У х в а л а
9 листопада 2021 року
м. Київ
Справа № 477/1315/20
Провадження № 14-183цс21
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В.
ознайомилася з матеріалами справи за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до ОСОБА_2 (далі - відповідачка; представник - адвокат Ремешевський Євген Анатолійович), Білозірської сільської ради Вітовського району Миколаївської області, державного реєстратора Первомайської селищної ради Вітовського району Миколаївської області Чубатенко Ольги Пилипівни (далі - державний реєстратор), відділу у Вітовському районі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним і скасування державного акта на право приватної власності, скасування рішення та запису про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, скасування запису у поземельній книзі
за касаційною скаргою відповідачки на ухвалу Жовтневого районного суду Миколаївської області від 4 грудня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 8 лютого 2021 року і
в с т а н о в и л а :
23 липня 2020 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, у якій просила:
- визнати незаконним і скасувати рішення Бармашівської сільської ради народних депутатів Жовтневого району Миколаївської області (далі - Бармашівська сільська рада), згідно з яким ця рада передала у власність відповідачці земельну ділянку площею 22,16 га за адресою: Миколаївська область, Вітовський район, Білозірська сільська рада, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (далі - спірна земельна ділянка);
- визнати недійсним і скасувати державний акт на право приватної власності на землю серії ІІ-МК № 012067, виданий 18 лютого 2002 року Бармашівською сільською радою відповідачці (далі - оскаржений державний акт);
- скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 16 червня 2020 року (індексний номер 52667823; час: 09:07:56) і здійснений на підставі цього рішення запис про державну реєстрацію права власності відповідачки на спірну земельну ділянку з кадастровим номером 482338040:01:000:0247;
- скасувати у поземельній книзі запис про державну реєстрацію спірної земельної ділянки.
Мотивувала позов так:
- 22 серпня 2001 року Бармашівська сільська рада прийняла рішення № 2, згідно з яким передала для ведення товарного сільськогосподарського виробництва у власність чоловіку позивачки - ОСОБА_3 - земельну ділянку площею 11,11 га, розташовану на території цієї ради Жовтневого (зараз - Вітовського) району Миколаївської області;
- 13 грудня 2001 року чоловіку позивачки видали державний акт на право приватної власності на землю серії ІІ-МК № 012008;
- 10 вересня 2006 року чоловік позивачки помер;
- 24 лютого 2020 року з метою оформлення спадщини, до складу якої увійшла вказана ділянка, позивачка уклала з Комунальним підприємством "Госпрозрахункове проектно-вишукувальне бюро" договір № 200102029/02-ВР про виготовлення документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі;
- 14 травня 2020 року позивачка звернулася до державного кадастрового реєстратора відділу у Вітовському районі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області із заявою про внесення відомостей до Державного земельного кадастру. У відповідь отримала рішення від 14 травня 2020 року № РВ-4800741832020, відповідно до якого їй відмовили через те, що у межах земельної ділянки, яку позивачка просила внести до Державного земельного кадастру, розташована спірна земельна ділянка з кадастровим номером 482338040:01:000:0247 або її частина;
- згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно спірна земельна ділянка належить відповідачці на підставі оскарженого державного акта;
- накладення спірної земельної ділянки на земельну ділянку чоловіка позивачки є підставою для звернення з позовом до суду.
19 листопада 2020 року на підставі клопотання позивачки Жовтневий районний суд Миколаївської області постановив ухвалу про залишення позовної заяви без розгляду.
