Постанова
Іменем України
11 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 761/12890/17
провадження № 61-4848св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Астаніна Юлія Олексіївна,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Шмаровим Олексієм Валерійовичем, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 09 листопада 2020 року у складі судді Волошина В. О. та постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Астаніна Юлія Олексіївна, про визнання заповіту недійсним,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Астаніна Ю. О., про визнання заповіту недійсним.
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_3, яка за життя 06 жовтня 2000 року склала на його користь заповіт. Після смерті спадкодавця, він, як спадкоємець за заповітом звернувся з заявою про прийняття спадщини до державної нотаріальної контори.
Після отримання державним нотаріусом його заяви про прийняття спадщини, він дізнався, що третьою особою вже відкрито спадкову справу після смерті його матері на підставі заяви про прийняття спадщини, яка була подана відповідачем, як спадкоємцем за заповітом, який було складено спадкодавцем на користь відповідача 22 лютого 2017 року.
На його думку зазначений заповіт повинен бути визнаний судом недійсним, з тих підстав, що його матір в силу наявних в неї хронічних захворювань та віку не розуміла значення своїх дій та не могла ними керувати, з квартири за станом здоров`я не виходила, і взагалі потребувала стороннього догляду, при цьому лише він надавав їй таку допомогу.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 на підставі статей 203, 215, 216, 225, 1257 ЦК України просив суд визнати заповіт ОСОБА_3 на користь відповідача, посвідчений 22 лютого 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Астаніною Ю. О., недійсним.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 09 листопада 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що згідно з висновком судово-психіатричного експерта від 25 січня 2019 року № 57 ОСОБА_3, на момент укладення заповіту від 22 лютого 2017 року, за своїм психічним станом усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними. При цьому, позивачем не були спростовані показання допитаних в судових засіданнях свідків, а також не було подано до суду заяву про призначення у справі повторної експертизи.
Постановою Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Шмаровим О. В., залишено без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 09 листопада 2020 року залишено без змін.
Судове рішення мотивовано тим, що ОСОБА_3 за своїм психічним станом на момент складання заповіту усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними, тому суд першої інстанції зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позову.
Належних та допустимих доказів, що спростовують висновки експерта, позивачем суду не надано. Позивачем у суді першої інстанції клопотання про призначення повторної експертизи не заявлялося, підстав призначення повторної експертизи на стадії апеляційного розгляду не встановлено, виходячи із положень частини третьої статті 367 ЦПК України.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У березні 2021 року ОСОБА_1 через адвоката Шмарова О. В., подав касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 09 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на пояснення, які були надані третьою особою. Крім того, третя особа не була допитана як свідок у суді, оскільки суд апеляційної інстанції помилково відмовив у задоволенні клопотання про виклик третьої особи.
Заявник вважає, що заповіт від 22 лютого 2017 року складений та виготовлений нотаріусом до приїзду на адресу проживання померлої. Тобто, складання заповіту поза межами та без присутності заповідача є порушенням законодавства, що впливає на свободу та волевиявлення особи.
Разом з тим, показання переважної кількості свідків, які не були присутніми в момент вчинення правочину не можуть братися до уваги судом, а також експертами, які прямо зазначили даних свідків як джерело проведеної експертизи. Також, показання свідків різняться, тому проведена за їхньої участі посмертна експертиза не може бути покладена в основу рішення.
Суди попередніх інстанцій застосували спрощений підхід до справи та не звернули увагу на порушені процесуальні моменти, а саме допит всіх свідків міг встановити рівновагу поданих доказів у справі та надати в розпорядження експертів більше інформації для проведення повторної експертизи. Представник позивача в суді апеляційної інстанції заявив клопотання про проведення повторної експертизи, але для вирішення питання щодо її призначення вказав, що для правильного та об`єктивного проведення повторної експертизи необхідно допитати осіб, які не були допитані, як свідки, проте у задоволенні клопотання було відмовлено.
Заявник посилається на висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 760/14747/15-ц.
Відзив на касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надходив
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Шевченківського районного суду м. Києва.
28 квітня 2021 року справа № 761/12890/17 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3, після смерті якої відрилася спадщина.
Згідно з заповітом від 22 лютого 2017 року, складеного ОСОБА_3, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Астаніною Ю. О. усе майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалося і взагалі те, що буде належати ОСОБА_3 на час смерті, а також все те, на що вона за законом матиме право, було заповідано відповідачу.
Відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи від 25 січня 2019 року № 57 ОСОБА_3, на момент складання заповіту від 22 лютого 2017 року страждала психічним розладом у вигляді Органічного ураження головного мозку судинного ґенезу з емоційно-вольовою нестійкістю (F07.8); на момент укладення заповіту від 22 лютого 2017 року остання за своїм психічним станом усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними.
Допитані в судовому засіданні експерти, які входили до складу комісії, яка проводила зазначену експертизу підтвердили висновки експертизи, зазначивши, що при проведенні зазначеної експертизи, судовими експертами були враховані не тільки витребувані судом медична картка, а і показання допитаних в судових засіданнях за заявами сторін свідків, так і показання самих сторін.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповіт є одностороннім правочином, оскільки залежить виключно від волі заповідача. Заповіт лише спрямовується на виникнення у спадкоємця прав та обов`язків, але до моменту смерті не створює їх у нього. Розпорядження, яке міститься у заповіті, набирає чинності лише у разі смерті заповідача.
Статтею 1247 ЦК України встановлено загальні вимоги до форми заповіту, за якими заповіт повинен складатися у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення, має бути особисто підписаний заповідачем (якщо особа не може підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу). Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (частина друга статті 1257 ЦК України).
Згідно з частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У якості правової підстави для визнання заповіту від 22 лютого 2017 року недійсним, позивач посилається на те, що на час складання заповіту ОСОБА_3 не могла усвідомлювати значення своїх дій та не могла керувати ними.
Правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними визначенні статті 225 ЦК України. Частинами першої, другої цієї статті встановлено, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів.
Для визначення тимчасового стану особи, при якому вона внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих станів не може розуміти значення своїх дій та керувати ними у момент укладення нею правочину, необхідно обов`язкове призначення судово-психіатричної експертизи.
У постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 161/17119/16-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 522/25597/13-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 311/3823/15 зазначається, що розгляд вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 225 ЦК України здійснюється з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, які підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент укладення оспорюваного правочину особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статей 77, 78 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судами встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 10 вересня 2018 року призначено посмертну судово-психіатричну експертизу, проведення якої доручено експертам Київського міського центру судово-психіатричної експертизи. На вирішення експертів поставлено запитання: 1) Чи страждала ОСОБА_3 будь-яким психічним розладом на момент укладення заповіту від 22 лютого 2017 року? 2) Якщо так, чи могла ОСОБА_3 на момент укладення заповіту від 22 лютого 20117 року розуміти значення своїх дій або керувати ними.
Згідно з висновком посмертної судово-психіатричної експертизи від 25 січня 2019 року № 57 ОСОБА_3 на момент укладення заповіту від 22 лютого 2017 року страждала психічним розладом у вигляді Органічного ураження головного мозку судинного ґенезу з емоційно-вольовою нестійкістю. ОСОБА_3 на момент укладення заповіту від 22 лютого 2017 року за своїм психічним станом усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними.
Предметом дослідження експертів були медична картка ОСОБА_3, покази свідків, в тому числі і лікаря ОСОБА_4, до якої зверталася померла за медичною допомогою. Зазначений висновок підтвердили в судовому засіданні допитані експерти ОСОБА_5, ОСОБА_6 .
З урахуванням викладеного, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що на момент складання заповіту ОСОБА_3 усвідомлювала значення своїх дій і могла керувати ними, оспорюваний заповіт складено та посвідчено з дотриманням вимог законодавства, чинного на момент вчинення нотаріальної дії щодо його посвідчення, а позивачем не доведено належними доказами підстав нікчемності заповіту, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав, передбачених статтею 225 ЦК України для визнання заповіту недійсним, складеного ОСОБА_3 22 лютого 2017 року. Будь-які інші докази в обґрунтування заперечень на висновок експертизи позивачем суду надано не було.
Разом з тим, висновки зроблені судами першої та апеляційної інстанцій у даній справі узгоджуються з висновками, викладеними в постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 760/14747/15-ц,на яку посилається заявник у своїй касаційній скарзі. Крім того слід зазначити, що при розгляді справ з подібними правовідносинами, суд виходить з наданих сторонами доказів та враховуючи, що в справі, яка переглядається, позивачем не доведено належними доказами підстав для визнання заповіту недійсним, суди попередніх інстанцій ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення.
Таким чином доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.