У х в а л а
27 жовтня 2021 року
м. Київ
Справа № 344/17673/19
Провадження № 14-184зц21
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткача І. В.
ознайомилась із касаційною скаргою Вищого художнього професійного училища № 3 м. Івано-Франківська (далі - відповідач) від 13 жовтня 2021 року на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року (далі - постанова)
у справі за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до відповідача про скасування наказу про припинення трудових відносин, поновлення на посаді майстра виробничого навчання, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди та
в с т а н о в и л а :
у жовтні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив:
- скасувати наказ директора відповідача від 30 серпня 2019 року № 95-ОС "Про припинення трудових відносин";
- поновити позивача на посаді майстра виробничого навчання;
- стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 31 серпня 2019 року до дня поновлення на роботі;
- стягнути з відповідача відшкодування моральної шкоди у розмірі 6 000,00 грн.
20 лютого 2020 року Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області ухвалив рішення, згідно з яким позов задовольнив частково. Мотивував тим, що відповідач, звільняючи позивача із займаної посади, порушив приписи статті 49-2 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Зокрема відповідач не повідомив позивача про наступне вивільнення за два місяці до звільнення, у цей же строк не запропонував йому іншу роботу, як і не довів факт скорочення чисельності та штату працівників у навчальному закладі.
6 липня 2020 року Івано-Франківський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою рішення Івано-Франківського міського суду від 20 лютого 2020 року скасував і ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову. Обґрунтував тим, що у відповідача були зміни в організації виробництва і праці; позивач не був членом профспілкової організації; відповідач своєчасно та належно повідомив позивача про наступне вивільнення; звільняючи позивача, врахував його кваліфікацію та продуктивність праці.
15 вересня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову, згідно з якою скасував постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 6 серпня 2020 року, змінив рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 20 лютого 2020 року у частині задоволених позовних вимог. Аргументував тим, що відповідач на момент звільнення не запропонував позивачеві вакантну посаду технічного працівника, чим порушив відповідну вимогу статті 49-2 КЗпП України.
14 жовтня 2021 року відповідач подав до Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу (вх. № 316/0/255-21), у якій просить:
- скасувати постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палатиКасаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року;
- відмовити у задоволенні касаційної скарги позивача.
Мотивував тим, що відповідач дотримав вимог і процедури, передбаченої статтею 49-2 КЗпП України під час вивільнення позивача з посади майстра з виробничого навчання.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права (частина четверта статті 10 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру.
Фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. Термін "суд, встановлений законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів" (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (Sokurenko and Strygun v. Ukraine), заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24).
Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6 Конституції України).
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Чинний процесуальний закон не передбачає інституту перегляду Верховним Судом судових рішень після їх перегляду у касаційному порядку, як це було визначено у розділі V глави 3 ЦПК України у редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року. Отже, після прийняття 15 вересня 2021 року постанови Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у Великої Палати Верховного Суду відсутні повноваження для прийняття та розгляду касаційної скарги на вказану постанову. Тобто у цій справі Велика Палата Верховного Суду не є судом, встановленим законом, для такого розгляду.
Вичерпний перелік підстав для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду встановлює стаття 403 ЦПК України. Питання про таке передання згідно зі статтями 403 і 404 цього кодексу вирішує тільки Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду.
Велика Палата Верховного Суду позбавлена можливості самостійно вирішити питання про передання справи собі на розгляд. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду справу № 344/17673/19 на розгляд Великої Палати Верховного Суду не передавав, а прийняв постанову.
З урахуванням наведеного у прийнятті касаційної скарги необхідно відмовити та повернути її відповідачеві.
Згідно з практикою ЄСПЛ право доступу до суду є невід`ємною складовою права на суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), заява № 4451/70, § 36).
"Право на суд" не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх "цивільних прав та обов`язків", пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. mutatis mutandis рішення від 16 червня 2001 року у справі "Креуз проти Польщі" (Kreuz v. Poland), заява № 28249/95, § 53).
Застосовані державою обмеження не можуть применшувати право доступу до суду настільки, щоби порушувати саму сутність цього права. Крім того, обмеження права доступу до суду не є сумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо не переслідує "легітимну мету" і якщо відсутнє "пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою" (див. mutatis mutandis рішення від 28 травня 1985 року у справі"Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom), заява № 8225/78, § 57; рішення від 21 вересня 1994 року у справі "Файєд проти Сполученого Королівства" (Fayed v. the United Kingdom), заява № 17101/90, § 65).
Відмова у прийнятті до розгляду поданої до Великої Палати Верховного Суду касаційної скарги на постанову суду касаційної інстанції не є порушенням права відповідача на доступ до суду, адже він вже раніше реалізував його право на розгляд справи у судах трьох інстанцій.
Згідно з практикою ЄСПЛ юридична визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (див. mutatis mutandis рішення від 9 листопада 2004 року у справі "Світлана Науменко проти України" (Svetlana Naumenko v. Ukraine), заява № 41984/98, § 53).
Звернення до Великої Палати Верховного Суду з касаційною скаргою, зокрема з метою ще одного розгляду вирішеної справи, спрямоване на перегляд постанови суду касаційної інстанції за відсутності такої можливості у процесуальному законі. Вказаний перегляд є неможливим, оскільки ставить під сумнів гарантований пунктом 1 статті 6 Конвенції принцип остаточності судового рішення (res judicata).
Керуючись статтями 6, 19 Конституції України, пунктом 1 статті 6 Конвенції, статтями 388, 403, 404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду