Зазначивши, що у матеріалах справи відсутні будь-які рішення судів, якими було б встановлено незаконність дій органу державної влади - Департаменту державної служби охорони при МВС України як засновника ЗАТ "Охорона-Комплекс" у процедурі ліквідації останнього, а також докази наявності відкритих судових проваджень із цього приводу, апеляційний суд дійшов висновку, що позивачами не доведено суду протиправності дій відповідача-1, правонаступником якого є відповідач-2, на які вони посилаються в обґрунтування позовних вимог та яка є обов`язковим елементом, що підлягає встановленню під час розгляду справи про стягнення збитків.
При цьому, за висновком суду апеляційної інстанції, відсутність доведеного делікту, у свою чергу, свідчить про відсутність інших складових цієї правової конструкції та відсутність самого юридичного факту заподіяння шкоди, а тому дослідження інших елементів: наявності шкоди та причинного зв`язку між неправомірними діями та заподіяною шкодою у даній справі є недоцільним.
Однак, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду не погоджується із вказаними висновками апеляційного суду, оскільки вони є передчасними та зроблені з порушенням вимог чинного законодавства.
Згідно з приписами ч. ч. 1, 2, 4 ст. 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ч. 1 ст. 270 ГПК України, у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.
Однак, як вбачається з постанови суду апеляційної інстанції, розглядаючи даний спір, апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції за результатами розгляду позову про відшкодування майнової та моральної шкоди, в порушення ст. 269 ГПК України не здійснив належний апеляційний перегляд рішення суду першої інстанції.
Так, згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
У пункті 8 ч. 2 ст. 16 ЦК України визначено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
Відповідно до ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Збитками, згідно з ч. 2 цієї статті є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
За загальними положеннями, передбаченими ст. 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, заподіяна майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 56 Конституції України надає право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органом державної влади, його посадовою або службовою особою при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі ст. ст. 1173, 1174 ЦК України.
Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності.
Зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності органів державної влади, їх посадових або службових осіб наявність їх вини не є обов`язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.
Так, необхідною підставою для притягнення органу державної влади та її посадових осіб до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу (посадової особи), наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.
Як вбачається з матеріалів справи, у позовній заяві, доводячи наявність незаконних (протиправних) рішень, дій та бездіяльності органу державної влади, його посадових (службових) осіб, що були вчинені протягом здійснення процедури реорганізації та припинення шляхом ліквідації ЗАТ "Охорона-Комплекс", внаслідок яких, на думку позивачів - ФОП Черепанової Л.І. та ОСОБА_1, їм було завдано шкоди, позивачі послались на невиконання рішення Господарського суду міста Києва від 06.04.2007 у справі №12/299 про сплату ФОП Черепановій Л.І. коштів у сумі 1 543 951,50 грн, що еквівалентна розміру завданих збитків (майнової шкоди) станом на дату ухвалення рішення; подання до державного реєстратора (реєстраційної служби Голосіївської районної у місті Києві державної адміністрації) документів, що містять завідомо недостовірні відомості про відсутність заборгованості ЗАТ "Охорона-Комплекс" перед ФОП Черепановою Л.І. у сумі 1 543 951,50 грн за наказом Господарського суду міста Києва №12/299, для здійснення незаконної та безпідставної реєстраційної дії з припинення ЗАТ "Охорона-Комплекс" шляхом ліквідації, яка не пов`язана з банкрутством; здійснення незаконної реєстрації з припинення юридичної особи ЗАТ "Охорона-Комплекс" без подання ліквідаційного балансу та на підставі документів, що містять завідомо недостовірні відомості про відсутність заборгованості Товариства перед ФОП Черепановою Л.І. у сумі 1 543 951,50 грн за наказом Господарського суду міста Києва №12/299, про що державним реєстратором Реєстраційної служби Голосіївської в місті Києві державної адміністрації внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запис від 27.11.2007 №10681110008014723.
Дії (бездіяльність) органу державної влади та її посадової особи, внаслідок яких (якої), на думку позивачів, їм було завдано шкоди, є основним предметом доказування та, відповідно, встановлення у цій справі, оскільки відсутність такого елемента делікту свідчить про відсутність інших складових цієї правової конструкції та відсутність самого заподіяння шкоди як юридичного факту, внаслідок якого виникають цивільні права та обов`язки (ст. 11 ЦК України)
Питання наявності між сторонами деліктних зобов`язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.
Наведений правовий висновок викладений Великою палатою Верховного Суду у постанові від 12.03.2019 у справі № 920/715/17, який підлягає застосуванню при розгляді спору у даній справі.
За загальними правилами розподілу обов`язку доказування, кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ч. ч. 1, 3 ст. 74 ГПК України).
Таким чином, при зверненні з позовом про стягнення збитків, позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами протиправність (неправомірність) поведінки заподіювача збитків, наявність збитків та їх розмір, а також причинний зв`язок між протиправною поведінкою та збитками, що виражається в тому, що збитки мають виступати об`єктивним наслідком поведінки заподіювача збитків.
Натомість, боржник зі свого боку має доводити відсутність своєї вини у заподіянні збитків, оскільки чинним законодавством закріплена презумпція вини особи, яка порушила зобов`язання. Особа звільняється від відповідальності лише у тому випадку, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов`язання (ст. 614 ЦК України).
Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд акцентує, що обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Водночас, Європейський суд з прав людини неодноразово звертав увагу, що право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином вивчені судом (рішення у справах "Дюлоранс проти Франції", "Донадзе проти Грузії").
Завданням національних судів є забезпечення належного вивчення документів, аргументів і доказів, представлених сторонами (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Ван де Гурк проти Нідерландів").
