Постанова
Іменем України
20 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 340/236/17
провадження № 61-13820св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
відповідачі: Голівська сільська рада Верховинського району Івано-Франківської області, Головне управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області, ОСОБА_5,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5, від імені якого діє адвокат Парфан Тарас Дмитрович, на рішення Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 19 квітня 2018 року у складі судді Бучинського А. Б. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Мелінишин Г. П., Ясеновенко Л. В.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У травні 2017 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до Голівської сільської ради Верховинського району Івано-Франківської області (далі - Голівська сільська рада), Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області (далі - ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській області), ОСОБА_5 про визнання незаконним і скасування державного акта на право власності на земельну ділянку.
На обґрунтування позову посилалися на те, що вони є користувачами земельних ділянок у селах Чорна Річка і Голови Верховинського району Івано-Франківської області. Рішенням Голівської сільської ради від 30 грудня 2009 року ОСОБА_5 передано у власність земельну ділянку площею 0,5657 га для ведення особистого селянського господарства у селі Чорна Річка Верховинського району Івано-Франківської області. 30 березня 2012 року він отримав державний акт на право власності. Зазначали, що ОСОБА_5 приватизував земельну ділянку без погодження меж із суміжними землекористувачами (позивачами). Межі його земельної ділянки накладаються на межі їх земельних ділянок. Зокрема, у приватизовану ОСОБА_5 земельну ділянку ввійшли частини земельних ділянок: ОСОБА_1 - площею 0,100 га, ОСОБА_3 - 0,1500 га, ОСОБА_4 - площею 0,2657 га, а також кормосклад ОСОБА_2, що підтверджено актом обстеження земельної ділянки складеним комісією виконавчого комітету Голівської сільської ради від 08 лютого 2017 року. Також через земельну ділянку відповідача проходить дорога комунального користування, що унеможливлює доступ до земельних ділянок ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Про зазначені обставини їм стало відомо у квітні 2016 року під час оформлення права власності на їхні земельні ділянки.
Уточнивши позовні вимоги, позивачі просили поновити строк звернення до суду з позовом, визнати незаконним і скасувати державний акт на право приватної власності на землю, виданий 30 березня 2012 року на ім`я ОСОБА_5, на земельну ділянку, площею 0,5657 га, для ведення особистого селянського господарства у селі Чорна Річка.
ОСОБА_5 подав до суду заяву про застосування наслідків пропуску позовної давності.
Справа розглядалася судами неодноразово.
Рішенням Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 19 квітня 2018 року позов ОСОБА_1, ОСОБА_2 задоволено частково. Скасовано державний акт на право приватної власті, виданий 30 березня 2012 року ОСОБА_5 на підставі рішення Голівської сільської ради від 30 грудня 2009 року, на земельну ділянку, площею 0,5657 га, для ведення особистого селянського господарства в селі Чорна Річка. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що через приватизовану ОСОБА_5 земельну ділянку проходить комунальна під`їзна дорога, якою користуються ОСОБА_2 та ОСОБА_1 для під`їзду до своїх будинковолодінь та земельних ділянок, що є підставою для скасування оспорюваного державного акта на право власності на землю. Інші вимоги суд визнав необґрунтованими, зазначивши, що позивачі не довели, що межі земельної ділянки відповідача накладаються на межі земельних ділянок, які перебувають у їхньому користуванні. Суд зазначив, що позовна давність не пропущена, оскільки позивачам стало відомо про наявність державного акта лише у квітні 2016 року.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 17 серпня 2020 року рішення Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 19 квітня 2018 року в частині задоволення вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_5 скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позовна заява не містить посилання на порушення прав ОСОБА_2 на вільне користування проїзною дорогою до його господарства у присілку Костівський села Чорна Річка. ОСОБА_2 не надав доказів щодо наявності у нього господарства чи земельної ділянки у цьому присілку. Та обставина, що ОСОБА_2 як мешканець присілку Костівський села Чорна Річка звертався, у числі інших, із заявою про те, що частина дороги, якою користуються жителі присілку, неправомірно приватизована ОСОБА_5, не позбавляє його права з цих підстав пред`явити позовні вимоги до суду та на підтвердження цих вимог надати належні докази. Щодо вимог ОСОБА_1, то апеляційний суд зазначив, що суду надано достатньо доказів, які у своїй сукупності дають підстави для висновку, що ОСОБА_5 передано у приватну власність земельну ділянку, через яку проходить під`їзна дорога до присілку Костівський села Чорна річка та господарства ОСОБА_1 .
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
У вересні 2020 року ОСОБА_5 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, встановлюючи, що ОСОБА_5 передано у приватну власність земельну ділянку, через яку проходить під`їзна дорога до присілку Костівський села Чорна річка, не врахували, що доказами, які б підтверджували факт існування сільської під`їзної дороги до присілку Костівський, можуть бути рішення Голівської сільської ради та містобудівна документація, зокрема генеральний план села Чорна Річка. Проте у матеріалах справи відсутні такі докази. Висновок експерта про те, що сільська під`їзна дорога до присілка Костівський проходить у межах земельної ділянки ОСОБА_5 є безпідставним та необґрунтованим, оскільки такий висновок містить відомості лише про фактичне розташування проїзної дороги на земельній ділянці відповідача, проте не підтверджує, що фактично наявна проїзна дорога є дорогою у правовому значенні. Апеляційний суд безпідставно не надав оцінки письмовим доказам, які знаходяться у матеріалах справи та спростовують позовні вимоги ОСОБА_1, помилково зазначив про те, що Державний земельний кадастр не містить інформації про наявність комунальних доріг. ОСОБА_1 обрав неналежний спосіб захисту, оскільки мав звернутися до суду із позовом про встановлення сервітуту. Крім того, на час розгляду справи судом апеляційної інстанції відсутній предмет спору, оскільки спірна земельна ділянка розділена на дві ділянки та відповідні зміни зареєстровані у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а державний акт, який є предметом спору, як правовстановлюючий документ втратив юридичну силу.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються в частині задоволених вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про визнання незаконним і скасування державного акта з підстав неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 343/2416/15-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 302/470/16-ц, від 08 липня 2019 року у справі № 726/1846/16, від 09 січня 2020 року у справі № 812/1264/17, від 26 червня 2018 року у справі № 307/104/16, від 05 березня 2018 року у справі № 340/219/16; встановлення обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
У листопаді 2020 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ГУ Держгеокадастру в Івано-Франківській області просить касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити, а в позові ОСОБА_1 відмовити.
У відзиві відповідач посилається на те, що апеляційний суд помилкового не врахував як доказ витяг з Публічної кадастрової карти України та з супутникової карти України в частині села Чорна Річка. Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 09 січня 2020 року у справі № 812/1264/17, графічні матеріали (викопіювання), роздруковані із Публічної кадастрової карти України, інформація в якій створена відповідним суб`єктом, є належним документом із відображенням інформації, яка дає можливість ідентифікувати бажану земельну ділянку на місцевості та містить прив`язку земельної ділянки до відповідного населеного пункту. Суди не врахували, що на час розгляду справи у суді, спірна земельна ділянка розділена на дві ділянки, а державний акт на спірну земельну ділянку втратив юридичну силу, отже, предмет спору відсутній.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2020 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_5, від імені якого діє адвокат Парфан Т. Д., на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 4 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 11 жовтня 2021 року справу призначено до розгляду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.
Суди встановили, що 14 лютого 2012 року ОСОБА_5 виданий державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯК № 848800, яка розташована у селі Чорна Річка, площею 0,5657 га, для ведення особистого селянського господарства.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживають у присілку Костівський села Чорна Річка.
Згідно з довідкою Голівської сільської ради від 02 серпня 2017 року № 172 сільські під`їзні дороги сіл Голови та Чорна Річка знаходяться на позабалансовому рахунку, зокрема сільська дорога на присілок Костівський, протяжністю 3,2 км.
Відповідно до акта-абриса від 08 лютого 2017 року обстеження земельних ділянок, складеного комісією Голівської сільської ради, по внутрішньому правому краю земельної ділянки ОСОБА_5 зверху вниз проходить дорога на присілок Костівський.
Ухвалою Верховинського районного суду Івано-Франківської області від 15 листопада 2017 року у справі призначено земельно-технічну експертизу.
Відповідно до висновку судового експерта Худака М. Я. від 15 січня 2018 року № СА/030118/ЛО сільська під`їзна дорога протяжністю 3,2 км проходить у межах досліджуваної земельної ділянки, площею 0,5657 га, у селі Чорна Річка. Під`їзд до земельних ділянок, житлових будинків чи іншого нерухомого майна, що перебуває у власності ОСОБА_1 і ОСОБА_2, здійснюється сільською під`їзною дорогою до присілка Костівський села Чорна Річка, протяжністю 3,2 км. У межах досліджуваної земельної ділянки, площею 0,5657 га, зокрема розташована цегляна будівля кормосклад, яка належить ОСОБА_2 .
