Постанова
Іменем України
18 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 299/2252/19
провадження № 61-15416св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2 . ОСОБА_3, ОСОБА_4,
треті особи: комунальне підприємство "Виноградівське районне бюро технічної інвентаризації" та Виноградівська районна державна адміністрація,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 на рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 30 вересня 2020 року у складі судді Надопти А. А. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 19 серпня 2021 рокуу складі колегії суддів: Кожух О. А., Бисаги Т. Ю., Куштана Б. П.,
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2,
ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: КП "Виноградівське районне бюро технічної інвентаризації" та Виноградівська районна державна адміністрація, про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Позов мотивовано тим, що 07 вересня 2006 року вона не зверталась із заявою до Виноградівського РБТІ про видачу свідоцтва про право власності на будівлю швейного цеху з визначенням наступних часток: ОСОБА_6 право на 13/100 частин; ОСОБА_7 -11/100 частин; ОСОБА_8 - 12/100 частин; ОСОБА_2 - 7/100 частин; ОСОБА_9 - 13/100 частин; ОСОБА_10 - 11/100 частин; ОСОБА_11 - 22/100 частин; - ОСОБА_1 - 11/100 частин.
Позивачка вказувала, що в матеріалах інвентаризаційної справи відсутні документи, що підтверджують повноваження ОСОБА_1 діяти в інтересах цих співвласників майнових паїв.
Вважала, що 27 вересня 2006 на підставі пункту 4 Розпорядження голови Виноградівської районної РДА від 25 версеня 2006 року № 355 "Про визнання права власності на будівлі" було безпідставно видано Свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії ЯЯЯ № 023855 на будівлю швейного цеху, яка розташована по АДРЕСА_1 на вищевказаних осіб.
Крім того, позивач зазначала, що в інвентарній справі відсутні оригінали свідоцтв про право власності на майновий пай члена колективного сільськогосподарського підприємства всіх співвласників будівлі швейного цеху, а наявні лише копії цих документів.
Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просила: визнати незаконним пункт 4 Розпорядження голови Виноградівської районної державної адміністрації від 25 вересня 2006 року № 335 в частині визнання права власності на будівлю швейного цеху в АДРЕСА_1 за громадянами: ОСОБА_2, в розмірі 7/100 частин, ОСОБА_10, в розмірі 11/100 частин, ОСОБА_1, в розмірі 11/100 частин, ОСОБА_11, в розмірі 22/100 частин; скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на будівлю швейного цеху в
АДРЕСА_1 в частині реєстрації права власності за громадянами ОСОБА_2, в розмірі 7/100 частин, ОСОБА_10, в розмірі 11/100 частин, ОСОБА_1, в розмірі 11/100 частин, ОСОБА_11, в розмірі 22/100 частин.
Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Виноградівського районного суду Закарпатської області від 30 вересня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що матеріалами інвентаризаційної справи підтверджено, що в інтересах позивачки діяв її чоловік на підставі довіреності, а оскаржуваним Розпорядженням голови Виноградівської РДА про визнання права власності на спірний об`єкт нерухомості та його державну реєстрацію щодо інших відповідачів не порушено права позивачки ОСОБА_1 .
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 19 серпня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від 30 вересня 2020 року залишено без змін.
Залишаючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
14 вересня 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 через засоби поштового зв?язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Виноградівського районного суду Закарпатської області від
30 вересня 2020 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від
19 серпня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Касаційна скарга, мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій не було досліджено набуття особою майнових прав з ініціативи та в результаті дій третьої особи, яка не володіє такими повноваженнями.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 червня 2018 року в справі № 925/797/17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року в справі № 911/3594/17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року в справі № 392/1829/17, постанові Об`єднаної Палати Верховного Суду від 24 січня 2020 року в справі
№ 910/10987/18, постанові Верховного Суду від 29 серпня 2019 року в справі
№ 910/10984/18, постанові Верховного Суду від 11 червня 2020 року в справі
№ 910/10006/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Виноградівського районного суду Закарпатської області.
25 жовтня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій встановлено, що на підставі заяви від 07 вересня
2006 року про видачу свідоцтв на право власності на будівлю швейного цеху, поданої від імені ОСОБА_1, розпорядженням голови Виноградівської районної державної адміністрації Закарпатської області від 25 вересня 2006 року № 335 пункт 4 визнано право власності на будівлю швейного цеху в
АДРЕСА_1 за громадянами в частинах: - ОСОБА_6 - 13/100 часток;
ОСОБА_7 - 11/100 часток; ОСОБА_8 - 12/100 часток; ОСОБА_2 - 7/100 часток; ОСОБА_9 - 13/100 часток; ОСОБА_10 - 11/100 часток; ОСОБА_1 - 11/100 часток; ОСОБА_11 - 22/100 часток.
На підставі даного розпорядження, Виноградівською районною державною адміністрацією 27 вересня 2006 року видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно: тип об`єкта - будівля швейного цеху, адреса - АДРЕСА_1, де вищезазначені особи володіють вказаним майном на праві приватної спільної часткової власності.
Право власності на нерухоме майно за вказаними особами було зареєстроване Виноградівським бюро технічної інвентаризації 27 вересня 2006 року за
№ 16184248.
Розпорядження голови Виноградівської районної державної адміністрації Закарпатської області від 25 вересня 2006 № 335 прийнято на підставі протоколу № 1 засідання ліквідаційної комісії ПСП "Фанчиківське" с. Фанчиково від
13 березня 2003 року.
Із виписки з даного протоколу вбачається що комісією було розглянуто заяви 9 осіб, з них зокрема заява позивачки ОСОБА_1 про передачу будівлі швейного цеху ПСП "Фанчиківське" в АДРЕСА_1, вартістю 50 288,00 грн в рахунок майнових паїв осіб та вирішено задовольнити прохання заявників. Згідно з актом прийому-передачі будівлі швейного цеху ПСП "Фанчиківське", проведено передачу будівлі швейного цеху в АДРЕСА_1 із балансу
ПСП "Фанчиківське" у власність громадян: ОСОБА_6 - 6 763,00 грн, ОСОБА_7 - 5 308,00 грн, ОСОБА_8 - 6 022,00 грн, ОСОБА_2 3 635,00 грн, ОСОБА_9 - 6 773,00 грн, ОСОБА_12 - 5 553,00 грн, ОСОБА_1 - 5 703,00 грн, ОСОБА_11 - 7 245,00 грн, ОСОБА_11 - 3 280,00 грн. На зазначеному акті наявні підписи всіх осіб, що прийняли об`єкт.
Оформленням всіх правовстановлюючих документів на будівлю швейного цеху по АДРЕСА_1 займався чоловік позивачки - ОСОБА_13, в тому числі, подавав заяву на видачу свідоцтва про право власності на будівлю швейного цеху.
Із заяви про видачу свідоцтва на право власності на будівлю швейного цеху, поданої від імені позивачки, вбачається, що разом із заявою подано копію інвентарної справи, виписку з протоколів засідання ліквідаційної комісії
ПСП "Фанчиківське" № 1, Акт прийому-передачі від 17 березня 2003 року, копію свідоцтв про право власності майнових паїв на 9 чоловік, від імені яких звернулася із вказаною заявою та їхні паспортні дані.
Таким чином встановлено, що реєстратору було подано всі документи, необхідні для реєстрації права власності на нерухоме майно, відповідно до вимог Тимчасового положення, встановлених на день реєстрації.
ОСОБА_13 діяв на підставі довіреностей, посвідчених секретарем Фанчиківської сільської ради, виданих йому всіма співвласниками будівлі швейного цеху, в тому числі і його дружиною-позивачем.
Рішенням Виноградівського районного суду Закарпатської області від 04 червня 2019 року, яке частково змінено постановою Закарпатського апеляційного суду від 11 листопада 2019 року, у справі № 299/1906/17 за позовом ОСОБА_1 до
ОСОБА_2, Фанчиківської сільської ради, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_14, ОСОБА_15, Виноградівська державна нотаріальна контора, про визнання нікчемною довіреності та визнання недійсним договору купівлі-продажу та за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_14 до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_15, Виноградівська державна нотаріальна контора, про визнання нікчемною довіреності та визнання недійсним договору купівлі-продажу - відмовлено у задоволенні вказаних позовних вимог.
Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права
У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
ОСОБА_1 оскаржує у певній часині розпорядження голови Виноградівської районної державної адміністрації від 20 вересня 2006 року № 335 про визнання права власності на будівлю швейного цеху в АДРЕСА_1 - за ОСОБА_2, в розмірі 7/100 частин, ОСОБА_10, в розмірі 11/100 частин, ОСОБА_1, в розмірі 11/100 частин, та ОСОБА_11, в розмірі 22/100 частин. Також просить скасувати рішення про державну реєстрацію права власності на будівлю швейного цеху в АДРЕСА_1 в частині реєстрації права власності за громадянами ОСОБА_2, в розмірі 7/100 частин, ОСОБА_10, в розмірі
11/100 частин, ОСОБА_1, в розмірі 11/100 частин, ОСОБА_11, в розмірі
22/100 частин.
Відповідно до статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Статтею 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов`язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.
