Постанова
Іменем України
16 листопада 2021 року
м. Київ/
справа № 521/19273/17
провадження № 61-3715св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Лідовця Р. А.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 06 грудня 2018 року у складі судді Поліщук І. О. та постанову Одеського апеляційного суду від 15 січня 2020 року у складі колегії суддів: Драгомерецього М. М., Дрішлюка А. І., Черевка П. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.
Позовну заяву мотивовано тим, що 13 листопада 2014 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 у борг грошову суму в розмірі 70 000,00 дол. США.
На підтвердження отримання позики 13 листопада 2014 року ОСОБА_2 власноручно написав розписку, відповідно до якої він зобов`язався повернути суму отриманої позики у три етапи, зокрема, до 20 листопада 2014 року - 25 000,00 дол. США; до 04 грудня 2014 року - 20 000,00 дол. США; до 26 лютого 2015 року - 25 000,00 дол. США.
У 2016 році ОСОБА_2 повернув йому в рахунок виконання договору позики 4 000,00 дол. США, решта суми заборгованості до цього часу не сплачена, тому ОСОБА_2 взяті на себе зобов`язання не виконав, грошові кошти у повному обсязі не повернув.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість за договором позики, укладеним 13 листопада 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, у розмірі 1 917 493,50 грн, з яких 1 756 500 грн - неповернута позика; 151 993,50 грн - три проценти річних від простроченої суми.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 06 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 15 січня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики, укладеним 13 листопада 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, у розмірі 1 917 493 грн 50 коп., з яких 1 765 500 грн - неповернута позика, 151 993 грн 50 коп. - три проценти річних від простроченої суми.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Суди виходили із того, що відповідачем не виконано зобов`язання щодо повернення суми позики позивачу, тому позовні вимоги щодо стягнення заборгованості за позикою є обґрунтованими. Також відповідач повинен нести відповідальність за прострочення виконання грошового зобов`язання згідно з вимогами статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо стягнення трьох відсотків річних від простроченої суми.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У касаційній скарзі, поданій у лютому 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просив скасувати рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 06 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 січня 2020 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Підставами касаційного оскарження рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 06 грудня 2018 року та постанови Одеського апеляційного суду від 15 січня 2020 року заявник зазначає необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16-ц (провадження № 61-42076св18).
Крім того, вказує на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не встановили справжню правову природу укладеного між ним та позивачем договору, ОСОБА_2 фактично не отримував коштів за цим договором.
Судом апеляційної інстанції було необґрунтовано відмовлено у задоволенні клопотання про призначення почеркознавчої експертизи, оскільки у ОСОБА_2 є сумніви щодо підписання розписки від 13 листопада 2014 року.
Крім того, судом апеляційної інстанції належним чином не повідомлено ОСОБА_2 про дату, час і місце розгляду справи.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Угленко О. Ю., зазначив, що касаційна скарга ОСОБА_2 не підлягає задоволенню, оскільки не містить обґрунтування неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 березня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 06 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 січня 2020 року залишено без руху для усунення недоліків.
У липні 2020 року заявником у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунуто.
Ухвалою Верховного Суду від 23 липня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 06 грудня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 січня 2020 року, відмовлено ОСОБА_2 у задоволенні заяви про зупинення дії постанови Одеського апеляційного суду від 15 січня 2020 року і витребувано із Малиновського районного суду м. Одеси цивільну справу № 521/19273/17.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_2 не підлягає задоволенню.
Фактичні обставини справи
13 листопада 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, що підтверджується розпискою відповідно до умов якої ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 у борг грошову суму в розмірі 70 000,00 дол. США, яку ОСОБА_2 зобов`язався повернути поетапно: 20 листопада 2014 року - 25 000,00 дол. США; 04 грудня 2014 року - 20 000,00 дол. США; 26 лютого 2015 року - 25 000,00 дол. США.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
Допускається пред`явлення на підтвердження укладання договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, які встановлені договором.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Такі правові висновки, щодо правової природи договору позики і розписки, викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та неодноразово підтримано Касаційним судом у складі Верховного Суду, зокрема у постановах від 18 квітня 2018 року у справі № 583/610/16-ц (провадження № 61-4621св18), від 11 квітня 2019 року у справі № 621/960/16-ц (провадження № 61-35294св18), від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16-ц (провадження № 61-42076св18), від 02 червня 2020 року у справі № 483/248/16 (провадження № 61-2413св19), від 14 квітня 2021 року у справі № 642/4200/17 (провадження № 61-6492св19), від 29 вересня 2021 року у справі № 640/9165/19 (провадження № 61-14705св20), від 12 серпня 2021 року у справі № 201/6221/19 (провадження № 61-6662св21).