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).
Відповідно до частин першої, другої статті 116 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Згідно з частиною першою статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування (частина перша статті 123 ЗК України).
Відповідно до частини першої статті 126 ЗК України (у редакції, чинній на час видачі державного акта) право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.
Згідно зі статтею 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання прав, визнання угоди недійсною, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування тощо.
Відповідно до частини першої статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
Згідно із частиною першою статті 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.
За змістом пункту "а" частини четвертої статті 83 ЗК України до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі загального користування населених пунктів (вулиці, проїзди, шляхи тощо).
З аналізу зазначених норми ЗК України можна дійти висновку, що передача громадянам у приватну власність земель комунальної власності (вулиці, проїзди, шляхи) є порушенням вимог чинного законодавства України.
Відповідно до статті 39 ЗК України використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.
Згідно зі статтею 12 Закону України "Про основи містобудування" до компетенції сільських, селищних, міських рад належить затвердження генеральних планів відповідних населених пунктів, планів зонування територій, а за відсутності затверджених в установленому законом порядку планів зонування території - детальних планів територій.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про основи містобудування" містобудівна документація - затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій. Містобудівна документація є основою вирішення питань щодо передачі (надання) земельних ділянок у власність чи користування громадян та юридичних осіб. Види, склад, порядок розробки та затвердження містобудівної документації визначаються законодавством.
Згідно з частиною першою статті 16 Закону України "Про автомобільні дороги" вулиці і дороги міст та інших населених пунктів знаходяться у віданні органів місцевого самоврядування і є комунальною власністю.
Відповідно до статті 50 Закону України "Про землеустрій" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі надання, передачі, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок складаються проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Порядок складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Суди встановили, що виготовлена технічна документація та виданий у подальшому державний акт на право приватної власності на спірну земельну ділянку ОСОБА_5 не містять посилання на проходження через земельну ділянку, площею 0,5657 га, у с. Чорна Річка сільської під`їзної дороги до присілку Костівський.
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, шоста статті 81 ЦПК України).
Статтею 41 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з частинами першою та другою статті 321, статтею 391 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування й розпорядження своїм майном.
Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій послалися на довідку Голівської сільської ради від 02 серпня 2017 року № 172 та на акт-абрис від 08 лютого 2017 року, проте зазначені документи не є допустимими доказами, які підтверджують факт проходження через земельну ділянку відповідача дороги загального користування - сільської під`їзної дороги до присілку Костівський, а тому не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог.
Суди встановили, що генеральний план забудови села Чорна Річка не виготовлений, а тому при видачі відповідачу державного акта на спірну земельну ділянку права позивача ОСОБА_1 не були порушені, оскільки на момент передачі ділянки в її межах будь-яким документом місцева дорога не затверджувалася та не проєктувалася, а отже, відсутні допустимі докази незаконності видачі оспорюваного державного акта.
Також суди попередніх інстанцій як на доказ доведеності позову помилково послалися на висновок судового експерта Худака М. Я. від 15 січня 2018 року, оскільки зазначений висновок містить відомості лише про фактичне розташування проїзної дороги на території земельної ділянки відповідача, але не підтверджує правовий статус проїзду як дороги у правовому значенні.
Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 05 березня 2018 року у справі № 340/219/16 (провадження № 61-6213св18), на який посилається заявник у касаційній скарзі.
З урахуванням наведеного Верховний Суд дійшов висновку про те, що позов ОСОБА_1 є безпідставним та задоволенню не підлягає, оскільки встановлено, що видачею ОСОБА_5 державного акта на право приватної власності на земельну ділянку вимоги закону як і права позивача не порушені.
Крім того, посилання позивача на відсутність під`їзду до його земельної ділянки не є підставою для визнання недійсним оспорюваного державного акта на право приватної власності, оскільки він не позбавлений права звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні власністю або про встановлення відповідного земельного сервітуту.
Подібні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 30 жовтня 2019 року у справі № 302/470/16-ц (провадження № 61-32685св18), від 26 червня 2018 року у справі № 307/104/16 (провадження № 61-6459св18), на які заявник посилається у касаційній скарзі.
Отже, оскаржувані судові рішення не відповідають зазначеним нормам матеріального права, нормам процесуального права щодо законності й обґрунтованості судового рішення, а також завданням цивільного судочинства, ґрунтуються на недопустимих доказах, а тому підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.