Статтею 7 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (редакція від 03.03.2005) встановлено, що об`єктами права колективної власності підприємства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена ними продукція, одержані доходи, майно, придбане на законних підставах. Об`єктами права власності підприємства є також частки у майні та прибутках міжгосподарських підприємств та об`єднань, учасником яких є підприємство.
Майно у підприємстві належить на праві спільної часткової власності його членам.
Суб`єктом права власності у підприємстві є підприємство як юридична особа, а його члени в частині майна, яку вони одержують при виході з підприємства.
Відповідно до пункту 2.1. Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 28 січня 2003 року N 6/5 (в редакції, що діяла на час вчинення державної реєстрації права власності на майно (вересень 2006 року) встановлено, що для реєстрації виникнення, існування, припинення прав власності на нерухоме майно та оформлення прав власності на нерухоме майно до БТІ разом із заявою про реєстрацію прав власності подаються правовстановлюючі документи (додаток 1), їх копії (нотаріально засвідчені), а також інші документи, що визначені цим Положенням. Відповідальність за достовірність та повноту інформації у документах несе власник (власники) нерухомого майна.
Установивши, що ОСОБА_13 діяв на підставі довіреностей, посвідчених секретарем Фанчиківської сільської ради, виданих йому всіма співвласниками будівлі швейного цеху, в тому числі і його дружиною-позивачем, якими вони уповноважували ОСОБА_13 продати належні їм частки, обґрунтовано дійшли висновку, що аргументи позивачки проте, що вона не надавала ніяких повноважень своєму чоловіку на розпорядження спірним майном є безпідставними.
Правомірність дій ОСОБА_13, які були здійснені на підставі довіреностей також підтверджується судовими рішеннями у справі № 299/1906/17 (рішення Виноградівського районного суду від 04 червня 2019 року та постанова Закарпатського апеляційного суду від 11 листопада 2019 року), якими було відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 та позову третіх осіб ОСОБА_4 і ОСОБА_14 про визнання нікчемними довіреностей, які були видані ОСОБА_13, та визнання недійсними договору купівлі-продажу частки у будівлі швейного цеху, укладеного із ОСОБА_2 .
А згідно з правилами частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Позивачка також оспорює правомірність реєстрації права власності на частки у приміщенні швейного цеху в АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 - 7/100 частин, ОСОБА_10 - 11/100 частин, ОСОБА_11 - 22/100 частин, та, в тому числі, щодо реєстрації права власності за позивачем - ОСОБА_1 - 11/100частин. Тобто, оспорюється правомірність як розпорядження голови Виноградівської РДА від
25 вересня 2006 року № 335, так і реєстрація права власності на ті частки у майні швейного цеху в АДРЕСА_1, які на даний час перебувають у власності ОСОБА_2, та не опорюється правомірність вказаного розпорядження голови Виноградівіської РДА та реєстрація права власності на ті частки, які на даний час перебувають у власності ОСОБА_16 - сина позивачки.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з положеннями ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" дано в рішенні № 18-рп/2004 від 01 грудня 2004 року Конституційного Суду України у справі № 1-10/2004 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ст.5 ЦПК України (справа про охоронюваний законом інтерес). Поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 5 ЦПК України (в редакції ЦПК України з 15 грудня 2017 року) та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Відповідно до статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з`ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.
Обґрунтовуючи необхідність звернення до суду за захистом своїх прав, позивач зазначала, що охоронюваний законом її інтерес полягає в тому, що первісні правовстановлюючі документи перебували в її повному розпорядженні, вона була обізнана, що право власності на частину швейного цеху на підставі цивільно-правової угоди набув її син, а іншу частині придбав ОСОБА_2, проте вона не могла знати або допускати порушення її речових прав третіми особами.
В той же час, позивач не наводить обґрунтувань яке саме її право порушене тим, що оспорюваним розпорядженням було визнано та в подальшому зареєстровано право власності на відповідні частки у будівлі швейного цеху за ОСОБА_2,
ОСОБА_10 та ОСОБА_11 .
Позивачем не доведено, яке її право чи інтерес порушене розпорядженням голови Виноградівської РДА від 25 вересня 2006 року № 335 та, в подальшому, реєстрацією права власності на частки у будівлі швейного цеху в
АДРЕСА_1 за ОСОБА_2, ОСОБА_10 та ОСОБА_11 .
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, ухвалюючи рішення, виходив з наявних у матеріалах справи доказів, витребуваних судом та наданих позивачем у відповідності із процесуальним законом, і керувався принципами змагальності та диспозитивності цивільного судочинства.
Наведені вище обставини свідчать про те, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, мотивуючи своє рішення, вірно проаналізував норми закону та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог .
Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлених обставин справи. При цьому згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ,
від 10 лютого 2010 року).