У листопаді 2020 року представник відповідачки - адвокат Ремешевський Є. А. - подав заяву про стягнення судових витрат. Просив стягнути з позивачки 17 988 грн витрат на професійну правничу допомогу. Мотивував заяву так:
- у разі залишення позову без розгляду відповідачка має право заявити вимоги про відшкодування здійснених нею витрат, пов`язаних із розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивачки;
- згідно з договором про надання професійної правової (правничої) допомоги від 21 серпня 2020 року відповідачка понесла витрати на професійну правничу допомогу у зазначеному розмірі. Це підтверджує акт приймання-передачі наданих послуг від 23 листопада 2020 року № АП-0020 та квитанція до прибуткового касового ордера від 23 листопада 2020 року № 17. Відповідачка не могла надати ці докази до проголошення прийнятого у справі судового рішення, оскільки їхній розрахунок і оплата були зроблені після оприлюднення ухвали суду про залишення позову без розгляду;
- необґрунтованість дій позивачки підтверджують: 1) відсутність належного обґрунтування у позові порушення її права й інтересу як спадкоємниці чоловіка на спірну земельну ділянку, бо є інший спадкоємець. На це вказує додана до позовної заяви довідка приватного нотаріуса Вітовського районного нотаріального округу Миколаївської області Бердніковою А. Ю. від 11 лютого 2020 року № 33102-14; 2) позивачка постійно мешкала з її чоловіком та знала про те, що він продав спірну земельну ділянку у 2001 році. Тому не могла вважати, що у її володінні є спірна земельна ділянка, яку позивачка і сама не обробляла, і в оренду не здавала; 3) позивачка не має першого примірника оскарженого державного акта, а використовує його архівну копію; 4) чоловік позивачки був власником земельної ділянки площею 11,11 га, а вона просила скасувати рішення сільської ради про виділення земельної ділянки площею 22,16 га й оскарженого державного акта. У позовній заяві нема мотивів неправомірності виділення відповідачці спірної земельної ділянки у частині, яка не співпадає з ділянкою, що раніше належала чоловікові позивачки; 5) позивачка звернулася до суду майже через 19 років після відчуження земельної ділянки та майже через 14 років після смерті її чоловіка.
- позивачка отримала відзив відповідачки на позовну заяву 2 вересня 2020 року. Проте заяву про залишення позову без розгляду подала лише 16 листопада 2020 року. За цей час до суду надійшли додаткові матеріали та заперечення державного реєстратора Чубатенко О. П., внаслідок чого представник відповідачки мав додатково ознайомлюватися з матеріалами справи, а витрати на професійну правничу допомогу зросли.
4 грудня 2020 року Жовтневий районний суд Миколаївської області постановив ухвалу, згідно з якою у задоволенні заяви про стягнення судових витрат відмовив. Мотивував ухвалу так:
- у разі залишення позову без розгляду відповідачка має право заявити вимоги про компенсацію її витрат, пов`язаних із розглядом справи, лише внаслідок необґрунтованих дій позивачки. Проте дії останньої не можна вважати такими, а тому не можна відшкодувати витрати відповідачки на професійну правничу допомогу;
- подання заяви про залишення позову без розгляду є правом позивачки та формою закінчення провадження у справі без ухвалення рішення, без з`ясування обставин, на які учасники справи вказують як на підстави їхніх вимог і заперечень, та без дослідження доказів, якими вони обґрунтовують ці вимоги і заперечення. Ознак необґрунтованості дій позивачки та зловживання нею процесуальними правами нема;
- твердження представника відповідачки про те, що позивачка подала необґрунтований позов, є припущенням, оскільки суд справу не розглядав, обставин спору не встановлював, докази не досліджував. Належність тих доказів, які подала позивачка, суд мав би оцінити, вирішуючи спір. Тому не можна погодитися з доводами представника відповідачки про те, що необґрунтованість дій позивачки підтверджує відсутність у неї першого примірника оскарженого державного акта;
- пропуск позовної давності є підставою для відмови у позові, але через залишення його без розгляду питання такого пропуску суд не вирішував;
- подання позивачкою позову не має ознак явного зловживання правом.
