ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 200/5415/20-а
адміністративне провадження № К/9901/1410/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мацедонської В. Е.,
суддів: Данилевич Н. А., Шевцової Н. В.,
розглянув у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Донецькій області про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку та стягнення моральної шкоди, провадження у якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2020 року (головуючий суддя Компанієць І. Д., судді: Гайдар А. В., Ястребова Л. В.),
І. Суть спору
У червні 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Донецькій області (далі - відповідач, ГУ НП в Донецькій області), у якому просив:
- стягнути з відповідача на підставі ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, тобто з дня звільнення 05 липня 2019 року по 25 травня 2020 року у сумі 202 806,50 грн;
- моральну шкоду, що була завдана порушенням прав позивача у вигляді несвоєчасної виплати належних грошових сум на час звільнення у сумі 30 000,00 грн.
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що оскільки в день звільнення позивача ГУ НП в Донецькій області не було здійснено остаточного розрахунку всіх виплат, що належать останньому, ОСОБА_1 має право на застосування ст. 117 Кодексу законів про працю України в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
ІІ. Встановлені судами фактичні обставини справи.
З листопада 2015 року по липень 2019 року ОСОБА_1 працював слідчим у слідчому відділенні Дружківського відділення поліції Краматорського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Донецькій області.
Згідно з наказом ГУ НП в Донецькій області від 03 липня 2019 року № 260о/с ОСОБА_1 було звільнено зі служби в поліції на підставі п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України "Про Національну поліції" (за власним бажанням).
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 23 січня 2020 року, яке залишене без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 13 квітня 2020 року, у справі № 200/10611/19-а позовні вимоги ОСОБА_1 до ГУ НП в Донецькій області про стягнення невиплачених сум та середнього заробітку за весь час затримки з дня звільнення по день фактичного розрахунку задоволено частково. Стягнуто з ГУ НП в Донецькій області на користь ОСОБА_1 надбавку за службу в нічний час - у розмірі 35 відсотків посадового окладу з розрахунку за кожну годину служби в нічний час за 290 годин служби в нічний час в розмірі 1 522 (одна тисяча п`ятсот двадцять дві) гривні 50 копійок. Стягнуто з ГУ НП в Донецькій області на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення із листопада 2015 року по жовтень 2017 (включно). Стягнуто з ГУ НП в Донецькій області на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористані щорічні додаткові оплачувані відпустки як учасника бойових дій за 2016, 2017, 2018 та 2019 роки в розмірі 22 464 (двадцять дві тисячі чотириста шістдесят чотири) гривні 72 копійки. Стягнуто з ГУ НП в Донецькій області на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористану щорічну основну оплачувану відпустку за 2016 рік в розмірі 19344 (дев`ятнадцять тисяч триста сорок чотири) гривні 62 копійки. В решті позовних вимог відмовлено.
Вищезазначене рішення суду виконано відповідачем у повному обсязі 25 травня 2020 року шляхом перерахування коштів у сумі 46 006,40 грн відповідно до платіжного доручення № 2847 від 22 травня 2020 року на рахунок позивача.
Позивач, вважаючи наявним у нього права на отримання середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку, звернувся до суду з даним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.
ІІІ. Рішення судів попередніх інстанцій та мотиви їх ухвалення.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 10 вересня 2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що з прийняттям судових рішень ст. 116 та 117 Кодексу законів про працю України не застосовуються, а зобов`язання роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Також суд зазначив, що в зв`язку з необґрунтованістю позовних вимог про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки такого розрахунку, відсутні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди, оскільки вони є похідними.
Постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 10 вересня 2020 року скасовано. Позов ОСОБА_1 до ГУ НП в Донецькій області про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, стягнення моральної шкоди задоволено частково. Стягнуто з ГУ НП в Донецькій області на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 3 000,00 (три тисячі) грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що виходячи з принципу пропорційності, вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 3 000,00 грн, як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Крім того, суд зазначив, що позивачем не доведено, в чому безпосередньо полягає завдана йому моральна шкода та з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
IV. Провадження в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі п. 1, 4 ч. 4 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
V. Касаційне оскарження
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а справу направити на новий розгляд до Першого апеляційного адміністративного суду.
На обґрунтування своєї позиції, позивач посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 161/7196/19, в якому Верховний Суд зазначив "Згідно із частиною першою статті 237-1 Кодексу законів про працю України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Встановивши спричинення моральних страждань позивачки внаслідок порушення відповідачем її законних трудових прав, апеляційний суд дійшов вірного висновку про часткове задоволення позовних вимог в частині відшкодування моральної шкоди. При цьому судом апеляційної інстанції при визначенні розміру такої шкоди враховані вимоги об`єктивності, розумності й справедливості."
Стверджує, що судом порушено норми процесуального права щодо недослідження зібраних у справі доказів стосовно спричинення моральної шкоди, а саме: довідка Дружківського міського центру зайнятості від 03 червня 2020 року
№ 1921/04/01-17-20.
Також позивач посилається на правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справі № 761/9584/15-ц (постанова від 26 червня 2019 року) щодо зменшення розміру відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримання розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 Кодексу законів про працю України.
Відповідачем поданий відзив на касаційну скаргу, в якому не погоджуючись з касаційною скаргою позивача, стверджує, що, зазначені ним доводи про завдання йому моральної шкоди не заслуговують на увагу, оскільки зі служби в поліції ОСОБА_1 звільнився за власним бажанням, усвідомлюючи своє волевиявлення та подальші плани організації свого життя на майбутнє. Позивачем не надано жодного доказу на підтвердження доводів та обставин, якими він обґрунтовує свої моральні страждання. Також ГУ НП в Донецькій області наголошує, що після ухвалення рішення Донецького окружного адміністративного суду від 23 січня 2020 року у справі № 200/10611/19-а зобов`язання роботодавця виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судове рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права, а тому, на думку відповідача, застосування ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України є неможливим при вирішенні спірних правовідносин.
VІ. Релевантні джерела права й акти їх застосування.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
У разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (ч. 1 ст. 117 КЗпП України).
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в ст. 117 КЗпП України відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
Відповідно до ст. 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах, на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного і договірного регулювання оплати праці, визначає Закон України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР "Про оплату праці" (далі - Закон № 108/95-ВР), відповідно до ст. 1 якого заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу; розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.
Статтею 2 Закону № 108/95-ВР визначено структуру заробітної плати, а саме:
Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Згідно з ст. 1167 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до положень ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.
Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
VІІ. Висновки Верховного Суду
В силу положень ч. 1 ст. 341 КАС України перегляд судового рішення здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи.
При цьому, згідно з ч. 2 ст. 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування норм права.
Як убачається з матеріалів справи, підставою для касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції слугувала незгода позивача із розміром стягнутого на його користь відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 3 000,00 грн, а також відмова у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди.
Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.
Що стосується позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, колегія суддів зазначає таке.
Так, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина 1 ст. 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
В цій постанові Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
1. розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
2. період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
3. ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
4. інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі
№ 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
Задовольняючи частково позовні вимоги у цій справі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що сплаті на користь позивача підлягає відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, що складає 3 000,00 грн.
В той же час не зазначено, із чого саме виходив суд при розрахунку суми відшкодування саме у розмірі 3 000,00 грн, а лише зазначив, що таке стягнення відповідає принципу пропорційності, і є належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача.
Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалено постанову від 30 листопада 2020 року в справі № 480/3105/19, в якій сформовано наступний правовий висновок.
Синтаксичний розбір текстуального змісту ст. 117 КЗпП України дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Таким чином, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року в справі № 480/3105/19 дійшов висновку, що залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Судами першої та апеляційної інстанцій у цій справі встановлено, що при звільненні ОСОБА_1 відповідачем не виплачена сума компенсації за невикористані дні додаткової відпустки за 2016-2019 роки у розмірі 22 464,72 грн; надбавка за службу в нічний час - 1 522,50 грн; компенсація за невикористану щорічну основну оплачувану відпустку за 2016 рік у розмірі 19 344,62 грн та індексація грошового забезпечення із листопада 2015 року по жовтень 2017 року. Загальна сума невиплаченої компенсації 46 006,40 грн.
Згідно довідки ГУ НП в Донецькій області від 02 липня 2020 року № 489 середньоденне грошове забезпечення позивача становить 426,76 грн. Кількість днів затримки - 327 календарних днів (з 04 липня 2019 року по 25 травня 2020 року).
Розмір середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні позивача становить 139 550,52 грн..
В той же час судом апеляційної інстанції не встановлено розмір усіх належних звільненому працівникові сум, що є необхідним для пропорційного розрахунку розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Враховуючи правову позицію Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, викладену у постанові від 30 листопада 2020 року в справі № 480/3105/19, встановлення цих обставин має значення для правильного вирішення справи.
Отже, Верховний Суд уважає, що для застосування критеріїв пропорційності розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України, суду апеляційної інстанції слід дослідити та з`ясувати загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат для вирахування проценту, що складає грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, компенсація за невикористані календарні дні щорічної основної відпустки, надбавка за нічний час, індексація грошового забезпечення у співвідношенні до загальної суми, що слугує підставою для застосування такого ж проценту середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні від загальної її суми, який буде визначений належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача, виходячи з принципу пропорційності.
Що стосується позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди у розмірі 30 000,00 грн, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відмову у їх задоволенні з огляду на таке.
Відповідно до п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих відносин через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
У пункті 5 цієї ж Постанови Пленуму № 4 зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Суд наголошує, що, визначаючи співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам, суд повинен виходити із засад розумності та справедливості. З огляду на те, що "розумність" і "справедливість" є оціночними поняттями, суди першої та апеляційної інстанцій, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широку свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає вірними висновки суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для стягнення з відповідача моральної шкоди, оскільки з наданих документів, зокрема, довідки Дружківського міського центру зайнятості від 03 червня 2020 року № 1921/04/01-17-20, неможливо встановити в чому полягає моральна шкода, чим підтверджується факт її заподіяння, яких саме моральних (душевних/психічних) страждань зазнав позивач від дій відповідача; також у справі відсутній детальний розрахунок завданої моральної шкоди. Вказана довідка підтверджує лише факт перебування ОСОБА_1 на обліку в Дружківському міському центрі зайнятості як безробітного та встановлення виплати останньому по безробіттю.
Відповідно до ч. 1- 3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з ч. 2 ст. 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Оскільки судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, а суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні чи постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати нові докази або додатково перевіряти докази, а тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.
З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись ст. 341, 345, 349, 355-356, 359 КАС України, суд