Постанова
Іменем України
03 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 334/8096/18
провадження № 61-967св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_1, подану представником - адвокатом Коломоєць Іриною Василівною, нарішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29 жовтня 2019 року у складі судді Козлової Н. Ю. та постанову Запорізького апеляційного суду від 17 грудня 2019 рокуу складі колегії суддів: Кримської О. М., Дашковської А. В. Кочеткової І. В.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2, в якому просила усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням - квартирою
АДРЕСА_1 шляхом виселення з неї ОСОБА_2, судові витрати покласти на відповідача.
Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач є власником зазначеної квартири.
Однак вказаним приміщенням позивач позбавлена можливості користуватися
у зв`язку з проживанням в ній попереднього власника квартири -
ОСОБА_2 . Відповідач не є членом її сім`ї, спільний побут не ведеться, домовленостей (угод) про користування даним приміщенням не досягнуто.
Вселився відповідач до вказаної квартири на підставі договору купівлі-продажу від 29 січня 2002 року, за яким він є покупцем. ОСОБА_1 вселилася до спірної квартири в 2002 році в якості дружини відповідача. Шлюб між сторонами розірвано рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 серпня
2012 року у справі № 0814/8606/2012.
Після припинення сімейних відносин рішенням Ленінського районного суду
м. Запоріжжя від 25 грудня 2012 року у справі № 0814/9879/2012 право власності на спірну квартиру визнано за позивачем.
Станом на 25 грудня 2012 року (набуття права власності на дану квартиру) відповідач не був членом її сім`ї, а лише колишнім (попереднім) власником майна.
Відповідач відмовляється в добровільному порядку звільнити дане приміщення та створює негативні наслідки майнового характеру для позивача, оскільки розмір оплати за комунальні послуги нараховується із розрахунку до кількості осіб, що зареєстровані за певною адресою, і через це позивач повинна сплачувати за більшу кількість послуг, а також вимушена нести витрати на оренду квартири для власного проживання, так як іншого житлового приміщення у власності вона не має.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 29 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 17 грудня 2019 року, в задоволенні позову відмовлено.
Суди виходили з того, що з 2002 року ОСОБА_2 постійно проживає у спірній квартирі, набув право користування спірною квартирою як член сім`ї - чоловік ОСОБА_1 на підставі частини першої статті 405 ЦК України, сплачує всі комунальні послуги, несе інші витрати на утримання житлового приміщення
у нормальному стані, не порушує правил користування та проживання
у багатоквартирних будинках, саме ним укладено договір № 70770 про надання послуг з газопостачання від 15 березня 2006 року, договір № 134706155 про користування електричною енергією від 09 липня 2009 року, договір про участь
у витратах на утримання будинку та прибудинкової території від 20 лютого
1992 року (а. с. 51-56).
Квартира має дві окремі житлові кімнати, тому позивач за бажання могла користуватись та проживати в окремій кімнаті, однак вона виїхала у 2012 році та такого бажання не висловлювала. Вона тривалий час проживає на західній України, за професією військовий лікар, а донька з 2017 року навчається
в університеті м. Львова та проживає за місцем навчання.
Отже, негативних наслідків для власника квартири, які зазначені позивачем
у позовній заяві, не встановлено.
Посилання позивача на те, що вона зверталась з письмовою вимогою про добровільне звільнення приміщення, яке залишилось без задоволення, також не знайшло свого підтвердження, оскільки відповідно до інформації відстеження поштового відправлення з сайту АТ "Укрпошта" (https://OK.UKRPOSHTA.UA),зазначене відправлення відповідачу не вручалося, тому він не міг відреагувати на вимогу.
Аргументи учасників справи
У січні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу,
в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, стягнути
з ОСОБА_2 на її користь судові витрати (витрати на правову допомогу)
в розмірі 14 000,00 грн.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції посилався на статті 32, 391, 406 ЦК України та вказав, що власник має право вимагати від осіб, які не
є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушення свого права власності у будь-який час припинення сервітуту, який припиняється судом за позовом власника житлового приміщення при наявності обставин, що мають істотне значення. Разом з тим суд зробив висновок про відмову в задоволенні позову. За таких обставин висновки суду є суперечливими, без нормативного обґрунтування підстав для відмови.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц (провадження № 61-25704св18) зазначено, що особа є власником житлового будинку. Відповідач спільним побутом із позивачем не пов`язаний, тому його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України. Аналогічний висновок зроблений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2019 року у справі
№ 702/101/18 (провадження № 61-42856св18). Суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок, що фактичні обставини справи, що переглядається, та справ № 357/7940/16-ц, № 702/101/18 є різними, оскільки обставини цих справ
є ідентичними. В зазначених справах, які є подібними справі, що переглядається, Верховним Судом зроблено висновок, що законодавством не передбачене збереження права користування житловим приміщенням за особою, яка хоч
і правомірно вселилась в житло, але на час розгляду справи перестала бути членом сім`ї власника.
Обставину про те, що квартира має дві окремі житлові кімнати, встановлено на припущеннях, оскільки вказані обставини під час судового розгляду не досліджувались.
У лютому 2020 року ОСОБА_2 подав до суду відзив, у якому просив оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів.
Відзив мотивовано тим, що посилання в касаційній скарзі на положення статті 406 ЦК України є необґрунтованими, оскільки під час розгляду справи судом позивач вказаною нормою свої вимоги не мотивувала та посилалася саме на положення статті 391 ЦК України, статей 109,150 ЖК України. Обґрунтування позовних вимог позивача, зазначених в позовній заяві, в ході судового розгляду справи не знайшли свого підтвердження та нічим не доведені.
Скаржник посилається на той факт, що суд першої інстанції не встановлював обставину про те, що квартира має дві окремих житлові кімнати. Проте такий висновок скаржника є неправильним, оскільки відповідач у відзиві на позовну заяву зазначав та особисто підтверджував, що квартира має дві ізольовані кімнати та він ніколи не заважав позивачу проживати в квартирі та користуватись окремою кімнатою. ОСОБА_1 не проживає у своїй квартирі з моменту розлучення, а саме з 2012 року. Після розлучення позивач виїхала до військової частини у м. Львів, де працює та перебуває до теперішнього часу, що
є обставиною, яка свідчить, що він здійснює перешкоди позивачу у користуванні майном та які її права він порушує своїм проживанням у спірній квартирі. Він своєчасно та в повному обсязі сплачує комунальні платежі. Іншого житла ні
у користуванні, ні у власності він не має, можливості проживати в іншому приміщенні також не має.
Відповідно до висновків в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України
з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року у справі
№ 308/3040/15-ц особа яка правомірно, із згоди власника, як член його сім`ї, заселилась у житло і постійно там проживає не позбавляється права користування займаним приміщенням навіть у разі припинення її сімейних відносин з власником будинку.
Згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займане або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява № 30856/03, § 40, 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Суд зазначає, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно з законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування ("Sadovyak v. Ukraine", заява № 17365/14, § 27, ЄСПЛ, від 17 травня 2018 року та "Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява № 30856/03, § 42, 43, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Верховний Суд України достатньо чітко визначився у застосуванні норм матеріального права щодо захисту права власності та права проживання членів сім`ї власника житла у своїх рішеннях, які викладені у постановах від 16 січня
2019 року у справі № 309/2477/16-ц, від 17 квітня 2019 року у справі
№ 302/692/17, від 15 травня 2017 року у справі № 734/387/15-ц.
Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 23 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
У лютому 2020 року матеріали касаційної скарги передано судді-доповідачу Краснощокову Є. В.
Ухвалою Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі
з 30 березня 1996 року, а 29 січня 2002 року ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
З часу придбання квартири відповідач та позивач стали проживати в ній, зареєстровані за вказаною адресою. Позивач перестала проживати в квартирі
з травня 2012 року.
Шлюб між сторонами розірвано рішенням Ленінського районного суду
м. Запоріжжя від 22 серпня 2012 року (а. с. 5). Цим судовим рішенням також встановлено, що сім`я сторін фактично розпалася і з 19 травня 2012 року вони не проживають разом, спільного господарства не ведуть, ніяких відносин не підтримують.
Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 25 грудня
2012 року визнано частково недійсним договір купівлі-продажу квартири
АДРЕСА_1, укладений 29 січня 2002 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Ніколаєвською Л. Б., в частині покупця, і переведено право покупця на ОСОБА_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру
АДРЕСА_1 . Рішення набрало законної сили 05 січня
2013 року (а. с. 6-7).
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 жовтня 2014 року
у справі № 334/10351/13-ц, яке набрало законної сили 17 лютого 2015 року,
у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням, зобов`язання зняти
з реєстраційного обліку, виселення - відмовлено. Цим рішенням встановлено, що правовідносини з приводу користування спірною квартирою виникли між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у справі як між власником і колишнім членом сім`ї власника, а не між власником і попереднім власником житла.
Квартира має дві окремих житлових кімнати.
У частині першій статті 383 ЦК України визначено, зокрема, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 вересня 2020 року у справі № 520/9520/18 (провадження № 61-5543св20) зроблено висновок, зокрема, щодо застосування статті 391 ЦК України та вказано, що "зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав".
Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане
з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.
Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Згідно з частиною другою статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Разом з цим статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним
у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справа
№ 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зроблено висновок, що "втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04,
п. 50). […] Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять
у собі майнову цінність. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар […] У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. […] Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та
є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. […] при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. […] При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересівсторін спору".
"Житло" має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення "житлом", яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку
з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).
У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Встановивши, що з 2002 року ОСОБА_2 постійнопроживає у спірній квартирі, набув право користування спірною квартирою як член сім`ї позивача, сплачує всі комунальні послуги та несе інші витрати на утримання житлового приміщення; квартира має дві окремі житлові кімнати, тому позивач за бажання могла користуватись та проживати в окремій кімнаті, але вона постійно проживає в іншому регіоні України; негативних наслідків для власника квартири, які зазначені позивачем у позовній заяві, не доведені; оцінивши баланс інтересів сторін, дослідивши питання виселення відповідача на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позову. При цьому, не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).