Постанова
Іменем України
15 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 127/29175/19
провадження № 61-2242св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Шиповича В. В. (суддя - доповідач), Білоконь О. В., Синельникова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: ОСОБА_4, орган опіки та піклування Вінницької міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області, у складі судді Іщук Т. П.,
від 09 вересня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду, у складі колегії суддів: Сопруна В. В., Оніщука В. В., Рибчинського В. П.,
від 03 лютого 2021 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання права власності та витребування майна.
Позов мотивовано тим, що на підставі договору купівлі-продажу
від 31 травня 2005 року позивач придбав квартиру АДРЕСА_1, яка в подальшому була передана в іпотеку акціонерному комерційному інноваційному банку "УкрСиббанк", в забезпечення виконання позивачем зобов`язань за договором про надання споживчого кредиту, право вимоги за яким було передано товариству з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект".
На підставі рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Цукурової С. С. від 21 серпня 2015 року право власності на предмет іпотеки було зареєстровано за ТОВ "Кей-Колект".
Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 15 січня
2016 року в справі № 802/3968/15-а, яка набрала законної сили, визнано неправомірним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний № 23861677, прийняте 21 серпня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Цукуровою С. С.
Однак на підставі договору купівлі-продажу від 26 листопада 2015 року право власності на спірну квартиру перейшло до ОСОБА_5 .
Постановою Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі
№ 127/8068/16-ц витребувано із незаконного володіння ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 спірну квартиру.
Разом із тим, рішенням державного реєстратора від 02 травня 2019 року позивачу відмовлено у проведенні державної реєстрації права власності на спірну квартиру, оскільки станом на 02 травня 2019 року право власності на неї зареєстроване вже не за ОСОБА_5, а за іншою особою.
Позивачу стало відомо, що 14 лютого 2017 року ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу відчужив спірну квартиру ОСОБА_4, а той в свою чергу 10 березня 2018 року відчужив спірну квартиру на користь
ОСОБА_2, який 06 червня 2018 року 1/3 частку спірної квартири подарував ОСОБА_3 .
Відповідачі не визнають право позивача на спірну квартиру.
З урахуванням викладених обставин, позивач вважав, що наявні підстави для витребування із незаконного володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на його користь квартири АДРЕСА_1 та визнання за ним права власності на вказане нерухоме майно.
Короткий зміст оскаржених судових рішень
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 09 вересня
2020 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду
від 03 лютого 2021 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . В іншій частині в задоволені позову відмовлено.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, врахувавши висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 127/8068/16 щодо протиправного вибуття спірної квартири з володіння позивача та не з його волі, дійшов висновку про те, що і наступні власники не мали права відчужувати спірне майно. Витребування спірної квартири на користь позивача є ефективним способом захисту його порушеного права власності на вказане майно, а відповідне рішення суду є підставою для здійснення державної реєстрації його відновленого права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_2,посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
10 лютого 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу у справі № 127/29175/19 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 09 вересня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 03 лютого 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2021 рокувідкрито касаційне провадження і витребувано матеріали цивільної справи з міського суду.
У квітні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанції, ухвалюючи оскаржені судові рішення, застосували норми матеріального права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду у справах № 645/4220/16-ц, № 521/8368/15-ц, а крім того заявник вважав, що наявні підстави для відступу від висновку Верховного Суду в справі
№ 127/8068/16-ц.
Заявник вважає, що суди попередніх інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин положення пункту 3 частини першої статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки відчуження спірної квартири відбулося з волі ОСОБА_1, яку він виразив, укладаючи відповідний договір іпотеки.
Наполягає на тому, що суди своїми рішеннями не досягли справедливого балансу інтересів усіх сторін у справі, що вказує про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод.
Вважає, що позивачем невірно обрано спосіб захисту свого права, оскільки він мав звертатися до суду із позовом до ТОВ "Кей-Колект" про відшкодування збитків.
Крім того судами попередніх інстанцій необґрунтовано відхилено клопотання про залучення до участі у справі третьої особи ТОВ "Кей-Колект", а розгляд справи всупереч вимог статті 19 Сімейного кодексу України (далі - СК України) проведено без участі органу опіки та піклування.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У травні 2021 року представником позивача - адвокатом Бегейма В. А., подано до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому він, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 09 вересня 2020 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 03 лютого 2021 року залишитибез змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 31 травня 2005 року, укладеного між ним та ОСОБА_7, набув у власність квартиру АДРЕСА_1 .
16 липня 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_1 було укладено договір про надання споживчого кредиту № 11184083000, згідно з умовами якого позивачу надано кредит у сумі 156 550 грн зі сплатою 12,5 % річних строком до 14 липня 2028 року.
19 липня 2007 року в забезпечення виконання вказаного кредитного договору між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки № 59045, за умовами якого в іпотеку банку передано належну позивачу на праві власності квартиру АДРЕСА_1 .
Право вимоги за вказаним договором іпотеки перейшло до ТОВ "Кей-Колект" 12 грудня 2011 року на підставі договору відступлення прав вимоги, укладеного між цим товариством і ПАТ "УкрСиббанк".
Рішенням приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Цукурової С. С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 23861677, від 21 серпня 2015 року право власності на нерухоме майно у вигляді квартири АДРЕСА_1 було перереєстровано на нового власника - ТОВ "Кей-Колект".
26 листопада 2016 року ТОВ "Кей-Колект" на підставі договору купівлі-продажу відчужило спірну квартиру ОСОБА_5 .
Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 15 січня
2016 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2016 року, у справі № 802/3968/15-а визнано неправомірним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 23861677, прийняте
21 серпня 2015 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Цукуровою С. С.
Постановою Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі
№ 127/8068/16-ц витребувано із незаконного володіння ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 спірну квартиру.
ОСОБА_5 продав спірну квартиру ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 14 лютого 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Бєлою О. М.
10 березня 2018 року ОСОБА_4 продав, а ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Родіоновою Н.В.
06 червня 2018 року ОСОБА_2 передав безоплатно у власність (подарував), а ОСОБА_3, в особі законного представника ОСОБА_8, прийняв в дар 1/3 частку у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 за договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Родіоновою Н. В.
Рішенням державного реєстратора від 02 травня 2019 року № 46692312 ОСОБА_1 відмовлено у реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі постанови Верховного Суду
від 14 лютого 2018 року у зв`язку з тим, що право власності на квартиру зареєстровано за іншою, ніж ОСОБА_5 особою.
Позиція Верховного Суду
Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Згідно із частинами першою-другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
За змістом статті 15 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України.
Зокрема статті 387, 388 ЦК України надають власнику право витребувати майно із чужого володіння.
Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. Частина перша статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було в наступному набувачем відчужене третій особі, оскільки зазначена норма надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Частина перша статті 388 ЦК України передбачає, що у випадку, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Оскільки добросовісне набуття в розумінні статті 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна з чужого володіння.
При цьому за змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.
Факт вибуття спірної квартири з власності ОСОБА_1 поза його волею встановлено постановою Вінницького окружного адміністративного суду
від 15 січня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 23 лютого 2016 року, у справі № 802/3968/15-а, якою визнано неправомірним та скасовано рішення про державну реєстрацію права власності ТОВ "Кей-Колект" на спірну квартиру та постановою Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі
№ 127/8068/16-ц, якою витребувано із незаконного володіння
ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .
Зазначеною постановою Верховного Суду у справі № 127/8068/16-ц зокрема встановлено, що ОСОБА_1 не надавав згоду на незаконне відчуження спірної квартири на користь ОСОБА_5 .
Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (частина п`ята статті 82 ЦПК України).
Встановивши, що спірна квартира вибула із власності ОСОБА_1 поза його волею, рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Цукурової С. С. про державну реєстрацію права власності ТОВ "Кей-Колект" на спірну квартиру визнано у встановленому законом порядку неправомірним та скасовано, у зв`язку з чим ОСОБА_5, а в подальшому і ОСОБА_4 не мали правових підстав для подальшого її відчуження, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про наявність передбачених статтею 388 ЦК України підстав для витребування квартири від ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь позивача.
При цьому, на момент набуття ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права власності на спірне майно набрали законної сили та були оприлюднені в Єдиному державному реєстрі судових рішень постанова Вінницького окружного адміністративного суду від 15 січня 2016 року в справі № 802/3968/15-а та постанова Верховного Суду від 14 лютого 2018 року в справі
№ 127/8068/16-ц.
Правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному його власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.
При цьому, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України).
Обставини вибуття спірної квартири з власності ОСОБА_1 встановлені судовими рішеннями, які набрали законної сили, у справах № 127/8068/16-ц та № 802/3968/15-а та відповідачами в межах цієї справи не спростовані.
Положеннями статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і "майном".
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, наприклад, рішення Європейського суду з прав людини у справах "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня
1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства`від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 07 липня 2011 року, "Колишній король Греції та інші проти Греції"
від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня
2009 року, "Трегубенко проти України" від 02 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" Європейського суду з прав людини, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.
Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула його у власність. Для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуто у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Враховуючи обставини зазначеної справи та наведені вище принципи, які є складовими верховенства права, відсутні підстави для висновку про невідповідність заходу втручання у право власності відповідачів критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці Європейського суду з прав людини.
Витребування майна, яке належить ОСОБА_1, що вибуло з його власності поза його волею, не свідчить про порушення справедливої рівноваги (балансу) між його інтересами та інтересами відповідачів, які, за наявності передбачених законом підстав, не позбавлені права вирішувати питання про відповідальність продавця (стаття 661 ЦК України).
Висновки судів у цій справі узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у його постановах від 13 листопада 2019 року у справі
№ 645/4220/16-ц (провадження № 61-19921св18) та від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18).
Колегію суддів не встановлено підстав для відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду
від 14 лютого 2018 року у справі № 127/8068/16-ц.
Безпідставним є посилання заявника нарозгляд справи без участі органу опіки та піклування, оскільки ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 11 грудня 2019 року до участі у справі було залучено орган опіки та піклування Вінницької міської ради.
Клопотання представника ОСОБА_2 про залучення ТОВ "Кей-Колект" в якості третьої особи розглянуто апеляційним судом, за наслідками чого прийнято ухвалу від 03 лютого 2021 року, з мотивами якої погоджується і касаційний суд.
При цьому, саме по собі незалучення ТОВ "Кей-Колект" до участі у розглядуваній справі в якості третьої особи, не призвело до неправильного вирішення спору.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, переважно зводяться до незгоди із встановленими судами обставинами та спрямовані на переоцінку доказів у справі.
Натомість встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України оскаржені судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржених рішення міського суду та постанови апеляційного суду - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду