ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 листопада 2021 року
м. Київ
Справа № 918/1131/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Губенко Н. М. - головуючий, Бакуліна С. В., Баранець О. М.,
за участю секретаря судового засідання - Охоти В.Б.,
представників учасників справи:
позивача - Лавренюк В.М., Титечко О.П.,
відповідача - ОСОБА_1, Януль В.С.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Олексюк Г. Є., Маціщук А. В., Петухов М. Г.
від 07.07.2021
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО" в особі ОСОБА_2
до ОСОБА_1
про стягнення збитків (упущеної вигоди) в розмірі 4 954 604,30 грн
ІСТОРІЯ СПРАВИ
1. Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_2 як учасник Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО" звернувся до Господарського суду Рівненської області в інтересах Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО" з позовом до ОСОБА_1 про стягнення збитків (упущеної вигоди) в розмірі 4 954 604,30 грн, заподіяних юридичній особі її посадовою особою.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1, перебуваючи на посаді генерального директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" (новою назвою товариства є Товариство з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО"), заподіяв товариству збитки (у формі упущеної вигоди), оскільки під час виконання своїх повноважень 01.12.2015 достроково припинив право оренди Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" на 52 земельні ділянки, а вже 02.12.2015 зазначені 52 земельні ділянки були передані в оренду Фермерському господарству "Ім. Шевченка", керівником якого також був ОСОБА_1 . В результаті вказаних умисних протиправних (неправомірних) дій відповідач позбавив Товариство з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" можливості продовжувати діяльність, відповідно до статуту, з обробітку землі та одержання доходів із використання 122,2446 га площі орендованих земель, які могли б бути отримані в 2016-2019 роках.
2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
Рішенням Господарського суду Рівненської області від 22.04.2021 у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:
- оскільки земельні ділянки, які були предметами договорів про розірвання договорів оренди землі від 01.12.2015, не перебували у власності Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка", відтак підпункт "м" пункту 7.1.2 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" не застосовується, оскільки дане положення статуту стосується випадків, коли об`єкти нерухомості, які відчужуються, перебувають у власності самого товариства. Позивач помилково ототожнює прийняття рішення про відчуження об`єктів нерухомості, яке належить до виключної компетенції загальних зборів учасників, із підписанням генеральним директором Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" про розірвання договорів оренди землі від 01.12.2015. Крім того, згідно із вказаним підпунктом "м" пункту 7.1.2 статуту затверджуються загальними зборами учасників лише правочини, сума яких становить понад 10 000 000 грн. Також, не можуть бути кваліфіковані вказані правочини про розірвання договорів оренди як значні в розумінні положень статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка", оскільки кожен із них не перевищує 10 000 000 грн та не потребує попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення подібних дій генеральним директором, встановленої установчими документами товариства. Таким чином, жоден із договорів про розірвання договорів оренди земельних ділянок від 01.12.2015 не потребував затвердження загальними зборами учасників, оскільки сума кожного з них окремо не перевищувала ліміт, встановлений підпунктом "м" пункту 7.1.2 статуту.
- суд не встановив перевищення генеральним директором Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" своїх повноважень під час підписання 01.12.2015 договорів про розірвання договорів оренди, оскільки вчинення таких правочинів також не потребувало попереднього погодження із загальними зборами учасників товариства;
- положення статуту, які обмежують повноваження генерального директора щодо придбання, відчуження, передачі в найм, управління нерухомого майна, а також інших основних засобів балансовою вартістю більше 20 000 грн, - стосуються правомочностей Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" як власника нерухомого майна або будь-яких інших засобів. Оскільки земельні ділянки, які були предметами договорів про розірвання договорів оренди землі від 01.12.2015, не перебували у власності Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка", відтак підпункт "с" пункту 7.1.2 статуту у даній справі не застосовується, оскільки дане положення статуту стосується випадків, коли об`єкти нерухомості, які відчужуються, перебувають у власності самого товариства. Позивач помилково вважає, що дії відповідача із підписання договорів про розірвання договорів оренди землі від 01.12.2015 належать до його дій як генерального директора із виконання повноважень на управління нерухомим майном товариства, оскільки жодна із означених земельних ділянок не належала Товариству з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка", а навпаки перебувала у його користуванні;
- положення підпункту "с" пункту 7.1.2 статуту, які обмежують повноваження генерального директора щодо укладення договорів застави, поруки, гарантії або будь-яких інших правочинів на суму більше 20 000 грн без попереднього погодження із загальними зборами учасників товариства також у даному спорі не підлягає застосуванню, адже стосується тих випадків, коли Товариство з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" бере на себе зобов`язання за такими договорами, а договори про розірвання договорів оренди землі мають іншу правову природу та навпаки припиняють зобов`язання Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" як орендаря земельних ділянок перед їх орендодавцями;
- розірвання договорів оренди землі відповідає вимогам земельного законодавства;
- жоден із правочинів про розірвання договорів оренди недійсним не визнаний. Доказів протилежного суду не надано;
- сторони договорів оренди землі дійшли взаємної згоди на розірвання таких договорів;
- суд відхиляє твердження позивача про те, що дії відповідача із розірвання договорів оренди землі були протиправними та полягали в усвідомленому неналежному, нерозумному та недобросовісному виконанні службових (посадових) обов`язків всупереч інтересам та основній меті діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" без дотримання меж нормального господарювання та керування товариством, з особистою заінтересованістю та за рахунок прийняття очевидно марнотратних та збиткових для товариства рішень, зловживаючи повноваженнями, тобто умисно, - оскільки договори про розірвання договорів оренди землі укладені за взаємною згодою сторін, про що зафіксовано у відповідних договорах;
- із заяв свідків вбачається, які долучено до матеріалів справи, та підтверджених свідченнями свідків, які з`явилися у судове засідання 06.04.2021, вбачається, що пропозиція (ініціатива) розірвання договорів оренди землі від 01.12.2015 виходила від орендодавців, а саме - фізичних осіб власників земельних ділянок за їх заявами;
- у суду відсутні підстави вважати поведінку відповідача щодо підписання договорів про розірвання договорів оренди землі від 15.01.2015 протиправною, неналежною або такою, що полягає в недобросовісному виконанні службових (посадових) обов`язків всупереч інтересам та основній меті діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка";
- позивачем не подано до матеріалів справи жодного належного та допустимого доказу на підтвердження наявності таких елементів правопорушення з боку відповідача як шкода, протиправна поведінка відповідача, причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою відповідача, вина, - що унеможливлює застосування до відповідача відповідальності у вигляді стягнення збитків у формі упущеної вигоди та є підставою для відмови у задоволенні позову;
- суд не бере до уваги визначений у висновку експерта розмір неодержаних доходів Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО" за період з 2016 по 2019 роки у розмірі 4 954 604, 30 грн, оскільки у діях відповідача, який підписував договори про розірвання договорів оренди землі від імені Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" як генеральний директор, відсутні усі елементи складу цивільного правопорушення;
- виключно як припущення, що не підтверджені жодними доказами, суд розцінює твердження позивача стосовно того, що поведінка відповідача полягала в усвідомленому нерозумному та недобросовісному виконанні посадових обов`язків всупереч інтересам та основній меті діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" без дотримання меж нормального господарювання та керування товариством, з особистою заінтересованістю та за рахунок прийняття очевидно марнотратних та збиткових для товариства рішень, з метою одержання неправомірної вигоди для себе у вигляді отримання за Фермерським господарством "Ім. Шевченка" речового права володіння та користування земельними ділянками та отримання прибутку, що призвело до наслідків, які бажав відповідач у вигляді завдання Товариству з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" збитків.
Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 07.07.2021 скасовано рішення Господарського суду Рівненської області від 22.04.2021 у справі № 918/1131/20 в частині відмови в задоволенні позову про стягнення збитків (упущеної вигоди) в розмірі 4 954 604,30 грн. Прийнято нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО" 2 900 556,76 грн збитків (упущеної вигоди), 43 417,19 грн судового збору за розгляд позовної заяви та 46 736, 00 грн витрат за проведення судової економічної експертизи. В іншій частині рішення Господарського суду Рівненської області від 22.04.2021 у справі № 918/1131/20 залишено без змін з мотивів, викладених у постанові.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
- суд першої інстанції допустив помилкове тлумачення підпункту "м" пункту 7.1.2 статуту у питанні, що об`єкти нерухомості, які відчужуються стосуються саме об`єктів, які перебувають у власності самого товариства. Підпункт "м" пункту 7.1.2 статуту не містить посилання на те, що такі об`єкти повинні перебувати саме у власності самого товариства. При цьому право володіння та користування земельними ділянками, що отримане позивачем на підставі договорів оренди з власниками цих ділянок, є належним позивачеві майном на той проміжок часу, на який договори оренди є діючими, тобто до закінчення передбаченого договором строку дії. Вказане майно має вартісне визначення, використовується в діяльності позивача, відображається в його балансі та інших формах бухгалтерського обліку;
- суд першої інстанції допустив помилкове тлумачення підпункт "с" пункту 7.1.2 статуту у питанні того, що положення статуту, які обмежують повноваження генерального директора щодо придбання, відчуження, передачі в найм, управління нерухомого майна, а також інших основних засобів балансовою вартістю більше 20 000 грн, - стосуються правомочностей Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка", як власника нерухомого майна або будь-яких інших засобів. Підпункт "с" пункту 7.1.2 статуту не містить посилання на те, що вказане стосується правомочностей TOB "Ім. Шевченка" як власника нерухомого майна або будь-яких інших засобів. При цьому у всіх договорах оренди 52 земельних ділянок, які достроково вибули з володіння та користування Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" (Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО") міститься пункт з умовами про нормативну грошову оцінку кожної земельної ділянки, яка, в свою чергу, у всіх договорах щодо всіх земельних ділянок перевищує балансові показники вартості в розмірі 20 000,00 грн, та в середньому становить 70 748 грн на кожну земельну ділянку, що відображено в бухгалтерській звітності позивача;
- з огляду на викладене, висновки суду першої інстанції про те, що не підлягають застосуванню підпункти "м" та "с" пункту 7.1.2 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" є помилковими, оскільки вказані положення статуту стосуються випадків, в тому числі й щодо майна (майнових прав та об`єктів), які є у власності товариства і належать товариству на праві володіння та користування, що є невід`ємними складовими права власності. Відтак, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що підписання відповідачем, як генеральним директором Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" договорів про дострокове розірвання (припинення) договорів оренди земельних ділянок підлягало обов`язковому погодженню загальними зборами учасників товариства. Однак, в матеріалах справи такі докази відсутні;
- дострокове розірвання відповідачем, як генеральним директором Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" договорів оренди з подальшим на наступний день їх переоформленням на Фермерське господарство "Ім. Шевченка", керівником та засновком якого був відповідач, свідчить про недобросовісність дій ОСОБА_1 як керівника Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка". При цьому, відповідач не заперечує факту розірвання договорів оренди земельних ділянок від імені Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" та подальше укладення договорів оренди з Фермерським господарством "Ім. Шевченка" по суті в своїх інтересах, не спростовує аргументи позивача щодо загальної площі земельних ділянок, які вибули з користування позивача. Загалом позиція відповідача зводиться до висновку, що він як директор Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" діяв в межах повноважень, визначених статутом позивача;
- суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги посилання позивача на приписи статті 92 Цивільного кодексу України, та відхилив його твердження про те, що дії відповідача із розірвання договорів оренди землі були протиправними та полягали в усвідомленому неналежному та недобросовісному виконанні службових (посадових) обов`язків, всупереч інтересам та основній меті діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" без дотримання меж нормального господарювання та керування товариством, з особистою заінтересованістю та за рахунок прийняття очевидно марнотратних та збиткових для товариства рішень;
- посилання суду першої інстанції на обставини того, що розірвання договорів оренди землі відповідає вимогам земельного законодавства, жоден із правочинів про розірвання договорів оренди недійсним не визнаний, висновки про те, що сторони договорів оренди землі дійшли взаємної згоди про розірвання таких договорів не спростовує той факт, що достроковим розірванням договорів оренди земельних ділянок відповідач, як генеральний директор Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" діяв умисно, недобросовісно та всупереч інтересам та основній меті діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка", що визначено в пункті 2.1 статуту, з метою одержання неправомірної вигоди для себе у вигляді отримання за Фермерським господарством "Ім. Шевченка" юридичного права (володіння та користування) земельними ділянками, отримання прибутку, де він виступав як голова господарства та його засновник;
- оскільки заяви свідків № 181, 182, 183, 184, 185, 186, 187, 199 були подані з порушенням процесуального строку, вони не підлягають прийняттю до розгляду судом;
- враховуючи предмет та підстави даного позову, на підставі показань свідків, наведених у заявах № 181, 182, 183, 184, 185, 186, 187, 199, не можуть встановлюватися обставини (факти), які відповідно до законодавства або звичаїв ділового обороту відображаються (обліковуються) у відповідних документах. Так, в питанні надання оцінки протиправності, неналежності поведінки відповідача, що полягає в недобросовісному виконанні службових (посадових) обов`язків всупереч інтересам та основній меті діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" не може ґрунтуватися виключно на поясненнях свідків про те, що таке розірвання відбулося нібито з їх ініціативи. В рамках предмету спору основоположним питанням для з`ясування та дослідження є поведінка та дії саме відповідача, як генерального директора, а не обставини від кого була проявлена ініціатива та дії орендодавців;
- в матеріалах справи наявний висновок експерта за результатами проведення судової економічної експертизи від 23.11.2020 № 22/2020, що підготовлений судовим експертом Гершманом Ю.В. На вирішення експертизи було поставлене питання: Чи підтверджується документально неодержання Товариством з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО" доходів у період 2016-2019 роки внаслідок дострокового припинення користування 52 земельними ділянками загальною площею 122,2446 га? Експерт, дослідивши надані позивачем документи, дійшов висновку, що неодержані Товариством з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО" доходи у період 2016-2019 років внаслідок дострокового припинення користування 52 земельними ділянками загальною площею 122, 2446 га складають 4 954 604, 30 грн., зокрема: - у 2016 році неодержані Товариством з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО" доходи внаслідок дострокового припинення користування 52 земельними ділянками загальною площею 122,2446 га підтверджуються у сумі 464 179,63 грн; - у 2017 році неодержані Товариством з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО" доходи внаслідок дострокового припинення користування 52 земельними ділянками загальною площею 122,2446 га підтверджуються у сумі 1 589 867,91 грн; - у 2018 році неодержані Товариством з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО" доходи внаслідок дострокового припинення користування 52 земельними ділянками загальною площею 122,2446 га підтверджуються у сумі 1 292 229,62 грн; - у 2019 році неодержані Товариством з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО" доходи внаслідок дострокового припинення користування 52 земельними ділянками загальною площею 122,2446 га підтверджуються у сумі 1 608 327,14 грн. В даному висновку вказано, що він підготовлений для подання до Господарського суду Рівненської області у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО" до ОСОБА_1 про стягнення збитків. Проведений на замовлення позивача висновок експертизи складено експертом, якого було попереджено про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку експерта за статтею 384 Кримінального кодексу України, що узгоджується з вимогами частин 1, 5 статті 101 Господарського процесуального кодексу України. Даний експерт має вищу економічну освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень - спеціаліст за спеціальністю "Бухгалтерський облік, контроль і аналіз господарської діяльності", має право займатися експертною діяльністю, що стверджується свідоцтвом № 769 від 31.05.2013, яке дійсне до 07.06.2022 та має стаж експертної роботи з 1996 року;
- колегія суддів вважає висновок експертизи від 23.11.2020 № 22/2020 належним доказом у даній справі, з огляду на те, що на підставі даного висновку можна встановити обставини, які входять до предмета доказування у даній справі. При цьому суд вказує, що відповідач даний висновок не заперечує;
- посилання відповідача на обставини, які були встановлені в рішенні Здолбунівського районного суду Рівненської області від 24.11.2016 у справі № 562/1257/16-ц не заслуговують на увагу, оскільки предмети позову в даних справах різні, і у справі № 562/1257/16-ц не досліджувалися та не надавалась правова оцінка діям відповідача на предмет відповідності положенням статті 89 Господарського кодексу України та статті 92 Цивільного кодексу України, іншим вимогам чинного законодавства, на які позивач посилається в позовній заяві;
- суд критично оцінює посилання відповідача на рішення Господарського суду Рівненської області від 18.09.2017 у справі № 918/625/17, яким було задоволено позов Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Книга Сіті" про визнання за ним права власності на врожай сої 2017 року, яка була вирощена на земельних ділянках по яких договори оренди відповідачем були розірвані, оскільки матеріалами справи підтверджується, що рішення Господарського суду Рівненської області від 18.09.2017 у справі №918/625/17 скасовано постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 24.07.2019;
- в матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження доводів відповідача, що рішення Господарського суду Рівненської області від 18.09.2017 року у справі № 918/625/17 виконане, а Товариство з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО" зібрало і розпорядилося врожаєм сої за 2017 рік на земельних ділянках;
- відповідачем не надано суду доказів, які підтверджують те, що суму, стягнуту за рішенням Господарського суду Рівненської області від 18.09.2017 у справі № 918/625/17 списано установою банку або майно вилучено державним або приватним виконавцем;
- в матеріалах справи відсутні будь-які докази в підтвердження доводів відповідача щодо фактичного користування Товариством з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО" в період з 2018 по 2019 роки земельними ділянками по яких договори оренди були розірвані. Відповідач не довів суду вказаних обставин, не надав суду належних та допустимих доказів в розумінні статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України. А відтак, у суду апеляційної інстанції відсутні підстави вважати, що Товариство з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО" в період з 2018 по 2019 роки фактичного користувалося земельними ділянками по яких договори оренди були розірвані;
- позовні вимоги ОСОБА_2, який діє в інтересах Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО" до ОСОБА_1 про стягнення збитків (упущеної вигоди) в розмірі 4 954 604, 30 грн за період з 2016-2019 роки підтвердженні належними та допустимими доказами, підставні та обґрунтовані;
- відповідач подав до суду першої інстанції заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності;
- колегія суддів, приймаючи до уваги можливість та обов`язок позивача (його учасника) знати про стан своїх майнових прав, дійшла висновку, з врахуванням положень статті 261 Цивільного кодексу України, про те, що позивач довідався (міг довідатись) про порушення свого права, та про особу яка його порушила під час укладення 01.12.2015 договорів про розірвання договорів оренди землі;
- в свою чергу, як встановлено апеляційним судом, позивач просить стягнути з відповідача неодержані Товариством з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО" доходи (збитки) у період 2016-2019 років внаслідок дострокового припинення користування 52 земельними ділянками загальною площею 122, 2446 га, що складають 4 954 604, 30 грн. Так, згідно із висновком експертизи від 23.11.2020 №22/2020, у 2016 році неодержані позивачем доходи складають 464 179,63 грн; у 2017 році - 1 589 867,91 грн; у 2018 році - 1 292 229,62 грн; у 2019 році - 1 608 327,14 грн. Враховуючи те, що перебіг трирічного строку позовної давності розпочався з 02.12.2015, а позов у даній справі подано 03.12.2020, тобто частково поза межами вказаного строку, про застосування наслідків пропуску якого заявлено відповідачем, колегія суддів, встановивши обґрунтованість заявлених позивачем вимог, дійшла висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 2 900 556, 76 грн - збитків (упущеної вигоди) за період з 2018 по 2019 роки, в решті позовних вимог (за період 2016, 2017 роки) слід відмовити у зв`язку зі спливом позовної давності.
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи
У касаційній скарзі скаржник просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.07.2021 у даній справі, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Скаржник у якості підстав касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції зазначив пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме: застосування судом апеляційної інстанції статей 22, 204, 623 Цивільного кодексу України та статей 224, 225 Господарського кодексу України без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 2-383-2010 та у постанові Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 910/422/18.
Представником позивача подано письмові пояснення щодо доводів, які стосуються підстав касаційного перегляду судового рішення.
4. Позиція Верховного Суду
Імперативними приписами частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України чітко встановлено межі перегляду справи судом касаційної інстанції, а саме: суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Касаційне провадження у справі відкрито згідно з пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, який визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже, відповідно до положень цієї норми касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Визначення подібності правовідносин міститься у правових висновках, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27 березня 2020 року у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин та об`єкт (предмет).
Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. При цьому, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25 квітня 2018 року у справі № 925/3/17, пункт 40 постанови від 25 квітня 2018 року у справі №910/24257/16). Такі ж висновки були викладені у постановах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 910/8956/15 та від 13 вересня 2017 року у справі № 923/682/16.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15ц).
Суд відхиляє доводи скаржника про те, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування статей 22, 204, 623 Цивільного кодексу України та статей 224, 225 Господарського кодексу України, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 2-383-2010 та у постанові Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 910/422/18, з огляду на таке.
Так, у справі № 2-1383/2010, що переглядалась Великою Палатою Верховного Суду, предметом спору були вимоги щодо стягнення солідарно заборгованості за кредитним договором та за договором поруки. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачі в порушення умов кредитного договору та договору поруки не виконали взятих зобов`язань щодо повернення кредитних коштів, що призвело до утворення заборгованості в зазначеному розмірі.
Натомість у справі, що переглядається, зовсім інші предмет позову, підстави позову, та зміст позовних вимог, що свідчить про неподібність правовідносин.
У справі № 910/422/18, що переглядалась Верховним Судом, предметом спору були вимоги щодо стягнення грошових коштів за договором купівлі-продажу, які позивач визначає як збитки у вигляді упущеної вигоди, які він міг би отримати в разі дотримання відповідачем умов договору купівлі-продажу.
Водночас, у справі, що переглядається, учасник юридичної особи, якому належить 99, 61 відсотків статутного капіталу товариства подав в інтересах такої юридичної особи позов про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, заподіяних юридичній особі її посадовою особою. Тобто, зовсім інші підстави позову та зміст позовних вимог, що свідчить про неподібність правовідносин.
Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.
Водночас, здійснюючи перевірку правильності застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення у даній справі, Суд вважає за необхідне використати право, передбачене частиною 4 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, та врахувати висновки щодо застосування норм права, викладені в постанові Верховного Суду від 21.09.2021 у справі № 910/1895/20, яка прийнята після подання касаційної скарги у справі, що переглядається.
Відповідно до частин 1, 2 статті 54 Господарського процесуального кодексу України власник (учасник, акціонер) юридичної особи, якому належить 10 і більше відсотків статутного капіталу товариства (крім привілейованих акцій), або частка у власності юридичної особи якого становить 10 і більше відсотків, може подати в інтересах такої юридичної особи позов про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою. У разі відкриття провадження за таким позовом зазначена юридична особа набуває статусу позивача, але не вправі здійснювати свої процесуальні права та обов`язки без згоди власника (учасника, акціонера), який подав позов. Посадова особа, до якої пред`явлений позов, не вправі представляти юридичну особу та призначати іншу особу для представництва юридичної особи в даній справі.
Частинами 1 та 2 статті 1166 Цивільного кодексу України, яка регулює загальні підстави відповідальності за завдану шкоду, передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Вирішуючи спір про відшкодування шкоди, суд повинен встановити наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, яке має містити такі складові:
- неправомірність поведінки особи, тобто її невідповідність вимогам, наведеним в актах цивільного законодавства;
- наявність шкоди, під якою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права, взагалі будь-яке знецінення блага, що охороняється законом, та її розмір;
- причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, який виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди, тобто протиправна поведінка конкретної особи (осіб), на яку покладається відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що невідворотно спричинила шкоду;
- вину заподіювача шкоди.
За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільна відповідальність не настає.
За загальними правилами розподілу обов`язку доказування кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частини перша, третя статті 74 Господарського процесуального кодексу України).
Отже, при зверненні з позовом про відшкодування заподіяної майнової шкоди позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами неправомірність поведінки заподіювача шкоди, наявність шкоди та її розмір, а також причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою.
Водночас зі змісту частини другої статті 1166 Цивільного кодексу України вбачається, що цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає презумпцію вини заподіювача шкоди. Тому спростування цієї вини є процесуальним обов`язком її заподіювача.
Згідно із частинами 3 та 4 статті 92 Цивільного кодексу України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов`язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.
Також частина друга статті 89 Господарського кодексу України передбачає, що посадові особи відповідають за збитки, завдані ними господарському товариству. Відшкодування збитків, завданих посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю), здійснюється у разі, якщо такі збитки були завдані:
- діями, вчиненими посадовою особою з перевищенням або зловживанням службовими повноваженнями;
- діями посадової особи, вчиненими з порушенням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення подібних дій, встановленої установчими документами товариства;
- діями посадової особи, вчиненими з дотриманням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення відповідних дій, встановленої товариством, але для отримання такого погодження та/або дотримання процедури прийняття рішень посадова особа товариства подала недостовірну інформацію;
- бездіяльністю посадової особи у випадку, коли вона була зобов`язана вчинити певні дії відповідно до покладених на неї обов`язків;
- іншими винними діями посадової особи.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 04.12.2018 у справі № 910/21493/17 зробив висновок, що згідно з вимогами статті 92 Цивільного кодексу України особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов`язані діяти не лише в межах своїх повноважень, але й добросовісно і розумно. З огляду на положення наведеної правової норми та довірчий характер відносин між господарським товариством та його посадовою особою (зокрема, директором чи генеральним директором) протиправна поведінка посадової особи може виражатись не лише в невиконанні нею обов`язків, прямо встановлених установчими документами товариства, чи перевищенні повноважень при вчиненні певних дій від імені товариства, а й у неналежному та недобросовісному виконанні таких дій без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїм розсудом, прийнятті очевидно необачних чи марнотратних рішень. Аналогічні висновки зроблені і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.10.2019 у справі № 911/2129/17.
Наведене відповідає міжнародним Принципам корпоративного управління Організації економічного співробітництва та розвитку, які закріплюють такі основні фідуціарні обов`язки директорів підприємства, як обов`язок дбайливого ставлення (діяти добросовісно на користь розвитку підприємства, приділяючи достатньо часу, зусиль і професійних навичок управлінню ним) та обов`язок лояльності (уникати конфлікту інтересів і діяти під час ухвалення рішень щодо діяльності підприємства лише в інтересах останнього).
Головною метою фідуціарних обов`язків є необхідність забезпечення економічного розвитку підприємства, а відповідно недотримання таких базових обов`язків може призвести до завдання збитків підприємству і зобов`язання їх відшкодувати.
В постанові Верховного Суду від 21.09.2021 у справі № 910/1895/20 викладено наступні висновки:
- при застосуванні статті 92 Цивільного кодексу України потрібно оцінювати не лише формальну сторону питання - дотримання посадовою особою всіх положень законодавства, статуту, рішень загальних зборів учасників/акціонерів тощо. Адже навіть коли посадова особа формально виконала всі вимоги законодавства та установчих документів товариства, її дії (бездіяльність) можуть не бути добросовісними, розумними та вчиненими в інтересах товариства;
- вирішуючи питання відповідальності посадової особи перед юридичною особою, суд виходить з презумпції, що така посадова особа діяла в найкращих інтересах товариства; її рішення були незалежними та обґрунтованими; її фідуціарні обов`язки були виконані належним чином. Водночас спростування учасником юридичної особи (учасником позивача) відповідної презумпції за одним з критеріїв свідчить про неналежне виконання своїх фідуціарних обов`язків відповідачем. У цьому разі вже відповідач зобов`язаний довести, що він діяв в інтересах товариства;
- спричинення збитків юридичній особі її органом управління, який діяв без дотримання фідуціарних обов`язків, не завжди має наслідком власне збагачення останнього за рахунок вчинених правочинів, які можуть бути вчинені в економічних інтересах юридичної особи, бенефіціарним власником якої є особа, що вчинила цей правочин;
- господарською діяльністю у Господарському кодексі України вважається діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Цей Кодекс розрізняє господарську діяльність, яка має на меті отримання прибутку (підприємництво) і некомерційну господарську діяльність, яка здійснюється без такої мети (стаття 3). Отже, однією з ознак такої діяльності законодавець визначає її спрямованість на отримання певного економічного зиску. Виходячи із вказаного визначення господарської діяльності та розуміння економічної доцільності, можна дійти висновку, що економічний ефект передбачає отримання доходу, зокрема у формі приросту (збереження) активів та/або їх вартості.
Враховуючи наведені висновки Суд вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку про те, що суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги посилання позивача на приписи статті 92 Цивільного кодексу України та відхилив його твердження про те, що дії відповідача із розірвання договорів оренди землі були протиправними та полягали в усвідомленому неналежному та недобросовісному виконанні службових (посадових) обов`язків, всупереч інтересам та основній меті діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" без дотримання меж нормального господарювання та керування товариством, з особистою заінтересованістю та за рахунок прийняття очевидно марнотратних та збиткових для товариства рішень.
При цьому, апеляційним господарським судом також встановлено, що відповідач не заперечує факт розірвання договорів оренди земельних ділянок від імені Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" та подальше укладення договорів оренди з Фермерським господарством "Ім. Шевченка" по суті діяв в своїх інтересах, не спростовує аргументи позивача щодо загальної площі земельних ділянок, які вибули з користування позивача. Загалом позиція відповідача зводиться до висновку, що він як директор Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" діяв в межах повноважень, визначених статутом позивача.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції, на відміну від суду першої інстанції, дійшов правомірного висновку про те, що підписання відповідачем, як генеральним директором Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка" договорів про дострокове розірвання (припинення) договорів оренди земельних ділянок, відповідно до підпунктів "м" та "с" пункту 7.1.2 статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "Ім. Шевченка", підлягало обов`язковому погодженню загальними зборами учасників товариства. Однак, в матеріалах справи такі докази відсутні.
Водночас, у даній справі ОСОБА_2 як учасник Товариства з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО" просить стягнути з ОСОБА_1 збитки у вигляді упущеної вигоди.
Упущена вигода (неодержаний дохід) - це рахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на документах, які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб`єктом господарювання грошових сум (чи інших цінностей), якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення.
Вимоги про відшкодування упущеної вигоди не можуть обґрунтовуватися гіпотетично та базуватися на прогнозах, а повинні мати чітке документальне обґрунтування. Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є достатньою підставою для його стягнення.
При обрахуванні розміру упущеної вигоди мають враховуватися тільки ті точні дані, які безспірно підтверджують реальну можливість отримання грошових сум, або інших цінностей, якби права позивача не були порушені. Нічим не підтверджені розрахунки про можливі доходи до уваги братися не можуть. Розмір упущеної вигоди повинен визначатися з урахуванням часу, протягом якого тривали протиправні дії відповідача, розумних витрат на отримання доходів, які позивач поніс би, якби не відбулося порушення права.
Таким чином, незважаючи на те, що неодержаний прибуток - це результат, який не наступив, вимоги про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди також мають бути належним чином обґрунтовані, підтверджені конкретними підрахунками і доказами про реальну можливість отримання позивачем відповідних доходів, але не отриманих через винні дії відповідача.
Саме на позивача покладається тягар доказування наявності і обґрунтування розміру упущеної вигоди і саме останній як особа, яка стверджує обставину завдання йому неправомірними діями відповідача збитків у формі упущеної вигоди, мав довести належними та допустимими доказами, що він міг і повинен був отримати визначені ним доходи (реальність отримання доходів), розмір цих доходів і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його такої можливості.
Натомість невиконання позивачем визначеного приписами статей 13, 74 Господарського процесуального кодексу України процесуального обов`язку з доведення належними та допустимими доказами розміру заподіяних йому неправомірними діями відповідача збитків у формі упущеної вигоди має результатом процесуальний наслідок у вигляді відмови в задоволенні таких позовних вимог з підстав їх недоведеності.
На підтвердження розміру упущеної вигоди позивачем при зверненні із даним позовом надано висновок судової економічної експертизи №22/2020 від 23.11.2020, яка була проведена на його замовлення.
Відповідно до статті 104 Господарського процесуального кодексу України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу.
Згідно із статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд першої інстанції взагалі не надавав оцінки даному висновку експертизи, оскільки, як вже було зазначено вище у даній постанові, дійшов помилкового висновку про те, що позивачем не подано до матеріалів справи жодного належного та допустимого доказу на підтвердження наявності таких елементів правопорушення з боку відповідача як шкода, протиправна поведінка відповідача, причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою відповідача, вина.
В свою чергу, суд апеляційної інстанції зазначив, що експерт, дослідивши надані позивачем документи, дійшов висновку, що неодержані Товариством з обмеженою відповідальністю "ЮТ-АГРО ЗЕРНО" доходи у період 2016-2019 років внаслідок дострокового припинення користування 52 земельними ділянками загальною площею 122,2446 га складають 4 954 604, 30 грн. При цьому, апеляційний господарський суд встановив, що проведений на замовлення позивача висновок експертизи складено експертом, якого було попереджено про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку експерта за статтею 384 Кримінального кодексу України, що узгоджується з вимогами частин 1, 5 статті 101 Господарського процесуального кодексу України. Даний експерт має вищу економічну освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень - спеціаліст за спеціальністю "Бухгалтерський облік, контроль і аналіз господарської діяльності", має право займатися експертною діяльністю, що стверджується свідоцтвом № 769 від 31.05.2013, яке дійсне до 07.06.2022 та має стаж експертної роботи з 1996 року.
Разом з тим, апеляційний господарський суд, в порушення положень статей 86, 104 Господарського процесуального кодексу України, не надав оцінки висновку судової економічної експертизи, та не зазначив, які документи надані позивачем експерту на підтвердження розміру неодержаних доходів, обгрунтовано враховано експертом під час проведення експертизи, та які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання позивачем грошових сум у заявленому розмірі.
Отже, як судом першої інстанції так і судом апеляційної інстанції не надано належної оцінки висновку судової експертизи, яка за доводами позивача підтверджує розмір заявленої до стягнення упущеної вигоди.
Допущені судами порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом в силу меж розгляду справи в суді касаційної інстанції (стаття 300 Господарського процесуального кодексу України).
Щодо доводів відповідача про те, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про застосування позовної давності тільки щодо вимог про стягнення упущеної вимоги за 2016-2017 роки, Суд зазначає наступне.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 Цивільного кодексу України).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України).
Позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу (частина 1 статті 260 Цивільного кодексу України).
Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 Цивільного кодексу України).
Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку. До строку, що визначений півроком або кварталом року, застосовуються правила про строки, які визначені місяцями. При цьому відлік кварталів ведеться з початку року. Строк, що визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку. Строк, що визначений у півмісяця, дорівнює п`ятнадцяти дням. Якщо закінчення строку, визначеного місяцем, припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа, строк спливає в останній день цього місяця. Строк, що визначений тижнями, спливає у відповідний день останнього тижня строку. Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день (стаття 254 Цивільного кодексу України).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 Цивільного кодексу України).
Аналіз норм матеріального права щодо інституту позовної давності в сукупності з нормами Господарського процесуального кодексу України, що обмежують повноваження касаційного суду в частині здійснення додаткової оцінки доказів та обставин, не дають Верховному Суду підстав та можливостей для самостійного визначення обставин дати початку перебігу строку позовної давності, про що Верховний Суд неодноразово зазначав у своїх постановах від 17.09.2019 у справі № 910/14469/18, від 22.10.2019 у справі № 910/2968/18, від 23.01.2020 у справі № 916/2128/18.
У постанові Верховного Суду від 23.01.2020 у справі № 916/2128/18 зазначено, що питання про застосування строку позовної давності лежить у межах процесуальних повноважень судів попередніх інстанцій, а касаційний суд має право лише здійснити перевірку застосування судами правових норм Глави 19 Цивільного кодексу України на предмет правильності такого застосування встановленим обставинам справи.
Апеляційним господарським судом встановлено, що перебіг трирічного строку позовної давності розпочався з 02.12.2015, а позов у даній справі подано 03.12.2020.
При цьому, судом апеляційної інстанції зазначено, що позов у даній справі подано частково поза межами трирічного строку.
Водночас, судом апеляційної інстанції не наведено обґрунтувань даного висновку, беручи до уваги те, що позов подано через 5 років після встановленої судом дати початку перебігу позовної давності для звернення із даним позовом.