8 лютого 2021 року Миколаївський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою залишив без змін ухвалу Жовтневого районного суду Миколаївської області від 4 грудня 2020 року. Мотивував постанову так:
- для стягнення здійснених витрат на професійну правничу допомогу відповідачці необхідно довести, а суду встановити, які саме дії позивачки під час звернення до суду чи під час розгляду справи є необґрунтованими, у чому ці дії полягають, зокрема, чи є недобросовісним звернення до суду, чи були зазначені дії умисними та чим це підтвердити (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2018 року у справі № 148/312/16-ц);
- обов`язковою умовою визнання за відповідачкою права на компенсацію витрат, пов`язаних із розглядом справи, приписи статті 142 ЦПК України визначають наявність під час розгляду справи необґрунтованих дій позивачки;
- за змістом приписів частин п`ятої, шостої статті 142, частини дев`ятої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) необґрунтовані дії позивачки як підстава для компенсації здійснених відповідачкою витрат, пов`язаних із розглядом справи, мають бути недобросовісними та вказувати на зловживання процесуальними правами;
- суд першої інстанції правильно вказав, що звернення з позовом до суду є суб`єктивним правом позивачки, гарантованим статтями 55, 124 Конституції України, та не залежить від обґрунтованості позову;
- суд першої інстанції залишив позов без розгляду на підставі заяви позивачки, а не внаслідок вжиття до неї заходів реагування на зловживання процесуальними правами. Залишення позову без розгляду на підставі такої заяви - це форма закінчення розгляду справи без ухвалення рішення щодо суті позовних вимог. Право поставити питання про залишення позову без розгляду є безумовним, а суд не перевіряє підстави для подання відповідної заяви.
11 березня 2021 року представник відповідачки подав до Верховного Суду касаційну скаргу. Стверджує про порушення судами норм процесуального права. Просить скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 8 лютого 2021 року й ухвалу Жовтневого районного суду Миколаївської області від 4 грудня 2020 року та передати справу до суду першої інстанції. Мотивував касаційну скаргу так:
- суди не звернули увагу, що необґрунтованість дій позивачки підтверджує не подання заяви про залишення позову без розгляду, а безпідставне зволікання з направленням такої заяви, внаслідок чого відповідачка здійснила додаткові витрати на професійну правничу допомогу;
- суди попередніх інстанцій мали оцінити доводи, наведені у заяві про стягнення судових витрат, а також дослідити докази та встановити обґрунтованість або необґрунтованість дій позивачки й ознаки зловживання нею правами;
- у заяві про стягнення судових витрат відповідачка навела аргументи про безпідставність позову у спорі, який має очевидно штучний характер. Але суд ці доводи не оцінив.
29 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження.
3 червня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про зупинення касаційного провадження до закінчення розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 550/936/18.
29 липня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою поновив касаційне провадження у справі № 477/1315/20 та призначив її до судового розгляду у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
15 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував ухвалу так:
у справі є виключна правова проблема, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права, а саме: чи можливо оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо визначення розміру судових витрат та які наслідки відкриття касаційного провадження щодо ухвали, яку оскаржити у касаційному порядку не можна;
необхідно відступити від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 червня 2021 року у справі № 550/936/18, щодо можливості оскарження в касаційному порядку ухвали суду першої інстанції стосовно визначення розміру судових витрат, конкретизувавши такий висновок відповідно до обставин справи № 477/1315/20;
у постанові від 8 червня 2021 року у справі № 550/936/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що якщо касаційну скаргу подали на ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі у частині розподілу судових витрат після її перегляду в апеляційному порядку, то ця касаційна скарга є скаргою на ухвалу про закриття провадження у справі, яку відповідно до частини другої статті 398 ЦПК України можна оскаржити у касаційному порядку;
Велика Палата Верховного Суду у тій постанові відступила від висновків касаційних судів, які відмовляли у відкритті касаційного провадження за такими скаргами через те, що за відсутності сумніву у законності закриття провадження у справі й оскарження ухвали суду першої інстанції тільки у частині розподілу судових витрат, таку ухвалу у цій частині після перегляду апеляційним судом у касаційному порядку оскаржити не можна;
у постанові у справі № 550/936/18 Велика Палата Верховного Суду вирішила, що немає підстав відступити від висновків, викладених в ухвалах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 грудня 2020 року у справі № 138/3129/18 і Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 січня 2019 року у справі № 815/5991/17, оскільки обставини справи № 550/936/18 не є подібними до обставин зазначених справ;
в ухвалі від 23 грудня 2020 року у справі № 138/3129/18 про закриття касаційного провадження Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що ухвала суду першої інстанції щодо стягнення судових витрат, порядок оскарження якої визначений у пункті 13 частини першої статті 353 ЦПК України, не входить до переліку судових рішень, які можна оскаржити у касаційному порядку після їх перегляду апеляційним судом. Близькі за змістом висновки Верховний Суд у складі колегії суддівКасаційного адміністративного суду сформулював в ухвалі від 14 січня 2019 року про відмову у відкритті касаційного провадження у справі № 815/5991/17;
у переліку, передбаченому пунктом 2 частини першої статті 389 ЦПК України, немає пункту 13 частини першої статті 353 ЦПК України. Тому ухвалу суду першої інстанції щодо визначення розміру судових витрат після її перегляду апеляційним судом не можна оскаржити у касаційному порядку;
судді Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду неодноразово звертали увагу в окремих думках на те, що приписи частини другої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не можна тлумачити як заборону Верховному Суду за наявності обґрунтованих мотивів переглянути у касаційному провадженні рішення судів апеляційної інстанції, які стосуються застосування норм процесуального права, що не охоплені переліком ухвал, перерахованих у частині другій статті 328 КАС України. На думку цих суддів, ні стаття 339, ні інші приписи КАС України не наділяють Верховний Суд повноваженням закрити касаційне провадження як "помилково відкрите".
Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему, і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики (частина п`ята статті 403 ЦПК України).
Згідно з усталеною практикою Великої Палати Верховного Суду виключну правову проблему треба оцінювати, як правило, з урахуванням кількісного та якісного критеріїв. Кількісний ілюструє те, що певна проблема постала не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням питання, щодо якого постає проблема. З погляду якісного критерію на виключність правової проблеми можуть вказувати:
- відсутність чи неефективність процесуальних механізмів її вирішення, що зумовлює необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (процесуальний аспект);
- відсутність чи неефективність матеріальних гарантій реалізації, охорони та захисту фундаментальних прав і свобод, внаслідок чого обґрунтованість обмежень останніх може зумовлювати необхідність використання повноважень Великої Палати Верховного Суду (матеріальний аспект).
Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
На думку Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття "якість закону" означає, що національне законодавство має бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "C. Дж. та інші проти Болгарії" (C. G. and Others v. Bulgaria) від 24 квітня 2008 року(заява № 1365/07,§ 39); "Олександр Волков проти України" (Oleksandr Volkov v. Ukraine) від 9 січня 2013 року (заява № 21722/11, § 170)).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденному житті (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Кантоні проти Франції" (Cantoni v. France) від 11 листопада 1996 року (заява № 17862/91, § 31, 32); "Вєренцов проти України" (Vyerentsov v. Ukraine) від 11 квітня 2013 року (заява № 20372/11, § 65)).
Оскільки Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду обґрунтував наявність виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, і з огляду на те, що принцип верховенства права вимагає юридичної визначеності стосовно застосування наведених вище норм процесуального права, Велика Палата Верховного Суду приймає справу до розгляду.
Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
У суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (частина перша статті 402 ЦПК України).
Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядатиме справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами та без проведення судового засідання (у письмовому провадженні).
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення (частина одинадцята статті 272 ЦПК України).
Керуючись частиною тринадцятою статті 7, частиною першою статті 402, частиною п`ятою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду