Постанова
Іменем України
15 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 752/25416/19
провадження № 61-6069св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 03 березня 2021 року в складі колегії суддів: Ігнатченко Н. В., Голуб С. А., Таргоній Д. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та зобов`язання не чинити перешкод у користуванні квартирою.
В обґрунтування позову вказала, що на підставі договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2019 року вона є власником квартири АДРЕСА_1 . Після придбання квартири їй стало відомо, що в ній є зареєстровано без належних на те підстав місце проживання сторонніх осіб: ОСОБА_2 та ОСОБА_3, які не проживають у цьому житловому приміщенні тривалий час. Будь-яких усних чи письмових домовленостей між нею та відповідачами щодо їх проживання у квартирі також не було, останні не є членами її сім`ї, а лише перебувають на реєстраційному обліку у квартирі. На її усні прохання щодо добровільного зняття з реєстраційного обліку відповідачі ніяким чином не реагують, тим самим порушують її права як власника квартири та не дають повноцінно реалізувати свої права щодо володіння, користування та розпорядження майном. Крім того, відповідач ОСОБА_2 під час телефонної розмови з нею погрожував змінити замки у вхідних дверях до квартири та перешкоджати у майбутньому у вільному доступі до неї, а тому вона має на меті усунути перешкоди у користуванні своїм майном шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та зобов`язання не чинити перешкод у користуванні квартирою.
За таких обставин позивач просила суд визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1, та зобов`язати відповідачів не чинити перешкод їй та її представникам у користуванні зазначеною квартирою, а також стягнути солідарно з відповідачів понесені судові витрати.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 24 березня 2020 року в складі судді Хоменко В. С. позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 .
У задоволенні решти вимог відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що право власності на спірну квартиру набуте позивачем правомірно, оформлено та зареєстровано у встановленому законом порядку та ніким не оспорено, а тому вона як власник майна вправі вимагати визнання відповідачів, які зареєстровані у цій квартирі, такими, що втратили право користування житловим приміщенням у судовому порядку. У той же час вимоги позивача про зобов`язання відповідачів не чинити перешкод у користуванні зазначеною квартирою не підлягають задоволенню за їх недоведеністю.
Постановою Київського апеляційного суду від 03 березня 2021 року скасовано заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 24 березня 2020 року та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що в матеріалах справи відсутні докази того, що іпотекодержатель або новий власник спірної квартири повідомляли відповідачів в порядку статті 40 Закону України "Про іпотеку" про виселення, зняття з реєстраційного обліку чи усунення перешкод у користуванні майном, або про зміну власника квартири для погодження строку на добровільне звільнення цього приміщення.
Крім того, станом на день ухвалення заочного рішення від 24 березня 2020 року позивач не була власником цього об`єкту нерухомості, а відтак її майнові права не були порушені відповідачами і не потребували судового захисту.
На переконання апеляційного суду місцевий суд не встановив фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення та формально поставився до вирішення спору. Так, суд не дослідив, чи мала набувач за певної обачності реальну можливість дізнатися про обтяження квартири у вигляді права користування ОСОБА_2 як колишнього власника квартири та члена його сім`ї ОСОБА_3, чи могла передбачити характер обтяження її майбутньої нерухомості, у тому числі з урахуванням можливого близького родинного зв`язку між керівником юридичної особи - нового іпотекодержателя та позивача як сторін договору купівлі-продажу спірної квартири.
Вказаний спір безпідставно віднесено судом до категорії малозначних та в порушення норм процесуального законодавства без належного повідомлення відповідачів про надходження відповідної позовної заяви розглянуто в порядку письмового провадження у першому судовому засіданні з ухваленням заочного рішення.
Встановивши, що відповідач оскаржує в апеляційному порядку заочне рішення суду першої інстанції лише в частині задоволених позовних вимог про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а в іншій частині - про зобов`язання відповідачів не чинити перешкод у користуванні квартирою це судове рішення не оскаржується сторонами, суд апеляційної інстанції відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України переглядав законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення лише в частині задоволених місцевим судом позовних вимог.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У квітні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 03 березня 2021 року, в якій просила скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц, від 27 червня 2018 року у справі № 367/2506/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 308/8618/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 361/161/13-ц.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанцій безпідставно поновив відповідачу строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції. Позивач є власником спірного нерухомого майна на підставі чинного договору купівлі-продажу, а тому не може бути безпідставно позбавлена можливості захистити свої порушені права. У своїх усних поясненнях відповідач ОСОБА_2 визнав, що має інше, окрім спірного, житло, тому визнання його втратившим право користування житловим приміщенням не становитиме втручання у його право на повагу до житла.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 13 квітня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
У червні 2021 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваного судового рішення.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
На підставі договору дарування серії ВСС № 598851 від 08 липня 2005 року ОСОБА_2 належала квартира АДРЕСА_1, у якій зареєстровано місце проживання ОСОБА_2 та його матері ОСОБА_3 .
На підставі іпотечного договору від 10 квітня 2013 року ОСОБА_2 передав вказане нерухоме майно у іпотеку ПАТ "Дельта Банк".
Відповідно до договору купівлі-продажу прав вимоги № 1986/К від 02 жовтня 2019 року ПАТ "Дельта Банк" відчужило право вимоги за вказаним договором ТОВ "Мегаінвест Сервіс".
На підставі застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі від 10 квітня 2013 року, та в порядку, передбаченому статтею 38 Закону України "Про іпотеку", ТОВ "Мегаінвест Сервіс" за договором купівлі-продажу квартири від 17 жовтня 2019 року відчужила спірну нерухомість ОСОБА_1 за ціною 70 010 грн.
На підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 18 лютого 2020 року спірна квартира була подарована позивачем ОСОБА_4 .
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною першою статті 316 Цивільного кодексу України визначено, що право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до положень статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) також зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.
Як вбачається із матеріалів справи, позивач звернулась до суду із позовом до відповідачів про визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та посилалась зокрема на те, що вона як власник спірного нерухомого майна не має можливості повноцінно користуватися своєю власністю через проживання у ній відповідачів, які не є ні колишніми, ні теперішніми членами її сім`ї. При цьому ОСОБА_1 наголосила, що у спірних правовідносинах її права як власника квартири захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Натомість, у справі, що переглядається, встановлено, що на момент вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій ОСОБА_1 відчужила спірну квартиру ОСОБА_4 за договором від 18 лютого 2020 року, тобто не була її власником.
Разом із тим, колегія суддів враховує, що правом на судовий захист своїх прав у порядку, передбаченому статтею 391 ЦК України, наділена особа допоки вона має повноваження власника майна. Відсутність порушеного права є підставою для ухвалення судом рішення про відмову у позові.
Установивши, що спірна квартира на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 18 лютого 2020 року була подарована позивачем ОСОБА_4, тобто станом на день ухвалення заочного рішення від 24 березня 2020 року позивач ОСОБА_1 не була власником цього об`єкту нерухомості, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що її майнові права не були порушені відповідачами і не потребували судового захисту.
Крім того, надаючи оцінку доводам позивача про захист її права власності та урахувавши, що оцінка виселення особи із житлового приміщення на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції потребує встановлення відповідних обставин, які судом першої інстанції не були установлені, суд апеляційної інстанції підставно вказав про те, що сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для позбавлення права на житло колишнього власника цього нерухомого майна та членів його сім`ї.
Окрім цього, апеляційний суд, переглядаючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, констатував, що місцевий суд, задовольняючи позовні вимоги, не досліджував баланс інтересів сторін на співвідношення права на мирне володіння своїм майном і права на повагу до житла, не перевіряв чи є у особи, втратившим право на користування спірним житловим приміщенням якого просить визнати позивач, інше місце проживання або у власності інше нерухоме майно.
За відсутності установлення судом першої інстанції вказаних обставин справи та відповідних доказів у матеріалах справи, необґрунтованими є доводи позивача про те, що у своїх поясненнях відповідач ОСОБА_2 визнав, що має інше, окрім спірного, житло.
При вирішенні цього спору суд апеляційної інстанції також правильно звернув увагу на порушення місцевим судом норм процесуального права у зв`язку із розглядом даної справи в порядку спрощеного позовного провадження без належного повідомлення про її розгляд відповідачів та підставно констатував порушення судом принципів змагальності та рівності сторін, які є елементами права на справедливий судовий розгляд.
При цьому суд апеляційної інстанції обґрунтовано вказав про те, що у зв`язку із вказаними порушеннями місцевим судом норм процесуального права відповідачі не мали рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не могли нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх заперечень.
Враховуючи зазначене, необґрунтованими є аргументи касаційної скарги про безпідставне, на переконання заявника, поновлення апеляційним судом відповідачам строку на подання апеляційної скарги на заочне рішення від 24 березня 2020 року.
Крім того, безпідставними є посилання заявника на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 19 червня 2019 року у справі № 523/8249/14-ц, від 27 червня 2018 року у справі № 367/2506/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 308/8618/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 361/161/13-ц, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду.
Таким чином доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.
Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 03 березня 2021 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.