Постанова
Іменем України
11 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 521/3194/20
провадження № 51-3710 км 21
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Маринича В.К.,
суддів Короля В.В., Макаровець А.М.,
за участю:
секретаря судового засідання Андрієнко М.В.,
прокурора Сингаївської А.О.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Дідича Є.В. в інтересах засудженого ОСОБА_1 на вирок Малиновського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2020 року та вирок Одеського апеляційного суду від 22 квітня 2021 року у кримінальному провадженні № 12019160470003431 від 05 листопада 2019 року за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця м. Тирасполя Республіки Молдова, мешканця АДРЕСА_1 ),
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК України.
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Малиновського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2020 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 1 ст. 309 КК України до покарання у виді штрафу в розмірі 1700 грн, який на підставі ч. 3 ст. 72 КК України визначено виконувати самостійно від вироку Овідіопольського районного суду Одеської області від 10 жовтня 2019 року.
Згідно із зазначеним вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 04 листопада 2019 року приблизно о 19:00, перебуваючи на вул. Люстдорфська дорога в м. Одесі, діючи умисно, шляхом знахідки незаконно придбав згорток з поліетилену, обмотаний клейкою стрічкою, всередині якого знаходилась рослинна речовина, яка є особливо небезпечним наркотичним засобом, обіг якого заборонено, - канабіс, та помістив його в кишеню своєї куртки, чим став незаконно зберігати зазначений наркотичний засіб для власного вживання, без мети збуту до моменту виявлення вищевказаного наркотичного засобу, а саме до 04 листопада 2019 року.
Вироком Одеського апеляційного суду від 22 квітня 2021 року апеляційну скаргу прокурора задоволено частково, вирок місцевого суду в частині призначеного ОСОБА_1 покарання скасовано та ухвалено новий вирок, яким засуджено ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 309 КК України із застосуванням положень статей 71, 72 КК України до остаточного покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 1 місяць.
У решті вирок суду першої інстанції залишено без зміни.
Вимоги, викладені у касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У своїй касаційній скарзі захисник Дідич Є.В. в інтересах засудженого ОСОБА_1, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить вирок місцевого суду та вирок апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
На обґрунтування своєї позиції захисник, посилаючись на п. 1, пп. 5 п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 22 листопада 2018 року "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень" № 2617-VIII (далі - Закон№ 2617-VIII від 22 листопада 2018 року), вказує, що обвинувальний акт у кримінальному провадженні про злочин, що визначений як кримінальний проступок, який направлений до суду до набрання чинності цим Законом, тобто до 01 липня 2020 року, і не призначений на момент набрання ним чинності до судового розгляду, повертається прокурору для внесення змін з урахуванням вимог глави 25 Кримінального процесуального кодексу України. При цьому зазначає, що обвинувальний акт стосовно ОСОБА_1 станом на 01 липня 2020 року вже перебував у місцевому суді, а підготовче судове засідання було проведено 24 листопада 2020 року, що суперечить вимогам Закону, оскільки місцевий суд мав повернути обвинувальний акт прокурору для його дооформлення згідно вимог процесуального закону.
Крім того, захисник вказує на безпідставність висновків апеляційного суду про те, що ОСОБА_1 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 309 КК України, саме в період дії іспитового строку, встановленого за попереднім вироком, аргументуючи свої доводи тим, що на момент вчинення вищенаведеного кримінального проступку попередній вирок ще не набрав законної сили, а тому роблячи такі висновки, апеляційний суд, на переконання захисника, допустив порушення ст. 532 КПК України.
Разом з тим захисник стверджує, що апеляційний суд, скасовуючи вирок місцевого суду в частині призначеного покарання з підстав його м`якості та ухвалюючи свій вирок, належним чином не врахував особи обвинуваченого, його стану здоров`я, наявності міцних соціальних зв`язків, офіційного джерела доходу, позитивних характеристик за місцем роботи та проживання, а також того, що ОСОБА_1 вину у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення визнав повністю та щиро розкаявся.
Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу захисника не надходило.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні прокурор Сингаївська А.О. заперечувала щодо задоволення касаційної скарги захисника, просила залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без зміни.
Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга захисника не підлягає задоволенню на таких підставах.
Мотиви Суду
Згідно із ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Висновок суду про доведеність винуватості та кваліфікація дій засудженого ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 309 КК України у касаційній скарзі не оспорюються, а тому в касаційному порядку не перевіряються.
Що стосується доводів захисника про те, що місцевим судом було порушено вимоги Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року, то Верховний Суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Так, у своїй касаційній скарзі захисник Дідич Є.В. стверджує, що суд першої інстанції на стадії підготовчого судового засідання безпідставно не повернув обвинувальний акт прокурору для внесення змін з урахуванням вимог глави 25 Кримінального процесуального кодексу України, як того вимагають положення Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року, що, на переконання захисника, є підставою для скасування вироку місцевого суду.
Однак з позицією сторони захисту про необхідність скасування судового рішення з вищенаведених підстав колегія суддів не погоджується, виходячи з наступного.
Відповідно до пп. 5 п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону№ 2617-VIII від 22 листопада 2018 року, обвинувальні акти, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру у кримінальних провадженнях про злочини, що визначені як кримінальні проступки, які направлені до суду до набрання чинності цим Законом і не призначені на момент набрання ним чинності до судового розгляду, повертаються прокурору для внесення змін з урахуванням вимог глави 25 Кримінального процесуального кодексу України. При цьому п. 1 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону встановлено, що він набирає чинності з 01 липня 2020 року.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження обвинувальний акт щодо ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 309 КК України надійшов до Малиновського районного суду м. Одеси 28 лютого 2020 року, а підготовче судове засідання було проведено 24 листопада 2020 року.
Отже, ураховуючи те, що обвинувальний акт щодо ОСОБА_1 був направлений до суду першої інстанції до моменту набрання Законом № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року чинності, тобто до 01 липня 2020 року, а судовий розгляд призначено вже після набрання ним чинності, то місцевий суд на стадії підготовчого судового засідання, керуючись нормами пп. 5 п. 4 Прикінцевих та перехідних положень зазначеного Закону, мав повернути такий обвинувальний акт прокурору для внесення до нього змін з урахуванням вимог глави 25 КПК України.
Разом з тим відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України підставою для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.
Згідно ч. 1 ст. 412 КПК України істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Водночас, посилаючись у своїй касаційній скарзі на порушення зазначеної норми Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року, захисник не зазначає, яким саме чином це порушення вплинуло чи могло вплинути на законність прийнятого судом рішення щодо доведеності винуватості, правильності кваліфікації дій та призначення покарання засудженому ОСОБА_1 .
Урахувавши вищенаведене, колегія суддів дійшла переконання, що вищенаведене порушення, на яке посилається захисник, у даному конкретному випадку не є істотним, саме собою не впливає на правильність установлених судом обставин та не може бути безумовною підставою для скасування по суті правильного судового рішення.
Водночас Верховний Суд також звертає увагу й на те, що під час судового розгляду в суді першої інстанції в порядку скороченої процедури обвинуваченого ОСОБА_1 було забезпечено більшими процесуальними гарантіями, зокрема останній мав можливість особисто надати пояснення щодо обставин вчинення кримінального правопорушення та, користуючись своїм правом на захист, заявити клопотання про призначення захисника. Крім того, колегія суддів вважає, що здійснення місцевим судом судового розгляду в порядку скороченої процедури, а не в порядку спрощеного провадження, в даному конкретному випадку, жодним чином не обмежила та не порушила права обвинуваченого.
За таких обставин Верховний Суд вважає, що порушення вимог Закону № 2617-VIII від 22 листопада 2018 року, яке було допущено місцевим судом у даному кримінальному провадженні, має місце, однак відповідно до змісту касаційної скарги та в силу вимог ст. 412 КПК України колегія суддів не убачає достатніх підстав для визнання його таким, що перешкодило чи могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, а тому касаційна скарга захисника в цій частині задоволенню не підлягає.
Що стосується доводів касаційної скарги захисника про порушення апеляційним судом положень ст. 532 КПК України, то вони, на думку Суду, є безпідставними, оскільки при призначенні остаточного покарання за сукупністю вироків суд має керуватися саме часом постановлення попереднього вироку, а не часом набрання ним законної сили.
Така позиція Суду узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 01 червня 2020 року у справі № 766/39/17 (провадження № 51-8867кмо18).
Доводи касаційної скарги захисника про невідповідність призначеного апеляційним судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість колегія суддів вважає безпідставними з огляду на наступне.
Відповідно до статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, повинно бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації це покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують та обтяжують.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, місцевий суд, призначаючи ОСОБА_1 покарання, виходив з того, що обвинувачений раніше судимий, вчинив кримінальне правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК України відноситься до категорії кримінальних проступків, має на утриманні малолітню дитину та неповнолітню дитину, перебуває у цивільному шлюбі, неофіційно працевлаштований, за місцем роботи характеризується позитивно. Судом також було враховано й те, що ОСОБА_1 протягом двох тижнів перебував в центрі соціально-психологічної допомоги.
Обставинами, які пом`якшують покарання обвинуваченому, судом визнано щире каяття, визнання провини та наявність позитивних характеристик за місцем проживання. Обставиною, яка обтяжує покарання обвинуваченому, суд визнав рецидив злочинів.
Апеляційний суд, урахувавши характер і ступінь тяжкості кримінального правопорушення, сукупність усіх обставин його вчинення, дані про особу обвинуваченого, а також передбачені статтями 66, 67 КК України обставини, дійшов висновку, що призначене ОСОБА_1 судом першої інстанції покарання у виді штрафу не відповідає тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі обвинуваченого. При цьому суд, призначаючи ОСОБА_1 більш тяжке покарання в межах санкції ч. 1 ст. 309 КК України, виходив з того, що обвинувачений раніше притягувався до кримінальної відповідальності, однак через короткий проміжок часу після ухвалення щодо нього попереднього вироку вчинив нове кримінальне правопорушення, що свідчить про його суспільну небезпечність та стійку спрямованість на вчинення протиправних дій. З такими висновками погоджується і Верховний Суд.
Отже, на переконання колегії суддів, призначене засудженому ОСОБА_1 апеляційним судом покарання відповідає вимогам закону, за своїм видом та розміром є необхідним та достатнім для його виправлення і попередження вчинення нових кримінальних правопорушень, справедливим та таким, що не суперечить ст. 65 КК України. Таке покарання з огляду на вимоги ст. 50 КК України узгоджується із загальними засадами закону України про кримінальну відповідальність та принципами співмірності й індивідуалізації, відповідає основній його меті як заходу примусу.Таким чином, підстав вважати призначене засудженому покарання явно несправедливим через його суворість, про що захисник вказує у своїй касаційній скарзі, не вбачається.
Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не встановлено, а призначене покарання відповідає тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого, то касаційну скаргу захисникаслід залишити без задоволення, а вирок місцевого суду та вирок апеляційного суду - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд