Постанова
Іменем України
11 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 323/1284/17
провадження № 51-2253 км 21
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Маринича В.К.,
суддів Голубицького С.С., Короля В.В.,
за участю:
секретаря судового засідання Андрієнко М.В.,
прокурора Сингаївської А.О.,
захисника засудженого ОСОБА_1 Амельченка Д.Д.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Лобаченка О.В. в інтересах засудженого ОСОБА_1 на вирок Оріхівського районного суду Запорізької області від 21 грудня 2020 року та вирок Запорізького апеляційного суду від 22 березня 2021 року, а також касаційну скаргу захисника Амельченка Д.Д. в інтересах засудженого ОСОБА_1 на вирок Запорізького апеляційного суду від 22 березня 2021 року у кримінальних провадженнях № 12017080310000116, № 12017080340000886 та № 12017080310001080 за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця смт Комишуваха Оріхівського району Запорізької області, мешканця АДРЕСА_1 ),
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 189, ч. 1 ст. 263 КК України,
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_2 ),
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 189 КК України.
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Оріхівського районного суду Запорізької області від 21 грудня 2020 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 189, ч. 1 ст. 263 КК України із застосуванням положень ч. 1 ст. 70 КК України до остаточного покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.
На підставі ст. 75 КК України засудженого ОСОБА_1 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки.
Цим же вироком ОСОБА_2 засуджено за ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 189 КК України із застосуванням положень ч. 1 ст. 70 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
На підставі ст. 75 КК України засудженого ОСОБА_2 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік.
Згідно з вироком ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визнано винуватими у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 189 КК України, за наступних обставин.
31 січня 2017 року в період часу з 12:00 по 13:00 ОСОБА_1 разом із ОСОБА_2 та особами, матеріали стосовно яких виділено в окреме провадження дійшли згоди про вчинення кримінального правопорушення щодо ОСОБА_3, а саме вирішили позбавити останнього волі з метою заволодіння його грошовими коштами шляхом вимагання. Так, розподіливши між собою ролі, діючи із зазначеною вище метою, ОСОБА_1 за попередньою змовою з ОСОБА_2 та особами, матеріали стосовно яких виділено в окреме провадження на автомобілі марки "ВАЗ-21061", державний реєстраційний номер НОМЕР_1, прибули до будинку АДРЕСА_1, де проживає ОСОБА_3, та під вигаданим приводом запропонували останньому сісти до салону автомобіля. Після того, як ОСОБА_3 сів на заднє сидіння вказаного автомобіля, ОСОБА_1 та особа, матеріали стосовно якої виділено в окреме провадження сіли по обидві сторони від потерпілого, чим позбавили його можливості вільно і на свій розсуд керувати своїми діями та пересуватися за власним бажанням, а ОСОБА_2, який перебував за кермом автомобіля, завів його та направився у напрямку, який не відповідав напрямку, зазначеному потерпілим. Далі, діючи умисно, з корисливих мотивів, без розриву в часі, особа, матеріали стосовно якої виділено в окреме провадження, погрожуючи предметом, схожим на вогнепальну зброю, який потерпілий сприймав як бойовий пістолет, поставила вимогу ОСОБА_3 одягнути на голову мішок, яку останній виконав, що завадило йому слідкувати за напрямком руху автомобіля та вчинити будь-які дії, спрямовані на супротив вказаним особам та можливість покинути транспортний засіб. У подальшому, згідно з обговореним планом, ОСОБА_2, керуючи вищевказаним автомобілем, приблизно через 30 хвилин з моменту початку руху автомобіля приїхав до гаража, розташованого на АДРЕСА_3, та зупинив автомобіль для виконання іншими співучасниками наступної частини запланованого кримінального правопорушення. Діючи без розриву в часі, особа, матеріали стосовно якої виділено в окреме провадження, знаходячись у зазначеному автомобілі, передала предмет, схожий на вогнепальну зброю, ОСОБА_2, супроводжуючи ці дії вимогою слідкувати за потерпілим, а у разі його