Постанова
Іменем України
09 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 278/843/20
провадження № 61-14229св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Черняк Ю. В. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Державна установа "Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України",
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної установи "Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України" на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 13 травня 2020 року у складі судді Дубовік О. М. та постанову Житомирського апеляційного суду від 25 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Талько О. Б., Шевчук А. М., Коломієць О. С., у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України" про скасування наказу про звільнення з роботи та поновлення на роботі,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної установи "Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України" (далі - ДУ "Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України") про скасування наказу про звільнення з роботи та поновлення на роботі.
Позовну заяву мотивовано тим, що він з 02 жовтня 2017 року обіймав посаду провідного інженера відділу експлуатації автотранспорту ДУ "Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України".
06 березня 2020 року ним було укладено контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України. На підставі цього контракту наказом командира військової частини А3771 від 17 березня 2020 року його зараховано до списків особового складу частини.
13 березня 2020 року він звернувся до адміністрації ДУ "Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України" із заявою про увільнення його від виконання обов`язків провідного інженера відділу експлуатації автотранспорту ДУ "Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України" у зв`язку з призовом його на військову службу за контрактом та відповідно до статті 119 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) просив зберегти за ним місце роботи, посаду та середній заробіток.
Однак наказом ДУ "Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України" від 16 березня 2020 року № 38-ос його було звільнено з роботи на підставі пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України.
ОСОБА_1 вважає, що звільнення не відповідає вимогам законодавства України і порушує його права.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просиввизнати незаконним і скасувати наказ ДУ "Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України" від 16 березня 2020 № 38-ос та поновити його на посаді провідного інженера відділу експлуатації автотранспорту ДУ "Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України" з 17 березня 2020 року із збереженням місця роботи, посади і середнього заробітку в цій установі.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 13 травня 2020 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 25 серпня 2020 року,позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано незаконним та скасовано наказ ДУ "Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України" від 16 березня 2020 року № 38-ос про звільнення ОСОБА_1 за пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України та поновлено його на посаді провідного інженера відділу експлуатації автотранспорту ДУ "Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України" з 17 березня 2020 року.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Суди виходили із того, що звільнення ОСОБА_1 з роботи на підставі пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України відбулося з порушенням норм трудового законодавства, оскільки вступ позивача на військову службу здійснювався під час дії особливого періоду в Україні, тому на позивача відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП України поширювались гарантії та пільги, в тому числі збереження місця роботи (посади), середній заробіток на підприємстві, в якому він працював на час вступу на військову службу, до закінчення особливого періоду або до дня фактичного звільнення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У касаційній скарзі, поданій у вересні 2020 року до Верховного Суду, ДУ "Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України", посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просила скасувати рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 13 травня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 25 серпня 2020 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.
Підставами касаційного оскарження рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 13 травня 2020 року та постанови Житомирського апеляційного суду від 25 серпня 2020 року заявник зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а також посилається на те, що суди прийняли рішення про права, свободи та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі, та порушили норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що на підставі припису Житомирського об`єднаного міського військового комісаріату ОСОБА_1 вибув у розпорядження командира військової частини А3771 для подальшого проходження військової служби. Ця військова частина знаходиться в м. Житомир, що суперечить тому, що ОСОБА_1 проходить службу в зоні збройного конфлікту.
Судами попередніх інстанцій було неправильно застосовано вимоги статті 119 КЗпП України, статті 23 Бюджетного кодексу України, Закону України "Про затвердження Указу Президента України "Про часткову мобілізацію" до спірних правовідносин.
Також, судом першої інстанції безпідставно відмовлено у залучені до участі у справі у якості третьої особи представників Збройних сил України в особі військової частини А3771 для тлумачення пункту 1 контракту, укладеного між позивачем та Збройними Силами України.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 зазначив, що касаційна скарга ДУ "Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України" не підлягає задоволенню, оскільки не містить неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року касаційну скаргу ДУ "Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України" на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 13 травня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 25 серпня 2020 року залишено без руху для усунення недоліків.
У листопаді 2020 року заявником у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунуто.
Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ДУ "Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України" на рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 13 травня 2020 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 25 серпня 2020 року і витребувано із Житомирського районного суду Житомирської області цивільну справу № 278/843/20.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ДУ "Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України" не підлягає задоволенню.
Фактичні обставини справи
ОСОБА_1 з 2 жовтня 2017 року обіймав посаду провідного інженера відділу експлуатації автотранспорту ДУ "Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України".
06 березня 2020 року ОСОБА_1 уклав контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб офіцерського складу.
Наказом командувача Десантно-штурмових військ Збройних Сил України від 06 березня 2020 року № 29 майора ОСОБА_1 призначено на посаду офіцера відділу підготовки частин та підрозділів забезпечення управління підготовки командування Десантно-штурмових військ Збройних Сил України.
Наказом командира військової частини А3771 від 17 березня 2020 року ОСОБА_1 зараховано до списків особового складу частини, у зв`язку з чим він з 17 березня 2020 року приступив до виконання службових обов`язків.
13 березня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до ДУ "Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України" із заявою, в якій просив увільнити його від виконання обов`язків провідного інженера відділу експлуатації автотранспорту у зв`язку із призовом на військову службу за контрактом та відповідно до положень статті 119 КЗпП України просив зберегти за ним місце роботи, посаду і середній заробіток.
Наказом ДУ "Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України" від 16 березня 2020 року № 38-ос ОСОБА_1 було звільнено з роботи на підставі пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Згідно з частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Отже, під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є правовий захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 5-1 КЗпП України).
Статтею 23 Загальної декларації з прав людини передбачено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім`ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.
Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Відповідно до статті 17 Конституції України оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VII був затверджений Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303 "Про часткову мобілізацію", який набрав чинності з дня його опублікування в газеті "Голос України" від 18 березня 2014 року № 49.
Таким чином, із 18 березня 2014 року по теперішній час в Україні діє особливий період. Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігається місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.
Згідно з частиною третьою статті 119 КЗпП України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Відповідно до частини четвертої статті 119 КЗпП Україниу редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, за працівниками, які були призвані під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв`язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв`язку з прийняттям на військову службу за контрактом, але не більше ніж на строк укладеного контракту, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Із змісту вказаної вище норми трудового законодавства вбачається, що для вирішення питання про наявність прав на гарантії, передбачені нею, правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни дії особливого періоду, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності особливого періоду.
Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулюваннясоціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України "Про оборону України", Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", Законом України "Про військовий обов`язок та військову службу", Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", Указами Президента України та іншими підзаконними актами.
За змістом статті 3 Закону України "Про оборону України" підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізаціїчи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію мирного часу (стаття 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію").
Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
Частиною другою статті 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" передбачено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьоюта четвертою статті 119 КЗпП України.
Враховуючи викладене, гарантії щодо збереження за працівником місця роботи (посади) та середнього заробітку на підприємстві, в установі, організації, установлені згідно з указаними нормами, є безумовними.
Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 522/4116/19 (провадження № 61-10763св20), від 12 квітня 2021 року у справі № 265/8076/19 (провадження № 61-11989св20).
Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду вважає, що на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, суди першої і апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що укладення позивачем контракту з Збройними Силами України відбулося в особливий період, передбачений Законами України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" і "Про оборону України, тому за ним на строк закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію зберігаються місце роботи (посада) та середній заробіток на підприємстві.
Доводи касаційних скарг зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).