Постанова
Іменем України
15 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 756/3653/19
провадження № 61-8117св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, підписану адвокатом Шабасом Геннадієм Вікторовичем, на заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 28 жовтня 2019 року в складі судді Литвинової І. В. та на постанову Київського апеляційного суду від 11 березня 2020 року в складі колегії суддів Слюсар Т. А., Волошиної В. М., Мостової О. О.,
ВСТАНОВИВ :
Історія Справи
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про захист честі, гідності та ділової репутації, вилучення інформації з веб-сайту.
Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 о 18:15 год. на веб-сайті ІНФОРМАЦІЯ_2 (дзеркала сайту ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ІНФОРМАЦІЯ_4 ) в мережі Інтернет опубліковано статтю про ОСОБА_1 під назвою " ІНФОРМАЦІЯ_5 . Участь в пропагандистських заходах Росії (країна-агресор). Участь в спробах легалізації анексії АР Крим" за посиланням https://myrotvorets.center/criminal/kunickij-yurij/. Крім того, на цьому веб-сайті за вищевказаним посиланням було розміщено відомості про позивача, а саме про його дату народження, місце народження, посаду. Позивач наголошує, що вказаними публікаціями порушено його право на повагу до його честі, гідності та ділової репутації, оскільки розміщено недостовірну інформацію про нього в частині свідомого порушення ним державного кордону України з метою проникнення в захоплений російськими окупантами Крим, участі в пропагандистських заходах Росії (країна-агресор), участі в спробах легалізації анексії АР Крим.
Враховуючи, що у мережі Інтернет на сайті ОСОБА_4 незаконно, з грубим порушенням конституційних прав позивача, поширено інформацію про нього, якою безпідставно обвинувачено у вчиненні злочину проти основ національної безпеки України, без будь-яких належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, позивач просив:
- визнати недостовірною та такою, що порушує особисті немайнові права ОСОБА_1 інформацію, поширену ІНФОРМАЦІЯ_1 о 18:15 год. у статті "Свідоме порушення державного кордону України з метою проникнення в захоплений російськими окупантами Крим. Участь в пропагандистських заходах Росії (країна-агресор). Участь в спробах легалізації анексії АР Крим" на веб-сайті ІНФОРМАЦІЯ_2 (дзеркала сайту ІНФОРМАЦІЯ_6 інтернет-сайт ОСОБА_4 ) за адресою в мережі Інтернет: ІНФОРМАЦІЯ_5 . Участь в пропагандистських заходах Росії (країна-агресор). Участь в спробах легалізації анексії АР Крим." "Центр "Миротворець" просить правоохоронні органи розглядати дану публікацію на сайті як заяву про вчинення цим громадянином усвідомлених діянь проти національної безпеки України, світу, безпеки людства та міжнародного правопорядку, а також інших правопорушень";
- зобов`язати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 протягом п`яти календарних днів з дня набрання рішенням законної сили спростувати недостовірну інформацію, поширену про ОСОБА_1 у статті під назвою " ІНФОРМАЦІЯ_5 . Участь в пропагандистських заходах Росії (країна-агресор). Участь в спробах легалізації анексії АР Крим", що була розміщена ІНФОРМАЦІЯ_1 о 18:15 год. на веб-сайті ІНФОРМАЦІЯ_2 (дзеркала сайту ІНФОРМАЦІЯ_6 інтернет-сайт ОСОБА_4 ) за адресою в мережі Інтернет: ІНФОРМАЦІЯ_7 шляхом розміщення на веб-сайті ІНФОРМАЦІЯ_2 вступної та резолютивної частин рішення суду у цій справі під заголовком "Спростування";
- зобов`язати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вилучити повністю всю наявну інформацію про ОСОБА_1 із веб-сайту ІНФОРМАЦІЯ_2 (дзеркала сайту ІНФОРМАЦІЯ_6 інтернет-сайт ОСОБА_4 ).
Короткий зміст судового рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 28 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 11 березня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено.
Суди виходили з того, що належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до веб-сайту - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Відповідно до довідки від 18 лютого 2019 року № 82/2019-Д-ЦК, яка надана Консорціумом "Український центр підтримки номерів і адрес" Департаменту "Центр компетенції", не вдалось встановити власника веб-сайту ІНФОРМАЦІЯ_2 . ОСОБА_5 на сайті ідентифікатори ІНФОРМАЦІЯ_8 не надають можливості встановити його власника, а тому відсутні підстави уважати, що ОСОБА_3 має відношення до створення та/або функціонування веб-сайту ІНФОРМАЦІЯ_2 . Крім того, позов пред`явлено до ОСОБА_2 та вказано, що відповідно до відомостей з вікіпедії він є засновником веб-сайту ІНФОРМАЦІЯ_9, доказів чого до суду також не надано.
Аргументи учасників справи
У травні 2020 року представник ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішенням Печерського районного суду м. Києва від 28 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 березня 2020 року, в якій просив скасувати оскаржені судові рішення як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року в справі № 522/14156/14 (статті 277 ЦК України), від 08 травня 2018 року в справі № 369/1052/16-ц (частини другої статті 30 Закону України "Про інформацію" щодо визначення оціночних суджень), а також від 10 квітня 2019 року у справі № 398/4136/15-ц та зазначає, що суди не дослідили зібрані у справі докази.
Вказує на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, посилаючись на те, що суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2020 року відкрито касаційне провадження в справі.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 21 травня 2020 року вказано, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України та пунктом 2 частини третьої статті 411 ЦПК України.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 о 18:15 год. на веб-сайті ІНФОРМАЦІЯ_2 (дзеркала сайту ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ІНФОРМАЦІЯ_4 ) в мережі Інтернет опубліковано статтю про ОСОБА_1 під назвою " ІНФОРМАЦІЯ_5 . Участь в пропагандистських заходах Росії (країна-агресор). Участь в спробах легалізації анексії АР Крим" за посиланням https://myrotvorets.center/criminal/kunickij-yurij/. Крім того, на цьому веб-сайті за вищевказаним посиланням розміщено відомості про позивача, а саме про його дату народження, місце народження, посаду.
За даними довідки від 18 лютого 2019 року № 82/2019-Д-ЦК, наданої Консорціумом "Український центр підтримки номерів і адрес" Департаменту "Центр компетенції", з відомостями про власника веб-сайту або інформацією про його встановлення ОСОБА_3 лише можливо може мати відношення до створення та/або функціонування веб-сайту ІНФОРМАЦІЯ_2, а розміщені на сайті ідентифікатори ІНФОРМАЦІЯ_8 не надають можливості встановити його власника.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
Згідно із статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Відповідно до статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Статтею 201 ЦК України передбачено, що честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.
Кожен має право на повагу до його гідності та честі, на недоторканність своєї ділової репутації (статті 297, 299 ЦК України).
Частиною першою статті 277 ЦК України встановлено, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Юридичним складом, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 07 вересня 2021 року в справі № 757/37803/19 (провадження № 61-17318св20) зазначено, що "належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайту, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві. Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайту - вільним, належним відповідачем є власник веб-сайту, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації. Дані про власника веб-сайту можуть бути витребуваніʼ відповідно до положень процесуального законодавства в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет".
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про авторське право і суміжні права" власник веб-сайту - особа, яка є володільцем облікового запису та встановлює порядок і умови використання веб-сайту. За відсутності доказів іншого власником веб-сайту вважається реєстрант відповідного доменного імені, за яким здійснюється доступ до веб-сайту, і (або) отримувач послуг хостинг.
Отже, у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет належним відповідачем у справі є власник веб-сайту та автор відповідного інформаційного матеріалу, тобто особа, яка безпосередньо розмістила інформаційний матеріал на відповідному веб-сайті.
У справі, що переглядається, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав внаслідок розміщення, зокрема, на веб-сайтах ІНФОРМАЦІЯ_2 (дзеркала сайту ІНФОРМАЦІЯ_6 інтернет-сайт ОСОБА_4 ) за адресою в мережі Інтернет: ІНФОРМАЦІЯ_10, недостовірної, на його думку, інформації.
Суди на підставі довідки консорціуму "Український центр підтримки номерів і адрес" (УЦПНА) департаменту "Центру компетенції" від 18 лютого 2019 року № 82/2019-Д-ЦК встановили, що з 17 жовтня 2018 року та станом на дату видачі довідки доменне ім`я веб-сайту: ІНФОРМАЦІЯ_2 зареєстроване на публічному домені ОСОБА_6, що не належить до українського сегменту мережі Інтернет, реєстратор доменного імені холдинг-провайдер є іноземним суб`єктом. При цьому встановлено, що ОСОБА_3 може мати відношення до створення або функціонування веб-сайту: ІНФОРМАЦІЯ_2, проте розміщені на сайті ідентифікатори ІНФОРМАЦІЯ_8 не надають можливості встановити його власника.
Вирішуючи спір, належним чином дослідивши та надавши оцінку поданим позивачем доказам, врахувавши норми права, що регулюють спірні правовіносини, суди попередніх інстанцій, установивши, що ОСОБА_1 не довів факту поширення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 недостовірної інформації щодо нього, яка порушує його особисті немайнові права, зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.
Пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Визначення особи відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18).
Посилання касаційної скарги про те, що суди безпідставно розглянули у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, колегія суддів відхиляє, оскільки не узгоджуються з нормами процесуального закону (статті 19, 274 ЦПК України). Крім того, відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Представник позивача брав участь у розгляді справи як у суді першої інстанції, так і під час апеляційного перегляду. При цьому апеляційний перегляд здійснювався саме за апеляційною скаргою позивача, який реалізував свої процесуальні права.
Інші доводи касаційної скарги висновки судів не спростовують, зводяться до незгоди з ними та трактування норм законів на власний розсуд.
Згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN ANDOTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).