Постанова
Іменем України
20 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 753/12524/16
провадження № 61-3251св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І.,
Яремка В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальність "Продовольча компанія "Зоря Поділля",
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року у складі судді Леонтюк Л. К. та постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2020 року у складі колегії суддів: Сушко Л. П., Гуля В. В., Сліпченка О. І.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який надалі доповнив додатковими вимогами та збільшив розмір позовних вимог, до Товариства з обмеженою відповідальністю "Продовольча компанія "Зоря Поділля" (далі - ТОВ "ПК "Зоря Поділля"), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2, про визнання наказу про звільнення недійсним, зміну формулювання причин звільнення, зобов`язання внести зміни до трудової книжки, стягнення заробітної плати, вихідної допомоги, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.
На обґрунтування позовних вимог посилався на таке. 13 листопада 2014 року його прийнято на посаду начальника відділу земельних ресурсів ТОВ "ПК "Зоря Поділля". З 01 липня 2015 року йому встановлено оплату праці за укладеним з відповідачем трудовим договором у розмірі 30 000 грн. Згідно з наказом від 01 квітня 2016 року він перебував у щорічній відпустці з 09 квітня 2016 року, проте належну оплату відпустки відповідач не здійснив. 15 червня 2016 року позивач звернувся до відповідача із заявою про звільнення на підставі частини третьої статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) з 30 червня 2016 року у зв`язку з неодноразовим грубим порушенням відповідачем законодавства України про працю, а саме, невиплатою заробітної плати у встановлені строки та у погодженому в трудовому договорі розмірі, зміною в односторонньому порядку розміру оплати праці, а також нездійснення оплати відпустки згідно із Законом України "Про відпустки". Одночасно він просив відповідача надіслати йому трудову книжку поштою, цінним листом з описом вкладення. Відповідач отримав зазначену заяву про звільнення 16 червня 2016 року, проте листом від 30 червня 2016 року повідомив його про відсутність підстав для звільнення, а наказом ТОВ "ПК "Зоря Поділля" від 30 червня 2016 року його було звільнено за частиною першою статті 38 КЗпП України.
З урахуванням наведеного позивач просив: визнати незаконним його звільнення за наказом ТОВ "ПК "Зоря Поділля" від 30 червня 2016 року № 132 П на підставі частини першої статті 38 КЗпП України та визнати недійсним запис у трудовій книжці про звільнення за власним бажанням на підставі частини першої статті 38 КЗпП України; визнати його звільненим з роботи в ТОВ "ПК "Зоря Поділля" згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України у зв`язку з невиконанням відповідачем вимог законодавства про працю; зобов`язати ТОВ "ПК "Зоря Поділля" внести до трудової книжки запис "звільнений за власним бажанням згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України"; стягнути з ТОВ "ПК "Зоря Поділля" на його користь 350 347,20 грн заробітної плати, 90 000 грн вихідної допомоги, 795 000 грн середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, за період з 01 липня 2016 року до 01 вересня 2018 року, та 190 000 грн на відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року позов задоволено частково.
Визнано незаконним звільнення ОСОБА_1 за наказом ТОВ "ПК "Зоря Поділля" від 30 червня 2016 року № 132 П на підставі частини першої статті 38 КЗпП України та визнано недійсним запис у трудовій книжці про звільнення ОСОБА_1 за власним бажанням за частиною першою статті 38 КЗпП України. Визнано ОСОБА_1 звільненим з роботи в ТОВ "ПК "Зоря Поділля" згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України у зв`язку з невиконанням з боку відповідача вимог законодавства про працю. Зобов`язано ТОВ "ПК "Зоря Поділля" внести до трудової книжки ОСОБА_1 запис "звільнений за власним бажанням згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України". Стягнуто з ТОВ "ПК "Зоря Поділля" на користь ОСОБА_1 22 500 грн вихідної допомоги. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що ТОВ "ПК "Зоря Поділля" на порушення вимог статті 38 КЗпП України самостійно змінило підстави звільнення позивача, тому вимоги ОСОБА_1 про визнання незаконним звільнення за частиною першою статті 38 КЗпП України, зміну формулювання причин звільнення, зобов`язання внести зміни до трудової книжки, стягнення вихідної допомоги є обґрунтованими.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 в частині стягнення з ТОВ "ПК "Зоря Поділля" на його користь 350 347,20 грн заробітної плати, 90 000 грн вихідної допомоги та 795 000 грн середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, за період з 01 липня 2016 року до 01 вересня 2018 року, суд першої інстанції виходив із того, що документально підтверджений розмір заробітної плати позивача - 7 500 грн, а заявлені позовні вимоги в цій частині не підтверджені належними, достатніми та допустимими доказами, а також не мають фактичного та правового обґрунтування.
Постановою Київського апеляційного суду від 21 січня 2020 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ТОВ "ПК "Зоря Поділля" про відшкодування моральної шкоди скасовано, ухвалено в цій частині нове рішення. Стягнуто з ТОВ "ПК "Зоря Поділля" на користь ОСОБА_1 1 000 грн на відшкодування моральної шкоди. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вимог про відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд виходив з того, що при звільненні відповідач не виплатив позивачеві вихідної допомоги, що є втручанням у право на майно. Ці неправомірні дії відповідача зумовили необхідність організації позивачем додаткових зусиль для вжиття заходів з метою відновлення своїх прав, а тому, враховуючи характер та тривалість порушення, наслідки порушення трудових прав, принцип розумності, виваженості та справедливості, з відповідача на користь позивача необхідно стягнути 1 000 грн на відшкодування моральної шкоди.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
19 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить рішення Дарницького районного суду міста Києва від 20 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2020 року в частині відмови у задоволенні позову та розміру присудженої вихідної допомоги скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що в матеріалах справи відсутні докази вручення позивачу ухвали про призначення справи до розгляду апеляційним судом. Суди неправильно обраховали розмір вихідної допомоги та безпідставно відмовили у задоволенні іншої частини позову, помилково виходили з того, що розмір його заробітної плати становив 7 500 грн, оскільки він уклав трудовий договір з відповідачем з умовою оплати праці у розмірі 30 000 грн.
Апеляційний суд не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, зокрема: від 12 серпня 2019 року у справі № 1340/5463/18, від 27 березня 2019 року у справі № 503/1655/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 127/2871/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 704/435/19-ц щодо неналежного повідомлення про судове засідання; від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1395цс16, від 06 грудня 2017 року у справі № 6-331цс17, від 23 січня 2018 року у справі № 554/10872/15-ц, від 04 травня 2018 року у справі № 808/858/16 щодо позовної давності та строків звернення до суду для вирішення трудових спорів; від 11 липня 2018 року у справі № 761/1826/16-ц щодо змагальності та права особи на справедливий судовий розгляд; від 27 вересня 2017 року у справі № 369/5585/15-ц, від 05 вересня 2018 року у справі № 552/4015/15-ц щодо доведеності спричинення моральної шкоди; від 28 березня 2017 року у справі № 800/527/16 щодо обґрунтованості та вмотивованості судового рішення; від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, від 20 лютого 2019 року у справі 1512/2-234/11 щодо розгляду заяв про призначення експертизи, а також щодо роз`яснення права заявити клопотання про призначення експертизи; від 22 травня 2019 року у справі № 234/3341/15-ц, від 17 листопада 2018 року у справі № 911/205/18, від 27 лютого 2019 року у справі № 237/142/16-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 29 травня 2019 року у справі № 362/3810/16-ц, від 10 липня 2019 року у справі № 396/1857/16-ц щодо доброчесності та чесної ділової практики.
Заявник зазначає, що суди попередніх інстанцій розглянули справу у відсутності позивача, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання, не дослідили зібраних у справі доказів, необґрунтовано відмовили у задоволенні клопотання про допит свідків, встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Отже, за змістом вимог касаційної скарги ОСОБА_1 оскаржує рішення судів попередніх інстанцій з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389, пунктом 5 частини першої, пунктами 1, 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.
У травні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ТОВ "ПК "Зоря Поділля", у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали.
Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2021 рокусправу призначено до судового розгляду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Суди встановили, що відповідно до наказу ТОВ "ПК "Зоря Поділля" від 11 листопада 2014 року № 87-ОС ОСОБА_1 з 13 листопада 2014 року прийнято на посаду начальника відділу земельних ресурсів ТОВ "ПК "Зоря Поділля" (т. 2, а. с. 11-12).
Відповідно до штатного розпису працівників центрального офісу ТОВ "ПК "Зоря Поділля" від 01 липня 2015 року посадовий оклад начальника відділу земельних ресурсів складає 7 500 грн (т. 4, а. с. 78-79).
14 червня 2016 року ОСОБА_1 подав заяву до ТОВ "ПК "Зоря Поділля", в якій просив звільнити його з посади начальника відділу земельних ресурсів товариства за власним бажанням у зв`язку з неодноразовим грубим порушенням товариством законодавства України про працю (частина третя статті 38 КЗпП України) (т. 1, а. с. 18).
Зазначену заяву ТОВ "ПК "Зоря Поділля" отримало 21 червня 2016 року (т. 1, а. с. 19).
Наказом директора ТОВ "ПК "Зоря Поділля" від 30 червня 2016 року № 132 П позивача звільнено з роботи за власним бажанням за пунктом 1 статті 38 КЗпП України (т. 2, а. с. 14).
Зі змісту довідки про доходи від 10 серпня 2016 року № 567/1, виданої ОСОБА_1 про те, що він працював у ТОВ "ПК "Зоря Поділля"з 13 листопада 2014 року до 30 червня 2016 року, випливає, що його посадовий оклад складає 7 500 грн (т. 4, а. с. 77).
Згідно з частиною третьою статті 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.
Відповідно до частин першої, третьої статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Щодо вирішення вимог про стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку у зв`язку із затримкою виплати вихідної допомоги
Згідно зі статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 5 Закону України "Про оплату праці" організація оплати праці здійснюється на підставі трудових договорів.
Відповідно до статті 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні.
Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлює стаття 117 КЗпП України. Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу звільненому працівникові сум у терміни, зазначені у статті 116 КЗпП України, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня фактичного такого розрахунку включно є спеціальним заходом відповідальності роботодавця. Такий захід спрямований на захист прав звільнених працівників на отримання у передбачений законом строк усіх виплат, на отримання яких працівники мають право, зокрема згідно,з умовами трудового договору відповідно до законодавчих гарантій.
Установивши, що згідно зі штатним розписом працівників центрального офісу ТОВ "ПК "Зоря Поділля" від 01 липня 2015 року посадовий оклад начальника відділу земельних ресурсів складає 7 500 грн, що стверджується також довідкою про доходи від 10 серпня 2016 року № 567/1, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача вихідної допомоги, виходячи з окладу у розмірі 7 500 грн.
Позивач стверджував, що через невиплату йому, в тому числі вихідної допомоги, відповідач зобов`язаний виплатити йому середній заробіток за весь час затримки відповідного розрахунку, а саме з 01 липня 2016 року до 01 вересня 2018 року.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, стягнув вихідну допомогу у розмірі 22 500 грн, проте не стягнув середній заробіток у зв`язку із затримкою виплати вихідної допомоги за період з 01 липня 2016 року до 01 вересня 2018 року у сумі, заявленій позивачем (795 000 грн).
Встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):
розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Верховний Суд вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на те, що сума вихідної допомоги при звільненні у розмірі 22 500 грн набагато менша ніж визначена позивачем сума середнього заробітку за час затримки виплати при звільненні.
З огляду на вказані обставини, зокрема наведені дії позивача та відповідача, заявлена до стягнення сума середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги є очевидно неспівмірною із розміром вихідної допомоги при звільненні в сумі 22 500 грн.
Отже, Верховний Суд вважає справедливим, пропорційним, таким, що відповідатиме обставинам справи визначення розміру відповідальності відповідача у сумі 37 000 грн за весь період прострочення виплати ним належної при звільненні позивача вихідної допомоги.
Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих її втрат, які розумно можна було би передбачити.
Подібні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц та від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц (провадження № 14-429цс19).