У пунктах 1 - 3 ч. 1 ст. 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
При цьому, колегія суддів Касаційного господарського суду зазначає, що при розгляді справи господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження та оцінки судом, адже жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
Однак, як вбачається з матеріалів справи, постанова суду апеляційної інстанції не містить достатнього обґрунтування того, що позивачі не довели, зокрема, наявності протиправних дій Департаменту державної служби охорони при МВС України (органу державної влади) як засновника ЗАТ "Охорона-Комплекс" у процедурі ліквідації останнього. При цьому, наявність у даному випадку інших складових цивільного правопорушення взагалі не була предметом дослідження та оцінки суду апеляційної інстанції.
Так, у даному випадку, дійшовши висновку про недоведеність позивачами протиправності дій відповідача-1, правонаступником якого є відповідач-2, на які вони посилалися в обґрунтування позовних вимог, суд апеляційної інстанції взагалі не досліджував та не надавав оцінки доказам, які були надані позивачами в обґрунтування наявності складу правопорушення, що став підставою для стягнення шкоди. При цьому, з оскаржуваної постанови не вбачається також, чи оглядав суд оригінали наявних у справі доказів.
Водночас, стверджуючи про необхідність надання позивачами судового рішення, яким має бути встановлено преюдиціальні обставини протиправності дій Департаменту державної служби охорони при МВС України та голови ліквідаційної комісії ЗАТ "Охорона-Комплекс" - Ільчук Л.В., як підстави для відшкодування шкоди, апеляційний суд не врахував, що, як зазначено вище, господарський суд може самостійно встановити наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.
При цьому, дійшовши висновку про те, що неправомірність рішення, дій або бездіяльності органу державної влади має підтверджуватись відповідним рішенням суду, яке буде мати преюдиціальне значення для справи про відшкодування шкоди, суд апеляційної інстанції помилково послався на правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 13.02.2018 у справі № 915/282/17, від 08.05.2019 у справі № 910/1559/18, від 13.11.2019 у справі № 922/2488/18, оскільки у зазначених справах Верховний Суд вказав про можливість, поряд з іншими належними доказами, підтвердження неправомірності дій (бездіяльності) державного органу відповідним рішенням суду, а не про обов`язкову наявність такого рішення як підстави для притягнення органу державної влади, його посадової або службової особи до відповідальності у вигляді стягнення шкоди.
У відповідності до ст. 269 ГПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Водночас, суд апеляційної інстанції зобов`язаний не лише перевіряти та оцінювати правильність встановлення судом першої інстанції обставин справи, відповідність застосування ним норм матеріального і процесуального закону, а і може усунути недоліки ухваленого судового рішення, самостійно встановити обставини, що підлягають з`ясуванню при вирішенні спору, застосувавши відповідні норми матеріального та процесуального права.
Однак, у цьому випадку, апеляційний суд, погоджуючись з висновками суду першої інстанції та ухваленим рішенням про відмову у задоволенні позову, в порушення вимог ст. 269 ГПК України, не здійснив належний апеляційний перегляд рішення суду першої інстанції, що стало наслідком не усунення недоліків, допущених місцевим господарським судом.
Статтею 236 ГПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Враховуючи викладене, оскаржувана постанова суду апеляційної інстанцій вказаним вимогам не відповідає.
Крім того, колегія суддів зазначає, що право на справедливий суд, передбачене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає право особи на обґрунтоване рішення.
У справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" від 27.09.2001 Європейський суд з прав людини зазначив, що лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися публічний контроль здійснення правосуддя.
У зазначеному аспекті доцільно також послатись і на висновок Європейського суду з прав людини у застосуванні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення від 21.01.1999 у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії, від 22.02.2007 у справі "Красуля проти Росії", від 28.10.2010 у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994 у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003 у справі "Суомінен проти Фінляндії" та "Месроп Мовсесян проти Вірменії"), згідно з яким право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною права на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Разом з тим, вимога ст. 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітися як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Ст. 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання національного законодавства та оцінки національними судами. Проте, Європейський суд з прав людини оцінює ступінь вмотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності у ньому достатніх аргументів щодо прийняття чи відмови у прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Аналогічно, у справі, що розглядається, допущені апеляційним судом процесуальні порушення на предмет повноти дослідження всіх обставин справи, колегія суддів вважає такою процесуальною помилкою, яка порушила принцип пропорційності господарського судочинства та баланс інтересів сторін у справі, та, як наслідок, не забезпечила справедливого розгляду справи.
У зв`язку з зазначеним, колегія суддів дійшла висновку, що недоліки у вирішенні спору, яких припустився апеляційний господарський суд, свідчать про те, що ним не здійснено належного апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції, а відтак, зроблено передчасні висновки за результатом розгляду у даній справі позовних вимог про стягнення матеріальної та моральної шкоди.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, а лише на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (ст. 300 ГПК України).
Встановивши зазначені порушення, з огляду на межі розгляду справи судом касаційної інстанції, застосовуючи принцип процесуальної економії, колегія суддів дійшла висновку про те, що постанова Північного апеляційного господарського суду від 06.07.2021 у справі № 910/5241/20 підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий судовий розгляд до Північного апеляційного господарського суду.
При новому розгляді справи суду апеляційної інстанції слід врахувати вище викладене, повно та всебічно перевірити фактичні обставини справи, дати належну оцінку наявним у справі доказам, доводам та запереченням сторін, здійснити належний апеляційний перегляд рішення суду першої інстанції, і в залежності від встановленого та вимог закону прийняти законне та обґрунтоване рішення.
Згідно ч. 1 ст. 316 ГПК України, вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
У зв`язку з направлення справи на новий апеляційний розгляд відповідно до ст.129 ГПК України розподіл судових витрат судом не здійснюється.
Керуючись ст. ст. 300, 301, 314, 315, 317 ГПК України, суд,-