ПОСТАНОВА
Іменем України
04 листопада 2021 року
Київ
справа №140/3209/19
адміністративне провадження № К/9901/13836/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Білоуса О.В.,
суддів - Блажівської Н.Є., Желтобрюх І.Л.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 5 грудня 2019 року (головуючий суддя Дмитрук В.В.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2020 року (головуючий суддя Довга О.І., судді - Глушко І.В., Матковська З.М.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Волинській області про визнання протиправною та скасування вимоги,
У С Т А Н О В И В:
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Волинській області (далі - ГУ ДПС у Волинській області), в якому просив визнати протиправною та скасувати Вимогу про сплату боргу (недоїмки) у розмірі 23785,08 грн від 9 серпня 2019 року №Ф-10659-55.
На обґрунтування позову зазначав, що у податкового органу не було підстав для формування та направлення йому вимоги, оскільки на порушення приписів Закону України від 8 липня 2010 року № 2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" (далі - Закон № 2464-VI) не було проведено перевірку ОСОБА_1 з питань правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до Закону №2464-VI нараховується єдиний внесок. Крім того, позивач вказав, що з 21 січня 2015 року по 12 липня 2019 року та з 14 серпня 2019 року працює водієм автотранспортних засобів Товариства з обмеженою відповідальністю ВТП "Санрайз" ЛТД. Тобто, у розумінні Закону №2464-VI протягом 2017 - 2019 років позивач був застрахованою особою і єдиний внесок за нього регулярно нараховував та сплачував роботодавець.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 5 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 16 березня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що фізичні особи-підприємці, у тому числі і ті, які є одночасно найманими працівниками, не залежно від отриманого доходу, не звільняються від сплати єдиного внеску та подання обов`язкової звітності за себе, як фізичної особи-підприємця. Сплата єдиного соціального внеску у такому разі не здійснюється подвійно, адже за фізичну особу-підприємця, який працює найманим працівником у юридичній особі, сплата єдиного соціального внеску здійснюється роботодавцем (утримань єдиного внеску із заробітної плати немає), а фізична особа-підприємець платить за себе єдиний внесок лише згідно бази нарахування внеску для фізичної особи-підприємця.
Зазначена позиція підтримана Восьмим апеляційним адміністративним судом, який за результатом апеляційного перегляду залишив рішення суду першої інстанції без змін.
Не погоджуючись із зазначеними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову. Зокрема, у скарзі посилається на те, що суди попередніх інстанцій застосували норми Закону №2464-VI без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 27 листопада 2019 року (справа №160/3114/19), від 23 січня 2020 року (справа №480/4656/18) та від 4 грудня 2019 року у справі №440/2149/19. На думку позивача, у розумінні Закону №2464-VI протягом 2017 - 2019 років він був застрахованою особою і єдиний внесок за нього регулярно нараховував та сплачував роботодавець у розмірі не менше мінімального, що виключає виникнення обов`язку по сплаті єдиного внеску як підприємцем, який не здійснює господарської діяльності.
ГУ ДПС у Волинській області, скориставшись своїм правом надало до суду відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на встановлені обставини та висновки оскаржуваних судових рішень зазначило, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим просило відмовити у задоволенні касаційної скарги, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши судові рішення першої та апеляційної інстанцій в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про задоволення касаційної скарги.
Предметом спору у цій справі є оцінка правомірності вимоги з огляду на наявність у позивача як фізичної особи-підприємця обов`язку сплачувати ЄСВ у мінімальному розмірі, якщо протягом 2017-2019 років він був найманим працівником та його роботодавець сплачував за нього ЄСВ у сумі, що не була меншою за мінімальний розмір.
Спір з аналогічними обставинами та правовідносинами був предметом неодноразового розгляду Верховним Судом, який сформував усталену практику у подібних правовідносинах. Так, у постанові від 27 листопада 2019 року у справі №160/3114/19 та в подальшому у постанові від 4 грудня 2019 року у справі №440/2149/19 Верховний Суд, проаналізувавши норми ПК України та Закону №2464-VI, дійшов висновку, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.
З урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку немає.
Під час розгляду справи суди першої та апеляційної інстанцій не врахували зазначеного висновку Верховного Суду, що призвело до неправильного вирішення справи.
За встановленими судами попередніх інстанцій обставинами,