ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
1 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 689/1621/18
провадження № 61-5983св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М.,
Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 14 листопада 2018 року, ухвалене у складі судді Кульбаби А. В., та постанову Хмельницького апеляційного суду від 19 лютого 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Спірідонової Т. В., Гринчука Р. С., Костенка А. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_3 про припинення права користування житловим будинком, усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення, визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Позов мотивований тим, що 23 червня 2018 року він за договором купівлі-продажу придбав у власність житловий будинок АДРЕСА_1 . У цьому будинку проживає відповідач ОСОБА_3, якій направлялася заява від приватно-орендного підприємства "Колос" (далі - ПОП "Колос") з пропозицією викупити будинок, проте вона відмовилася, що підтверджується її заявою від 12 березня 2018 року. Після укладення договору купівлі-продажу 23 червня 2018 року він направив відповідачеві повідомлення про придбання ним будинку та пропозицію виселитися, оскільки цей будинок потрібен йому для проживання. Листом від 4 липня 2018 року ОСОБА_3 повідомила його, що зобов`язується виселитися до 1 вересня 2018 року, посилаючись на необхідність придбання іншого житла.
Він вважає, що відповідач проживає в будинку без відповідної правової підстави. При цьому згідно з декларацією особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, чоловік відповідача на праві власності володіє іншим житлом, а отже відповідач має інше житло для проживання. Зазначає, що ОСОБА_3 не є членом його сім`ї. Крім того, він не володіє іншим житлом, а отже, відповідач порушує його законне право власника на проживання та вільне володіння житловим будинком; реєстрація у будинку ОСОБА_3 порушує його права власника, оскільки державна реєстрація місця проживання фактично є визнанням права особи на житло.
З урахуванням збільшених позовних вимог, позивач просив на підставі статей 316, 319, 321, 391, 396 ЦК України, статей 109, 150, 156 Житлового
кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) припинити право користування ОСОБА_3 житловим будинком АДРЕСА_1 ; усунути перешкоди у користуванні цим жилим будинком шляхом її виселення з нього та визнати її такою, що втратила право користування вказаним житловим будинком.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 14 листопада 2018 року позов задоволено частково, виселено ОСОБА_3 з житлового будинку АДРЕСА_1 . Стягнено з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу в розмірі 2 800,00 грн, судовий збір в розмірі 704,80 грн. У задоволенні позову в іншій частині відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірний житловий будинок належить ОСОБА_1 на праві власності, а відповідач без достатніх правових підстав проживає у цьому будинку, відтак слід усунути перешкоди позивачу як власнику будинку у володінні та користуванні ним шляхом виселення з нього ОСОБА_3 . При цьому право на житло ОСОБА_3 не буде порушене, оскільки їй на праві власності належить інше нерухоме майно - 1/2 частка житлового будинку на АДРЕСА_2 .
Постановою Хмельницького апеляційного суду від 19 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 14 листопада 2018 року залишено без змін.
Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про доведеність позивачем своїх вимог, вважаючи, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічного і повного з`ясування обставин справи, дотримуючись принципу змагальності сторін.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У березні 2019 року ОСОБА_3 звернулась до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить рішення Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 14 листопада 2018 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 19 лютого 2019 року скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у позові.
Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів першої і апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.
Заявник у касаційній скарзі зазначає, що суди при вирішенні справи не врахували правових висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, щодо застосування положень статті 40 Закону України
від 5 червня 2003 року № 898-IV "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР.
Судами не з`ясовано належним чином підстави набуття відповідачем права користування спірним жилим приміщенням.
Позиція інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу від учасників справи до касаційного суду не надходив.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 3 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Відповідно до договору купівлі-продажу житлового будинку від 23 червня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Савіцькою І. Л., Приватно-орендне підприємство "Колос" (далі - ПОП "Колос") продало, а ОСОБА_1 купив домоволодіння - житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1 . Того ж дня право власності ОСОБА_1 на цей будинок зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
У цьому будинку з 1998 року ОСОБА_3 проживала на підставі усної домовленості з керівництвом колективного сільськогосподарського підприємства "Колос", правонаступником якого є ПОП "Колос", з 8 грудня 1999 року вона зареєстрована у цьому будинку.
ПОП "Колос" як продавець направляло ОСОБА_3 через приватного нотаріуса пропозицію викупити спірний будинок, проте заявою від 12 березня 2018 року вона відмовилася скористатись своїм переважним правом на придбання цього будинку.
23 травня 2018 року ПОП "Колос" направило ОСОБА_3 лист із проханням знятися з реєстраційного обліку та звільнити спірний будинок у зв`язку з його відчуженням.
Листом від 4 червня 2018 року відповідач відмовилася зніматися з реєстраційного обліку та звільняти займане приміщення.
25 червня 2018 року позивач ОСОБА_1 як власник жилого будинку направив відповідачеві вимогу про його звільнення до 11 липня 2018 року у зв`язку з наміром проживати в будинку.
Листом від 4 липня 2018 року ОСОБА_3 повідомила позивача про те, що до 1 вересня 2018 року вона зніметься з реєстраційного обліку та звільнить житлове приміщення.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна відповідачеві, ОСОБА_3 на праві приватної власності належить 1/2 частка домоволодіння, розташованого на АДРЕСА_2 .
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№ 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
Частиною другою розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_3 на рішення Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 14 листопада
2018 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 19 лютого
2019 року здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147?VIII, що діяла
до 8 лютого 2020 року.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (частина третя статті 401 ЦПК України).
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 825 ЦК України врегульовано розірвання договору найму житла.
Згідно зі статтею 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).
У статті 114 ЖК Української РСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.
Частиною третьою статті 116 ЖК Української РСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідного ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.
Відповідно до статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV"Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення
статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції
та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року, прийнятої у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19).
Звертаючись до суду, позивач просив захистити його права як власника житла, усунувши перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення попереднього наймача будинку, а також визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням, посилаючись на те, що вона не є членом його сім`ї, а також не відноситься до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть спільне господарство.
Як встановлено судами, у сторін відсутні взаємні права та обов`язки.
Тому, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, правильно виходив з того, що відповідач ОСОБА_3 підлягає виселенню.
Задовольняючи позов в частині виселення, суди обґрунтовано виходили з того, що відповідач вселилася у спірний будинок зі згоди колишнього власника - Колективного сільськогосподарського підприємства "Колос", правонаступником якого є ПОП "Колос", який відчужив цей будинок позивачу; з новим власником будинку відповідач у родинних відносинах не перебуває, спільним побутом, взаємними правами та обов`язками не пов`язана.
Тривалий строк користування відповідачем спірним будинком, враховуючи зміну власника, членами сім`ї якого вона не є, не може бути підставою для відмови у захисті прав нового власника на користування житлом на власний розсуд, враховуючи відмову відповідача від переважного права на придбання спірного будинку.
Отже оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, прийнятті з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги щодо неврахування судами правових висновків Верховного Суду України, які викладені у постановах від 22 червня 2016 року
у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16 щодо застосування положень статті 40 Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV "Про іпотеку" та статті 109 ЖК Української РСР є безпідставними, оскільки предметом позову у згаданих справах було виселення із житлових приміщень, що були предметом іпотеки, колишнього члена сім`ї власника.
Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно у межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і додержання норм процесуального права, у зв`язку із чим не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення нових обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.