Постанова
Іменем України
03 листопада 2021 року
м. Київ
справа №461/8318/17
провадження №61-11310св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Омега",
відповідач - ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_3,
відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Естейт Кепітал Груп",
відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Елліко",
третя особа - компанія "Авірре Коммерс ЛТД",
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 28 лютого 2020 року у складі судді Фролової Л. Д. та постанову Львівського апеляційного суду від 09 червня 2021 року у складі колегії суддів Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В.,
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду до товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Омега" (далі - ТОВ "ФК "Омега"), ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариства з обмеженою відповідальністю "ЕстейтКепітал Груп" (далі - ТОВ "Естейт Кепітал Груп"), товариства з обмеженою відповідальністю "Елліко" (ТОВ "Елліко"), третя особа - компанія "Авірре Коммерс ЛТД", з позовом, в якому просив:
1) визнати недійсними договори купівлі-продажу предмета іпотеки, укладені 03 грудня 2014 року між ТОВ "ФК "Омега" і ОСОБА_2, та 25 грудня 2014 року між ТОВ "ФК "Омега" і ОСОБА_4 ;
2) витребувати з чужого незаконного володіння на його користь від:
- ТОВ "Естейт Кепітал Груп" квартири, що розташовані у АДРЕСА_1, нежитлові приміщення 3в-1, 3в-2, 3в-3, 3в-4, 3в-5, розташовані у АДРЕСА_1, будинок
АДРЕСА_2, та земельну ділянку
на території Розлуцької сільської ради Турківського району Львівської області, кадастровий номер 4625586900:01:002:0005;
- ТОВ "Елліко" - нежитлові приміщення з 2-3 по 2-6, розташовані у АДРЕСА_1, квартири, що розташовані у АДРЕСА_1 ;
3) визнати за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування
за заповітом після смерті його матері ОСОБА_5 на майно, а саме: квартири, що розташовані у АДРЕСА_1, нежитлові приміщення
з 2-3 по 2-6, 3в-1 по 3в-5, що розташовані у АДРЕСА_1,
а також на будинок АДРЕСА_2, земельну ділянку на території Розлуцької сільської ради Турківського району Львівської області, кадастровий номер 4625586900:01:002:0005.
Позов мотивовано тим, що мати позивача - ОСОБА_5 була власником нерухомого майна.
27 червня, 04 вересня та 25 жовтня 2007 року між ОСОБА_6 та ВАТ "Кредобанк" укладено три кредитних договори.
У забезпечення виконання ОСОБА_6 взятих на себе кредитних зобов`язань між банком та ОСОБА_5 у ці ж дні укладені договори іпотеки, за умовами яких остання передала в іпотеку банку належне їй нерухоме майно.
Рішеннями Личаківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2009 року, які набрали заочної сили 03 вересня 2010 року, розірвано кредитні договори, з ОСОБА_6 та ОСОБА_5 на користь ВАТ "Кредобанк" стягнуто заборгованість за кредитними договорами шляхом звернення стягнення на предмети іпотеки.
На виконання цих судових рішень видано виконавчі листи.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла, у зв`язку з чим відкрилася спадщина на належне їй майно.
За життя ОСОБА_5 склала заповіт від 22 квітня 2005 року, за яким позивач є її єдиним спадкоємцем.
30 серпня 2011 року ОСОБА_1 звернувся у нотаріальну контору із заявою про прийняття спадщини, однак свідоцтва про право на спадщину не отримав.
29 листопада 2011 року між ПАТ "Кредобанк" і TOB "ФК "Приватні інвестиції" укладено договір факторингу шляхом купівлі грошової вимоги, за умовами якого до товариства перейшло право вимоги за вищевказаними кредитними договорами.
16 грудня 2011 року між ПАТ "Кредобанк" і TOB "ФК "Приватні інвестиції" укладено договір про відступлення прав вимоги за договорами іпотеки, згідно якого до товариства перейшло право вимоги за договорами іпотеки, укладеними у забезпечення кредитних зобов`язань.
Вказані договори позивач вважає нікчемними, оскільки при їх укладенні був порушений публічний порядок.
У подальшому, 15 квітня 2014 року між TOB "ФК "Приватні інвестиції" та TOB "ФК "Омега"" укладено договори факторингу, відповідно до яких, останньому перейшло право вимоги до ОСОБА_6 за невиконаними зобов`язаннями боржника, що виникли відповідно до умов кредитних та іпотечних договорів.
Вказані договори позивач також вважає нікчемними, оскільки: відповідачами не надано доказів проведення розрахунків між сторонами договору, на момент укладення договорів боргові зобов`язання вже були припинені.
В подальшому позивачу стало відомо, що власниками переданого в іпотеку нерухомого майна, яке увійшло до складу спадщини, стали ТОВ "Естейт Кепітал Груп" та ТОВ "Елліко". Зазначені товариства набули вказане майно шляхом його внесення до статутного капіталу відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Тобто, вказане нерухоме майно вибуло з володіння позивача поза його волею.
Нікчемність укладених договорів факторингу (відступлення прав вимоги за кредитними та іпотечними договорами), є підставою для визнання недійсними договорів купівлі-продажу предмету іпотеки, відповідно до яких власниками майна стали ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Короткий зміст судових рішень, ухвалених у справі
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 28 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 09 червня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що позивачем не доведено підстав для встановлення факту нікчемності договорів про відступлення права вимоги, зокрема, з підстав неналежного суб`єктного складу, а отже відсутні підстави для визнання недійсними оспорюваних договорів купівлі-продажу. Не свідчить про нікчемність цих договорів і відсутність доказів здійснення за ними оплати, а також розірвання рішенням суду кредитного договору.
Суди врахували, що судовим рішенням відмовлено у задоволенні позову про визнання вказаних договорів про відступлення права вимоги недійсними.
Крім того, судами установлено, що іпотекодержателем дотримано умови, визначені Законом України "Про іпотеку" для звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог, шляхом продажу предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Підстав для визнання цього договору недійним, судине встановили.
Позивач, як спадкоємець іпотекодавця повідомлений про зміну кредитора у зобов`язанні, забезпеченому іпотекою, на виконання вимог частини другої статті 24 Закону України "Про іпотеку".
Установивши, що оспорюваним договором не порушуються права позивача, тобто відсутні підстави для визнання його недійсним, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про відмову у задоволенні як основної вимоги (про визнання недійсним договору), так і похідних вимог про визнання права власності в порядку спадкування та витребування майна.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1, не погодився з висновками судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та задовольнити позов.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що під час вирішення справи суди
не врахували висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі №521/18393/16, від 23 січня 2019 року
у справі №306/1224/16, від 20 березня 2019 року у справі №306/2053/16, від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17, та у постанові Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі №278/3367/19, відповідно до яких
у випадку відсутності у матеріалах справи підтверджень щодо надсилання іпотекодержателем та одержання іпотекодавцем повідомлення з вимогою погасити заборгованість, у такої особи не виникає право щодо звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку.
Матеріали справи не містять доказів одержання позивачем будь-яких повідомлень від ТОВ "ФК "Омега" з вимогами здійснити погашення заборгованості за кредитними договорами і намірами здійснити стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17, зазначається, що у випадку відсутності документів, необхідних для державної реєстрації прав, така реєстрація вважається проведеною з порушенням вимог Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №868 від 17 жовтня 2013 року та Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Також не враховано висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного
у постанові від 13 листопада 2019 року (справа №755/9215/15), згідно із яким, реєстрація права власності у період, коли на майно накладено арешт, не відповідає вимогам закону.
Поза увагою суду залишились висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 19 червня 2019 року в межах справи №643/17966/14, відповідно до яких продаж предмету іпотеки іпотекодержателем будь-якому покупцю від власного імені є способом позасудового задоволення кредитором своїх вимог, а його здійснення можливе лише до моменту відкриття виконавчого провадження та стягнення заборгованості в порядку та на умовах, визначених Законом України "Про виконавче провадження".
Крім того, попри наявність у матеріалах справи доказів відсутності оплати за правочинами, вчиненими між ПАТ "Кредобанк", ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" і ТОВ "ФК "Омега" від 29 листопада 2011 року та 15 квітня 2014 року, внаслідок яких такі особи фактично заволоділи майном первісного іпотекодавця - ОСОБА_5, ні місцевим судом, ані судом апеляційної інстанції доводи позивача щодо нікчемності вказаних правочинів не прийнято до уваги.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У відзиві, поданому адвокатом Вовк У. Я. в інтересах ТОВ "ФК "Омега", ТОВ "Екстейт Кепітал Груп", ТОВ "Елліко", останні заперечують проти доводів касаційної скарги позивача та просять залишити ухвалені у справі судові рішення без змін, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.
У жовтні 2021 року до Верховного Суду надійшли відзиви ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на касаційну скаргу ОСОБА_1 .
Проте, зазначені відзиви колегія суддів не приймає до уваги, оскільки вони не відповідають вимогам частини четвертої статті 395 ЦПК України, зокрема, не містять доказів надсилання їх копій та доданих до них документів усім іншим учасникам справи. Вказані відзиви направлено, лише позивачу.
Фактичні обставини, встановлені судами
ОСОБА_5 була власником нерухомого майна, а саме: квартир №№ 3, 3"а", 3"б", 4, 5, 6, 7, 13, 14, 15, 16, нежитлових приміщень 1-го поверху
від 2-3 по 2-6 загальною площею 42,1 кв. м, нежитлових приміщень 3в-1, 3в-2, 3в-3 загальною площею 100,3 кв.м, нежитлових приміщень 3в-4, 3в-5 загальною площею 67,4 кв. м у будинку АДРЕСА_1 загальною площею 151,5 кв. м, житловою площею 60,8 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_2 ; земельної ділянки площею 0,25 га, що розташована на території Розлуцької сільської ради Турківського району Львівської області
( АДРЕСА_2 ),
з цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку.
На підставі договорів іпотеки від 27 червня 2007 року, 04 вересня 2007 року та 25 жовтня 2007 року, укладених між ВАТ "Кредобанк" та ОСОБА_5, остання передала вказане нерухоме майно в іпотеку банку у забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_6 за укладеними з ВАТ "Кредобанк" кредитними договорами.
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2009 року
у справі № 2-732/2009 розірвано кредитний договір від 27 червня 2007 року
і стягнуто солідарно з ОСОБА_6 і ОСОБА_5 на користь ВАТ "Кредобанк" заборгованість за кредитним договором від 27 червня 2007 року у розмірі 2 787 118,55 грн і 71 417,27 грн, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме: на нежитлові приміщення 1-го поверху від 2-3
по 2-6 загальною площею 42,1 кв. м, нежитлові приміщення 3в-1, 3в-2, 3в-3 загальною площею 100,3 кв. м, нежитлові приміщення 3в-4, 3в-5 загальною площею 67,4 кв. м у будинку АДРЕСА_1 .
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2009 року у справі № 2-752/2009 розірвано кредитний договір від 04 вересня 2007 року і стягнуто солідарно з ОСОБА_6 і ОСОБА_5 на користь ВАТ "Кредобанк" заборгованість за цим кредитним договором у розмірі 15 369 536,60 грн і 804 грн, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме квартири АДРЕСА_1 .
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2009 року у справі № 2-782/2009 розірвано кредитний договір від 25 жовтня 2007 року і стягнуто солідарно з ОСОБА_6, ОСОБА_5 і ОСОБА_7 на користь ВАТ "Кредобанк" заборгованість за цим кредитним договором у розмірі 2 807 584,39 грн, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме квартири АДРЕСА_1 ; будинок АДРЕСА_2 ; земельну ділянку площею 0,25 га, що розташована на території Розлуцької сільської ради Турківського району Львівської області ( АДРЕСА_2 ), з цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку, а також обладнання для професійного аудіо- та відеозапису (всього 118 найменувань) згідно з актом перевірки наявності та оцінки майна, що передається в заставу від 25 жовтня 2007 року.
29 листопада 2011 року між ПАТ "Кредобанк", яке є правонаступником ВАТ "Кредобанк", і ТОВ "ФК "Приватні інвестиції", укладено договір факторингу, за умовами якого банк продав та відступив новому кредитору права вимоги, визначені у додатку № 1 до цього договору, зокрема, за кредитними договорами від 27 червня 2007 року, від 04 вересня 2007 року, від 25 жовтня 2007 року.
16 грудня 2011 року між ПАТ "Кредобанк" і TOB "ФК "Приватні інвестиції" укладено договір про відступлення прав вимоги за договорами іпотеки від 27 червня 2007 року, 04 вересня 2007 року та 25 жовтня 2007 року, на підставі якого до TOB "ФК "Приватні інвестиції" перейшло право вимоги за вказаними договорами іпотеки.
15 квітня 2014 року між ТОВ "ФК "Приватні інвестиції" і ТОВ "ФК "Омега" укладено договори факторингу №№ 132/0, 133/0, 134/0, за умовами яких на користь ТОВ "ФК "Омега" відступлено право вимоги за кредитними та іпотечними договорами від 27 червня 2007 року, 04 вересня 2007 року та 25 жовтня 2007 року.
Таким чином, новим кредитором за кредитними і іпотечними договорами від 27 червня 2007 року, 04 вересня 2007 року та 25 жовтня 2007 року, укладеними відповідно з ОСОБА_6 і ОСОБА_5, стало TOB "ФК "Омега".
03 грудня 2014 року між TOB "ФК "Омега" і ОСОБА_2 укладено договори купівлі-продажу предмета іпотеки, за умовами яких ОСОБА_2 придбав нежитлові приміщення першого поверху від 2-3 по 2-6, нежитлові приміщення АДРЕСА_1, вартістю 2 172 689 грн та квартири АДРЕСА_1, вартістю 5 495 068 грн.
25 грудня 2014 року між TOB "ФК "Омега" і ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу предмета іпотеки, за умовами якого ОСОБА_4 придбав будинок АДРЕСА_2 та земельну ділянку площею 0,25 га, розташовану на території Розлуцької сільської ради Турківського району Львівської області ( АДРЕСА_2 ), з цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку, вартістю 735 862 грн.
12 березня 2016 року майно, придбане на підставі договору купівлі-продажу від 03 грудня 2014 року, на підставі акта передачі-приймання майна, як внесок (майновий вклад) учасника передано ОСОБА_2 до статутного капіталу ТОВ "Елліко".
12 березня 2016 року майно, придбане на підставі договору купівлі-продажу від 25 грудня 2014 року, на підставі акта передачі-приймання майна, як внесок (майновий вклад) учасника передано ОСОБА_3 до статутного капіталу ТОВ "Естейт Кепітал Груп".
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5 .
Відповідно до заповіту, складеного 22 квітня 2005 року, ОСОБА_1 є спадкоємцем всього майна, що належало ОСОБА_5
ОСОБА_1 звернувся до державного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, проте свідоцтво про право на спадщину в установленому законом порядку щодо іпотечного майна не отримав.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Звертаючись до суду з даним позовом, в обґрунтування вимоги про визнання недійсними договорів купівлі-продажу іпотечного майна позивач посилався на нікчемність попередніх договорів, за якими відбувся перехід права вимоги за кредитними та іпотечними договорами.
У якості правових підстав нікчемності правочинів про перехід прав вимоги, позивач посилається на положення статті 228 ЦК України, зокрема, що відступлення відбулося юридичним особам, які не є фінансовими установами, відсутні докази здійснення оплати за цими договорами, що свідчить про їх безоплатність. Також посилався на відсутність права вимоги, яке передавалося за цими договорами, у зв`язку із розірванням кредитних договорів на підставі судових рішень.
Частинами першою та другою статті 228 ЦК Українивстановлено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Аналіз змісту частини першої статті 228 ЦК України дає підстави для висновку, що при вчиненні правочину, що порушує публічний порядок, відбувається, перш за все, порушення вимог актів, що закріплюють окремі елементи публічного порядку, такі як, зокрема, Конституція України, Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення. Термін "публічний порядок" необхідно розуміти як оціночний критерій, елементи якого закріплені в публічно-правових нормативних актах держави, що визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави. Тому правовий захист не надається жодним правам чи інтересам, які могли б виникнути з дії, що порушує публічний порядок.
У постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 зроблено висновок, що статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок. Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.
При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.
З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.
Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.
Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.
Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.
При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін.
У постанові Верховного Суду від 24 червня 2019 року в справі №757/44011/15 (провадження №61-16980св18) зроблено висновок по застосуванню норм глави 73 ЦК України та вказано, що за договором факторингу може відступатися право грошової вимоги до будь-якого боржника. Тобто, додаткових вимог щодо правового статусу боржника не закріплюється, а тому ним може бути будь-який учасник цивільних відносин.
У постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №462/2980/17 (провадження №61-11405св18) зроблено висновок, що ні ЦК України, ні Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" не встановлюють жодних обмежень стосовно складу осіб, щодо яких може здійснюватися відступлення права вимоги.
З такого ж висновку виходив Верховний Суд у постановах від 04 грудня 2019 року у справі №201/14358/15 (провадження №61-28120св18), від 10 лютого 2021 року у справі №591/4552/17 (провадження №61-13343св19).
Під час розгляду справи позивачем не доведено та судами не встановлено підстав нікчемності договорів про відступлення права вимоги, за тих обставин, з якими позивач пов`язує їх нікчемність, зокрема, з підстав порушення публічного порядку, неналежного суб`єктного складу, відсутність доказів здійснення за ними оплати, а також розірвання кредитних договорів судовими рішеннями.
Суди правильно виходили з того, що можливі порушення умов оплати за договорами про відступлення права вимоги, на які посилається ОСОБА_1 у позові, навіть за умов їх доведеності не могли б вважатися порушенням публічного порядку, спрямованим на незаконне заволодіння майном позивача, що унеможливлює кваліфікацію даних договорів як нікчемних.
За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання недійсними оспорюваних договорів купівлі-продажу іпотечного майна в силу нікчемності попередніх договорів, за якими відбувся перехід права вимоги за кредитними та іпотечними договорами.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 щодо незаконності укладених правочинів про заміну кредитора є безпідставними, оскільки відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Презумпція правомірності вказаних правочинів позивачем у встановленому порядку не спростована.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги позивача, під час перегляду в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції, апеляційний суд об`єктивно врахував, що правомірність договорів факторингу від 29 листопада 2011 року та договору уступки права вимоги за договорами іпотеки від 16 грудня 2011 року, укладених між ПАТ "Кредобанк" та ТОВ "ФК "Приватні інвестиції", про нікчемність яких заявлено у справі, що переглядається була предметом судових розглядів, за результатами яких ухвалено судові рішення, які набрали законної сили про відмову у задоволенні позову про визнання їх недійсними (рішення Франківського районного суду м. Львова 04 вересня 2015 року у справі 1326/5469/2012 - т. 1 а. с. 126-128; постанова Вищого господарського суду України від 04 лютого 2015 року
у справі 914/1239/14 - т. 1 а. с. 129-131; постанова Вищого господарського суду України від 15 вересня 2015 року у справі 904/10086/14).
Крім того, у лютому 2016 року ОСОБА_1 звертався до суду з позовом до ТОВ "Естейт Кепітал Груп", ТОВ "Елліко" про витребування майна із чужого незаконного володіння, визнання права власності в порядку спадкування за заповітом.
Рішенням апеляційного суду Львівської області від 23 листопада 2017 року у справі №461/6411/16 скасовано рішення Галицького районного суду м. Львова від 15 червня 2017 року з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічних позовів ТОВ "Естейт Кепітал Груп" і ТОВ "Елліко".
Постановою Верховного Суду від 18 квітня 2018 року рішення апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 залишено без змін.
Вказане рішення апеляційного суду в частині вирішення зустрічних позовів ТОВ "Естейт Кепітал Груп", ТОВ "Елліко" до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном скасовано з ухваленням нового рішення.
Зобов`язано ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні товариством з обмеженою відповідальністю "Естейт Кепітал Груп" квартирами АДРЕСА_1 ; нежитловими приміщеннями 3в-1, 3в-2, 3в-3, 3в-4, 3в-5, розташованими по АДРЕСА_1 ; будинком АДРЕСА_2 ; земельною ділянкою, площею 0,25 га, розташованою по АДРЕСА_2 .
Зобов`язано ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні товариством з обмеженою відповідальністю "Елліко" нежитловим приміщенням першого поверху від 2-3 до 2-6 загальною площею 42,1 кв. м по АДРЕСА_1 ; квартирами АДРЕСА_1 .
У вказаній постанові Верховного Суду зазначено, що обставини щодо набуття іпотекодержателем права звернення стягнення на предмет іпотеки встановлені преюдиційними рішеннями Личаківського районного суду м. Львова від 02 грудня 2009 року у справах №№ 2-732/2009, 2-782/2009, 2-752/2009. Тому з урахуванням положень статті 38 Закону України "Про іпотеку" та іпотечного застереження, яке міститься в іпотечних договорах від 27 червня 2007 року, від 4 вересня 2007 року, від 25 жовтня 2007 року, укладених між ВАТ "Кредобанк" і ОСОБА_5, ТОВ "ФК "Омега" як новий іпотекодержатель мало право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу від свого імені третім особам.
У наведеній справі Верховний Суд виходив з того, що з урахуванням положень іпотечних договорів, укладених матір`ю позивача ( ОСОБА_5 ), та у зв`язку з переходом до ОСОБА_1 прав і обов`язків іпотекодавця за цими договорами, відсутні підстави вважати, що спірне майно вибуло з володіння позивача не з його волі іншим шляхом, тому підстав для витребування майна від добросовісних набувачів немає.
Відповідно до частин першої та другої статті 23 Закону України "Про іпотеку" у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.
Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.
Якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи - іпотекодавця, такий спадкоємець не несе відповідальність перед іпотекодержателем за виконання основного зобов`язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимоги іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки.
ОСОБА_1, як спадкоємець, у силу закону став новим іпотекодавцем за іпотечними договорами від 27 червня 2007 року, від 04 вересня 2007 року, від 25 жовтня 2007 року, укладеними між ВАТ "Кредобанк" і ОСОБА_5 .
Частиною п`ятою статті 38 Закону України "Про іпотеку" дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця.
Пунктами 5.1 іпотечних договорів від 27 червня 2007 року, від 04 вересня 2007 року, від 25 жовтня 2007 року, укладених між ВАТ "Кредобанк" і
ОСОБА_5, встановлено, що право звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель набуває, зокрема, якщо у момент настання терміну виконання зобов`язань за кредитним договором вони не будуть виконані, а саме: при повному або частковому неповерненні в установлений кредитним договором термін суми кредиту та/або при несплаті або частковій несплаті в установлені кредитним договором строк.
Згідно з пунктом 5.4.2 цих договорів у випадку набуття права звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель має право від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.
У пункті 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №757/13243/17 (провадження №14-711цс19) зроблено висновок, що у разі направлення іпотекодержателем іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов`язання відповідно до частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку" з одночасним повідомленням про обраний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до частини першої статті 38 Закону України "Про іпотеку" (одним документом) слід виходити з пріоритету дотримання саме частини першої статті 35 Закону України "Про іпотеку".
У справі, яка переглядається установлено, що ТОВ "ФК "Омега" направляло спадкоємцю - позивачу повідомлення про усунення порушення, а також про намір звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу, за 30 днів до моменту укладення оспорюваного договору, а саме таке повідомлення надіслано 05 травня 2014 року, що позивачем не заперечувалось та підтверджується наданою ним відповіддю на повідомлення.
Крім того, позивач, як спадкоємець іпотекодавця був повідомлений про зміну кредитора у зобов`язанні, забезпеченому іпотекою, на виконання вимог частини другої статті 24 Закону України "Про іпотеку".
Установивши, що іпотекодержателем дотримано умови, визначені Законом України "Про іпотеку"для звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог, шляхом продажу предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання недійсними оспорюваних у цій справі договорів купівлі-продажу іпотечного майна, укладених іпотекодержателем за правилами вказаної статті.
За відсутності підстав для визнання оспорюваних договорів відчуження іпотечного майна недійсними, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні похідних вимог про визнання за позивачем права власності в порядку спадкування та витребування майна.
Крім того, безпідставність позовних вимог про визнання права власності на спірне майно в порядку спадкування та витребування цього майна з чужого незаконного володіння підтверджується висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 18 квітня 2018 року у справі №461/6411/16 (провадження №61-132св17) між тими ж сторонами (між ОСОБА_1 та ТОВ "Естейт Кепітал Груп", ТОВ "Елліко).
Доводи касаційної скарги, що оспорювані договори про продаж іпотечного майна в порядку, встановленому статтею 38 Закону України "Про іпотеку" укладено щодо майна на яке накладено арешт, є необґрунтованими, оскільки арешт, на накладення якого посилається позивач, накладено саме в інтересах добросовісного іпотекодержателя, і його наявність не порушує права позивача внаслідок укладення такого договору. Укладення оспорюваних договорів, за наявності такого арешту не суперечить Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
Колегія суддів відхиляє у цій частині посилання заявника у касаційній скарзі на постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі №755/9215/15 (провадження №14-382цс19) про визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію права власності на земельну ділянку, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку, визнання права власності на земельну ділянку, оскільки у цій справі відсутні ознаки подібності зі правою, яка переглядається. У цих справах різні підстави звернення до суду предмет спору, встановлені обставини та різне нормативно-правове регулювання.
З аналогічних підстав колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі №521/18393/16 (провадження №14-661цс18) про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію, від 23 січня 2019 року у справі №306/1224/16 (провадження №14-501цс18) про визнання дій нотаріуса щодо реєстрації права власності на нерухоме майно такими, що вчинені з порушенням порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, від 20 березня 2019 року у справі №306/2053/16 (провадження №14-22цс19) про скасування реєстрації речового права, права власності на іпотечне майно, від 01 квітня 2020 року у справі №520/13067/17 (провадження №14-397цс19) про визнання незаконною та скасування реєстрації права власності, та постанову Верховного Суду від 03 лютого 2021 року у справі №278/3367/19 (провадження №61-13586св20) про визнання недійсним договору купівлі-продажу, оскільки у цих справах, предмет і підстави позовів, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин є відмінними від справи, яка переглядається та стосується визнання недійсними договорів купівлі-продажу іпотечного майна, визнання на це майно права власності в порядку спадкування та його витребування з чужого незаконного володіння.
Доводи касаційної скарги, що матеріали справи не містять доказів одержання позивачем повідомлень від ТОВ "ФК "Омега" з вимогами здійснити погашення заборгованості за кредитними договорами і намірами здійснити стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку спростовуються висновками апеляційного суду, який, перевіряючи аналогічні аргументи позивача, на підстав належної оцінки зібраних у справі доказів установив факт дотримання ТОВ "ФК "Омега" умов, визначених Законом України "Про іпотеку", необхідних для звернення стягнення на предмет іпотеки, шляхом продажу предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. Так, судом установлено факт направлення 05 травня 2014 року позивачу повідомлення про усунення порушення, а також про намір звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу, за 30 днів до моменту укладення оспорюваних договорів, що позивачем не заперечувалось та підтверджується наданою ним відповіддю на це повідомлення.
Доводи касаційної скарги правильність висновків судів попередніх інстанцій не спростовують та зводяться до незгоди заявника з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів і встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин, надання переваги одним доказам над іншими, у тому контексті, який, на думку позивача, свідчить про наявність правових підстав для задоволення заявлених ним позовних вимог.
У справі, яка переглядається, колегія суддів, проаналізувавши зміст судових рішень з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі належної оцінки поданих сторонами доказів, а висновки в оскаржуваних судових рішеннях щодо застосування норм матеріального права і покладені в основу спростування доводів позивача, є обґрунтованими.
Суд касаційної інстанції не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вмотивованості у них висновків, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.