Постанова
Іменем України
15 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 149/1962/20
провадження № 61-11553св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 15 квітня 2021 року у складі судді Олійника І. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 09 червня 2021 року у складі колегії суддів: Сопруна В. В., Войтка Ю. Б., Міхасішина І. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсними правочинів.
Позовна заява мотивована тим, що з 14 лютого 2007 року до 07 лютого 2019 року вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . Від шлюбу мають двох доньок. До 2012 року проживали спільно з її батьками, які мали у власності нежитлові будівлі та споруди, земельну ділянку, де здійснювали підприємницьку діяльність.
Зазначала, що ОСОБА_2 погодився на пропозицію її батька та почав допомагати йому у підприємницькій діяльності. У вересні 2012 у неї було виявлено пухлину, надалі проведено операцію та призначено курс хіміотерапії. Лікування проходило важко, хвороба прогресувала, почалася депресія, з`явився пригнічений стан, організм був виснажений.
Посилалася на те, що після смерті батька у березні 2015 року відповідач почав демонструвати, що може замістити батька в підприємницькій діяльності, був уважний до неї та до дітей, почав проявляти активність щодо оформлення спадщини лише на неї, без урахування частки матері, для чого самостійно збирав документи.
Оскільки мати також важко переживала втрату чоловіка, вона погодилася з відповідачем та в грудні 2015 все майно, що входило до складу спадщини переоформила на себе.
Навесні 2016 року ОСОБА_2 почав стверджувати, що на роботі йому важко вести справи, оскільки він не є власником бізнесу, це не дозволяє йому швидко вирішувати поточні питання, в нього немає гарантій, що ця справа залишиться йому. Після сварки, відповідач в листопаді 2016 року зібрав речі та пішов, зазначивши, що йому потрібні гарантії, або йому переписують половину майна або він покидає дружину. Розуміючи, що їй буде важко самостійно з двома дітьми, до того ж враховуючи необхідність продовження лікування, вона погодилася на пропозицію відповідача.
У вересні 2017 оспорювані договори дарування були укладені. Проте, чоловік не виконав обіцянку та не повертався в сім`ю, лише приїздив і допомагав з дітьми. Коли захворіла старша донька і потрапила до лікарні, чоловік подав до суду позов про розірвання шлюбу, і рішенням суду від 09 січня 2019 року шлюб було розірвано.
Вважала, що оспорювані договори дарування від 19 вересня 2017 року були укладені під впливом тяжких обставин - онкологічного захворювання та на вкрай невигідних умовах. При цьому волевиявлення її на укладення оспорюваних договорів не відповідало її внутрішній волі.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсними:
- договір дарування частини нерухомого майна від 19 вересня 2017 року відповідно до якого вона подарувала відповідачеві 53/100 часток з належного їй 987/1000 часток нежитлових будівель та споруд, що знаходяться на АДРЕСА_1 ;
- договір дарування земельної ділянки площею 0,2237 га, кадастровий номер 0510900000:00:001:1439, розташованої на АДРЕСА_1 ;
- вирішити питання щодо розподілу судових витрат.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 15 квітня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення районного суду мотивоване відсутністю правових підстав для визнання недійсними договорів дарування на підставі статі 233 ЦК України, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорювані договори дарування укладенні під впливом тяжкої для неї обставини, у цій справі під час хвороби, але на вкрай невигідних для неї умовах. Позивач, яка оспорює правочин, мала довести, що за відсутності тяжкої обставини (хвороби) правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Районний суд відхилив доводи позивача про те, що договори дарування були укладені на виконання усної домовленості про повернення відповідача в сім`ю, на невигідних для неї умовах, оскільки договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Вінницького апеляційного суду від 09 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 15 квітня 2021 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивованим, що висновки районного суду про відсутність підстав для визнання оспорюваних договорів дарування недійсними на підставі положень статті 233 ЦК України є правильними, оскільки позивачем не доведено причинно-наслідкового зв`язку між тяжкими обставинами та укладеними правочинами, їх укладання саме з метою усунення та/або зменшення тяжких обставин.
Апеляційний суд зазначив, що з моменту виявлення захворювання у позивача, проведення інтенсивного лікування (2012-2015 роки), смерті батька (2015 рік) до моменту укладення договорів дарування пройшло близько двох років (19 вересня 2017 року). Позивач подарувала майно своєму чоловікові, з яким, на момент укладення договорів дарування, перебувала в зареєстрованому шлюбі та з яким в серпні 2017 року придбали квартиру, і, як зазначала, на той момент довіряла йому.
Суд вважав, що переважна більшість доводів як позовної заяви, так і апеляційної скарги становлять міркування стосовно того, що після укладення договорів дарування відповідач ОСОБА_2 змінив своє ставлення до позивача, що не може бути правовою підставою для визнання недійсними договорів дарування. Крім того, зміна думки позивача щодо правильності рішення про укладення договорів дарування у подальшому (майже через два роки) не може бути достатньою та обґрунтованою підставою для визнання таких договорів недійсними.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій надали неправильну оцінку тяжким обставинам, які склалися у її житті напередодні укладення оспорюваних договорів дарування. Зокрема, суди не врахували її стану після проходження лікування, а саме стану ремісії після хвороби, що супроводжував ризик повторного виникнення хвороби. Крім того, вона перебувала у стані морального та фізичного пригнічення після залишення відповідачем сім`ї. Це стало передумовою укладення оспорюваних договорів та мало на меті повернення відповідача у сім`ю.
Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 333/1156/16 (провадження № 61-16359св18) та постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-2цс14, від 06 квітня 2016 року у справі № 6-551цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2766цс16, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У серпні 2021 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, у якому зазначив, що доводи касаційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки є необґрунтованими.
Зазначає, що заявником не обґрунтовано, у чому саме полягає неправильне застосування апеляційним судом положень статті 233 ЦК України з огляду на правові висновки Верховного Суду, на які є посилання у касаційній скарзі.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У липні 2021 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
У серпні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 14 лютого 2007 року зареєстрували шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 від 14 лютого 2007 року (а. с. 22).
ІНФОРМАЦІЯ_1 у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народилася донька ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 - донька ОСОБА_4, що підтверджується свідоцтвами про народження серії НОМЕР_2 від 09 жовтня 2007 року та серії НОМЕР_3 від 25 травня 2010 року (а. с. 23, 24).
Батько ОСОБА_1 - ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_3, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_4 від 13 березня 2015 року (а. с. 19, 20).
Відповідно до заповіту від 26 квітня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Хмільницького районного нотаріального округу Юрчишиною О. П. та зареєстровано в реєстрі за реєстровим № 257, ОСОБА_5 заповів все належне йому на день смерті майно своїй доньці ОСОБА_1 (а. с. 21).
Згідно з договором дарування частки нерухомого майна від 19 вересня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Хмільницького районного нотаріального округу Милещенко О. Л., зареєстрованого в реєстрі за № 1023, ОСОБА_1 передала безоплатно, а ОСОБА_2 прийняв дарунок - 53/100 часток з належних дарувальнику 987/1000 часток нежитлових будівель та споруд, що розташовані на АДРЕСА_1 (а. с.12 - 13).
Зазначене нерухоме майно на момент укладення договору належало ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 15 грудня 2015 року (а. с. 16).
Відповідно до договору дарування нерухомого майна від 19 вересня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Хмільницького районного нотаріального округу Милещенко О. Л., зареєстрованого в реєстрі за № 1026, ОСОБА_1 передала безоплатно, а ОСОБА_2 прийняв у власність земельну ділянку площею 0,2237 га, кадастровий номер 0510900000:00:001:1439, розташовану на АДРЕСА_1 (а. с.14 - 15).
Зазначене нерухоме майно на момент укладення договору належало ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 15 грудня 2015 року (а. с. 17).
Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 09 січня 2019 року, яке набуло законної сили 07 лютого 2019 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (а. с. 25, 26).
Витягами з медичної картки стаціонарного хворого ОСОБА_1 підтверджено, що вона з 06 вересня 2012 року до 10 вересня 2012 року знаходилася на стаціонарному лікуванні в хірургічному відділенні ВОКЕД, 07 вересня 2012 року була прооперована, з 10 жовтня 2012 року до 16 жовтня 2012 року, з 08 січня 2013 року - 12 січня 2013 року, з 08 лютого 2013 року - 14 лютого 2013 року, з 05 червня 2013 року - 11 червня 2013 року, з 06 листопада 2013 року - 12 листопада 2013 року, з 03 червня 2015 року - 09 червня 2015 року знаходилася на лікуванні (а. с. 27 - 34).
01 серпня 2017 року ОСОБА_1 придбала квартиру на АДРЕСА_2 (а. с. 55 - 57).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Статтею 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Правочин, про визнання якого недійсним ставиться питання за статтею 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.
Підставами визнання правочину недійсним за статтею 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.
Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину.
Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин
Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.
Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі приписів статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.
При зверненні із позовом ОСОБА_1 зазначала, що оспорювані договори дарування були укладені нею під впливом тяжких обставин з огляду на попереднє лікування онкологічного захворювання та перебування на момент укладення договорів у стані ремісії, який супроводжувався тяжким моральним та фізичним станом.
Відмовляючи у задоволенні позову, районний суд, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що позивачкою не доведено позовних вимог, зокрема, причинно-наслідкового зв`язку між тяжкими обставинами та укладеними правочинами, їх укладання саме з метою усунення та/або зменшення тяжких обставин.
З такими висновками судів попередніх інстанцій колегія суддів погоджується та вважає, що оскаржувані судові рішення відповідають положенням статей 263-265 ЦПК України, відтак, не підлягають скасуванню.
Суди попередніх інстанцій, на підставі зібраних у справі доказів, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсними оспорюваних договорів дарування на підставі статі 233 ЦК України, оскільки позивачкою не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорювані договори дарування укладені під впливом тяжкої для неї обставини, у цій справі після лікування та під час перебування у стані ремісії, але на вкрай невигідних для неї умовах. ОСОБА_1 не довела, що за відсутності тяжкої обставини (хвороби) правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
За договором дарування обдарований безвідплатно набуває у власність майно і цим правочином не встановлюється обов`язок обдарованого вчинити або не вчиняти на користь дарувальника або іншої особи будь-яку дію, а отже, правочин не може вчинятися на вкрай невигідних умовах з огляду на те, що цей правочин не є оплатним. Під час укладення оспорюваних договорів дарування позивачу роз`яснено нотаріусом права та обов`язки сторін і вона розуміла значення своїх дій.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України необхідна сукупність умов (наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.). Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника "і", за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України.
Обравши способом захисту своїх прав визнання договору дарування недійсним, позивачка на підставі положень ЦПК України щодо змагальності сторін була зобов`язана був довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог.
Узагальнюючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення вимог ОСОБА_1, оскільки надані позивачем докази не підтверджують факт вимушеності укладення нею оспорюваних правочинів.
При цьому сам по собі факт наявності у ОСОБА_1 тяжкої хвороби не є достатнім доказом її фізичної неспроможності в межах, необхідних для волевиявлення і укладення договорів дарування.
Посилання заявника на застосування апеляційним судом норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 333/1156/16 (провадження № 61-16359св18) та постановах Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-2цс14, від 06 квітня 2016 року у справі № 6-551цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2766цс16 є необґрунтованими, оскільки у даній справі встановлені інші фактичні обставини, які не дають підстав для висновку про неоднакове застосування норм права у подібних правовідносинах. Окрім цього, Верховний Суд та Верховний Суд України у вищезазначених справах не робили висновків, які підтверджували б доводи позивача.
Інші доводи касаційної скарги, є ідентичними доводам апеляційної скарги, яким суд апеляційної інстанції надав належну оцінку, вони є достатньо аргументованими, Верховний Суд робить висновок про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.
Згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Доводи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
З огляду на те, що касаційна скарга залишається без задоволення, то розподіл судових витрат на користь заявника не проводиться.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду