Постанова
Іменем України
18 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 161/2690/20
провадження № 61-6215св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Шиповича В. В. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, в інтересах якої діє законний представник - ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу адвоката Борщ Назарія Миколайовича - представника ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_1, на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області, у складі судді Пахолюка А. М.,
від 11 грудня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Федонюк С. Ю., Матвійчук Л. В., Осіпука В. В., від 25 лютого 2021 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2020 року ОСОБА_4, діючи в інтересах ОСОБА_1, звернулась до суду із позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення та визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Позовна заява мотивована тим, що неповнолітня ОСОБА_1 та її матір ОСОБА_4 є співвласниками квартири АДРЕСА_1, з визначенням часток у праві власності 3/4 та 1/4 відповідно.
ОСОБА_4 та відповідач ОСОБА_3 в період з 26 червня 1994 року
по 29 вересня 2005 року перебували в зареєстрованому шлюбі.
28 липня 2004 року зі згоди співвласників спірної квартири ОСОБА_3 був зареєстрований у спірній квартирі та продовжує проживати у ній після припинення шлюбних відносин з матір`ю позивача, створюючи при цьому перешкоди у користуванні житлом її власникам.
З урахуванням викладеного, позивач просила суд визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1, та виселети відповідача з вказаного житла.
Короткий зміст оскаржених судових рішень
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1, в інтересах якої діє законний представник - ОСОБА_2, відмовлено.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що вселення відповідача у спірне житло відбулося до приватизації квартири за згодою наймача та повнолітніх членів його сім`ї, а, відтак
ОСОБА_3 в силу вимог частини другої статті 65 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) набув рівного з іншими членами сім`ї права користування спірним житлом. ОСОБА_3 не створює власникам спірної квартири жодних перешкод у користуванні нею та належним чином несе усі витрати по її утриманню.
Законний представник позивача ОСОБА_2, представляючи в силу закону інтереси дочки та свої, як співвласників спірної квартири, набуваючи квартиру у спільну часткову власність у 2018 році, була обізнана про обтяження квартири у вигляді права користування колишнього члена своєї сім`ї, а відтак, могла передбачити характер та вагу обтяження їх майбутньої нерухомості, проте, не виявила розумну дбайливість про інтереси позивача, не з`ясувала, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням.
Крім того, суди вказали на те, що втрата відповідачем права користування спірним майном та його виселення може призвести до виникнення негативних для нього наслідків, пов`язаних з відсутністю в особи житла, а з урахуванням його стану здоров`я та доходів, навіть наймання житла буде надмірним тягарем.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі адвокат Борщ Н. М., як представник ОСОБА_2, яка є законним представником неповнолітньої ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення вимог позову ОСОБА_1 в повному обсязі.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
12 квітня 2021 року адвокат Борщ Н. М., як представник ОСОБА_2, яка є законним представником неповнолітньої ОСОБА_1, подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року у цивільній справі № 161/2690/20.
Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її матеріали з місцевого суду.
У червні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що ухвалюючи оскаржені судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц, від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц, у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі
№ 6-709цс16, від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16.
Заявник наголошує на тому, що ОСОБА_3 не є членом сім`ї ОСОБА_1 та її матері ОСОБА_2, не пов`язаний з ними спільним побутом, а його проживання в спірній квартирі створює для позивача, як власника житла перешкоди та певні незручності.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У червні 2021 року ОСОБА_3 подано до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 11 грудня 2020 року та постанову Волинського апеляційного суду від 25 лютого 2021 року - без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 та її матір ОСОБА_2 є співвласниками квартири АДРЕСА_1 з частками у праві власності 3/4 та 1/4 відповідно.
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з 23 червня 1994 року по 29 вересня 2005 року перебували в зареєстрованому шлюбі.
ОСОБА_3 вселився у спірну квартиру в 1994 році зі згоди її наймача ОСОБА_5 та членів її сім`ї, проживав у цьому житлі як чоловік сім`ї ОСОБА_2 та зареєстрований у квартирі з 28 липня 2004 року.
30 липня 2007 року квартира АДРЕСА_1 була приватизована і стала об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_5, ОСОБА_2, ОСОБА_6 та ОСОБА_1 .
Після розірвання шлюбу з ОСОБА_2 відповідач залишився проживати у спірній квартирі, а позивач ОСОБА_1 разом зі своєю матір`ю почали проживати за адресою чоловіка ОСОБА_2 в АДРЕСА_2, з яким вона уклала шлюб 14 жовтня 2005 року.
В спірній квартирі зареєстровані 4 особи: ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_6 та ОСОБА_1 (дочка
ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ).
ОСОБА_3 не створює власникам спірної квартири перешкод у користуванні нею та належним чином несе усі витрати по її утриманню.
Іншого житла на праві власності чи праві користування ОСОБА_3 не має.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
За змістом пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом (-ами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої-другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Згідно з частиною першою, другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушення права та з яких підстав.
За змістом статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
(далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16 (провадження № 14-298цс19) вказано, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження
№ 14-64цс20) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Також необхідно досліджувати питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком.
Встановивши, що ОСОБА_3 на час розгляду справи є особою похилого віку (1952 року народження), вселився до спірної квартири за згодою наймача та повнолітніх членів його сім`ї і до приватизації такого житла, спірна квартира є його єдиним житлом, в якому він постійно проживає понад 25 років, оцінивши виселення ОСОБА_3 на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
З урахуванням сукупності вказаних обставин, встановлених у розглядуваній справі, колегія суддів погоджується із висновками судів про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1, та його виселення з вказаного житла.
Висновки судів попередніх інстанцій узгоджуються із висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), підстав для відступу від яких колегією суддів не встановлено.
Доводи касаційної скарги щодо неврахування судами висновків, наведених у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц, від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц та у постанові Верховного Суду України
від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16 підлягають відхиленню з огляду на наявність висновків Великої Палати Верховного Суду у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження
№ 14-298цс19) та від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).
Доводи заявника щодо неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, підлягають відхиленню, оскільки за змістом указаної постанови Верховний Суд України переглядав справу за позовом ОСОБА_10 до ОСОБА_11, Шепетівського міського відділу управління Державної міграційної служби України про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням та зняття з реєстрації з підстав, передбачених статтями 71, 72, 156 ЖК УРСР та статтею 405 ЦК України. Зокрема, позивач посилався на те, що після смерті батька він успадкував будинок. Відповідач - його племінниця, не проживає у помешканні більше 13 років без поважних причин та не бере участі в утриманні та облаштуванні житла. Спір у наведеній справі та справі, що розглядається, вочевидь відрізняється як за предметом доказування, правовим регулюванням та обставинами, які мають суттєве значення для її вирішення.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують та переважно зводяться до незгоди із встановленими судами обставинами та спрямовані на переоцінку доказів у справі.
Натомість встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України оскаржені судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржених рішення міськрайонного суду та постанови апеляційного суду - без змін.
Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду