ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01 листопада 2021 року
м. Київ
Справа № 920/343/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Огородніка К.М.- головуючого, Банаська О.О., Жукова С.В.
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробнича фірма "Лідвер"
на рішення Господарського суду Сумської області від 30.11.2020
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.05.2021
у справі № 920/343/20
за позовом Приватного акціонерного товариства "УНІКА"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробнича фірма "Лідвер"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - ОСОБА_1,
про стягнення 573 225,70 грн, -
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2020 року Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "УНІКА" (далі - Компанія, позивач) звернулось до Господарського суду Сумської області із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробнича фірма "Лідвер" (далі - Товариство, відповідач) про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) в розмірі 573 552,70 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані виплатою позивачем вигодонабувачу (ТОВ "Порше Лізинг Україна") страхового відшкодування, згідно договору добровільного комплексного страхування на транспорті № 245001/4098/0002924 від 31.01.2018, внаслідок чого до позивача перейшло право вимоги до відповідача, як власника транспортного засобу та працедавця особи, яку було визнано винною у ДТП ( ОСОБА_1 ).
Заперечуючи проти позову, відповідач посилався на ненадання позивачем доказів того, що (1) договір добровільного страхування діяв на момент настання ДТП, (2) інший учасник ДТП ( ОСОБА_2 ) є працівником вигодонабувача; вказував, що позивачем не доведено обґрунтованості виплати страхового відшкодування; висновком експерта у кримінальному провадженні було встановлено вину у ДТП як працівника відповідача ( ОСОБА_1 ), так і вину іншого учасника ДТП ( ОСОБА_2 ), що має істотне значення для відшкодування шкоди.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Господарського суду Сумської області від 30.11.2020 у справі № 920/343/20 (суддя Жерьобкіна Є.А.) позов задоволено повністю. Стягнуто з Товариства на користь Компанії 573 225,70 грн шкоди, 8 598,39 грн витрат по сплаті судового збору.
Рішення вмотивоване тим наступним:
- договір добровільного страхування є правомірним, оскільки відповідачем належними та допустимими доказами не доведено перед судом, що вказаний договір визнаний судом недійсним, не спростовано презумпцію правомірності правочину. Більш того, чинність цього договору не є предметом спору у цій справі;
- позивачем доведено, що працівником відповідача (третьою особою у справі) було вчинено ДТП, який (працівник) перебував у трудових відносинах з відповідачем і керував транспортним засобом у зв`язку з виконанням своїх трудових обов`язків;
- матеріали справи не містять належних та допустимих доказів вини ОСОБА_2 (працівника вигодонабувача) у вчиненні ДТП, а позивачем належними та допустимими доказами доведена вина саме працівника відповідача, при чому відсутні підстави для призначення експертизи з ініціативи суду для визначення ступеня вини учасників ДТП;
- розрахунок шкоди, який зазначений позивачем, є вірним;
- до позивача у межах фактичних витрат і суми страхового відшкодування перейшло право вимоги, яке страхувальник мав до особи, відповідальної за заподіяний збиток, а оскільки юридична особа відшкодовує шкоду, завдану її працівником, обов`язок з відшкодування збитків на користь позивача покладається саме на відповідача.
Короткий зміст оскарженої постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 20.05.2021 (колегія суддів: Козир Т.П. - головуючий, Коробенко Г.П., Кравчук Г.А.) апеляційну скаргу Товариства залишено без задоволення, рішення Господарського суду Сумської області від 30.11.2020 - без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду про наявність правових підстав для задоволення позову, оскільки відповідач як володілець транспортного засобу, водія якого визнано винним у ДТП, в силу положень статей 1172, 1187, 1188, 1194 ЦК України, зобов`язаний відшкодувати позивачу різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою, а тому позовні вимоги є доведеними, обґрунтованими і підлягають задоволенню у повному обсязі.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
Не погодившись з рішенням Господарського суду Сумської області від 30.11.2020 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 20.05.2021 у цій справі, Товариство подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати, справу передати на повторний розгляд до суду першої інстанції.
Доводи касаційної скарги зводяться до того, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права.
В обґрунтування вказаних доводів та підстав касаційного оскарження скаржник посилається на таке:
- оскільки у відповідача використані всі заходи щодо збирання доказів (суд першої інстанції відмовив відповідачу у задоволенні клопотання про витребування доказів у позивача, а саме платіжних доручень щодо оплати страхувальником Договору страхування), а позивач не надав суду першої інстанції платіжних доручень щодо оплати страхувальником Договору страхування (дія Договору), то страхова компанія не довела своєї правоздатності у судовому процесі та правомірності виплат, чим було порушено статті 4, 44, 53 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
- апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та зробив "припущення", що якщо було виплачено страхове відшкодування, тому можна вважати про повну сплату страхового платежу і це не є предметом доказування. Таким твердженням суд апеляційної інстанції порушив вимоги статті 86 ГПК України, оскільки суд оцінює докази, а не робить припущення;
- суди першої та апеляційної інстанцій неповно оцінили докази та не дослідили висновок експерта № 111 від 06.03.2019 як доказ вини водія ОСОБА_2 у вчиненні ДТП, так як це має істотне значення для відшкодування шкоди, завданої внаслідок цієї пригоди, та спростовує стягнення всієї суми з відповідача;
- в порушення пункту 6 статті 13 Закону України "Про судоустрій та статус суддів", при ухвалені оскаржених рішень судами не було враховано правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 328/2750/18 (щодо відшкодування шкоди, завданої внаслідок ДТП, яка мала місце як наслідок неправомірних дій водіїв транспортних засобів) та постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 752/16797/14-ц (за наявності вини всіх володільців автомобілів розмір відшкодування суд визначає у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення, зокрема залежно від ступеня вини кожного володільця).
Позиція інших учасників справи
Учасники справи не скористались своїм процесуальним правом на подання відзиву на касаційну скаргу, що відповідно до частини 3 статті 295 ГПК України не перешкоджає перегляду судових рішень.
Касаційне провадження
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 920/343/20 визначено склад колегії суддів: Огороднік К.М. - головуючий, Жуков С.В., Банасько О.О., що підтверджується витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) між суддями від 08.07.2021.
Ухвалою Верховного Суду від 21.07.2021 касаційну скаргу Товариства залишено без руху; надано скаржнику строк для усунення недоліків.
На виконання вимог ухвали Верховного Суду від 21.07.2021 до касаційного суду від скаржника надійшли Додаткові документи.
Ухвалою Верховного Суду від 02.09.2021, серед іншого, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства а рішення Господарського суду Сумської області від 30.11.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.05.2021 у справі № 920/343/20; ухвалено здійснити її перегляд в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Позиція Верховного Суду та висновки щодо застосування норм права
Відповідно до частин першої, другої статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи в межах підстав оскарження, встановлених статтею 287, частиною першою, третьою статті 310 ГПК України, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Поняття добровільного майнового страхування розкривають положення статті 6 Закону України "Про страхування" та статей 979, 982 ЦК України. Добровільне страхування здійснюється на основі договору між страховиком і страхувальником.
Основним призначенням добровільного страхування є майновий захист інтересів страхувальника, що покликаний зменшити шкідливі для власника (володільця) наслідки пошкодження чи знищення його майна.
Варто зазначити, що в процесі реалізації прав та обов`язків, які виникають з таких договорів, також має місце делікт (деліктна відповідальність), внаслідок настання якого і виникає страховий випадок, коли страхувальник зазнає майнової шкоди, а в подальшому можуть виникнути і відносини суброгації.
Статтями 512, 514 ЦК України передбачено, що в установлених законом випадках кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою. Ці норми кореспондуються з положеннями статті 993 ЦК України та статті 27 Закону України "Про страхування".
Статтею 993 ЦК та статтею 27 Закону України "Про страхування" передбачено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
У разі виплати страховою компанією страхового відшкодування до неї у межах фактичних витрат від потерпілої особи переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки. В таких правовідносинах відбувається передача (перехід) права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика (суброгація). Нового зобов`язання з відшкодування збитків при цьому не виникає, оскільки відбувається заміна кредитора, а саме потерпілий (страхувальник) передає страховику своє право вимоги до особи, відповідальної за заподіяння шкоди.
Таким чином, за суброгацією відбувається лише зміна осіб у вже наявному зобов`язанні (зміна активного суб`єкта) зі збереженням самого зобов`язання. Це означає, що одна особа набуває прав і обов`язків іншої особи у конкретних правовідносинах. У процесуальному відношенні страхувальник передає свої права страховику на підставі договору і сприяє реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав.
Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 755/18006/15-ц (провадження № 14-176цс18).
Як встановлено судами попередніх інстанцій, на виконання умов Договору страхування позивач здійснив виплату страхового відшкодування на рахунок страхувальника ТОВ "Порше Лізинг Україна" в розмірі 672 225, 70 грн, що підтверджується копією наказу № 00283292/1 від 03.07.2019 про виплату страхового відшкодування та платіжним дорученням № 096754 від 09.07.2019. Розрахунок страхового відшкодування здійснено з урахуванням пунктів 10.1.2.2, 2.2, 10.1.8, 10.1.8.2 Договору страхування.
При цьому, суди з`ясували, що виплата цього страхового відшкодування була здійснена позивачем, у зв`язку зі страховою подією та у повній відповідності до умов Договору страхування, який, за висновком судів, є правомірним, оскільки відповідачем належними та допустимими доказами не доведено перед судом, що вказаний договір визнаний судом недійсним, та не спростовано презумпцію правомірності правочину. Більш того, судами правомірно зазначено, що чинність Договору страхування не є предметом спору та доказування у цій справі .
Крім того, суд першої інстанції у своєму рішенні погодився з аргументами позивача, що надання оцінки та визначення того, чи є ДТП страховим випадком відповідно до умов Договору страхування, належить до виключної компетенції позивача у цій справі, а саме страховика за вказаним Договором страхування. Суд встановив, що ДТП, яка сталась 19.12.2018, була визнана позивачем страховим випадком на підставі власного проведеного розслідування та зібраних документів. Факт настання страхового випадку позивач підтверджує страховим актом № 00283292 від 03.07.2019, заявою про подію, що має ознаки страхового випадку, поясненнями до заяви.
Наведеним спростовуються доводи скаржника про те, що враховуючи відмову судом першої інстанції у задоволенні клопотання відповідача про витребування доказів у позивача, а саме платіжних доручень щодо оплати страхувальником Договору страхування, та не надання страховою компанією цих доказів, то вона (страхова компанія) не довела своєї правоздатності у судовому процесі та правомірності виплат, чим було порушено вимоги процесуального закону. При цьому, твердження суду апеляційної інстанції щодо того, що невиконання страхувальником умов договору було б підставою для прийняття рішення про відмову у виплаті страхового відшкодування (яке скаржник вважає "припущенням"), не призвело до помилковості висновку цього суду в цілому щодо правомірності виплати страхового відшкодування, зробленого на підставі оцінки судами поданих доказів та встановлених обставин справи.
Отже, судами попередніх інстанцій встановлено факт виплати позивачем страхового відшкодування на рахунок страхувальника, що підтверджено допустимими доказами, відтак страхова компанія має право на компенсацію виплаченої суми страхового відшкодування на підставі статті 993 ЦК та статті 27 Закону України "Про страхування" з особи, відповідальної за завдані збитки.
Суди вірно зазначили, що факт виплати страховиком страхового відшкодування обумовив перехід до нього від страхувальника відповідних прав у порядку суброгації до особи, відповідальної за завдані збитки, в межах понесених ним витрат на виплату страхового відшкодування. Таким чином, позивач у цій справі витупає на правах потерпілого (ТОВ "Порше Лізинг Україна"), а тому до нього перейшло право вимоги в сумі 672 225,70 грн до особи, відповідальної за спричинення шкоди.
При цьому, згідно зі статтею 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданою нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
З урахуванням вказаних норм, суди встановили, що зазначений позивачем розрахунок шкоди є вірним, а саме: 672 225, 70 грн (виплачене позивачем відшкодування) 99 000, 00 грн (ліміт відповідальності за страховим полісом АМ/006681009 (розрахунок: ліміт за шкоду майну 100 000, 00 грн франшиза 1 000, 00 грн = 99 000, 00 грн)) = 573 225, 70 грн.
Вказаний розмір майнової шкоди було заявлено позивачем до стягнення у спорі, що розглядається.
Спірні правовідносини є деліктним зобов`язанням, стосуються відшкодування роботодавцем шкоди, завданої його працівником під час виконання ним трудових обов`язків внаслідок ДТП, та регулюються положеннями статей 1166, 1187, 1188, 1172 ЦК України.
За загальними правилом частини другої статті 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується власником (володільцем) цього джерела.
Згідно частини першої статті 1172 ЦК України, юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків.
З аналізу змісту глави 82 ЦК України убачається, що законодавець розрізняє поняття "особа, яка завдала шкоду" та "особа, яка відповідає за шкоду".
Аналіз положень статей 1166, 1167, 1187, 1188 ЦК України свідчить про встановлення у цивільному праві України змішаної системи деліктів, до якої входить: по-перше, правило генерального делікту, відповідно до якого будь-яка шкода (у тому числі моральна), завдана потерпілому неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала; по-друге, правило спеціальних деліктів, яке передбачає особливості відшкодування шкоди, завданої у певних спеціально обумовлених у законодавстві випадках (спеціальними суб`єктами, у спеціальний спосіб тощо).
Правило генерального делікту закріплено у статті 1166 ЦК України стосовно майнової шкоди та у статті 1167 ЦК України стосовно моральної шкоди.
Умовами застосування цих норм є завдання шкоди (майнової, моральної) неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, наявність причинного зв`язку між цими діями (бездіяльністю) і шкодою та вина заподіювача. За правилом генерального делікту відповідальність за завдання шкоди покладається на особу, яка цю шкоду завдала, тобто на безпосереднього заподіювача.
Статті 1187, 1188 ЦК України відносяться до спеціальних деліктів, які передбачають особливості суб`єктного складу відповідальних осіб (коли обов`язок відшкодування шкоди покладається не на безпосереднього заподіювача, а на іншу вказану у законі особу - власника джерела підвищеної небезпеки) та встановлюють покладення відповідальності за завдання шкоди незалежно від вини заподіювача.
Так, стаття 1187 ЦК України встановлює особливого суб`єкта, відповідального за завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, зокрема відповідно до частини другої, таким суб`єктом є особа, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об`єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Положеннями статті 397 ЦК України передбачено, що володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.
Не є таким суб`єктом і не несе відповідальності перед потерпілим за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, особа, яка керує транспортним засобом у зв`язку з виконанням своїх трудових (службових) обов`язків на підставі трудового договору (контракту) із особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом (частина перша статті 1172 ЦК України).
Положення частини першої статті 1188 ЦК України про застосування принципу вини у разі завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки не скасовує попереднього правила про відповідальність саме власника (володільця) джерела підвищеної небезпеки (частина друга статті 1187 ЦК України).
У такому випадку обов`язок по відшкодуванню шкоди покладається на того власника (володільця) джерела підвищеної небезпеки, з вини водія якого завдана шкода, а не безпосередньо на винного водія.
Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 06.11.2013 у справі (провадження) № 6-108цс13.
Судами попередніх інстанцій встановлено:
- факт належності відповідачу транспортного засобу у заявах по суті визнається, а тому є таким, що встановлений судом. крім того, належність відповідачу транспортного засобу підтверджується ухвалою Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 08.05.2019 у справі № 539/1370/19, якою також було встановлено, що третя особа, - ОСОБА_1, працює у відповідача на посаді водія. Вищезазначені обставинами сторонами не спростовані, тому факт того, що третя особа на момент вчинення ДТП перебувала у трудових відносинах з відповідачем і керувала транспортним засобом, у зв`язку з виконанням своїх трудових обов`язків, є таким, що встановлений судом;
- в ухвалі Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 08.05.2019 у справі № 539/1370/19 зазначено, що ДТП відбулась внаслідок порушення ОСОБА_1 Правил дорожнього руху України. З посиланням на приписи статті 76 ГПК України суд зауважив, що зазначена ухвала суду є належним доказом, яким встановлена вина ОСОБА_1 у вчиненні цього ДТП. Поряд з цим, відповідачем до матеріалів справи було надано висновок експерта № 111 від 06.03.2019, згідно якого, як зазначав відповідач, встановлено вину обох водіїв, як вину працівника відповідача - ОСОБА_1, так і вину водія Audi А 3 - ОСОБА_2 . Водночас, судами встановлено, що в ухвалі Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 08.05.2019 у справі № 539/1370/19 не зазначено, що ОСОБА_2 було порушено Правила дорожнього руху України. Судами не прийнято висновок експерта № 111 від 06.03.2019, як доказ вини водія ОСОБА_2 у вчиненні ДТП, оскільки зазначений висновок підготовлено не для подання до суду у даній справі. При цьому, зазначення у висновку, що ОСОБА_2 міг уникнути зіткнення, не доводить факту його вини у ДТП, оскільки вина правове питання, а предметом висновку експерта не можуть бути питання права (стаття 98 ГПК України). В даному випадку, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів вини ОСОБА_2 у вчиненні ДТП, а позивачем належними та допустимими доказами доведена вина саме працівника відповідача, а тому відсутні підстави для призначення експертизи з ініціативи суду для визначення ступеня вини;
- з дослідницької частини висновку експерта № 111 від 06.03.2019, судом апеляційної інстанції встановлено, що автомобіль МАН F2000, під керуванням водія відповідача, виїхав на перехрестя за 14,33 секунди до моменту зіткнення, в момент виїзду автомобіль Audi A3 знаходився на відстані 350,8 (349,3) метрів, зупинний шлях в умовах місця пригоди становить 78,4 (74,8) метрів, тому автомобіль мав технічну можливість зупинитись, а реальний гальмівний шлях автомобіля Audi A3 становив 30 метрів. Однак, ДТП відбулось у зимовий час (19.12.2018) у темну пору доби (20 год. 40 хв.), а водій автомобіля Audi A3 ОСОБА_2 при русі використовував ближнє світло фар, щоб не засліпити водіїв, які рухалися у зустрічному напрямку, що вочевидь впливає на відстань виявлення небезпеки для руху та можливість своєчасного вжиття заходів реагування. Проте, ці обставини не були враховані експертом при проведенні досліджень.
З наведеного суд касаційної інстанції зауважує на необґрунтованості доводів скаржника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій неповно оцінили докази та не дослідили висновок експерта № 111 від 06.03.2019 як доказ вини водія ОСОБА_2 у вчиненні ДТП.
Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, судами попередніх інстанцій з`ясовано, що протиправна поведінка ОСОБА_1 (порушення ним вимог пунктів 10.1, 16.11 ПДР) встановлена ухвалою Лубенського міськрайонного суду від 08.05.2019 у справі № 539/1370/18, якою також встановлено вину зазначеної особи у вчиненні ДТП і вина ним була повністю визнана; ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з відповідачем і керував транспортним засобом у зв`язку з виконанням своїх трудових обов`язків; його цивільно-правова відповідальність була застрахована у позивача, який здійснив страхове відшкодування. Матеріалами справи підтверджується, що внаслідок протиправної поведінки ОСОБА_1 була завдана шкода застрахованому позивачем транспортному засобу, а між шкодою і протиправною поведінкою існує прямий причинний зв`язок. Таким чином, в діях ОСОБА_1 наявний повний склад цивільного правопорушення.
Суди погодилися з доводами позивача, що з урахуванням статей 1187 та 1172 ЦК України належним відповідачем є законний володілець джерела підвищеної небезпеки - роботодавець, а тому шкода, завдана внаслідок ДТП з вини водія, що на відповідній правовій підставі керував автомобілем, який перебував у володінні роботодавця, відшкодовується саме володільцем цього джерела підвищеної небезпеки, а не безпосередньо винним водієм.
Таким чином, з огляду на встановлені судами обставини, колегія суддів погоджується з їх висновком, що відповідач як володілець транспортного засобу, водія якого визнано винним у ДТП, в силу положень статей 1172, 1187, 1188, 1194 ЦК України, зобов`язаний відшкодувати позивачу різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою, а тому позовні вимоги є доведеними, обґрунтованими і підлягають задоволенню у повному обсязі.
Водночас колегія суддів зазначає про помилковість доводів скаржника (відповідача) щодо подібності правовідносин у справі, що переглядається, та у справах № 328/2750/18 і № 752/16797/14-ц, наведених в обґрунтування підстав касаційного оскарження, з огляду на те, що оскаржувані судові рішення у цій справі хоча й прийнято за схожого правового регулювання, однак за іншої фактично-доказової бази (інших обставин та поданих на їх підтвердження і досліджених судами доказів).
Інші аргументи скаржника щодо порушення норм процесуального права в контексті повноти оцінки доказів, їх належності та допустимості, не відповідають встановленим обставинам справи та не приймаються до уваги судом, оскільки такі доводи зводяться до необхідності переоцінки судом касаційної інстанції доказів та встановлення інших обставин справи, що відповідно до статті 300 ГПК України виходить за межі повноважень Верховного Суду.
З огляду на викладене, доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні представником позивача норм матеріального та процесуального права, були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.