Постанова
Іменем України
20 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 489/742/20
провадження № 61-1706св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
позивач - Миколаївська міська рада,
відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "Естетик-1", ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Миколаївської міської ради на постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Лівінського І. В., Кушнірової Т. Б., Тищук Н. О.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2020 року Миколаївська міська рада звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Естетик-1" (далі - ТОВ "Естетик-1"), ОСОБА_1 про скасування записів про право власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу та зобов`язання повернути земельну ділянку.
Позовну заяву мотивовано тим, що 10 жовтня 2016 року між Миколаївською міською радою та ТОВ "Естетик-1" укладено договір оренди землі № 11202, відповідно до якого ТОВ "Естетик-1" надано земельну ділянку, площею 1 170 кв. м, кадастровий номер 4810136900:02:002:0095, для обслуговування логістичного центру з автостоянкою, за умови збереження зелених насаджень, без права оформлення свідоцтва про право власності на нерухоме майно, зі строком дії договору до 10 жовтня 2019 року.
У 2018 році ТОВ "Естетик-1" на цій земельній ділянці здійснило будівництво об`єкта нежитлової нерухомості, зокрема логістичного центру з автостоянкою, без дозволу орендодавця та власника орендованої земельної ділянки, а також оформило на нього право власності, чим фактично порушило умови укладеного між сторонами договору оренди.
10 травня 2019 року між ТОВ "Естетик-1" та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу логістичного центру з автостоянкою на АДРЕСА_1 у м. Миколаєві Миколаївської області, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Горобченко С. Г. та зареєстрований в реєстрі за № 912.
При цьому договір оренди землі від 10 жовтня 2016 року № 11202, укладений між Миколаївською міською радою та ТОВ "Естетик-1", не припинив свою дію в цілому, а відбулася заміна сторони в зобов`язанні, а саме орендаря, з ТОВ "Естетик-1" на ОСОБА_1 .
На даний час речове право на нерухоме майно логістичного центру з автостоянкою зареєстровано за ОСОБА_1, номер запису про право власності 31490431.
Миколаївська міська рада вважає, що ТОВ "Естетик-1" здійснило самочинне будівництво логістичного центру з автостоянкою на належній їй земельній ділянці без її згоди, зареєструвало право власності на зазначений об`єкт, а згодом здійснило його відчуження на користь ОСОБА_1, що призвело до самовільного зайняття ОСОБА_1 земельної ділянки та порушення прав територіальної громади міста.
Ураховуючи викладене, Миколаївська міська рада просила суд:
- скасувати запис про право власності від 03 липня 2018 року № 26904111, внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, про державну реєстрацію за ТОВ "Естетик-1" права власності на логістичний центр з автостоянкою, загальною площею 13,6 кв. м, на АДРЕСА_1 Миколаївської області, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1591156548101;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу логістичного центру з автостоянкою від 10 травня 2019 року, укладений між ТОВ "Естетик-1" та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Горобченко С. Г. та зареєстрований в реєстрі за № 912;
- скасувати запис про право власності від 10 травня 2019 року № 31490431, внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на логістичний центр з автостоянкою, загальною площею 13,6 кв. м, на АДРЕСА_1 Миколаївської області, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1591156548101;
- зобов`язати ОСОБА_1 повернути Миколаївській міській раді самовільно зайняту земельну ділянку, площею 1 170 кв. м, кадастровий номер 4810136900:02:002:0095, на АДРЕСА_1 Миколаївської області у придатному для використання стані шляхом звільнення її від будівель і споруд, у тому числі, від будівель та споруд логістичного центру з автостоянкою, загальною площею 13,6 кв. м.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 жовтня 2020 року у складі судді Кокорєва В. В. позов Миколаївської міської ради задоволено.
Скасовано запис про право власності від 03 липня 2018 року № 26904111, внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, про державну реєстрацію за ТОВ "Естетик-1" права власності на логістичний центр з автостоянкою, загальною площею 13,6 кв. м, на АДРЕСА_1, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1591156548101.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу логістичного центру з автостоянкою від 10 травня 2019 року, укладений між ТОВ "Естетик-1" та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Горобченко С. Г. та зареєстрований в реєстрі за № 912.
Скасовано запис про право власності від 10 травня 2019 року № 31490431, внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, про державну реєстрацію за ОСОБА_1, права власності на логістичний центр з автостоянкою, загальною площею 13,6 кв. м, на АДРЕСА_1, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1591156548101.
Зобов`язано ОСОБА_1 повернути Миколаївській міській раді самовільно зайняту земельну ділянку, площею 1 170 кв. м, кадастровий номер 4810136900:02:002:0095, на АДРЕСА_1 Миколаївської області у придатному для використання стані шляхом звільнення її від будівель та споруд, у тому числі, від будівель та споруд логістичного центру з автостоянкою, загальною площею 13,6 кв. м.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Суд виходив з того, що ТОВ "Естетик-1" без дозволу власника земельної ділянки здійснило на ній будівництво нерухомості, яке є самочинним будівництвом, право власності на яке не виникає.
Таким чином, державна реєстрація цього майна відбулася на підставі документів, які не засвідчують в установленому законом порядку право власності на об`єкт нерухомого майна. Договір купівлі-продажу логістичного центру з автостоянкою від 10 травня 2020 року між ТОВ "Естетик-1" та ОСОБА_1 укладений з порушенням вимог чинного законодавства України, оскільки ТОВ "Естетик-1" не було належним власником зазначеного нерухомого майна і не мало права його відчужувати.
Як наслідок визнання договору недійсним підлягають задоволенню і вимоги про скасування запису про право власності, внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на логістичний центр з автостоянкою.
Обов`язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку та державної реєстрації майнового права на неї. Відсутність таких документів свідчить про самовільне зайняття земельної ділянки.
Враховуючи те, що земельна ділянка перебуває у володінні ОСОБА_1 без належних правових підстав, відповідно до статті 212 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) наявні підстави для зобов`язання ОСОБА_1 повернути земельну ділянку у стані, придатному для використання, шляхом звільнення її від будівель і споруд, у тому числі, від будівель та споруд логістичного центру з автостоянкою.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 жовтня 2020 року скасовано, провадження у справі за позовом Миколаївської міської ради закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Суд апеляційної інстанції постановив, що логістичний центр з автостоянкою був збудований ТОВ "Естетик-1" на земельній ділянці, цільове призначення якої для розміщення та експлуатації будівель і споруд транспортних послуг та допоміжних операцій, тому в силу свого правового режиму є таким, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 Господарського кодексу України (далі - ГК України).
Отже, спір виник у межах правовідносин з набуття суб`єктами господарювання права власності на об`єкт, який використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а також користування земельною ділянкою, на якій знаходиться цей об`єкт.
Таким чином, за змістом спірних правовідносин, суб`єктним складом сторін спору, законодавством, що застосовується до цих правовідносин, цей спір є господарським та має розглядатися господарським судом за правилами господарського судочинства.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У касаційній скарзі, поданій у січні 2021 року до Верховного Суду, Миколаївська міська рада, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм процесуального права, просила скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року і залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 жовтня 2020 року.
Підставами касаційного оскарження постанови Миколаївського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року Миколаївська міська рада зазначила неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 911/488/18 (провадження № 12-207гс18), від 05 червня 2018 року у справі № 522/7909/16 (провадження № 14-150цс18), від 13 березня 2018 року у справі № 306/2004/15 (провадження № 14-39цс18), від 04 квітня 2018 року у справі № 817/1048/16 (провадження № 11-202апп18), та у постанові Верховного Суду України від 11 квітня 2017 року у справі № 808/2298/15.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 25 листопада 2019 року у справі № 915/1305/18 встановлено, що 10 травня 2019 року між ТОВ "Естетик-1" та ОСОБА_1 як фізичною особою укладено договір купівлі-продажу логістичного центру з автостоянкою на АДРЕСА_1 у м. Миколаєві Миколаївської області. Також речове право на зазначене нерухоме майно, логістичний центр з автостоянкою, зареєстровано за ОСОБА_1 як за фізичною особою.
Отже, стороною у спірних правовідносинах ОСОБА_1 є саме як фізична особа, а не як фізична-особа підприємець (далі - ФОП).
Наявність у ОСОБА_1 статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту набуття цього статусу вона виступає в такій якості у всіх правовідносинах. Цивільні права й обов`язки фізичної особи ОСОБА_1, зокрема право власності, набувається та здійснюється останньою у порядку реалізації цивільної дієздатності цієї особи.
Таким чином, правовідносини, що є предметом спору у цій справі виникли саме у зв`язку з реалізацією ОСОБА_1 її цивільної дієздатності та набуттям прав на відповідну земельну ділянку комунальної власності та логістичний центр з автостоянкою.
Крім того, спір про скасування запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно чи обтяження такого права є цивільно-правовим, тому має розглядатися у порядку цивільного судочинства.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якої діє адвокат Татарінов В. П., зазначила, що касаційна скарга Миколаївської міської ради не підлягає задоволенню, оскільки ОСОБА_1 використовує об`єкт нерухомого майна, зокрема логістичний центр з автостоянкою на АДРЕСА_1 у м. Миколаєві Миколаївської області, саме для здійснення підприємницької діяльності, і земельна ділянка під цим об`єктом використовується в господарській діяльності, тому касаційна скарга не містить обґрунтування неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18лютого 2021 року касаційну скаргу Миколаївської міської ради на постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року залишено без руху для усунення недоліків.
У березні 2021 року заявником у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунуто.
Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Миколаївської міської ради на постанову Миколаївського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року і витребувано із Ленінського районного суду м. Миколаєва цивільну справу № 489/742/20.
Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга Миколаївської міської ради не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і норми застосованого права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.
Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання правил юрисдикції та підсудності.
Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
За змістом частини першої статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а за частиною першою статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права або інтересу.
Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
За приписами частини другої статті 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Відповідно до частин першої та другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та ФОП, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Частиною першою статті 20 ГПК України унормовано, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема:
- справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП;
- справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП.
Таким чином, критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
Статтями 25, 26 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.
Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус ФОП сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право - і дієздатністю, та не обмежує їх.
Набуття статусу ФОП не означає, що усі подальші правовідносини за участю цієї особи мають ознаки господарських, а спори з її участю належать до господарських, адже фізична особа продовжує діяти як учасник цивільних відносин, зокрема, укладаючи правочини для забезпечення власних потреб, придбаваючи нерухоме та рухоме майно.
Отже, вирішення питання про юрисдикційність спору за участю ФОП залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання та чи є ці правовідносини господарськими.
Відповідно до частин першої, другої статті 3 ГК України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).
За статтею 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
За положеннями статей 316, 317, 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності (частина перша статті 320 ЦК України).
Фізична особа, яка є власником, зокрема, нерухомого майна, має право використовувати його для здійснення підприємницької діяльності.
Відносини суб`єктів господарювання з органами місцевого самоврядування врегульовано статтею 23 ГК України, за частинами першою, четвертою, шостою та сьомою якої органи місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження щодо суб`єктів господарювання виключно в межах, визначених Конституцією України, законами про місцеве самоврядування та іншими законами, що передбачають особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі, іншими законами. Органи місцевого самоврядування можуть здійснювати щодо суб`єктів господарювання також окремі повноваження органів виконавчої влади, надані їм законом.
Незаконне втручання органів та посадових осіб місцевого самоврядування у господарську діяльність суб`єктів господарювання забороняється. Не допускається видання правових актів органів місцевого самоврядування, якими встановлюються не передбачені законом обмеження щодо обігу окремих видів товарів (послуг) на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць.
Органи, посадові та службові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед суб`єктами господарювання, підстави, види і порядок якої визначаються Конституцією України та законом.
Спори про поновлення порушених прав суб`єктів господарювання та відшкодування завданої їм шкоди внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів, посадових або службових осіб місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень вирішуються в судовому порядку.
Статтею 147 ГК України визначені гарантії та захист майнових прав суб`єктів господарювання, за якими майнові права суб`єктів господарювання захищаються законом, а вилучення державою у суб`єкта господарювання його майна допускається не інакше як у випадках, на підставах і в порядку, передбачених законом.
Право власності та інші майнові права суб`єкта господарювання захищаються у спосіб, визначений у статті 20 ГК України.
Ознаками господарського спору є, зокрема, участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Зазначене узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 25 лютого 2020 року у справі № 916/385/19 (провадження № 12-167гс19), від 01 квітня 2020 року у справі № 320/5724/17 (провадження № 14-385цс19).
Судом апеляційної інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи і не спростовано позивачем те, що відповідно до договору купівлі-продажу від 10 травня 2019 року, укладеного між ТОВ "Естетик-1" та ОСОБА_1, логістичний центр з автостоянкою на АДРЕСА_1 у м. Миколаєві Миколаївської області був збудований ТОВ "Естетик-1" на земельній ділянці, площею 1 170 кв. м, кадастровий номер 4810136900:02:002:0095, із цільовим призначенням для розміщення та експлуатації будівель і споруд транспортних послуг та допоміжних операцій.
Згідно з частиною першою статті 65 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, землями промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності.
До земель транспорту належить землі, надані підприємствам, установам та організаціям залізничного, автомобільного транспорту і дорожнього господарства, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об`єктів транспорту. Землі транспорту можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності (стаття 67 ЗК України).
Відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця серії В03 № 319836 ОСОБА_1 з 16 жовтня 2000 року є ФОП.
Відповідно до договору оренди від 15 травня 2019 року, укладеним між ФОП ОСОБА_1 (Орендодавець) та ФОП ОСОБА_2 (Орендар), предметом оренди є нежитлові приміщення логістичного центру з автостоянкою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності на об`єкт оренди належить Орендодавцю на підставі договору купівлі-продажу від 10 травня 2019 року, укладеного між ТОВ "Естетик-1" та ОСОБА_1 (п. 1.3. Договору оренди). Об`єкт оренди буде використовуватися орендарем для проведення підприємницької діяльності (п. 1.4. Договору оренди).
Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що логістичний центр з автостоянкою на АДРЕСА_1 у м. Миколаєві Миколаївської області було збудовано ТОВ "Естетик-1" на земельній ділянці, цільове призначення якої - для розміщення та експлуатації будівель і споруд транспортних послуг та допоміжних операцій, а тому в силу вимог правового режиму є таким, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб фізичної особи. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання відповідно до статті 55 ГК України.
Таким чином, за змістом спірних правовідносин, суб`єктним складом сторін спору, законодавством, що застосовується до цих правовідносин, цей спір є господарським і має розглядатися господарським судом за правилами господарського судочинства.
Колегія суддів Верховного Суду не бере до уваги посилання Миколаївської міської ради в касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції застосовані норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 911/488/18 (провадження № 12-207гс18), оскільки у цій постанові викладено висновок про те, що справи у спорах між органами місцевого самоврядування, у яких органи місцевого самоврядування є учасниками цивільних відносин та реалізують повноваження власника майна, не мають ознак публічно-правового спору та належать до юрисдикції господарських судів; від 05 червня 2018 року у справі № 522/7909/16 (провадження № 14-150цс18), оскільки у цій справі спірні правовідносини виникли у зв`язку із кладенням договору поставки із фізичною особою; від 13 березня 2018 року у справі № 306/2004/15 (провадження № 14-39цс18), оскільки у цій справі спір виник із-за набуття фізичною особою-підприємцем права власності на земельну ділянку, яка статус СПД пізніше, ніж була придбана ця земельна ділянка, від 04 квітня 2018 року у справі № 817/1048/16 (провадження № 11-202апп18), яка стосується спору між юридичною особою та приватним нотаріусом як державним реєстратором, та у постанові Верховного Суду України від 11 квітня 2017 року у справі № 808/2298/15.
Таким чином, у всіх перерахованих справах фактичні обставини є відмінними від справи, яка переглядається у касаційному порядку.
Інші доводи касаційної скарги висновки суду апеляційної інстанції не спростовують та не дають підстав вважати, що судом апеляційної інстанції при постановленні оскаржуваної постанови порушено норми процесуального права.