Таким чином, колегія суддів Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від правового висновку викладено у постанові Верховного Суду від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16-ц (провадження № 61-42076св18).
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено і не спростовано матеріалами справи те, що ОСОБА_2 підтвердив факт отримання грошей від ОСОБА_1 розпискою від 13 листопада 2014 року.
Суди попередніх інстанцій, повно та всебічно з`ясувавши обставини справи, обґрунтовано зазначили, що оскільки ОСОБА_2 не виконав свої зобов`язання за договором позики в повному обсязі, не повернув взяті у борг кошти у визначений строк, з нього підлягає стягненню сума непогашеної позики у розмірі 1 765 500,00 грн та три відсотки річних від простроченої суми у розмірі 151 993,50 грн відповідно до вимог статті 625 ЦК України.
Колегія суддів не бере до уваги доводи касаційної скарги про необґрунтовану відмову суду апеляційної інстанції у призначенні у справі почеркознавчої експертизи, з таких підстав.
Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 21 червня 2018 року клопотання ОСОБА_2 про призначення у справі судової почеркознавчої експертизи задоволено, призначено у справі почеркознавчу експертизу.
07 серпня 2018 року матеріали цивільної справи було повернуто із Київського науково-дослідного інституту судових експертиз без виконання у зв`язку з несплатою вартості експертизи.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 15 січня 2020 року клопотання ОСОБА_2 щодо проведення судової почеркознавчої експертизи повернуто заявнику на підставі частини четвертої статті 117 ЦПК України, оскільки не було сплачено судовий збір за подання цього клопотання.
Також колегія суддів Верховного Суду не бере до уваги доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд розглянув справу за відсутності відповідача, якого не було належним чином повідомлено про дату, час і місце судового засідання.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 27 березня 2019 року справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 10 год. 00 хв. 27 червня 2019 року (а. с. 115).
26 квітня 2019 року ОСОБА_2 було належним чином повідомлено про призначення розгляду справи на 27 червня 2019 року, що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення (а. с. 125).
27 червня 2019 року у справі було оголошено перерву до 14 год. 00 хв. на 30 жовтня 2019 року, про що було належним чином повідомлено ОСОБА_2 та його адвоката Єргієва Д. І., що підтверджується довідковим листом суду (а. с. 138).
30 жовтня 2019 року розгляд справи було відкладено на 14 год. 00 хв. 15 січня 2020 року у зв`язку з перебуванням головуючого судді у навчальній відпустці (а. с. 146). Про це 28 листопада 2019 року було належним чином повідомлено ОСОБА_2, підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення (а. с. 149).
13 січня 2020 року адвокатом ОСОБА_2 Єргієвим Д. І. було подано клопотання до суду про відкладення розгляду справи, призначеної на 15 січня 2020 року, у зв`язку із його зайнятістю в іншій справі.
За змістом статей 43, 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов`язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. Під добросовісністю необхідно розуміти користування правами за призначенням, здійснення обов`язків у межах визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживання процесуальними правами.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертою статті 10 ЦПК України Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та судова практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) застосовуються українськими судами як джерело права.
У рішенні від 28 жовтня 1998 року у справі "Osman v. the United Kingdom" ("Осман проти Сполученого Королівства"), заява № 23452/94, та від 19 червня 2001 року у справі "Kreuz v. Poland" ("Креуз проти Польщі"), заява № 28249/95, ЄСПЛ роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі. Сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.
Отже, про день і час судового засідання сторін цієї справи було завчасно повідомлено судом шляхом направлення судових повісток. ОСОБА_2 був належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, належних доказів про неможливість явки до суду надано ним не було.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).