Постанова
Іменем України
09 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 759/14346/16
провадження № 61-12783св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Колекторська компанія "Гарант", Акціонерний банк "Банк регіонального розвитку", Товариство з обмеженою відповідальністю "Агенція з обмеженою відповідальністю "Дельта М",
особа, яка не брала участі у справі в суді першої інстанції, - ОСОБА_2,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 13 липня 2021 року у складі колегії суддів: Пікуль А. А., Борисової О. В., Невідомої Т. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Колекторська компанія "Гарант" (далі - ТОВ "Колекторська компанія "Гарант"), Товариства з обмеженою відповідальністю "Агенція комплексного захисту бізнесу "Дельта М" (далі - TOB "Дельта М"), Акціонерного банку "Банк регіонального розвитку" (далі - АБ "Банк регіонального розвитку") про визнання недійсним договору відступлення права вимоги.
Позов ОСОБА_1 мотивовано тим, що 05 грудня 2006 року між ним та АБ "Банк регіонального розвитку" було укладено кредитний договір № 27/10-7211, за умовами якого банк надав йому кредит в сумі 56 000 доларів США строком до 04 грудня 2016 року. В забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором 05 грудня 2006 року між ним і АБ "Банк регіонального розвитку" було укладено іпотечний договір № 027/Д3946І, згідно з яким в іпотеку банку передано майнові права на об`єкт нерухомого майна, а саме - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 87,93 кв. м, житловою площею 40,11 кв. м. Після завершення будівництва та з урахуванням зміни будівельної адреси 10 квітня 2008 року між ним та АБ "Банк регіонального розвитку" було підписано додатковий договір № 1 до іпотечного договору № 027/Д3946І, за умовами якого в іпотеку банку передано об`єкт нерухомого майна - двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 . У зв`язку із завершенням строку ліквідаційної процедури банку його непродані активи та перелік незадоволених вимог кредиторів, відповідно до статті 96 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та договору про передавання в управління непроданих активів банку від 20 листопада 2013 року, були передані в управління визначеній Національним банком України юридичній особі - TOB "Дельта М". 30 вересня 2015 року між TOB "Дельта М" і TOB "Колекторська компанія "Гарант" було укладено договір № 009 про відступлення права вимоги за кредитним договором від 05 грудня 2006 року № 27/10-7211. Станом на 30 вересня 2015 року, коли було укладено оспорюваний договір, він не отримував жодних вимог від банку і TOB "Дельта М" про дострокове виконання зобов`язань. TOB "Колекторська компанія "Гарант" не мало права укладати оспорюваний договір, так як не є фінансовою установою. Таким чином, укладення оспорюваного договору порушує його права, оскільки йдеться про виконання обов`язку на користь неналежного кредитора. Крім того, згідно з договором про відступлення права вимоги від 30 вересня 2015 року TOB "Колекторська компанія "Гарант" набуло право вимоги за кредитним договором від 05 грудня 2006 року, укладеним між АБ "Банк регіонального розвитку" та ним, без проведення конкурсу між фінансовими установами (банками та небанківськими установами - юридичними особами), що є порушенням процедури переходу права. Отже, укладений 07 грудня 2015 року між TOB "Дельта М" і TOB "Колекторська компанія "Гарант" договір про відступлення прав за іпотечним договором від 05 грудня 2006 року № 27/10-7211 не відповідає вимогам закону.
Враховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 30 вересня 2015 року № 009, укладений між TOB "Дельта М" і TOB "Колекторська компанія "Гарант"; застосувати наслідки недійсності спірного договору № 009 про відступлення права вимоги за кредитним договором від 05 грудня 2006 року № 27/10-7211 та визнати недійсним договір про відступлення прав за іпотечним договором від 05 грудня 2006 року № 027/Д3946І зі змінами згідно з додатковим договором від 10 квітня 2008 року № 1, укладений 07 грудня 2015 року між TOB "Дельта М" і TOB "Колекторська компанія "Гарант".
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2018 року у складі судді Величко Т. О. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір відступлення права вимоги від 30 вересня 2015 року № 009 за кредитним договором від 05 грудня 2006 року № 27/10-7211, укладений між ТОВ "Агенція комплексного захисту бізнесу "Дельта М" і ТОВ "Колекторська компанія "Гарант". Застосовано наслідки недійсності договору від 30 вересня 2015 року № 009 про відступлення права вимоги за кредитним договором від 05 грудня 2006 року № 27/10-7211, укладеного між ТОВ "Агенція комплексного захисту бізнесу "Дельта М" та ТОВ "Колекторська компанія "Гарант". Визнано недійсним договір про відступлення прав за іпотечним договором від 05 грудня 2006 року № 027/Д39461, укладений між ТОВ "Агенція комплексного захисту бізнесу "Дельта М" і ТОВ "Колекторська компанія "Гарант". Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що у спірних правовідносинах порушено право позивача щодо виконання зобов`язання за кредитним договором від 05 грудня 2006 року № 27/10-7211 в частині переданих прав та обов`язків належному правонаступнику позикодавця, оскільки відповідачем не надано жодного доказу про пред`явлення вимог до боржника ОСОБА_1 з боку АБ "Банк регіонального розвитку", "TOB "Дельта М" і ТОВ "Колекторська компанія "Гарант" на виконання вимог кредитного договору та доказів про доведення до відома позивача наявності договорів про відступлення права вимоги між вказаними юридичними особами. Задовольняючи позов, місцевий суд також виходив з того, що відповідач не є фінансовою установою, а набув право вимоги за договором факторингу.
Постановою Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Приходько Л. А., Бездрабко В. О., Вейтас І. В. рішення місцевого суду скасовано, ухвалено у справі нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач був повідомлений про відступлення права вимоги, а укладений 30 вересня 2015 року між TOB "Дельта М" і TOB "Колекторська компанія "Гарант" договір № 009 є угодою про відступлення права вимоги за кредитним договором від 05 грудня 2006 року № 27/10-7211, а не договором факторингу.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Постанову Київського апеляційного суду від 10 грудня 2019 року скасовано, а рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2018 року залишено в силі.
Постанова касаційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову. Оспорюваний договір за своєю юридичною природою (незважаючи на його назву як договір про відступлення права вимоги) є договором факторингу. ТОВ "Колекторська компанія "Гарант" не відноситься до фінансових установ у розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", а тому не може надавати фінансові послуги, в тому числі й у формі факторингу. Отже, оскаржуваний договір підлягає визнанню недійсним відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки згідно з положеннями частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства.
30 квітня 2021 року особа, яка не брала участі у справі, - ОСОБА_2 подав засобами поштового зв`язку апеляційну скаргу на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2018 року.
Постановою Київського апеляційного суду від 13 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2018 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що в постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 Велика Палата Верховного Суду вирішила відступити від загального висновку, сформульованого в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, конкретизувавши цей висновок так, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації. В цій справі відступлення права вимоги відбулося в період, коли АБ "Банк регіонального розвитку" був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, тому апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
30 липня 2021 року ОСОБА_1 подав засобами поштового зв`язку касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 13 липня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення і залишити без змін рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2018 року.
25 серпня 2021 року ОСОБА_1 подав засобами поштового зв`язку доповнення до його касаційної скарги на постанову Київського апеляційного суду від 13 липня 2021 року.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суди не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц, від 14 грудня 2020 року у справі № 521/2816/15-ц, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 18 березня 2020 року у справі № 725/7220/14-ц, від 26 серпня 2020 року у справі № 320/7396/16-ц, від 02 вересня 2020 року у справі № 668/411/13-ц, від 16 вересня 2020 року у справі № 676/83/19, від 14 грудня 2020 року у справі № 175/550/19, від 13 січня 2021 року у справі № 466/5766/13-ц, від 22 січня 2021 року у справі № 2-541/12, від 03 лютого 2021 року у справі № 758/7447/16-ц, від 10 лютого 2021 року у справах № 328/675/19, № 2-4809/10, від 24 лютого 2021 року у справі № 2-3418/2008, від 17 березня 2021 року у справах № 759/24288/19, № 753/16439/16-ц, № 520/15904/14-ц, від 31 березня 2021 року у справі № 2-241/07, від 07 квітня 2021 року у справі № 711/2-1739/2008, від 19 квітня 2021 року у справі № 6-27/2006, від 28 квітня 2021 року у справах № 369/821/16-ц, № 0917/443/2012, від 19 травня 2021 року у справі № 348/512/17, від 24 травня 2021 року у справі № 2-7-3760/08, від 02 червня 2021 року у справі № 2603/5474/12, від 09 червня 2021 року у справі № 359/2368/19, від 29 червня 2021 року у справі № 201/751/14-ц, від 30 червня 2021 року у справах № 308/3120/15-ц, № 401/428/16-ц, від 01 липня 2021 року у справі № 638/18280/13-ц, від 07 липня 2021 року у справі № 2/463/1601/14, від 14 липня 2021 року у справах № 686/22070/15-ц, № 237/6159/18, від 21 липня 2021 року у справі № 601/2827/13, від 22 липня 2021 року у справі № 199/8290/20, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18 серпня 2020 року у справі № 910/3428/19, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 346/1305/19.
Касаційна скарга ОСОБА_1, з урахуванням доповнень до неї, мотивована тим, що апеляційний суд порушив норми статті 370 ЦПК України, оскільки апеляційна скарга ОСОБА_2, яка подана після закінчення апеляційного перегляду справи, могла розглядатися лише в межах доводів, які не були предметом апеляційного перегляду справи за апеляційною скаргою іншої особи. Однак наведені ОСОБА_2 доводи є аналогічними аргументам TOB "Дельта М" і TOB "Колекторська компанія "Гарант" в судах трьох інстанцій, тому суд апеляційної інстанції безпідставно повторно дав оцінку таким доводам. Крім цього, апеляційна скарга була подана неналежною особою, оскільки рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2018 року не вирішувалося питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_2 . Оскаржене ним рішення місцевого суду не стосувалося його прав і законних інтересів, оскільки ні в мотивувальній, ні в резолютивній частинах цього рішення не зазначено про його законні права та інтереси, тому апеляційне провадження за його апеляційною скаргою підлягало закриттю. Також апеляційний суд безпідставно поновив ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05 жовтня 2018 року, так як апелянт знав про оскаржене рішення суду ще з 2019 року, а також мав змогу ознайомитися зі змістом цього рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень, де воно було оприлюднене 25 жовтня 2018 року. Апеляційний суд в цій справі помилково застосував правові висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, так як зазначена справа не є подібною з огляду на відмінне нормативно-правове регулювання продажу активів Фондом гарантування вкладів фізичних осіб та Національним банком України.
24 вересня 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Сич О. Ю. подав засобами поштового зв`язку відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому просив закрити касаційне провадження у справі на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України у зв`язку з тим, що позивачем було лише наведено ряд постанов Верховного Суду та викладені в них висновки, однак не зазначено яку саме норму неправильно застосував апеляційний суд, і не обґрунтовано, в чому полягає подібність правовідносин. Наведені заявником правові висновки Верховного Суду не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, так як обставини, встановлені судами в цій справі, не є подібними до обставин, встановлених судами у зазначених заявником справах. Позивач не згоден з висновками апеляційного суду і просить здійснити переоцінку доказів. Оскаржене ОСОБА_2 рішення місцевого суду безумовно стосується його прав і законних інтересів як власника майна, що перебувало в іпотеці АБ "Банк регіонального розвитку", а подання апеляційної скарги було єдиним способом захисту його права.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Святошинського районного суду міста Києва.
23 вересня 2021 року справа № 759/14346/16 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що 05 грудня 2006 року між АБ "Банк регіонального розвитку" та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 27/10-7211, за умовами якого банк зобов`язався надати позичальнику кредит в сумі 56 000 доларів США зі строком погашення до 04 грудня 2016 року, а позичальник зобов`язався сплачувати проценти за користування кредитом з розрахунку 13 % річних.
В забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між АБ "Банк регіонального розвитку" та ОСОБА_1 05 грудня 2006 року було укладено іпотечний договір № 027/Д3946І, згідно з яким в іпотеку передано майнові права на об`єкт нерухомого майна, а саме - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 87,93 кв. м, житловою площею 40,11 кв. м.
Після завершення будівництва та з урахуванням зміни будівельної адреси 10 квітня 2008 року між АБ "Банк регіонального розвитку" та ОСОБА_1 було укладено додатковий договір № 1 до іпотечного договору № 027/Д3946І, за яким в іпотеку було передано об`єкт нерухомого майна - двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 .
Згідно з постановою Правління Національного банку України від 02 грудня 2009 року № 713 "Про відкликання банківської ліцензії та ініціювання процедури ліквідації АБ "Банк регіонального розвитку" з 07 грудня 2009 року відкликано банківську ліцензію та ініційовано процедуру ліквідації банку. На підставі рішення Комісії Національного банку України з питань нагляду та регулювання діяльності банків від 29 лютого 2014 року № 05 затверджено ліквідаційний баланс банку, ухвалено звіт ліквідатора та завершено процедуру ліквідації банку, що підтверджено листом Національного банку України від 31 травня 2016 року № 20-0004/45974.
У зв`язку із завершенням строку ліквідаційної процедури банку його непродані активи та перелік незадоволених вимог кредиторів, відповідно до статті 96 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та договору про передавання в управління непроданих активів банку від 20 листопада 2013 року, були передані в управління визначеній Національним банком України юридичній особі - TOB "Дельта М".
Рішенням Національного банку України від 05 серпня 2015 року № 414, зокрема вирішено: погодити Управителю відчуження майна (активів) АБ "Банк регіонального розвитку", за ціною не нижчою, ніж оціночна ринкова вартість, визначена суб`єктом оціночної діяльності за станом на 31 березня 2015 року на загальну суму 322 463 грн (без урахування ПДВ), а саме майнові права за кредитними договорами у кількості 10 одиниць згідно з переліком майна (активів), який зазначений в інформації про майно (активи) та наданий листом управителя від 12 травня 2015 року, шляхом проведення аукціону. У разі відсутності заяв щодо придбання майна (активів) АБ "Банк регіонального розвитку" на аукціоні управителю здійснити безпосередній продаж майна (активу) АБ "Банк регіонального розвитку" фізичній або юридичній особі за ціною останнього аукціону.
12 серпня 2015 року між TOB "Дельта М" та Українською універсальною товарною біржою укладено договір-доручення № 14/1 на проведення аукціону, предметом якого був продаж майна, що належить банку, порядок продажу якого погоджений рішенням Національного банку України від 05 серпня 2015 року № 414, а саме: лот № 1 - майнові права на боргові зобов`язання фізичних та юридичних осіб за кредитними договорами АБ "Банк регіонального розвитку" в кількості 10 одиниць, без урахування ПДВ.
14 серпня 2015 року в газеті "Голос України" № 150 (6154) було опубліковано оголошення, щодо проведення 01 вересня 2015 року аукціону з реалізації активів АБ "Банк регіонального розвитку" за стартовою ціною лоту 322 463 грн.
14 серпня 2015 року в газеті "Експрес об`ява" № 31 (5088) було опубліковано оголошення щодо проведення 01 вересня 2015 року аукціону з реалізації активів АБ "Банк регіонального розвитку" за стартовою ціною лоту 322 463 грн.
01 вересня 2015 року Українською універсальною товарною біржою складено протокол № 1 про хід аукціонних торгів, які не відбулися, в якому вказано, що торги по лоту № 1 не відбулися у зв`язку з відсутністю заяв про участь в аукціонних торгах.
04 вересня 2015 року в газеті "Експрес об`ява" № 34 (5091) було опубліковано оголошення, щодо проведення 21 вересня 2015 року повторного аукціону з реалізації активів АБ "Банк регіонального розвитку" за стартовою ціною лоту 225 724,10 грн.
05 вересня 2015 року в газеті "Голос України" № 164 (6168) було опубліковано оголошення щодо проведення 21 вересня 2015 року повторного аукціону з реалізації активів АБ "Банк регіонального розвитку" за стартовою ціною лоту 225 724,10 грн.
21 вересня 2015 року Українською універсальною товарною біржою складено протокол № 1 про хід аукціонних торгів, які не відбулися, в якому вказано, що торги по лоту № 1 не відбулися у зв`язку з відсутністю заяв про участь в аукціонних торгах.
Оскільки майно (активи) банку не були реалізовані на першому та повторному (з уцінкою 30 %) аукціонах, 30 вересня 2015 року між TOB "Дельта М" і ТОВ "Колекторська компанія "Гарант" було укладено договір № 009 про відступлення права вимоги за кредитним договором від 05 грудня 2006 року № 27/10-7211, за яким актив у вигляді права вимоги за вказаним кредитним договором продано ТОВ "Колекторська компанія "Гарант" за ціною останнього аукціону.
07 грудня 2015 року між вказаними юридичними особами також укладено договір про відступлення прав за іпотечним договором від 05 грудня 2006 року № 027/Д39461.
Предметом договору № 009 про відступлення права вимоги за кредитним договором від 05 грудня 2006 року № 27/10-7211 було відступлення права грошової вимоги, в пункті 1.2.1 договору зазначено, що на день його укладання сума зобов`язання позичальника за кредитним договором складає 30 689,13 доларів США, що є еквівалентом 660 661,60 грн за офіційним курсом Національного банку України (2 152,7544 грн за 100 доларів США). Пунктом 1.6 договору передбачено, що відступлення права вимоги за кредитним договором від 05 грудня 2006 року здійснюється на платній основі за ціною 38 000 грн.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Частиною першою статті 513 ЦК України передбачено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, правова природа договору відступлення права вимоги полягає у тому, що у конкретному договірному зобов`язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання.
Вказані норми права визначають такі ознаки договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.
Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
Згідно зі статтею 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.
Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
Згідно зі статтею 1048 ЦК України якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові. Якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, фактор зобов`язаний надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо сума, одержана фактором від боржника, виявилася меншою від суми боргу клієнта перед фактором, який забезпечений відступленням права вимоги, клієнт зобов`язаний сплатити факторові залишок боргу.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1, пункту 11 частини першої статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Факторинг вважається фінансовою послугою.
Згідно з частиною першою статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансові послуги відповідно до положень цього Закону надаються суб`єктами господарювання на підставі договору. Договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб`єкта господарювання; 3) відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім`я, по батькові, адреса проживання - для фізичної особи, найменування та місцезнаходження - для юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов`язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін.
Відповідно до глави 73 ЦК України правова природа факторингу полягає у наданні фактором (посередником) платної фінансової послуги клієнту. Зміст цієї послуги полягає у наданні (фінансуванні) фактором грошових коштів клієнту за плату. При цьому клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до боржника. Клієнт може зобов`язатися відступити факторові свою грошову вимогу до боржника в рахунок виконання свого зобов`язання з повернення отриманих коштів та здійснення оплати за надану фінансову послугу. Або клієнт може зобов`язатися відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання свого зобов`язання перед фактором, яке в майбутньому буде виконане клієнтом шляхом сплати факторові коштів, в тому числі за надану фінансову послугу.
Отже, договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.
З наведеного вбачається, що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються.
Вирішуючи виключну правову проблему щодо розмежування правочину відступлення права вимоги та договору факторингу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що слід виходити з наведених вище суттєвих ознак указаних договорів, які відрізняють договір відступлення права вимоги від договору факторингу.
Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу.
Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з`ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахування всієї сукупності його суттєвих ознак.
Згідно зі статтею 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Відповідно до частини першої статті 178 ЦК України об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи.
Статтею 190 ЦК України передбачено, що майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.
Право вимоги у зобов`язанні є майновим правом, яке має цивільну оборотоздатність та може вільно відчужуватися з урахуванням обмежень, встановлених нормами глави 47 ЦК України.
Отже, відступлення права вимоги може відбуватися, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому.
Зміст зобов`язання, в якому відступається право вимоги (оплата за поставлений товар, надану послугу, повернення наданих коштів тощо), не впливає на оборотоздатність цього майнового права, тому не має вирішального значення для відмежування договору відступлення права вимоги від договору факторингу.
Судами встановлено, що за результатами торгів первісний кредитор, який перебуває у процедурі ліквідації, та новий кредитор уклали договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, за яким первісний кредитор (банк) шляхом продажу відступив новому кредитору право вимоги за кредитним договором, договором поруки та іпотечним договором.
З наведеного вбачається, що за результатами торгів первісний кредитор (банк) визначив переможного покупця та продав йому майнове право вимоги виконання боржниками зобов`язань за кредитним та забезпечувальними договорами. Предметом спірного договору є відступлення прав вимог за плату (купівля-продаж). Метою укладення цього договору є отримання банком коштів для розрахунку зі своїми кредиторами у процедурі ліквідації.
Отже, за своєю правовою природою спірний договір є договором купівлі-продажу майнового права, укладеним банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, тому не може бути віднесений до договорів факторингу.
У справі, що розглядається, попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії, перебував у процедурі ліквідації та розпродував свої активи з метою розрахунку зі своїми кредиторами. Ця обставина суттєво відрізняє справу № 906/1174/18 від справ № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), в яких Велика Палата Верховного Суду прийняла постанови 11 вересня 2018 року, 31 жовтня 2018 року та 10 листопада 2020 року відповідно.