спроби втекти наказала ОСОБА_2 стріляти у ОСОБА_3, а сама разом із ОСОБА_1 та іншою особою, матеріали стосовно якої виділено в окреме провадження покинули автомобіль. Відповідну вимогу ОСОБА_2 виконав, узявши в руки предмет, схожий на вогнепальну зброю, та направив його у голову, а потім у коліно ОСОБА_3 і тримав відповідний предмет направленим в сторону потерпілого протягом 5 хвилин до моменту заведення його до гаража. Тим самим ОСОБА_1, ОСОБА_2 та особи, матеріали стосовно яких виділено в окреме провадження утримували потерпілого, обмежуючи його свободу та можливість вільного пересування. Після цього, перебуваючи у приміщенні гаража, діючи умисно, з корисливих мотивів, із зазначеною вище метою, ОСОБА_1, та особи, матеріали стосовно яких виділено в окреме провадження, погрожуючи ОСОБА_3 предметом, схожим на пістолет, висунули потерпілому вимогу передати на їхню користь грошові кошти у сумі 240 000 грн. При цьому відповідна вимога супроводжувалася погрозою спричинення тілесних ушкоджень ОСОБА_3 у разі її невиконання. На пояснення потерпілого про те, що відповідної грошової суми у нього немає, перелічені вище особи запропонували йому оформити кредит. Отримавши від ОСОБА_3 згоду на оформлення кредиту та передачу відповідних коштів, ОСОБА_2 у супроводі особи, матеріали стосовно якої виділено в окреме провадження відвезли потерпілого додому, де останній приблизно о 14:30, отримавши можливість вийти з автомобіля та рухатися у власно обраному напрямку, повідомив, що відмовляється оформлювати кредит та звернувся до сторонніх осіб із проханням викликати поліцію.
Крім того, цим же вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він за невстановлених обставин, маючи намір на незаконне придбання, носіння та зберігання вогнепальної зброї, за що передбачена законом кримінальна відповідальність, незаконно придбав пістолет моделі "GOVERNMENT" № НОМЕР_2 калібру 35 GREN та пістолет моделі "VALTRO" № НОМЕР_3 калібру 6 мм. Після цього ОСОБА_1, усвідомлюючи протиправність своїх дій, переніс вказану зброю до місця свого мешкання за адресою: АДРЕСА_1, чим здійснив незаконне носіння і зберігання зазначених пістолетів.
Вироком Запорізького апеляційного суду від 22 березня 2021 року апеляційну скаргу прокурора задоволено, а вирок місцевого суду в частині призначеного ОСОБА_1 покарання скасовано. Ухвалено новий вирок, яким виключено з мотивувальної частини вироку місцевого суду посилання на обставину, яка пом`якшує покарання, - щире каяття та засуджено ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 189, ч. 1 ст. 263 КК України із застосуванням положень ч. 1 ст. 70 КК України до остаточного покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.
Крім того, ухвалою Запорізького апеляційного суду від 22 березня 2021 року апеляційну скаргу прокурора задоволено частково, вирок місцевого суду змінено. Постановлено вважати, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вчинили кримінальні правопорушення, передбачені ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 189 КК України за попередньою змовою з особами, матеріали стосовно яких виділено в окреме провадження.
У решті вирок суду першої інстанції залишено без зміни.
Вимоги, викладені у касаційних скаргах, та узагальнені доводи осіб, які їх подали
У своїй касаційній скарзі захисник Лобаченко О.В. в інтересах засудженого ОСОБА_1, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить вирок місцевого суду та вирок апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Разом з тим вказує, що в матеріалах кримінального провадження відсутні будь-які докази, які підтверджують винуватість ОСОБА_1 у скоєнні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 189 КК України. При цьому захисник звертає увагу й на те, що апеляційний суд, переглядаючи вирок місцевого суду, не відобразив у своєму рішенні достовірних показань потерпілого ОСОБА_3 та не співставив їх з іншими доказами, чим порушив положення статей 9, 94 КПК України.
Крім того, захисник Лобаченко О.В. у своїй касаційній скарзі стверджує, що апеляційним судом було порушено вимоги ч. 4 ст. 405 КПК України, оскільки судовий розгляд здійснювався за відсутності потерпілого, який на момент слухання справи в суді апеляційної інстанції перебував у ДУ "Оріхівська виправна колонія №88".
Водночас захисник зазначає, що апеляційний суд, скасовуючи вирок місцевого суду в частині застосування до ОСОБА_1 положень ст. 75 КК України, належним чином не врахував особу обвинуваченого, наявність у нього на утриманні двох дітей, міцних соціальних зв`язків, позитивних характеристик, а також залишив поза увагою позицію потерпілого, який в суді першої інстанції вказував, що не має жодних претензій до обвинуваченого та просив його суворо не карати і призначити покарання, не пов`язане з позбавленням волі. При цьому захисник також стверджує, що суд апеляційної інстанції, виключаючи з вироку місцевого суду обставини, які пом`якшують ОСОБА_1 покарання (щире каяття та визнання провини), порушив передбачений ч. 2 ст. 416 КПК України принцип недопустимості погіршення становища обвинуваченого.
Разом з тим захисник зазначає, що в рішеннях судів попередніх інстанцій допущено помилку у написанні прізвища, а саме зазначено ОСОБА_1 замість ОСОБА_1 .
У своїй касаційній скарзі захисник Амельченко Д.Д. в інтересах засудженого ОСОБА_1, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить вирок апеляційного суду скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. При цьому вказує, що апеляційний суд, переглядаючи вирок місцевого суду, не відобразив у своєму рішенні достовірних показань потерпілого ОСОБА_3 та не співставив їх з іншими доказами, чим порушив положення статей 9, 94 КПК України.
Крім того, захисник стверджує, що апеляційним судом було порушено вимоги ч. 4 ст. 405 КПК України, оскільки судовий розгляд здійснювався за відсутності потерпілого, який на момент слухання справи в суді апеляційної інстанції перебував у ДУ "Оріхівська виправна колонія №88".
Разом з тим захисник стверджує, що апеляційний суд, скасовуючи вирок місцевого суду в частині застосування до ОСОБА_1 положень ст. 75 КК України, залишив поза увагою дані про особу обвинуваченого, зокрема те, що останній вину у вчинених злочинах визнав повністю, щиро розкаявся, має міцні соціальні зв`язки, утримує та виховує двох дітей, позитивно характеризується, повністю відшкодував потерпілому матеріальну шкоду. Одночасно, на переконання захисника, судом апеляційної інстанції не було враховано позиції потерпілого ОСОБА_3, який зазначав, що жодних претензій до ОСОБА_1 не має та просить призначити йому покарання, не пов`язане з позбавленням волі, а також позицію прокурора, який брав участь у судовому розгляді суду першої інстанції, про те, що дії обвинуваченого втратили соціальну небезпеку, а тому для його виправлення достатньо призначити покарання, не пов`язане з позбавленням волі.
Водночас захисник Амельченко Д.Д. вказує, що суд апеляційної інстанції, виключаючи з вироку місцевого суду обставини, які пом`якшують ОСОБА_1 покарання (щире каяття та визнання провини), порушив передбачений ч. 2 ст. 416 КПК України принцип недопустимості погіршення становища обвинуваченого.
Також захисник зазначає, що апеляційний суд, задовольняючи апеляційну скаргу прокурора, своїх висновків належним чином не мотивував, не навів вичерпних доводів щодо обґрунтованості доводів сторони обвинувачення та, як наслідок, ухвалив рішення, яке не відповідає вимогам процесуального закону.
Вирок місцевого суду та вирок апеляційного суду щодо засудженого ОСОБА_2 у касаційному порядку не оскаржувалися.
На вказані касаційні скарги прокурор Ящук К.В., який брав участь у провадженні в суді апеляційної інстанції, подав заперечення, в яких, посилаючись на необґрунтованість та безпідставність доводів сторони захисту, викладених у касаційних скаргах, просить рішення судів попередніх інстанцій залишити без зміни, а касаційні скарги - без задоволення.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні захисник Амельченко Д.Д. підтримав свою касаційну скаргу та просив її задовольнити, а щодо касаційної скарги захисника Лобаченка О.В., поклався на розсуд суду.
Прокурор Сингаївська А.О. заперечувала щодо задоволення касаційних скарг захисників, просила їх залишити без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без зміни.
Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги захисників Амельченка Д.Д. та Лобаченка О.В.не підлягають задоволенню на таких підставах.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Як установлено пунктами 1-3 ч. 1 ст. 438 КПК України, підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого. Частиною 2 ст. 438 КПК України передбачено, що у зв`язку з наявністю підстав, зазначених у ч. 1 вказаної статті, суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.
Висновок суду про доведеність винуватості та кваліфікація дій засудженого ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 263 КК України у касаційних скаргах захисників не оспорюються, а тому в касаційному порядку не перевіряються.
У касаційних скаргах захисники вказують на незаконність та необґрунтованість вироку місцевого суду та вироку апеляційного суду, вважають, що такі рішення ухвалено з порушенням матеріального та процесуального законодавства.
Відповідно до вимог ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Статтею 94 КПК України передбачено, що суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, висновок суду першої інстанції, з чим погодився і суд апеляційної інстанції, про доведеність винуватості обвинуваченого ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 189 КК України, зроблено з додержанням ст. 23 КПК України на підставі об`єктивного з`ясування всіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до вимог ст. 94 цього Кодексу.
Зокрема, до таких висновків місцевий суд дійшов на підставі показань самих обвинувачених ОСОБА_1 та ОСОБА_2, а також потерпілого ОСОБА_3, свідків ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, які судом визнано достовірними, послідовними та такими, що не суперечать один одному і узгоджуються з іншими доказами, наявними в матеріалах кримінального провадження.
Крім того, місцевим судом досліджено як докази винуватості ОСОБА_1 фактичні дані, що містяться: у протоколах прийняття заяви про вчинення злочину від 31 січня 2017 року та від 01 лютого 2017 року; у протоколі пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 01 лютого 2017 року за участю потерпілого ОСОБА_3 ; у протоколі огляду місця події від 01 лютого 2017 року з додатками у вигляді фототаблиці; у протоколі обшуку від 02 лютого 2017 року з додатком у вигляді фототаблиці; у протоколі проведення слідчого експерименту від 23 березня 2017 року за участю потерпілого ОСОБА_3 та інші докази, досліджені судом, які наведені у вироку і у своїй сукупності переконливо спростовують доводи сторони захисту про відсутність доказової бази, яка підтверджує факт вчинення обвинуваченим ОСОБА_1 інкримінованих йому злочинів.
Ретельно дослідивши й зіставивши зібрані у кримінальному провадженні фактичні дані, давши їм оцінку з точки зору належності, допустимості і достовірності, місцевий суд обґрунтовано вирішив, що вони в їх сукупності та взаємозв`язку є достатніми для ухвалення обвинувального вироку щодо ОСОБА_1 .
На переконання колегії суддів, дії засудженого ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 189 КК України кваліфіковано правильно.
Доводи касаційних скарг захисників Лобаченка О.В. та Амельченка Д.Д. про те, що апеляційний суд, порушуючи вимоги статей 9, 94 КПК України, не виклав у своєму рішенні показань потерпілого ОСОБА_3 та не співставив їх з іншими доказами, наявними у матеріалах кримінального провадження, на переконання колегії суддів, є необґрунтованими.
Частиною 1 ст. 404 КПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, прокурор, не погоджуючись із вироком місцевого суду, оскаржив його в апеляційному порядку.
При цьому прокурор, не оспорюючи доведеності вини обвинуваченого ОСОБА_1 та кваліфікацію його дій, просив вирок суду першої інстанції скасувати у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність і невідповідністю призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчинених злочинів та особі обвинуваченого і ухвалити новий вирок, яким виключити з рішення суду першої інстанції посилання на обставини, які пом`якшують покарання (щире каяття та визнання вини), та призначити ОСОБА_1 покарання за ч. 2 ст. 146, ч. 2 ст. 189 КК України із застосуванням положень ч. 1 ст. 70 КК України у виді позбавлення волі на строк 4 роки без застосування інституту звільнення від відбування призначеного покарання.
Ураховуючи те, що апеляційний розгляд проводився лише за апеляційною скаргою сторони обвинувачення щодо безпідставного звільнення ОСОБА_1 від відбування призначеного судом покарання на підставі ст. 75 КК України, тобто виключно в частині неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, що потягло за собою невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості вчинених злочинів та особі обвинуваченого, а не у зв`язку з допущенням місцевим судом істотних порушень норм кримінального процесуального закону, то апеляційний суд відповідно до вимог ст. 404 КПК України не мав правових підстав для безпосереднього дослідження доказів, про які у своїх касаційних скаргах вказують захисники.
За таких обставин Суд вважає, що доводи касаційних скарг сторони захисту про порушення апеляційним судом вимог статей 9, 94 КПК України є безпідставними та такими, що не відповідають вимогам процесуального закону.
Що стосується посилань у касаційних скаргах захисників на порушення апеляційним судом вимог ч. 4 ст. 405 КПК України, оскільки апеляційний розгляд здійснювався за відсутності потерпілого, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до положень пунктів 1, 7 ч. 1 ст. 425 КПК України касаційну скаргу мають право подати засуджений, його законний представник чи захисник - у частині, що стосується інтересів засудженого; потерпілий або його законний представник чи представник - у частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції.
Водночас захисники, посилаючись у своїх касаційних скаргах на те, що судовий розгляд у суді апеляційної інстанції здійснювався за відсутності потерпілого, взагалі не зазначають, яким чином це стосується інтересів засудженого та як це вплинуло на законність прийнятого рішення, тоді як сам потерпілий на цих підставах касаційну скаргу не подавав і відсутні дані про те, що він уповноважував на це захисників засудженого.
Таким чином, зазначені доводи сторони захисту з огляду на положення ч. 1 ст. 425 КПК України не підлягають перевірці під час касаційного розгляду, оскільки вони не стосуються інтересів засудженого, а потерпілий з цих підстав касаційну скаргу до суду не подавав.
Аналогічний висновок зробив Верховний Суд у постановах від 22 липня 2021 року в справі № 128/1766/17 (провадження № 51-4966км20), від 02 вересня 2021 року в справі № 617/237/18 (провадження № 51-1105км21), від 19 жовтня 2021 року в справі № 507/328/17 (провадження № 51-3447км19).
Крім того, у касаційних скаргах захисники зазначають, що апеляційний суд, скасовуючи вирок місцевого суду та виключаючи із числа обставин, які пом`якшують покарання ОСОБА_1, щире каяття та визнання вини, порушив передбачений ч. 2 ст. 416 КПК України принцип недопустимості погіршення становища обвинуваченого, однак не обґрунтовують, як саме особливості нового розгляду судом першої інстанції, що передбачені ст. 416 КПК України, співвідносяться із вказаним принципом, а тому такі доводи не підлягають перевірці під час касаційного розгляду.
Доводи касаційних скарг захисників про те, що апеляційним судом було безпідставно виключено з вироку місцевого суду обставини, які пом`якшують ОСОБА_1 покарання, - щире каяття та визнання вини, на переконання Суду, є необґрунтованими з огляду на таке.
Щире каяття характеризує собою суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль із приводу вчиненого та бажає виправити ситуацію, що склалася.
Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим.
Відповідно до матеріалів кримінального провадження, апеляційний суд, виключаючи з вироку місцевого суду посилання на обставини, передбачені ст. 66 КК України, а саме щире каяття та визнання вини, зазначив, що вказані обставини, які за своєю суттю є тотожними, не знайшли свого відображення в матеріалах кримінального провадження, оскільки останні не містять жодних даних, які б свідчили про те, що ОСОБА_1 виявляв бажання виправити ситуацію, яка склалася внаслідок вчинення ним протиправних дій. З таким висновком погоджується і Верховний Суд.
Що стосується доводів касаційної скарги захисника Лобаченка О.В. про те, що в рішеннях судів попередніх інстанцій допущено помилку в написанні прізвища, а саме зазначено ОСОБА_1 замість ОСОБА_1, то вказане, на думку колегії суддів, жодним чином не впливає на суть і зміст прийнятих судових рішень та є опискою, яка може бути виправлена в порядку ст. 379 КПК України.
Одночасно у своїх касаційних скаргах захисники вказують на невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, а також посилаються на те, що апеляційним судом під час призначення покарання повною мірою не враховано даних про особу обвинуваченого, наявність у нього утриманців, міцних соціальних зв`язків, позитивних характеристик та інших даних, які, на думку сторони захисту, свідчать про можливість призначення ОСОБА_1 покарання із застосуванням положень ст. 75 КК України.
Однак, на переконання колегії суддів, такі доводи є безпідставними та необґрунтованими з огляду на наступне.
Відповідно до статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила злочин, повинно бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації це покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують та обтяжують.
Згідно з ч. 1 ст. 75 КК України, якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, скасовуючи вирок місцевого суду в частині звільнення ОСОБА_1 від відбування призначеного судом покарання на підставі ст. 75 КК України та постановляючи свій вирок, суд апеляційної інстанції врахував дані про особу обвинуваченого, а також характер і ступінь тяжкості кримінальних правопорушень та сукупність усіх обставин їх вчинення, а саме те, що ОСОБА_1 вимагав від потерпілого передати на його користь грошові кошти у сумі 240 000 грн, що супроводжувалось надіванням мішка на голову останнього та погрозами спричинення тілесних ушкоджень шляхом застосовування зброї. При цьому апеляційний суд також виходив з того, що ОСОБА_1, будучи особою, яка раніше притягувалася до кримінальної відповідальності за вчинення корисливих злочинів та до якої раніше уже застосовувалися положення статей 75, 76 КК України, правильних висновків для себе не зробив та на шлях виправлення не став, оскільки після звільнення з місць позбавлення волі знову вчинив ряд умисних злочинів, в тому числі й тяжких, що характеризує його з негативного боку.
Наведене свідчить про підвищену суспільну небезпечність особи засудженого, неможливість його виправлення без ізоляції від суспільства та підтверджує безпідставне застосування до ОСОБА_1 положень ст. 75 КК України.
Ураховуючи вказані обставини, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для застосування положень ст. 75 КК України щодо ОСОБА_1, а тому доводи касаційних скарг у цій частині є необґрунтованими.
На думку колегії суддів, визначене судом остаточне покарання засудженому ОСОБА_1 з огляду на вимоги статей 50, 65 КК України узгоджується із загальними засадами закону України про кримінальну відповідальність та відповідає основній його меті як заходу примусу. Таким чином, не вбачається підстав для задоволення касаційних скарг сторони захисту в частині застосування до засудженого положень ст. 75 КК України.
Колегія суддів вважає, що застосування у даному випадку інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням не відповідатиме принципам законності та справедливості покарання, а тому звільнення ОСОБА_1 від призначеного покарання на підставі ст. 75 КК України та встановлення іспитового строку не буде достатнім і необхідним для виправлення останнього.
Доводи касаційних скарг захисників щодо істотного порушення апеляційним судом вимог кримінального процесуального закону Суд вважає необґрунтованими з огляду на наступне.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 412 КПК України істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України.
Судове рішення є актом реалізації судової влади. Якість судового рішення - це один з основних критеріїв ефективності правосуддя. Судове рішення високої якості - це рішення, яке досягає правильного результату - наскільки це дозволяють надані судді матеріали - у справедливий, швидкий, зрозумілий та недвозначний спосіб. Оцінка якості кожного рішення повинна здійснюватися тільки через використання права оскарження, установленого законом.
Вирок апеляційного суду - це рішення вищого суду стосовно законності й обґрунтованості рішення місцевого суду, що перевіряються в апеляційному порядку. При цьому вирок суду апеляційної інстанції повинен відповідати тим же вимогам, що і вирок суду першої інстанції, тобто бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Законність рішення апеляційного суду - це його сувора відповідність приписам матеріального та процесуального права. Законним може бути лише те рішення суду апеляційної інстанції, яке постановлено при неухильному дотриманні процесуального закону на всіх стадіях кримінального процесу.
Положеннями статей 370, 420 КПК України передбачено, що вирок апеляційного суду має бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Суд апеляційної інстанції має перевірити рішення суду першої інстанції з точки зору його законності й обґрунтованості, що передбачає оцінку його відповідності нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам справи, а також дослідженим у судовому засіданні доказам.
У ході касаційного розгляду колегією суддів встановлено, що апеляційний суд, переглядаючи вирок місцевого суду, дав належну оцінку викладеним в апеляційній скарзі прокурора доводам та обґрунтовано її задовольнив, належним чином мотивувавши своє рішення.
Отже, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону апеляційним судом у ході касаційного розгляду не встановлено.
Колегія суддів вважає, що вирок суду апеляційної інстанції повною мірою відповідає вимогам статей 370, 420 КПК України.
Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не встановлено, а призначене покарання відповідає тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого, то касаційні скарги захисників слід залишити без задоволення, а вирок місцевого суду та вирок апеляційного суду - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд