Постанова
Іменем України
11 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 755/10817/16-ц
провадження № 61-9261св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Грушицького А. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_3,
треті особи: Третя криворізька державна нотаріальна контора, Криворізьке міське управління юстиції, приватний нотаріус Криворізького нотаріального округу Кульбіда Наталія Михайлівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 20 березня 2019 року у складі судді Гончарука В. П. та постанову Київського апеляційного суду від 14 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, треті особи: Третя криворізька державна нотаріальна контора, Криворізьке міське управління юстиції, приватний нотаріус Криворізького нотаріального округу Кульбіда Наталія Михайлівна, про визнання заповіту недійсним,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 звернувся у липні 2016 року до суду з вищевказаним позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, і остаточно просив визнати недійсним заповіт, складений ОСОБА_2 03 вересня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Кульбідою Н. М. та зареєстрований у спадковому реєстрі за № 54960924, реєстровий № 1639.
Зазначений позов мотивований тим, що ОСОБА_1 є рідним сином та спадкоємцем за заповітом після смерті матері ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 90 років у місті Кривий Ріг.
17 жовтня 2007 році ОСОБА_2, перебуваючи у здоровому глузді та усвідомлюючи свої дії, склала заповіт на його ім`я, в якому все їй належне майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 заповіла своєму сину. Даний заповіт зареєстрований у спадковому реєстрі за № 43277737.
Останні роки свого життя ОСОБА_2 потребувала постійного догляду та допомоги. Крім поважного віку, вона страждала на хронічні захворювання серцево-судинної системи та особливо психічні розлади, перебувала на обліку у психоневрологічному диспансері та лікувалась у закладах відповідного профілю.
Останній час її психічне здоров`я погіршилося, в результаті чого лікарі прийшли до висновку про необхідність її постійного перебування на лікуванні у Комунальному закладі "Гейківська психоневрологічна лікарня Дніпропетровської міської ради", де вона померла.
Усі витрати на поховання взяв на себе він.
У межах встановленого законом шестимісячного терміну, а саме 18 лютого 2016 року він звернувся до Третьої криворізької державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини.
У нотаріуса він дізнався про те, що у період загострення хвороби, а саме 03 вересня 2013 року від імені матері складено заповіт на ім`я ОСОБА_3, який скористався нестабільністю психічного стану задля досягнення матеріальної вигоди.
Згідно з медичною карткою амбулаторного хворого № 147425, що відкрита 10 квітня 2013 року у Комунальному закладі "Гейківська психоневрологічна лікарня Дніпропетровської міської ради", у квітні 2013 року ОСОБА_2 було вперше встановлено діагноз "виражений органічний розлад особистості складного ґенезу з психологічними порушеннями". Перебуваючи у такому стані, спадкодавець не могла повною мірою усвідомлювати свої дії та оцінювати наслідки під час складання оспорюваного заповіту.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Дніпровський районний суд міста Києва рішенням від 20 березня 2019 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 22 травня 2019 року про виправлення описки, позов задовольнив.
Визнав недійсним заповіт, складений ОСОБА_2 03 вересня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Кульбідою Н. М. та зареєстрований в спадковому реєстрі за № 54960924, реєстровий № 1639.
Стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 551,20 грн витрат по оплаті судового збору та 5 629,50 грн витрат за оплату вартості за проведення експертизи, а всього - 6 180,50 грн.
Рішення місцевий суд мотивував тим, що на час укладення оспорюваного правочину - 03 вересня 2013 року ОСОБА_2 страждала стійким хронічним психічним захворюванням, який істотно впливав (обмежував) на її здатність розуміти значення своїх дій та керувати ними, та докази, які спростовують зазначені обставини, у матеріалах справи відсутні.
Київський апеляційний суд постановою від 14 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишив без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 20 березня 2019 року залишив без змін.
Постанову апеляційний суд мотивував тим, що висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи, судом повно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, що відповідно до положень статті 375 ЦПК України є підставою для залишення рішення суду без змін, а апеляційної скарги без задоволення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
Від ОСОБА_3 у червні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 20 березня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 квітня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами порушено норми матеріального права, а саме статтю 215 та частину першу статті 225 ЦК України в частині не встановлення факту нездатності ОСОБА_2 усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними саме на момент вчинення оспорюваного правочину - заповіту, посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Кульбідою Н. М. о 16 год. 20 хв. та зареєстрованого в спадковому реєстрі за № 54960924, реєстровий № 1639, згідно з яким ОСОБА_2 все належне їй майно, а саме квартиру заповіла ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в рівних частках кожному.
Апеляційним судом не було враховано правові висновки Верховного Суду, висловлені у постановах від 19 травня 2021 року у справі № 752/23412/18, від 11 березня 2021 року у справі № 466/9487/15, від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц.
На порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи щодо здатності ОСОБА_2 усвідомлювати та керувати своїми діями в момент вчинення оспорюваного заповіту. Експертами при складенні висновку експертизи не досліджувався оспорюваний заповіт, натомість досліджувався інший заповіт, складений в інший час, що не є предметом спору, тому висновок посмертної експертизи № 688 не є достатнім та належним доказом щодо предмета доказування, що залишилося поза увагою судів попередніх інстанцій.
Порушення Закону України "Про психіатричну експертизу" та положень частин першої-третьої статті 89, частини першої статті 213 ЦПК України при наданні оцінки доказам, а саме висновку експертизи та медичній картці ОСОБА_2 . Не перевірено обставини, що є предметом доказування - відсутність звернень ОСОБА_2 за психіатричною допомогою та відсутність доказів лікування заповідача на стаціонарі у психіатричних медичних закладах до підписання заповіту у 2013 році, відсутність надання нею згоди на проведення психіатричного огляду та згоди на надання їй психіатричної допомоги у 2013-2015 роках. Медична картка на ім`я ОСОБА_2 відкрита без присутності ОСОБА_2 та без її усвідомленої згоди.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Від ОСОБА_1 у липні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому заявник просив оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Верховний Суд ухвалою від 11 листопада 2021 року відзив повернув заявнику без розгляду.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 14 липня 2021 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Дніпровського районного суду міста Києва.
Справа № 755/10817/16-ц надійшла до Верховного Суду 28 липня 2021 року.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 є рідним сином ОСОБА_2
ОСОБА_2 17 жовтня 2007 року було складено заповіт на ім`я ОСОБА_1, в якому все їй належне майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 заповіла своєму сину. Заповіт посвідчений державним нотаріусом Третьої Криворізької державної нотаріальної контори Ситнік О. О. та зареєстрований в спадковому реєстрі № 43277737, реєстровий № 1-4072.
ОСОБА_2 03 вересня 2013 року було складено заповіт на ім`я ОСОБА_3, згідно з яким все належне їй майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 заповіла своєму онуку. Заповіт посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Кульбідою Н. М. та зареєстрований в спадковому реєстрі № 54959969, реєстровий № 1633.
ОСОБА_2 03 вересня 2013 року було складено заповіт на ім`я ОСОБА_3 та ОСОБА_1, згідно з яким все належне їй майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 заповіла своєму сину та онуку у рівних частках кожному. Заповіт посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Кульбідою Н. М. та зареєстрований в спадковому реєстрі № 54960924, реєстровий № 1639.
ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть, актовий запис № 54, серія НОМЕР_1 .
ОСОБА_1 18 лютого 2016 року подав заяву державному нотаріусу Шостої київської державної нотаріальної контори Федунів О. М. про прийняття спадщини після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2
ОСОБА_3 23 березня 2016 року подав заяву до Третьої криворізької державної нотаріальної контори про прийняття спадщини після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 .
Згідно з висновком судово-психіатричної експертизи від 20 жовтня 2017 року № 688, складеним Київським міським центром судово-психіатричної експертизи на виконання ухвали Дніпровського районного суду міста Києва від 29 червня 2017 року, ОСОБА_2 при житті, згідно з медичною документацією, з 10 квітня 2013 року страждала стійким хронічним психічним розладом - Органічне ураження головного мозку судинного ґенезу (церебросклероз, гіпертонічна хвороба) з вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням. ОСОБА_2 за своїм психічним станом під час підписання заповіту 03 вересня 2013 року не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. ОСОБА_2 на період підписання заповіту 03 вересня 2013 року страждала стійким хронічним психічним розладом - Органічне ураження головного мозку судинного ґенезу (церебросклероз, гіпертонічна хвороба) з вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням, за своїм психічним станом не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповіт є одностороннім правочином, оскільки залежить виключно від волі заповідача. Заповіт лише спрямовується на виникнення у спадкоємця прав та обов`язків, але до моменту смерті не створює їх у нього. Розпорядження, яке міститься у заповіті, набирає чинності лише у разі смерті заповідача.
Статтею 1247 ЦК України встановлено загальні вимоги до форми заповіту, за якими заповіт повинен складатися у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення, має бути особисто підписаний заповідачем (якщо особа не може підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу). Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (частина друга статті 1257 ЦК України).
Згідно з частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У якості правової підстави для визнання недійсним заповіту складеного ОСОБА_2 03 вересня 2013 року,посвідченого приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Кульбідою Н. М. та зареєстрованого у спадковому реєстрі за № 54960924, реєстровий № 1639, позивач посилається на те, що на час його складання ОСОБА_2 не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними визначенні статті 225 ЦК України. Частинами першої, другої цієї статті встановлено, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів.
Для визначення тимчасового стану особи, при якому вона внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих станів не може розуміти значення своїх дій та керувати ними у момент укладення нею правочину, необхідно обов`язкове призначення судово-психіатричної експертизи.
У постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 161/17119/16-ц; від 12 вересня 2018 року у справі № 522/25597/13-ц; від 18 вересня 2019 року у справі № 311/3823/15 зазначається, що розгляд вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 225 ЦК України здійснюється з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, які підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент укладення оспорюваного правочину особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.
Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до статей 77, 78 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Судами встановлено, що згідно з висновком судово-психіатричної експертизи від 20 жовтня 2017 року № 688, складеним Київським міським центром судово-психіатричної експертизи на виконання ухвали Дніпровського районного суду міста Києва від 29 червня 2017 року, ОСОБА_2, зокрема на період підписання заповіту 03 вересня 2013 року страждала стійким хронічним психічним розладом - Органічне ураження головного мозку судинного ґенезу (церебросклероз, гіпертонічна хвороба) з вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням, за своїм психічним станом не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
З урахуванням викладеного, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що в момент складання оспорюваного заповіту ОСОБА_2 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав, передбачених статтею 225 ЦК України для визнання недійсним заповіту.
Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом не було враховано правові висновки Верховного Суду, висловлені у постановах від 19 травня 2021 року у справі № 752/23412/18, від 11 березня 2021 року у справі № 466/9487/15, від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц, не заслуговують на увагу, з огляду на таке.
У постанові від 19 травня 2021 року у справі № 752/23412/18 Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки позивач не заявляв клопотання про призначення судово-психіатричної експертизи, однак місцевий суд не врахував, що відповідне клопотання було заявлене під час розгляду справи, а неправильне зазначення учасником справи виду експертизи, до компетенції якої належить вирішення питання щодо психічного стану особи, не свідчить про дотримання статті 105 ЦПК України.
У постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду приймаючи нову постанову про відмову в задоволенні позову про визнання недійсними договорів дарування і скасування державної реєстрації права власності виходив з того, що суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов, взяли за основу висновки комплексних судових психолого-психіатричних експертиз, згідно з якими на час укладення оспорюваних договорів дарування позивач за своїм психічним станом не в повній мірі міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Доказів того, що дарувальник на час укладення оспорюваних договорів дарування мав абсолютну неспроможність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, позивач суду не надав, що є його процесуальним обов`язком.
На відміну від установлених у вказаних справах обставин, у справі, яка переглядається встановлено, що ОСОБА_2 в момент складання оспорюваного заповіту мала абсолютну неспроможність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, що не суперечить правовому висновку, висловлену у постанові Верховного Суду від 11 березня 2021 року у справі № 466/9487/15, на яку посилався ОСОБА_3 у касаційній скарзі.
Аргументи касаційної скарги про те, що експертами при складанні висновку експертизи не досліджувався оспорюваний заповіт, натомість досліджувався інший заповіт, складений в інший час, що не є предметом спору, тому висновок експертизи № 688 не є достатнім та належним доказом щодо предмета доказування, також не заслуговують на увагу, з огляду на таке.
В описовій частині висновку судово-психіатричної експертизи від 20 жовтня 2017 року № 688 експерти посилаються на заповіт від 03 вересня 2013 року, складений на ОСОБА_3 та посвідчений о 14 год. 35 хв.
Однак, зазначена обставина не свідчить, що висновок є неналежним та недопустимим доказом.
Як встановлена апеляційним судом та підтверджується матеріалами справи, відповідаючи на поставлені перед експертами судом запитання, останні зазначили про те, що ОСОБА_2 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними саме 03 вересня 2013 року. Тобто, висновком експертизи встановлено неспроможність ОСОБА_2 усвідомлювати значення своїх дій та можливість керувати ними станом на конкретний день, саме 03 вересня 2013 року, а не на конкретну годину цього дня.
Інші доводи касаційної скарги є аналогічними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, висновки суду апеляційної інстанції є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.
Таким чином, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, і зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.