Постанова
Іменем України
20 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 201/11878/18
провадження №61-10835св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Технодар-Днепр",
розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2019 року у складі судді Федоріщева С. С. та постанову Дніпропетровського апеляційного суду від 17 червня 2020 року у складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Технодар-Днепр" про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, середнього заробітку за період затримки розрахунку, зобов`язання вчинити певні дії,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
01 листопада 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ТОВ "Технодар-Днепр", в якому з урахуванням уточнень, просила стягнути з відповідача на її користь нараховану, але не виплачену заробітну плату за період з 25 жовтня 2015 року до 14 червня 2016 року в сумі 10 499,06 грн і середній заробіток за період затримки розрахунку за період з 15 червня 2016 року до 04 квітня 2019 року в сумі 67 194,88 грн; допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення заробітної плати, але не більше ніж за один місяць; витребувати у відповідача: трудову книжку на ім`я ОСОБА_1, оформлену відповідно до вимог пункту 4.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, зареєстрованої в Мінʼюсті від 17 серпня 1993 року № 110, засвідчену встановленим порядком копію наказу на звільнення з посади директора ОСОБА_1, довідку про загальний трудовий стаж ОСОБА_1 за весь період роботи директором на підприємстві.
На обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилалась на те, що 28 жовтня 2015 року її було прийнято на роботу директором ТОВ "СТС ТД" м. Дніпропетровськ. Під час працевлаштування позивачем було подано відповідачу заяву про прийняття на роботу, трудову книжку, копії документів про освіту, копію паспорта та довідки про присвоєння ідентифікаційного номера.
Як зазначає позивач, засновник підприємства документи позивача прийняв 28 жовтня 2015 року, обіцяв оформити трудовий договір, проте так його і не оформив.
На підставі рішення засновника було внесено запис до Єдиного державного реєстру про проведення державної реєстрації юридичної особи № 12241020000074400.
14 червня 2016 року позивача було звільнено за рішенням засновника підприємства з посади директора ТОВ "СТС ТД" м. Дніпропетровська, що підтверджується протоколом загальних зборів від 14 червня 2016 року № 14-06/16.
Позивач у своїй позовній заяві посилалась на те, що станом на день подання позовної заяви від відповідача на адресу позивача інформації про її звільнення з посади директора, або переведення на інше місце роботи не надходило. Уповноважені особи відповідача, в порушення норм чинного трудового законодавства, позивача з рішенням про її звільнення не ознайомили, трудову книжку не повернули, запрошення приїхати до підприємства для того, щоб особисто її отримати та розписатися в особовій картці та книзі обліку руху трудових книжок і вкладишів до них, затвердженої наказом Мінстату України від 27 жовтня 1995 року № 277, на адресу позивача не надходило, розрахунок по заробітній платі не проведено.
Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська 04 квітня 2019 року було ухвалено заочне рішення у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ "Технодар-Днепр" про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, середнього заробітку за період затримки розрахунку, зобов`язання вчинити певні дії, яким позовні вимоги були задоволені.
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 08 серпня 2019 року було скасовано заочне рішення від 04 квітня 2019 року у вищевказаній справі та справу призначено до розгляду в загальному порядку.
05 грудня 2019 року ОСОБА_1 було подано заяву про уточнення та збільшення позовних вимог, а саме позивач просила суд стягнути з ТОВ "Технодар-Днепр" на її користь нараховану, але не виплачену заробітну плату за період з 28 жовтня 2015 року до 14 червня 2016 року в сумі 10 499,06 грн і середній заробіток за період затримки розрахунку за період з 15 червня 2016 року до 03 грудня 2019 року в сумі 83 140,54 грн, в рахунок відшкодування моральної шкоди 20 000 грн.
Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 червня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з недоведеності позовних вимог, зокрема те, що позивач, з`явившись на роботу, 15 червня 2016 року (на наступний день після дати звільнення - 14 червня 2016 року) та приступивши до виконання своїх обов`язків, могла і мала дізнатись про факт свого звільнення. Крім того, на посаду директора ТОВ "СТС ТД", згідно з протоколом загальних зборів учасників від 14 червня 2016 року № 14-06/16, була призначена інша особа - ОСОБА_2, що не могло бути не встановлено позивачем одразу після виходу на роботу.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2020 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку направила на адресу Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2019 року та постанову Дніпропетровського апеляційного суду від 17 червня 2020 року.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано цивільну справу з Шевченківського районного суду міста Києва.
14 грудня 2020 року до Верховного Суду надійшла витребовувана справа.
Ухвалою Верховного Суду від 11 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій, з урахуванням уточнень, заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме:
- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права (зокрема статті 116, 117 КЗпП України) без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у справі № 607/14495/16-ц, № 201/11878/18, № 716/9584/15-ц № 6-159цс13 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);
- суди не надали правової оцінки всім поданим доказам у справі; суди відхилили клопотання позивача про витребування доказів у відповідача; суди встановили обставини, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, на підставі недопустимих доказів (пункти 1, 3, 4 частини третьої статті 411 та пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Також посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Відзиву на касаційну скаргу не надходило.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд встановив, що 28 жовтня 2015 року ОСОБА_1 було передано заяву про прийняття на роботу ТОВ "СТС ТД", доказів реєстрації цієї заяви позивач до суду не надала. Трудовий договір, як позивач сама зазначала, оформлено не було.
14 червня 2016 року ОСОБА_1 була звільнена згідно з протоколом загальних зборів від 14 червня 2016 року №14-06/16.
З 28 жовтня 2015 року до 14 червня 2016 року - період за який позивач вимагає від відповідача сплату заборгованості по заробітній платі.
Позивач зазначала, що дізналась про те, що її звільнено з посади директора 09 липня 2018 року.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені підпунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідності до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до частини другої статті 2 КЗпП України працівник реалізує своє право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі чи організації, або з фізичною особою.
Стаття 21 КЗпП України визначає трудовий договір як угоду між працівником і власником чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації, чи фізична особа зобов`язуються виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечити відповідні умови праці, необхідні для виконання обумовленої договором роботи.
Відповідно до вимог статті 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов`язковим.
При укладенні трудового договору громадянин зобов`язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку (у разі наявності) або відомості про трудову діяльність з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров`я, відповідний військово-обліковий документ та інші документи.
Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Тобто за трудовим договором працівника приймають на роботу (посаду), включену до штату підприємства, для виконання певної роботи (певних функцій) за конкретною кваліфікацією, професією, посадою. Працівникові гарантуються заробітна плата, встановлені трудовим законодавством гарантії, пільги, компенсації тощо.
Аналіз наведених вище норм матеріального права дає підстави для висновку, що укладення трудового договору свідчить про те, що між працівником та роботодавцем виникли правовідносини, що зобов`язують їх виконувати певні функції та дотримуватись вимог, встановлених для сторін трудового договору законодавством про працю. Отже, лише у разі доведення факту укладення трудового договору працівник має право вимагати, а роботодавець зобов`язаний вчинити дії, спрямовані на реалізацію прав працівника, які гарантовані йому законодавством.
Згідно з пунктами 1.1, 2.4 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 року за № 110, трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації усіх форм власності або у фізичної особи понад п`ять днів, у тому числі осіб, які є співвласниками (власниками) підприємств, селянських (фермерських) господарств, сезонних і тимчасових працівників, а також позаштатних працівників за умови, якщо вони підлягають державному соціальному страхуванню. Усі записи в трудовій книжці, зокрема, про прийняття на роботу, вносяться власником або уповноваженим органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку.
Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України "Про оплату праці" та іншими нормативно-правовими актами.
Частиною першою статті 21 Закону України "Про оплату праці" передбачено, що працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.
Згідно зі статтею 29 Закону України "Про оплату праці" при укладанні працівником трудового договору (контракту) роботодавець доводить до його відома умови оплати праці, розміри, порядок і строки виплати заробітної плати, підстави, згідно з якими можуть провадитися відрахування у випадках, передбачених законодавством.
Відповідно до статті 30 Закону України "Про оплату праці" при кожній виплаті заробітної плати роботодавець повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці: загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; розміри і підстави відрахувань із заробітної плати; сума заробітної плати, що належить до виплати. Роботодавець зобов`язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку.
Частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивачем не доведено факт її перебування у трудових відносинах з ТОВ "СТС ТД" у період з 28 жовтня 2015 року до 14 червня 2016 року. Позивачем не надано належних та допустимих доказів зокрема, будь-яких документів за цей період з підписами посадових осіб ТОВ "СТС ТД" та печатками відповідача про виконання позивачем роботи в інтересах саме ТОВ "СТС ТД" (наказ про прийняття на роботу з 28 жовтня 2015 року, доручення, накази, розпорядження, інші документи, які носять характер вказівок виконати певну роботу для ТОВ "СТС ТД" чи виконати доручення або дії в інтересах ТОВ "СТС ТД"), пояснень свідків, які працювали разом з позивачем у спірний період та могли б підтвердити виконання нею обов`язків директора у ТОВ "СТС ТД", фотографій на робочому місці, в процесі роботи, тощо.
Під час розгляду справи позивачем визнавався той факт, що трудового договору між нею та ТОВ "СТС ТД" у період з 28 жовтня 2015 року до 14 червня 2016 року не укладалося.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій.
Посилання в касаційній скарзі на те, що судами попередніх інстанцій безпідставно відхилено клопотання про витребування доказів у відповідача, які, на думку позивача, підтверджують її перебування у трудових відносинах з ТОВ "СТС ТД" на посаді директора з 28 жовтня 2015 року до 14 червня 2016 року, на законність судових рішень не впливають та висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами попередніх інстанцій, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.