Постанова
іменем України
03 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 621/2519/19
провадження № 51-3126км21
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Ковтуновича М. І.,
суддів Анісімова Г. М., Луганського Ю. М.,
за участю:
секретаря судового засідання Лагоди І. О.,
прокурора Нескородяного А. М.,
у режимі відеоконференції:
засудженого ОСОБА_1,
захисника Щита І. А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 на вирок Зміївського районного суду Харківської області від 25 лютого 2020 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 20 квітня 2021 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019220300000742, за обвинуваченням
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Змієва Харківської області та жителя АДРЕСА_1 ),
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Зміївського районного суду Харківської області від 25 лютого 2020 року ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК, і призначено йому покарання у виді громадських робіт на строк 240 годин; вирішено цивільний позов потерпілої у кримінальному провадженні.
Згідно з вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим і засуджено за те, що він 19 серпня 2019 року приблизно о 16:00 в м. Змієві Харківської області під час сварки з ОСОБА_2 на ґрунті раптово виниклих особистих неприязних відносин умисно завдав одного удару рукою в обличчя потерпілій, чим заподіяв їй легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я.
Харківський апеляційний суд ухвалою від 20 квітня 2021 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_1 залишив без змін.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1, посилаючись на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати постановлені щодо нього судові рішення і закрити кримінальне провадження.
Суть доводів засудженого зводиться до його вказівок на те, що суди безпідставно не закрили кримінального провадження у формі приватного обвинувачення через відсутність заяви потерпілої про кримінальне правопорушення, що є порушенням вимог ст. 477 Кримінального процесуального кодексу України(далі - КПК).
Так, ОСОБА_1 вважає, що наявність у матеріалах справи двох заяв потерпілої з різними датами вчинення кримінального правопорушення унеможливлює об`єктивний розгляд кримінального провадження у формі приватного обвинувачення.
За його твердженням, матеріали кримінального провадження не містять жодної заяви ОСОБА_2 від 22 серпня 2019 року про вчинене кримінальне правопорушення.
Крім того, як зазначає ОСОБА_1, суд не розглянув клопотання потерпілої від 06 вересня 2019 року про перекваліфікацію складу злочину і не надав йому правового аналізу.
Вказує, що постанова про перекваліфікацію його дій від 29 серпня 2019 року не підкріплена жодною заявою потерпілої.
На думку засудженого, рішення про внесення заяви ОСОБА_2 до ЄРДР за ч. 1 ст. 125 КК є незаконним, оскільки у витягах з реєстрів немає жодного посилання на заяву потерпілої від 19 серпня 2019 року про заподіяння їй тілесних ушкоджень.
Стверджує, що суд апеляційної інстанції не проаналізував доводів його апеляційної скарги та не дослідив наданих ним письмових доказів.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні ОСОБА_1 та його захисник Щит І. А. підтримали касаційну скаргу засудженого та просили її задовольнити.
Прокурор Нескородяний А. М., надавши відповідні пояснення, заперечив проти задоволення касаційної скарги засудженого та просив судові рішення залишити без зміни.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження і доводи, викладені у касаційній скарзі, Суд дійшов висновку,що касаційна скарга засудженого не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Згідно з ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Відповідно до ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.
Отже, виходячи з наведених положень процесуального закону суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Неповнота судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження не може бути підставою для перегляду судових рішень у касаційному порядку. Під час перевірки доводів, наведених у касаційній скарзі, Верховний Суд керується фактичними обставинами, установленими місцевим та апеляційним судами.
Незважаючи на те, що засуджений посилається на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, суть доводів, наведених у його касаційній скарзі, зводиться до невідповідності висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження та неповноти судового розгляду, а це з огляду на положення ст. 438 КПК не є предметом перевірки суду касаційної інстанції, а тому Верховний Суд не перевіряє цих доводів.
Натомість зазначені обставини перевірив суд апеляційної інстанції в межах доводів сторони захисту в апеляційній скарзі. За результатами перевірки не було встановлено порушень процесуального порядку збирання, дослідження та оцінки наведених судом у вироку доказів.
Під час перевірки судових рішень не виявлено обставин, які би ставили під сумнів законність і обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 370, п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК указані висновки ґрунтуються на об`єктивно з`ясованих обставинах, які підтверджено доказами, безпосередньо дослідженими під час судового розгляду й оціненими судом згідно зі ст. 94 цього Кодексу. Зміст обставин і доказів докладно наведено у вироку.
Зазначені у вироку докази є логічними, послідовними, узгоджуються між собою та не викликають сумнівів у їх достовірності.
З`ясувавши фактичні обставини справи, дослідивши та проаналізувавши зібрані докази у їх сукупності, надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_1 у заподіянні умисного легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я, і кваліфікував його дії за ч. 2 ст. 125 КК.
Апеляційний суд під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку ретельно перевірив усі посилання й доводи, викладені у апеляційній скарзі зі змінами та доповненнями, які є аналогічними доводам, указаним у його касаційній скарзі, вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог, навівши аргументи та підстави для прийняття такого рішення.
Доводи засудженого про те, що це кримінальне провадження, яке належить до кримінальних проваджень у формі приватного обвинувачення, підлягає закриттю, оскільки розпочато не за заявою потерпілої, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.
Перш за все Суд відмічає, що такі доводи ОСОБА_1 були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який, вивчивши матеріали кримінального провадження, й отримавши пояснення потерпілої, дійшов висновку про їх неспроможність.
Зокрема, апеляційний суд, мотивуючи свій висновок у цій частині, вказав, що відповідно до наданих під час апеляційного розгляду пояснень потерпілої вона звернулася до органів поліції в день заподіяння їй тілесних ушкоджень, а саме 19 серпня 2019 року. Надалі отримала висновок судово-медичного дослідження від 22 серпня 2019 року та цього ж дня була запрошена до райвідділу поліції, де у неї протоколом було прийнято заяву про вчинення кримінального правопорушення і пояснення щодо цього факту. Вказану інформацію було внесено до ЄРДР і розпочато кримінальне провадження. Як убачається з витягу з ЄРДР, у розділі "Короткий виклад обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення" зазначено дату 22 серпня 2019 року.
Врахувавши ці пояснення потерпілої, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що зазначену у витягу з ЄРДР дату вчинення кримінального правопорушення (22 серпня 2019 року) необхідно вважати технічною помилкою реєстратора, оскільки вона не відповідає всім іншим наявним у кримінальному провадженні доказам, які були досліджені під час судового розгляду.
З такими висновками апеляційного суду погоджується і Верховний Суд.
Крім того, в цій частині суд касаційної інстанції звертає увагу і на те, що в протоколі прийняття заяви про вчинення кримінального правопорушення від 22 серпня 2019 року потерпіла ОСОБА_2 чітко вказала про заподіяння їй тілесних ушкоджень саме 19 серпня 2019 року приблизно о 16:00. Цих обставин не заперечувала жодна зі сторін кримінального провадження.
Водночас, як видно з доданих до зміненої апеляційної скарги засудженого документів, ні рапорт співробітника поліції від 19 серпня 2019 року, яким зафіксовано телефонне звернення потерпілої до правоохоронних органів щодо подій - предмета розгляду цього кримінального провадження, ні заява потерпілої від 19 серпня 2019 року, подана працівнику сектору реагування патрульної поліції, з проханням ужити заходів до невідомого чоловіка, який її вдарив, жодним чином не вказують, що кримінальне провадження було розпочате не за заявою ОСОБА_2 . Навпаки ці документи підтверджують той факт, що тілесні ушкодження потерпілій були заподіяні саме 19 серпня 2019 року, а кримінальне провадження розпочато після прийняття протоколом від 22 серпня 2019 року від останньої заяви про вчинення кримінального правопорушення.
Більш того, за змістом ч. 1 ст. 477 КПК у системному зв`язку із ч. 4 ст. 26 і п. 7 ч. 1 ст. 284 зазначеного Кодексу обов`язковою умовою здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення є заява потерпілого як волевиявлення про притягнення винного до кримінальної відповідальності взагалі, а не за конкретною нормою КК. Інтерес особи, котра зазнала шкоди, у застосуванні процедури кримінального судочинства стосується не юридичної кваліфікації протиправних дій, а самого факту вчинення цих дій щодо неї. Подана до правоохоронних органів та/або суду заява потерпілого є вираженням його ставлення до події злочину, особи, що його вчинила, й обраного способу реагування. Відповідне волевиявлення є свідченням того, що особа, котрій завдано шкоди, звертається до держави з метою захисту своїх порушених прав та законних інтересів шляхом кримінального переслідування винного, не вважаючи належними й достатніми інші способи досягнення цієї мети.
Кримінальний процесуальний закон не регламентує конкретного способу звернення потерпілого із заявою, яка зумовлює визначені у ч. 1 ст. 477 КПК правові наслідки. Водночас захист прав і свобод людини як втілення принципу верховенства права вимагає надання переваги внутрішньому змісту юридично значущих дій над зовнішньою формою їх вираження. Тож навіть, якщо потерпілий не подавав до правоохоронних органів заяви про злочин як окремого процесуального документа, однак до початку чи під час досудового розслідування і/або судового провадження однозначно висловив свою позицію про притягнення винного до кримінальної відповідальності, відповідна позиція, зафіксована у процесуальних документах, є підставою для кримінального переслідування особи за кримінальне правопорушення приватного обвинувачення.
Вказане узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року (справа № 288/1158/16-к, провадження № 13-28кс19).
З огляду на викладене Суд відхиляє вказані доводи засудженого.
Не є прийнятними і доводи засудженого стосовно того, що постанова про перекваліфікацію його дій від 29 серпня 2019 року не підкріплена жодною заявою потерпілої, зважаючи на таке.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, 23 серпня 2019 року були внесені відомості до ЄРДР за № 12019220300000742 за правовою кваліфікацією дій за ч. 1 ст. 125 КК.
28 серпня 2019 року слідчий, установивши, що кримінальне правопорушення, вчинене ОСОБА_1, підпадає під ознаки діяння, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК, виніс постанову про перекваліфікацію складу злочину у кримінальному провадженні № 12019220300000742 з ч. 1 на ч. 2 ст. 125 КК.
На підставі вищезазначеного 29 серпня 2019 року до ЄРДР були внесені відомості про правову кваліфікацію дій за ч. 2 ст. 125 КК.
Так, кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення, як свідчить зміст глави 36 КПК, має особливість стосовно початку такого провадження та його завершення. Жодних інших особливостей кримінального провадження у формі приватного обвинувачення ані главою 36 КПК, ані іншими положеннями цього Кодексу не передбачено. Тобто після того, як кримінальне провадження розпочато за заявою потерпілого про вчинення кримінального правопорушення, що міститься у переліку таких правопорушень у ст. 477 КПК, задіюється державно-владний ресурс органів досудового розслідування та прокуратури, який слугує подальшою рушійною силою здійснення досудового розслідування та підтримання обвинувачення під час судового розгляду.
Таким чином, визначений КПК процесуальний порядок здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення за своєю правовою природою є приватно-публічним різновидом кримінального провадження і його варто розглядати як диференціацію форми такого провадження у межах загальної його форми, врегульованої КПК.
Закон не покладає на потерпілого обов`язку встановлення обставин кримінального правопорушення та його кваліфікації. Зазначене є винятковою компетенцією органів досудового розслідування, публічного обвинувачення і суду.
За нормами чинного КПК особливістю такого кримінального провадження є лише те, що необхідною умовою його здійснення є виражене у процесуальній формі бажання потерпілого щодо кримінального переслідування винного: провадження розпочинається лише за заявою потерпілого, відмова якого від обвинувачення є безумовною підставою для закриття справи (крім кримінальних проваджень щодо кримінальних правопорушень, пов`язаних з домашнім насильством).
Інших його особливостей, у тому числі щодо кола осіб, уповноважених вносити відомості в ЄРДР про кримінальне правопорушення, процедури збирання доказів, пред`явлення обвинувачення в обвинувальному акті та підтримання його прокурором у суді, нормами цього Кодексу не встановлено.
Зазначене узгоджується з рішенням, наведеним у постанові Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 05 грудня 2019 року (справа № 203/6405/14-к, провадження № 51-3585км19).
Таким чином, слідчий, встановивши обставини, які вказували на вчинення стосовно потерпілої дій, які підлягають кваліфікації за ч. 2 ст. 125 КК, а не за ч. 1 ст. 125 цієї статті, за якою було розпочато кримінальне провадження, обґрунтовано змінив кваліфікацію в цьому кримінальному провадженні. Для такої кваліфікації органу досудового розслідування не потрібно було приймати від потерпілої ще одну заяву щодо тих же обставин кримінального правопорушення, за якими і здійснювалось досудове розслідування в цьому кримінальному провадженні, оскільки кримінальним процесуальним законом на потерпілу не покладено обов`язку визначати правильність кваліфікації неправомірних дій, вчинених щодо неї, що є обов`язком органу досудового розслідування та сторони обвинувачення.
Посилання засудженого на те, що суд не розглянув клопотання потерпілої від 06 вересня 2019 року про необхідність перекваліфікації дій засудженого з ч. 2 ст. 125 КК на ч. 4 ст. 296 цього Кодексу, є необґрунтованими.
По-перше, такі доводи ОСОБА_1 спрямовані на погіршення його становища, по-друге, вони пов`язані з порушенням прав самої потерпілої, яка особисто з цих підстав судових рішень не оскаржувала, а по-третє, відповідно до журналу судового засідання від 12 листопада 2019 року потерпіла та її представник відмовилися від своїх вимог щодо перекваліфікації кримінального правопорушення і суд постановив прийняти таку відмову.
Посилання засудженого на постанову Верховного Суду від 20 грудня 2018 року (справа № 761/6142/15-к, провадження № 51-1348км18) є необґрунтованим, оскільки в аналізованій справі кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення було проведено за відсутності заяви потерпілої щодо вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 162 КК, що в цьому конкретному випадку уподібнюється відмові потерпілої від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення. У справі, що розглядається, як вище вказано, кримінальне провадження було розпочато за заявою потерпілої, відповідно зафіксованою у матеріалах кримінального провадження.
Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність і умотивованість наведених висновків судів першої та апеляційної інстанцій, у касаційній скарзі засудженого не наведено.
Отже, з урахуванням викладеного Верховний Суд дійшов висновку, що вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду є належно вмотивованими й обґрунтованими і за змістом відповідають приписам статей 370, 419 КПК, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися, постановляючи рішення.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були підставами для скасування судового рішення, під час розгляду кримінального провадження в суді касаційної інстанції не встановлено.
Беручи до уваги вищенаведене, колегія суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу засудженого необхідно залишити без задоволення, а постановлені щодо нього судові рішення - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 залишити без задоволення, а вирок Зміївського районного суду Харківської області від 25 лютого 2020 року та ухвалу Харківського апеляційного суду від 20 квітня 2021 року щодо нього - без зміни.
Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.