ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 листопада 2021 року
м. Київ
Справа № 910/8526/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Зуєва В. А. - головуючого, Берднік І. С., Міщенка І. С.,
за участю секретаря судового засідання - Дерлі І. І.,
за участю представників сторін:
позивача за первісним позовом - не з`явився,
відповідача за первісним позовом - Алпатьєва Н. Ю. (адвокат),
третьої особи-1 - Нікора О. В. (самопредставництво),
третьої особи-2 - не з`явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Каралоп Марини Анатоліївни
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.07.2021 (судді: Гаврилюк О. М. - головуючий, Ткаченко Б. О., Сулім В. В.)
та рішення Господарського суду міста Києва від 21.12.2020 (суддя Пукшин Л. Г.)
за первісним позовом Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва"
до Фізичної особи-підприємця Каралоп Марини Анатоліївни
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача:
1. Шевченківська районна в місті Києві державна адміністрація,
2. Київська міська рада
про стягнення 59 293,73 грн,
та за зустрічним позовом Фізичної особи-підприємця Каралоп Марини Анатоліївни
до Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва"
про визнання договорів недійсними та стягнення збитків,
ВСТАНОВИВ:
1. Короткий зміст і підстави позовних вимог
1.1. Комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" (далі - Керуюча компанія, Позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця Каралоп Марини Анатоліївни (далі - ФОП Каралоп М. А., Відповідач) про стягнення 59 293,73 грн.
1.2. В обґрунтування вказаних вимог Позивач зазначає, що Відповідач, всупереч умов договорів № 389/1 та № 390/1 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду від 22.06.2015, в період з листопада 2019 року по червень 2020 року не сплачував орендні платежі за користування нежитловими приміщеннями у зв`язку з чим у нього виникла заборгованість у розмірі 59 293,73 грн, з яких: 34 309,62 грн - основний борг за договором № 389/1, пеня у розмірі 91,18 грн, 3% річних у розмірі 547,00 грн; а також 23 901,41 грн - основний борг за договором №390/1, пеня у розмірі 63,52 грн та 3% річних у розмірі 381,00 грн.
1.3. 14.08.2020 до канцелярії суду надійшла зустрічна позовна заява Фізичної особи-підприємця Каралоп Марини Анатоліївни до Керуючої компанії, в якій Відповідач, з урахуванням заяви про уточнення позову, просив:
- визнати недійсним договір № 389/1 від 22.06.2015 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду в частині застосування Положення про оренду майна територіальної громади міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 22.09.2011 № 34/6250 (далі - Положення про оренду майна), яке на момент підписання договору вже втратило чинність, а саме, визнати недійсним п. 3.1. вказаного договору та розрахунки орендної плати від 22.06.2015 до нього;
- визнати частково недійсним договір № 390/1 від 22.06.2015 про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду в частині застосування Положення про оренду майна, яке на момент підписання договору вже втратило чинність, а саме, визнати недійсним п. 3.1. зазначеного договору та розрахунки орендної плати від 22.06.2015 до нього;
- стягнути з Керуючої компанії на користь ФОП Каралоп М. А. подвійний розмір завданих збитків у сумі 414 135,82 грн, з яких: за договором № 389/1 від 22.06.2015 - 205 223,76 грн; за договором № 390/1 від 22.06.2015 - 208912,06 грн.
1.4. Зустрічний позов обґрунтовано тим, що Керуюча компанія та держадміністрація умисно ввели ФОП Каралоп М. А. в оману, оскільки застосували у вказаних договорах Положення, яке втратило чинність на момент їх укладення, та не врахували необхідність зміни розміру орендної плати, а саме її зменшення на 50% в певний період.
2. Короткий зміст судових рішень у справі
2.1 Рішення Господарського суду міста Києва від 21.12.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.07.2021, частково задоволено позовні вимоги за первісним позовом. Стягнуто з Фізичної особи-підприємця Каралоп Марини Анатоліївни на користь Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва" заборгованість з орендної плати за договорами № 389/1 та № 390/1 від 22.06.2015 у розмірі 58 206,23 грн, пеню у загальному розмірі 154,70 грн, 3% річних у загальному розмірі 928,00 грн. Відмовлено в іншій частині первісних позовних вимог. Також повністю відмовлено в задоволенні зустрічних позовних вимог.
2.2. Зазначені судові рішення обґрунтовано тим, що матеріалами справи підтверджується наявність заборгованості Відповідача за первісним позовом зі сплати орендних платежів на загальну суму у розмірі 58 206,23 грн. При цьому суди дійшли висновку, що оскільки матеріалами справи підтверджується виконання ФОП Каралоп М. А. грошового зобов`язання перед Позивачем за первісним позовом із порушенням умов договорів, то стягненню з Відповідача за первісним позовом на користь Керуючої компанії також підлягають заявлені суми пені та 3% річних у розмірі 154,70 грн та 928,00 грн, відповідно (при цьому господарські суди попередніх інстанцій зазначили, що, хоча обґрунтований розмір пені та 3% річних є більшим, ніж заявлено Позивачем, однак суду не надано право виходити за межі позовних вимог, у зв`язку з чим задоволенню підлягають заявлені суми).
2.3. Водночас, відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суди виходили з того, що в даному випадку відсутні правові підстави для визнання недійсним п. 3.1. договорів № 389/1 та № 390/1 від 22.06.2015, зокрема у зв`язку із застосування у них, на думку Відповідача, Положення про оренду майна, яке втратило чинність, оскільки рішення Київської міської ради про затвердження нового Положення про оренду майна територіальної громади міста Києва ще не набуло чинності на момент укладення вказаних договорів. При цьому судами встановлено, що після набрання чинності новим Положенням Керуючою компанією було здійснено перерахунок орендної плати за спірними договорами відповідно до його норм. З огляду на викладене суди відмовили в задоволенні вимоги Позивача за зустрічним позовом про стягнення з Відповідача за зустрічним позовом подвійного розміру завданих збитків, оскільки вона є похідною від основної вимоги, у задоволенні якої відмовлено.
3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг
3.1. У касаційній скарзі (у тому числі, з урахуванням виправлень) ФОП Каралоп М. А. просить скасувати оскаржувані судові рішення, а справу передати на новий розгляд до місцевого господарського суду.
3.2. У якості підстави для подання вказаної скарги Відповідач посилається на неврахування місцевим і апеляційним судами висновків господарського суду касаційної інстанції, зокрема щодо застосування норм статті 5 Цивільного кодексу України, викладених в постанові Верховного Суду України у справі №6-132цс13, постанові Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №373/2054/16-ц.
3.3. У касаційній скарзі заявник також зазначає, що підставами її подання є відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування норм права, коли договір одночасно регулюється нормативним актом, який втратив чинність, та чинним нормативним актом.
3.4. Крім того, обґрунтовуючи наявність підстав для подання зазначеної скарги, заявник посилається на те, що судами не було належним чином досліджено зібрані у справі докази, а саме розрахунки орендної плати від 15.07.2015 до спірних договорів.
3.5. Відзиву на касаційну скаргу не надходило.
4. Обставини встановлені судами
4.1. Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 22.06.2015 між Шевченківською районною в місті Києві державною адміністрацією (орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Каралоп Мариною Анатоліївною (орендар), а також Комунальним підприємством "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м.Києва" (балансоутримувач) за погодженням постійної комісії Київради з питань власності (протокол від 17.03.2015 № 29), на підставі розпорядження Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації від 04.06.2015 № 304 було укладено:
- договір про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду №389/1, відповідно до якого орендарю було надано в орендне користування нежитлове приміщення (господарська споруда) загальною площею 20,3 кв.м в будинку № 14 літ. В на вул. В. Василевської у м. Києві;
- договір про передачу майна територіальної громади міста Києва в оренду №390/1, згідно з яким орендарю було надано в орендне користування нежитлове приміщення (господарська споруда) загальною площею 14,3 кв.м в будинку № 88/2, літ В на проспекті Перемоги у м. Києві.
За умовами підпункту 3.5. пункту 3. вищевказаних договорів орендна плата сплачується орендарем на рахунок підприємства, за яким закріплене майно на праві господарського відання чи оперативного управління (балансоутримувача), а саме на рахунок Комунального підприємства "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києва".
Відповідно до підпункту 3.1. пункту 3. договору № 390/1 за користування об`єктом оренди орендар сплачує орендну плату, розрахунок якої здійснюється на підставі п.22. Методики розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м. Києва, затвердженої рішенням Київради від 22.09.2011 № 34/6250, яка на дату підписання договору за перший місяць оренди (без ПДВ) становить 227,22 грн за 1 кв. м орендної площі, що в цілому складає 3 249,19 грн. Розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається з урахуванням індексу інфляції за попередній місяць, опублікований у поточному місяці (підпункт 3.2. пункту 3. договору).
Згідно з підпунктом 3.1. пункту 3. договору № 389/1 за користування об`єктом оренди орендар сплачує орендну плату, розрахунок якої здійснюється на підставі п.22. Методики розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м. Києва, затвердженої рішенням Київради від 22.09.2011 № 34/6250, яка на дату підписання договору за перший місяць оренди (без ПДВ) становить 226,58 грн за 1 кв. м орендної площі, що в цілому складає 4 599,63 грн. Розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається з урахуванням індексу інфляції за попередній місяць, опублікований у поточному місяці (підпункт 3.2. пункту 3. договору).
Розмір орендної плати може бути змінено на вимогу однієї із сторін у разі зміни Методики розрахунку та порядку використання орендної плати за користування майном територіальної громади м. Києва, відповідних цін і тарифів та в інших випадках, передбачених законодавством України (підпункт 3.3. пункту 3. договорів).
Відповідно до пункту 3.6. договорів орендна плата сплачується орендарем незалежно від наслідків господарської діяльності орендаря щомісячно не пізніше 20 числа наступного місяця.
Останнім днем сплати орендної плати є дата підписання сторонами акта приймання-передачі при поверненні об`єкта оренди орендодавцеві (пункт 3.5. договорів).
За умовами пункту 6.2. договорів за несвоєчасну сплату орендних платежів орендар сплачує на користь орендодавця пеню у розмірі 0,5% від розміру несплачених орендних платежів за кожен день прострочення, але не більше, встановленого законодавством України.
Згідно з пунктом 9.1. договорів вони діють з 22.06.2015 по 20.06.2018.
Усі зміни та доповнення до цих договорів оформляються в письмовій формі і вступають в силу з моменту підписання їх сторонами (пункту 9.2. договорів).
Відповідно до пункту 9.7. договорів у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього договору або зміну його умов після закінчення строку його чинності протягом одного місяця договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором. Зазначені дії оформляються додатковою угодою, яка є невід`ємною частиною цього договору.
4.2. Як встановлено господарськими судами, 18.12.2019 Відповідач за первісним позовом звернувся до орендодавця з листом, у якому повідомляв про тимчасове зупинення орендних платежів за користування нежитловими приміщеннями відповідно до договорів № 390/1 і № 389/1 та про необхідність погодження на певний період розміру орендної ставки, що не перевищує 5% для уникнення боргу з орендної плати.
4.3. Листом № 6615/3 від 26.12.2019 орендодавець попередив Відповідача, що одностороння відмова від зобов`язань не допускається, оскільки такі дії є грубим порушення умов договору.
4.4. Позивач за первісним позовом, звертаючись з позовом до суду, зазначив, що Відповідач за первісним позовом всупереч надісланому попередженню порушив умови договорів оренди від 22.06.2015 в частині сплати орендних платежів за користування нежитловими приміщеннями, що стало наслідком виникнення у останнього заборгованості перед орендодавцем за договором № 389/1 від 22.06.2015 у розмірі 34 309,62 грн та за договором № 390/1 від 22.06.2015 у розмірі 23 901,41 грн.
4.5. Разом з тим, Відповідач за первісним позовом, звернувся із зустрічною позовною заявою до Керуючої компанії та Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації, просив, з урахуванням заяви про уточнення вимог, визнати недійсними договори № 389/1 та № 390/1 в частині застосування Положення про оренду майна територіальної громади міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради від 22.09.2011 №34/6250, яке на момент підписання договорів вже втратило чинність, а саме, визнати недійсним п. 3.1. договорів; та стягнути з відповідачів подвійний розмір завданих збитків у сумі 414 135,82 грн.
5. Позиція Верховного Суду
5.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційне провадження за касаційною скаргою Фізичної особи-підприємця Каралоп Марини Анатоліївни у частині підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, необхідно закрити, а в решті заявлених вимог касаційна скарга не може бути задоволена з огляду на наступне.
5.2. Відповідно до частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
5.3. Як зазначалося, у якості підстави для подання вказаної скарги Відповідач посилається, зокрема, на неврахування місцевим і апеляційним судами висновків господарського суду касаційної інстанції, зокрема щодо застосування норм статті 5 Цивільного кодексу України, викладених в постанові Верховного Суду України у справі № 6-132цс13, постанові Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №373/2054/16-ц.
5.4. Відповідно до частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.
5.5. Таким чином, за змістом пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної у пункті 1 частини другої цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
5.6. При цьому згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
5.7. Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції є запорукою дотримання принципу правової визначеності.
5.8. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де є схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).
5.9. Таким чином, подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).
5.10. Разом з тим, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
5.11. Так, у справі № 373/2054/16-ц розглядались позовні вимоги про стягнення боргу за договором позики, 3 % річних від суми заборгованості за весь час прострочення з перерахунком суми, що підлягає сплаті у гривнях, за офіційним курсом долара США на день платежу. Зазначені вимоги було обґрунтовано тим, що позивач у вказаній справі надав відповідачу грошові кошти, які останній зобов`язувався повернути в певний строк, однак свої зобов`язання за договором позики не виконав - кошти не повернув.
При цьому предметом дослідження при розгляді вказаної справи, у тому числі в суді касаційної інстанції, було питання у якій саме валюті має виконуватися зобов`язання у разі, якщо у позику передавалась іноземна валюта, а також питання щодо правової природи валюти при визначенні 3 % річних, передбачених у частині другій статті 625 Цивільного кодексу України.
5.12. У справі № 6-132цс13 розглядались позовні вимоги про стягнення заборгованості за договором про приєднання до електричних мереж, які було обґрунтовано тим, що позивач у вказаній справі підключив електроустановки відповідачів до електричної мережі, однак останні оплату послуг за приєднання до електричної мережі не здійснили.
При цьому під час розгляду зазначеної справи судами було встановлено, що 22.05.2008 між сторонами було укладено договір про приєднання до електричних мереж, відповідно до пункту 1.2. якого замовник зобов`язався здійснити оплату послуг за приєднання згідно з розрахунком, передбаченим пунктом 3.1. договору, в якому зазначено, що плата за приєднання електроустановок замовника визначається в наданому замовнику розрахунку, що складений на підставі узгодженої проектної документації та відповідно до Методики обрахування плати за приєднання електроустановок до електричних мереж і Правил приєднання електроустановок до електричних мереж, який після підписання сторонами стає невід`ємною частиною договору.
06.05.2009 між позивачем та одним з відповідачів у вказаній справі укладено договір про постачання електричної енергії, а 28.05.2009 позивач підключив електроустановки відповідачів до електричної мережі.
Судами у справі № 6-132цс13 також встановлено, що на момент підключення електроустановки відповідачів до електричної мережі Методика обрахування плати за приєднання електроустановок до електричних мереж та Правила приєднання електроустановок до електричних мереж, згідно з якими визначався розмір плати за приєднання електроустановок відповідачів до електричної мережі, визнані такими, що втратили чинність.
Водночас, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові (які були обґрунтовані відсутністю нормативно-правових актів, що встановлювали обов`язок з оплати за приєднання електроустановки відповідачів до електричної мережі, на час такого приєднання) та направляючи справу на розгляд до суду касаційної інстанції, Верховний Суд України виходив з того, що відповідно до положень Цивільного кодексу України грошове зобов`язання, передбачене договором, не може бути припинене у зв`язку з втратою чинності нормативно-правового акта, згідно з яким було проведено нарахування розміру такого зобов`язання за договором, оскільки такий нормативно-правовий акт був чинним на момент укладення договору й виникнення у сторін прав та обов`язків. При цьому, як встановлено судами попередніх інстанцій, під час підключення електроустановки відповідачів у зазначеній справі до електричної мережі вони не заперечували проти фактичного виконання позивачем умов договору, а також не звертались із пропозиціями щодо зміни умов договору або його припинення.
У зв`язку із наведеним Верховний Суд України визнав помилковим висновок суду касаційної інстанції про те, що грошове зобов`язання відповідачів у вказаній справі за договором про приєднання електроустановок до електричної мережі, умови якого повністю були виконані позивачем, припинено після втрати чинності нормативно-правових актів, на підставі яких було укладено цей договір.
5.13. Разом з тим, як встановлено господарськими судами під час розгляду цієї справи, при укладенні спірних договорів оренди 22.06.2015 орендодавцем було правомірно застосовано Положення про оренду, затверджене рішенням Київради № 34/6250, яке було чинним на той час, оскільки рішення Київської міської ради від 21.04.2015 № 415/1280 про затвердження нового Положення про оренду майна територіальної громади міста Києва ще не набуло чинності. При цьому судами встановлено, що після набрання чинності новим Положенням Керуючою компанією було здійснено перерахунок орендної плати за спірними договорами відповідно до його норм, який є додатком до вказаних договорів.
5.14. З огляду на викладене постанови суду касаційної інстанції, на які посилається скаржник, та викладена в них правова позиція не могли бути взяті до уваги господарськими судами попередніх інстанцій при вирішенні спору у цій справі, оскільки вони прийняті з огляду на різне правове регулювання спірних правовідносин та за суттєво відмінних фактичних обставин, встановлених судами, з урахуванням інших поданих сторонами доказів, у залежності від оцінки яких вони і були прийняті, що свідчить про неподібність правовідносин у зазначених справах та у справі, що переглядається.
5.15. Що стосується посилання заявника в якості підстави для подання касаційної скарги на відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування норм права, коли договір одночасно регулюється нормативним актом, який втратив чинність, та чинним нормативним актом, то колегія суддів виходить з наступного.
5.16. Як зазначалося вище, відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
5.17. Зі змісту вказаної норми убачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
5.18. Колегія суддів звертає увагу, що питання критеріїв вибору та особливостей застосування нормативно-правових актів в залежності від їх дії на момент виникнення спірних правовідносин неодноразово досліджувалося Верховним Судом з викладенням відповідної правової позиції, згідно з якою за змістом частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Закріплений у наведеній нормі принцип незворотності дії закону та інших нормативно-правових актів у часі (lex ad praeterian non valet) полягає в тому, що дія їх не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання ними чинності, за винятком випадку коли закон або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював і Конституційний Суд України. Зокрема, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 09.02.1999 № 1-рп/99, від 05.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Отже, за загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце (див. висновок щодо застосування частини першої статті 58 Конституції України, викладений у постанові Верховного Суду України від 02.12.2015 у справі № 3-1085гс15).
Статтею "Дія актів цивільного законодавства у часі" 5 Цивільного кодексу України визначено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
У Рішенні від 03.10.1997 № 4-зп Конституційний Суд України надав роз`яснення стосовно порядку набрання чинності Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами: конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному; звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього; загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше, тобто діє правило Lex posterior derogat priori - "наступний закон скасовує попередній".
Таким чином, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правовим актом, може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено в пункті 2 Рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 №1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися 1) негайно (безпосередня дія); 2) шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма); 3) шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
Під зворотною (ретроактивною) дією акта цивільного/господарського законодавства розуміється поширення його дії на відносини, що виникли до набрання ним чинності.
Системний аналіз викладеного дає змогу виокремити два випадки зворотної дії норм цивільного/господарського законодавства: 1) коли акт законодавства пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність; 2) якщо законодавець встановлює спеціальні випадки зворотної дії актів законодавства.
Положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватися на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте, надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті (рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99).
Отже, за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
Закріплення названого принципу є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (рішення Конституційного Суду України від 13.05.1997 у справі № 1-зп).
Водночас, цивільне/господарське законодавство не забороняє застосування нових положень зі зворотною силою, але виключно тоді, коли зворотна дія цих актів, по-перше, встановлена в них самих, а по-друге, якщо темпоральний прояв не суперечить принципу, вираженому в статті 58 Конституції України щодо застосування до події, факту того закону (нормативно-правового акта) під час дії якого вони настали або мали місце.
Подібні правові висновки викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 910/9617/20, від 11.08.2021 у справі № 911/1041/19 (911/2532/20), від 22.06.2021 у справі № 915/1912/19, від 02.06.2021 у справі №904/7905/16, від 08.06.2021 у справі № 908/59/20.
5.19. Таким чином, доводи скаржника про наявність передбачених як пунктом 1, так і пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підстав для подання касаційної скарги є необґрунтованими та такими, що фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, що, відповідно до норм статті 300 Господарського процесуального кодексу України, виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
5.20. Щодо доводів заявника про те, що господарськими судами попередніх інстанцій не було належним чином досліджено зібрані у справі докази, а саме розрахунки орендної плати від 15.07.2015 до спірних договорів, колегія суддів зазначає наступне.
5.21. Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
5.22. При цьому, як наводилося вище, відповідно до пункту 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
5.23. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
5.24. Таким чином, за змістом пункту 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не само по собі порушення норм процесуального права у вигляді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
5.25. За таких обставин Суд вважає необґрунтованими доводи скаржника про неповне дослідження судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів за умови не підтвердження підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19.11.2020 у справі №910/12765/19, від 05.11.2020 у справі № 922/3472/19, від 10.11.2020 у справі №912/441/18, від 19.11.2020 у справі № 912/217/18.
5.26. З огляду на викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення і постанови судів попередніх інстанції з цієї підстави.
5.27. Колегія суддів звертає увагу, що статтею 296 Господарського процесуального кодексу України визначено вичерпний перелік підстав закриття касаційного провадження, серед яких відсутнє непідтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 цього Кодексу, якою у розумінні пункту 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України є недослідження судом зібраних у справі доказів, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
5.28. Відтак у разі, коли після відкриття касаційного провадження виявилося, що передбачена пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підстава не знайшла свого підтвердження, Верховний Суд має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а не закривати касаційне провадження.
5.29. Наведене випливає з положень другого речення пункту 4 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України, за змістом якого якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом.
5.30. Інші доводи касаційної скарги фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, що, як вже зазначалося, відповідно до норм статті 300 Господарського процесуального кодексу України, виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
5.31. Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційне провадження за касаційною скаргою Фізичної особи-підприємця Каралоп Марини Анатоліївни в частині підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, необхідно закрити, а в частині підстав, передбачених пунктом 4 частини другої статті 287 вказаного Кодексу, зазначену касаційну скаргу слід залишити без задоволення.