ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 листопада 2021 року
м. Київ
справа №815/2052/16
адміністративне провадження № К/9901/29350/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Соколова В.М.,
суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року (головуючий суддя - Катаєва Е. В.) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 06 серпня 2020 року (головуючий суддя - Єщенко О. В., судді: Домусчі С. Д., Танасогло Т. М.) у справі № 815/2052/16 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, третя особа: ОСОБА_2, про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
У квітні 2016 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1, позивач) звернувся до суду з позовом у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ в.о. Генерального прокурора України № 69 к від 15 квітня 2016 року про його звільнення з посади прокурора Одеської області та з органів прокуратури у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 72 статті 36 Кодексу законів про працю України;
- поновити його на посаді прокурора Одеської області з 15 квітня 2016 року.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що його звільнення здійснено із порушенням Конституції України, всупереч міжнародно-правовим актам та практиці Європейського суду з прав людини. Зазначив, що звільнення відбулося лише за формальними ознаками, в силу зайняття ним посади у певний проміжок часу. Водночас, вина позивача у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини не встановлена, а отже, застосування колективної відповідальності до нього неможливе. За наведених мотивів а також ураховуючи, що під час видання оспорюваного наказу відповідачем не дотримано вимог з оформлення розпорядчих документів, у наказі не вказана дата звільнення позивача з посади, не враховано правила трудового законодавства в частині забезпечення участі працівника у прийнятті відносно нього наказу, правом на надання пояснень тощо, а також неможливості звільнення працівника з посади під час його тимчасової непрацездатності, на думку позивача, свідчить про необґрунтованість та невідповідність чинному законодавству рішення відповідача, що є безумовною підставою для його скасування та поновлення позивача на попередній посаді.
Відповідач позов не визнав, у письмових запереченнях стверджував, що звільнення позивача відбулося відповідно до норм Закону України "Про очищення влади" № 1682-VII, які є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер, конституційність положень яких станом на час розгляду цієї справи не спростована Конституційним Судом України.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано наказ в.о. Генерального прокурора України № 69 к від 15 квітня 2016 року про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Одеської області та з органів прокуратури поновлено його на службі в Прокуратурі України з 16 квітня 2016 року. Зобов`язано Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої Законом України "Про очищення влади". У задоволені решти позовних вимог відмовлено. Рішення суду у частині поновлення позивача на посаді звернуто до негайного виконання.
Приймаючи означене судове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що вчинення особою заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини має бути доведено індивідуально у кожному конкретному висновку з наданням особі, яка піддається процедурі люстрації, гарантованого права на захист та право на оскарження відповідного рішення до суду. В іншому випадку вказані особи визнаються колективно винними без забезпечення індивідуального підходу відповідальності, що є порушенням статей 61 і 62 Конституції України в аспекті забезпечення індивідуального характеру відповідальності та забезпечення презумпції невинуватості. Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади. Разом з тим, відповідачем не надано належних та допустимих доказів щодо вчинення ОСОБА_1 дій та заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.
Суд вказав, що недоведеність правомірності прийняття оскаржуваного наказу щодо звільнення позивача з посади та органів прокуратури з підстав, у ньому зазначених, а саме пункт 72 статті 36 КЗпП України, є достатньою і самостійною підставою для визнання його протиправним та скасування.
Водночас, з огляду на те, що дані про заборони і обмеження перебування позивача протягом установленого строку на державних посадах заносяться у Реєстр і впливають на подальше перебування особи на посаді, а також те, що на момент розгляду справи позивач вважається звільненим з посади прокурора Одеської області з підстав, не передбачених оспорюваним за цим позовом наказом, і питання призначення на посаду позивача має вирішуватись Генеральним прокурором України згідно з номенклатурою посад у відповідності до вимог Закону України "Про прокуратуру", у тому числі, вимоги у позові про стягнення середнього заробітку позивач не заявляв, суд першої інстанції з метою ефективного захисту прав та інтересів позивача дійшов висновку про наявність підстав для зобов`язання Офісу Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади", та поновлення його на службі в Прокуратурі України з 16 квітня 2016 року.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції сторони оскаржили його в апеляційному порядку.
Постановою п`ятого апеляційного адміністративного суду від 06 серпня 2020 року апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишено без задоволення, ОСОБА_1 - задоволено частково.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ в.о. Генерального прокурора України від 15 квітня 2016 року №69к про звільнення позивача з посади прокурора Одеської області та з органів прокуратури у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 72 статті 36 КЗпП України. Поновлено державного радника юстиції 3 класу ОСОБА_1 на посаді прокурора Одеської області з 15 квітня 2016 року. Рішення суду у частині поновлення позивача на посаді звернуто до негайного виконання.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що незаконне звільнення позивача за приписами Закону №1682-VII, в силу вимог частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України, є підставою для поновлення його на попередній посаді, з якої відбулось незаконне звільнення, а саме на посаді прокурора Одеської області з дати прийняття протиправного наказу - з 15 квітня 2016 року. Апеляційний суд зауважив, що аналізуючи можливість перебування позивача на посаді прокурора Одеської області з урахуванням судового рішення в іншій справі, висновки якого не стосуються предмету спору у цій справі, суд першої інстанції не надав перевагу правильності своїх попередніх висновків щодо незаконності звільнення позивача саме з посади прокурора відповідної області та не привів спірні правовідносини у стан, який мав місце до видання незаконного наказу.
Суд апеляційної інстанції зауважив, що позбавлений можливості залучити належного відповідача - суб`єкта владних повноважень під час апеляційного розгляду справи з огляду на вирішення судом першої інстанції спору саме відносно Офісу Генерального прокурора України, та враховуючи, що позивач не заявляв вимоги щодо забезпечення його відповідним середнім заробітком за час вимушеного прогулу.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги, позиція інших учасників справи
Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій Офіс Генерального прокурора звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати указані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
Підставою касаційного оскарження скаржник визначив пункту 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме, суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
В основу доводів скаржника покладено те, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права - частину третю статті 1, пункт 3 частини другої статті 3 Закону України "Про очищення влади" у застосуванні до указаних правовідносин статті 61 Конституції України, яка не підлягає застосуванню. Касатор стверджує, що юридична відповідальність стосовно позивача не наступала, а люстрація була підставою для припинення з ним трудового договору, отже суди попередніх інстанцій помилково застосували до цих правовідносин положення статті 61 Конституції України у частині індивідуального характеру юридичної відповідальності та статтю 62 Конституції України щодо презумпції невинуватості. Крім того, Законом України "Про очищення влади" не встановлено жодних застережень чи виключень стосовно заборони звільнення осіб, які підпадають під критерії, передбачені частиною першою статті 3 цього Закону, у тому числі не передбачено попереднє притягнення особи до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності.
Також скаржник зауважив, що судами попередніх інстанцій застосовано статтю 61 Конституції України, статтю 235 Кодексу законів про працю України без урахування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 21 травня 2020 року у справі № 800/235/17, щодо застосування Закону України "Про очищення влади" у подібних правовідносинах, де суд вказав, що мета застосування даного Закону для захисту прав і свобод інших людей є легітимною, а його застосування має сприяти дотриманню балансу між потребами демократичної держави та захисту демократії і правами людини.
Посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17, скаржник вказує, що адміністративний суд може здійснювати перевірку спірного наказу лише за критеріями, передбаченими статтею 2 КАС України, оскільки на даний час положення Закону України "Про очищення влади" неконституційними не визнано. Скаржник наголошує, що норми Закону України "Про очищення влади" є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами у визначений законом строк, а тому вважає, що відповідач при виданні спірного наказу діяв обґрунтовано, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Додатково, Офіс Генерального прокурора зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій неураховано, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 квітня 2018 року (справа № 800/547/17) звернула увагу, що презумпція невинуватості застосовується до процедури, яка за своєю суттю є кримінальною, і в межах якої суд робить висновок про вину особи саме у кримінально-правовому сенсі (рішення Європейського суду з прав людини від 11 лютого 2003 року у справі "Ringvold v.Norway", заява № 34964/97). Відтак, зазначена гарантія не може бути поширена на інші провадження, які згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції охоплюються поняттям спору щодо прав та обов`язків цивільного характеру. У зв`язку з цим, на думку скаржника, безпідставними є висновки судів про протиправність оскаржуваного наказу у зв`язку з відсутністю встановлення фактів особистої протиправної поведінки ОСОБА_1 .
Ухвалою від 20 листопада 2020 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 06 серпня 2020 року у справі № 815/2052/16.
Представник позивача надіслав до суду відзив на касаційну скаргу, у якому просив залишити скаргу Офісу Генерального прокурора без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Вказує, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій повністю відповідають обставинам справи, які в повній мірі були встановлені під час розгляду справи; такі висновки абсолютно відповідають та узгоджуються з нормами матеріального та процесуального права.
Ухвалою від 01 листопада 2021 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В. М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду у попередньому судовому засіданні.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
Наказом в.о. Генерального прокурора України від 21 травня 2014 року №818к відповідно до статей 15, 16 Закону України "Про прокуратуру" державного радника юстиції 3 класу ОСОБА_1 призначено прокурором Одеської області строком на п`ять років та затверджено головою колегії прокуратури цієї області.
Наказом Генерального прокурора України від 02 липня 2014 року №972к відповідно до статей 15, 16 Закону України "Про прокуратуру" ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора Одеської області в порядку переведення за його згодою на іншу роботу в органах прокуратури (пункт 5 статті 36 КЗпП України) з 07 липня 2014 року та увільнено від обов`язків голови колегії прокуратури Одеської області.
Наказом Генерального прокурора України від 03 липня 2014 року №979к з 08 липня 2014 року ОСОБА_1 призначено заступником прокурора Миколаївської області та затверджено членом колегії прокуратури цієї області, звільнивши його в порядку переведення з посади прокурора Одеської області та увільнивши від обов`язків голови колегії прокуратури цієї області.
Наказом Генерального прокурора України від 04 серпня 2014 року №1109к ОСОБА_1 звільнено з посади заступника прокурора Миколаївської області з 13 серпня 2014 року за власним бажанням (стаття 38 КЗпП України) та увільнено від обов`язків члена колегії прокуратури цієї області.
Разом з цим, не погоджуючись із наказом №972к про звільнення з посади прокурора Одеської області в порядку переведення за його згодою на іншу роботу в органах прокуратури, ОСОБА_1 оскаржив указаний наказ в судовому порядку.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 5 грудня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 3 лютого 2015 року у справі № 815/4359/14, скасовано наказ Генеральної прокуратури України від 02 липня 2014 року №972к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Одеської області в порядку переведення за його згодою на іншу роботу в органах прокуратури України з 07 липня 2014 року та увільнення від обов`язків голови колегії прокуратури Одеської області. Поновлено його на посаді прокурора Одеської області з 07 липня 2014 року.
29 березня 2016 року позивачем подано Генеральному прокурору України заяву про поновлення його на посаді прокурора Одеської області на виконання постанови суду від 5 грудня 2016 року у справі № 815/4359/14.
Вказана заява та судове рішення реалізовані наказом Генерального прокурора №46к від 29 березня 2016 року, яким скасовано наказ Генерального прокурора України №972к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Одеської області в порядку переведення за його згодою на іншу роботу в органах прокуратури України. Поновлено державного ОСОБА_1 на посаді прокурора Одеської області з 29 березня 2016 року.
Також, 29 березня 2016 року ОСОБА_1 подано Генеральному прокурору України заяву про надання згоди щодо проведення відносно нього перевірки, передбаченої Законом України "Про очищення влади".
У вказаній заяві зазначено, що заборони, передбачені частинами третьою, четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади" відносно нього не застосовуються.
31 березня 2016 року заступником начальника відділу роботи з кадрами територіальних прокуратур управління роботи з кадрами відповідно до Закону України "Про очищення влади" за результатом вивчення особової справи позивача за №2387 складено відповідну довідку.
Згідно вказаної довідки, ОСОБА_1 у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року обіймав посади прокурора Миколаївської області та заступника прокурора Київської області.
Таким чином, у довідці визначено, що ОСОБА_1 більше одного року (1 рік 3 місяці 20 днів) обіймав посаду керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України - прокурора Миколаївської області, а тому до нього може бути застосована заборона, передбачена частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади", на основі критеріїв, визначених пунктом 8 частини першої статті 3 цього Закону.
Вказана довідка 31 березня 2016 року погоджена начальником відділу роботи з кадрами територіальних прокуратур управління роботи з кадрами Департаменту кадрової роботи та начальником Департаменту кадрової роботи.
На підставі довідки про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 наказом в.о. Генерального прокурора України від 15 квітня 2016 року №69к (оскаржуваний наказ) державного радника юстиції 3 класу ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора Одеської області та з органів прокуратури у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 72 статті 36 КЗпП України.
Не погоджуючись із звільненням зі служби, посилаючись на необґрунтованість та неправомірність вказаного наказу відповідача, позивач звернувся до суду із цим позовом за захистом своїх прав та інтересів.
Крім того, 18 травня 2016 року постановою Вищого адміністративного суду України у справі № 815/4359/14 касаційну скаргу Генеральної прокуратури України задоволено. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 5 грудня 2014 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 3 лютого 2015 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено повністю.
Застосування норм права та висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Приписами частин першої та другої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
У розрізі заявлених позовних вимог і підстав касаційного оскарження Верховний Суд зауважує, що в силу вимог статті 341 КАС України переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження. У зв`язку з цим, рішення судів попередніх інстанцій переглядаються лише в тій частині, якою позовні вимоги ОСОБА_1 були задоволені та з якою, відповідно, не погоджується Офіс Генерального прокурора.
Надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.
При вирішенні даного публічно-правового спору Верховний Суд ураховує, що обсяг судового контролю в адміністративних справах визначено частиною другою статті 2 КАС України, в якій зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Принцип законності вимагає, щоб органи державної влади мали повноваження на вчинення певних дій та в подальшому діяли виключно в межах тих повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та законами України. Принцип верховенства права (стаття 8 Конституції України), у поєднанні з принципом законності вимагає, щоб такі дії органів державної влади були ще й правовими.
За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Пунктом 6 частини першої статті 51 КЗпП України визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Пунктом 72 частини першої статті 36 КЗпП України визначено, що трудовий договір припиняється з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади".
Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначені Законом України від 16 вересня 2014 року №1682-VII "Про очищення влади" (далі - Закон № 1682-VII; тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (частина перша статті 1 Закону № 1682-VII).
Відповідно до частини другої статті 1 Закону № 1682-VII очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_6, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
За нормами частини третьої статті 1 Закону № 1682-VII протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Статтею 2 Закону №1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації).
Відповідно до пункту 7 частини першої статті 2 Закону №1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються, зокрема щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України.
Критерії здійснення очищення влади (люстрації), установлені статтею 3 Закону № 1682-VII, застосовуються до певної категорії посад без конкретизації їх статусу в структурі органів державної влади.
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України.
При цьому підпунктом 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1682-VII визначено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.
Як установлено судами попередніх інстанцій, підставою для видання спірного наказу від 15 квітня 2016 року № 69к вказано довідку про результати вивчення особової справи щодо застосування до позивача заборон, визначених Законом № 1682-VII у якій зазначено, що позивач більше одного року (1 рік 3 місяці 20 днів) обіймав посаду керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України - прокурора Миколаївської області та не був звільнений у цей період з неї за власним бажанням, а тому до нього може бути застосована заборона, передбачена частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади", на основі критеріїв, визначених пунктом 8 частини першої статті 3 цього Закону.
Тобто, заходи з очищення влади (люстрації) до позивача були застосовані на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі, про перебування позивача на відповідній посаді.
Відповідно до пункту 1 частини п`ятої статті 5 Закону № 1682-VII перевірці підлягають достовірність вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону.
Орган, який проводив перевірку, за результатами перевірки відомостей зазначених особою у заяві щодо незастосування до неї заборони, визначеної частиною третьою або четвертою статті 1 Закону № 1682-VII, складає висновок про результати перевірки, яким встановлено достовірність або недостовірність таких відомостей.
За приписами частин одинадцятої та дванадцятої статті 5 Закону № 1682-VII орган, який проводив перевірку, надсилає висновок про результати перевірки, підписаний керівником такого органу (або особою, яка виконує його обов`язки), керівнику органу, передбаченому частиною четвертою цієї статті, не пізніше ніж на шістдесятий день з дня початку проходження перевірки. Такий висновок може бути оскаржений особою в судовому порядку.
У разі встановлення за результатами перевірки особи недостовірності відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої цієї статті, орган, який проводив перевірку, надсилає копію висновку про результати перевірки до Міністерства юстиції України для офіційного оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України інформації про надходження такого висновку та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", не пізніш як у триденний строк з дня одержання такого висновку.
Частиною чотирнадцятою статті 5 Закону № 1682-VII визначено, що керівник органу, передбачений частиною четвертою цієї статті, на підставі висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої цієї статті, не пізніше ніж на третій день з дня отримання такого висновку, керуючись положеннями частини третьої або четвертої статті 1 цього Закону, звільняє таку особу із займаної посади або не пізніше ніж на третій день з дня його отримання надсилає такий висновок керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та ініціювання звільнення з посади особи, стосовно якої було здійснено перевірку, для її звільнення з посади у встановленому законом порядку не пізніше ніж на десятий день з дня отримання висновку.
Водночас аналіз зазначених норм свідчить про те, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема передбачених пунктом 7 частини першої статті 3 Закону №1682-VII, незалежно від того чи сприяла така особа своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.
Як свідчать обставини даної справи, звільнення позивача проведено на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі про його перебування на відповідній посаді. При цьому встановлення фактів особистої протиправної поведінки ОСОБА_1 не було метою цієї перевірки. Будь-яких доказів, як установлено судами попередніх інстанцій, щодо вчинення дій та заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_6 підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, матеріали справи не містять.
У постанові від 11 червня 2020 року у справі № 815/1745/15 Верховний Суд зазначив, що відсутність у Законі №1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною другою статті 2 КАС України, що кореспондує положенням частини третьої статті 2 КАС України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).
Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Окрім того, судами попередніх інстанцій ураховано, що на необхідності доведення вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках №788/2014 щодо Закону №1682-VII, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.
Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ №1096 (1996) звернула увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.
17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі "Полях та інші проти України" (заяви №58812/15, №53217/16, №59099/16, №23231/18, №47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі "Полях та інші проти України"), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців із забороною обіймати посади державної служби на підставі приписів Закону № 1682-VII, що одразу призвело до втрати всіх своїх здобутків.
У цьому рішенні ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом, які призвели до втручання в право на приватне життя, гарантоване статтею 8 Конвенції. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_6 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.
Тобто, без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону №1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації), що, в свою чергу, лягло і в основу постанови Верховного Суду у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 3 червня 2020 року у справі № 817/3431/14.
У цьому рішенні Верховний Суд дійшов висновку, що заходи такої суворості як звільнення з посади із забороною займати посаду на 10 років не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави, без аналізу індивідуальної поведінки таких осіб та встановлення зв`язку із узурпацією влади, підривом основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.
Вказані висновки є застосовними і у цій справі.
На підставі наведеного, Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про те, що оскільки люстрація не має відношення до видів юридичної відповідальності, то не має потреби встановлювати і факти особистої протиправної поведінки осіб, до яких застосовують заходи очищення влади, і нормами Закону №1682-VII, які є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів та які в силу свого імперативного характеру підлягають безумовному застосуванню до спірних правовідносин, не передбачено встановлення таких фактів.
Оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до позивача щодо легітимної мети очищення влади, якої прагнули досягти органи державної влади, Верховний Суд уважає їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві.
Підсумовуючи наведене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що спірний наказ від 15 квітня 2016 року № 69 к не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Стосовно тверджень автора касаційної інстанції про те, що судами попередніх інстанцій застосовано статтю 61 Конституції України, статтю 235 Кодексу законів про працю України без урахування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 21 травня 2020 року у справі № 800/235/17, колегія суддів зазначає наступне.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їхньої подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Так, у справі № 800/235/17 позивач є суддею (Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ) і займає особливий статус несумісний із зайняттям посад в будь-якому іншому органі державної влади, органів місцевого самоврядування та з представницьким мандатом. У цій справі позивач перебуває на службі у органах прокуратури.
Верховний Суд уважає необхідним зауважити, що результат вирішення у кожній з цих справ зумовлений конкретними обставинами та оцінкою доказів. Аналіз висновків судів попередніх інстанцій у цій справі та в наведеному скаржником рішенні суду касаційної інстанції свідчить про те, що вони ґрунтуються на різних фактичних обставинах справи, що зумовило різне правозастосування норм, що регулюють спірні правовідносини, а отже, й різні висновки, яких дійшли суди.
Виходячи з наведеного слід зазначити, що посилаючись на постанову у справі № 800/235/17 скаржник акцентує увагу на витягах з цієї постанови, які стосуються правової оцінки сукупності встановлених у конкретній справі обставин та не може свідчити про те, що правовідносини у цій справі (№ 826/20906/14) та у справі № 800/235/17 є подібними.
Відносно тверджень скаржника про помилкове застосування судами до спірних правовідносин статті 61 Конституції України у частині індивідуального характеру юридичної відповідальності (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17) колегія зауважує, що питання конституційності, зокрема положень пунктів 7, 8, 9 частини першої пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1682-VII на відповідність положенням статті 38, частини другої статті 61, частини першої статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України.
На розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України "Про очищення влади", 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону.
На момент розгляду даної справи рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вищевказаного конституційного провадження не ухвалено.
Водночас Верховний Суд у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі № 800/186/17 дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії за висновком Суду не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17.
У справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).
Як підсумок у справі № 800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.
Верховний Суд визнав ці висновки застосовними і у справі №817/3431/14 (№К/9901/1400/18), за результатами розгляду якої Верховний Суд у складі судової палати ухвалив постанову від 3 червня 2020 року, і у подальшій своїй практиці у цій категорії спорів. Колегія суддів уважає, що ці висновки є застосовними і у цій справі.
Ураховуючи наведене Верховний Суд погоджується з аргументами скаржника про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, зокрема в частині помилкового висновку про те, що люстрація є видом юридичної відповідальності, що призвело до неправильного встановлення порушення відповідачем у контексті приписів частини другої статті 61 Конституції України. Водночас судом апеляційної інстанції було виправлено допущене судом першої інстанції порушення у цій частині.
Надаючи оцінку доводам скаржника щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права в частині встановлення порушення відповідачами статті 62 Конституції України щодо презумпції невинуватості відносно позивача, колегія суддів виходить із такого.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17 наголосила на підході Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 11 лютого 2003 року у справі "Ringvold v. Norway" (заява № 34964/97), де Суд зауважив, що презумпція невинуватості застосовується до процедури, яка за своєю суттю є кримінальною і в межах якої суд робить висновок про вину особи саме у кримінально-правовому сенсі, а відтак зазначена гарантія не може бути поширена на інші провадження, які згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції охоплюються поняттям спору щодо прав та обов`язків цивільного характеру.
17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі "Полях та інші проти України" (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі "Полях та інші проти України"), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону № 1682-VII.
У цій справі ЄСПЛ, вирішуючи питання про прийнятність скарги за статтею 6 Конвенції, визнав застосовною її цивільний аспект за пунктом 1, а також розглядав питання застосовності і кримінального аспекту за частиною 2. На застосуванні статті 6 Конвенції в її кримінальній частині наполягали другий і третій заявники з посиланням на ухвалу у справі "Матиєк проти Польщі" (Matyjek v. Poland), заява № 38184/03, ЄСПЛ 2006 VII) та інші справи щодо люстрації у Польщі.
ЄСПЛ на основі критеріїв Енгеля (рішення у справі "Енгель та інші проти Нідерландів" (Engel and Others v. the Netherlands), від 08 червня 1976 року, пункт 82) зазначив, що у згаданому рішенні у справі "Матиєк проти Польщі" (Matyjek v. Poland) (пункти 49-58), доходячи висновку, що польське люстраційне провадження могло вважатися "кримінальним", Суд врахував те, що воно здійснювалося відповідно до Кримінально-процесуального кодексу Польщі, що характер дій, за які заявника було піддано люстрації, а саме подання неправдивої заяви, був аналогічним такому злочину, як надання неправдивих показань, і що застосоване до нього покарання, неможливість обіймати широке коло посад державної служби протягом десяти років, було суворим (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 155).
Натомість у цій справі ЄСПЛ дійшов висновку, що поведінка заявників, за яку до них були застосовані заходи, передбачені Законом "Про очищення влади", не кваліфікувалася як "кримінальна" відповідно до національного законодавства та не була аналогічна будь-якій формі кримінальної поведінки: вона полягала у тому, що вони обіймали свої посади, коли при владі був ОСОБА_6 . Однак лише серйозність покарання не є достатньою для того, щоб провадження розглядалося відповідно до "кримінального" законодавства (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 156-157).
За такої умови, ЄСПЛ з посиланням на оцінку Верховного Суду у справі № 800/186/17, де останній указав, що мета люстраційних заходів полягала не у покаранні а у відновленні довіри до державних установ (пункт 92), дійшов висновку, що характер і суворість передбачених Законом №1682-VII не були такими, щоб вважатися "кримінальними" для цілей Конвенції. Отже кримінальний аспект статті 6 Конвенції є незастосовним ЄСПЛ вважав, що порушене заявниками питання про те, чи існувало достатнє обґрунтування застосування до них таких серйозних заходів, передбачених Законом №1682-VII, має бути розглянуте у контексті скарг заявників за статтею 8 Конвенції (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 158-159).
У цій справі Верховний Суд не бачить підстав вважати інакше, а тому судами попередніх інстанцій обґрунтовано зроблено висновки щодо положень статті 62 Конституції України, відповідно до якої особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Обсяг установлених у справі обставин у зіставлення з нормативним регулюванням спірних правовідносин дає підстави стверджувати про наявність підстав для визнання протиправним та скасування наказу в.о. Генерального прокурора України № 69 к від 15 квітня 2016 року про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Одеської області, що, своєю чергою, у силу вимог частини першої статті 235 КЗпП України зумовлює необхідність його поновлення на попередній роботі.
Доводи скаржника щодо правомірності звільнення позивача з посади не спростовують висновків судів попередніх інстанцій і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.
У підсумку можна констатувати, що судами попередніх інстанцій прийнято правильне по суті рішення.
Твердження скаржника у касаційній скарзі про те, що судом апеляційної інстанції було ухвалено рішення (в частині перебування позивача на посаді прокурора відповідної області) без урахування судового рішення у справі № 815/4359/14 (постанови Вищого адміністративного суду від 18 травня 2016 року), не знайшли свого підтвердження. Адже, аналізуючи можливість перебування позивача на цій посаді з урахуванням судового рішення в іншій справі (№ 815/4359/14), судом апеляційної інстанції обґрунтовано зауважено, що висновки указаного рішення не стосуються предмету спору у цій справі, а те, що позивач станом на 18 травня 2016 року не обіймав посаду прокурора Одеської області не спростовує перебування позивача на такій посаді на час виникнення спірних правовідносин (15 квітня 2016 року).
Ураховуючи правове регулювання спірних правовідносин та обставини справи, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1, скасування спірного наказу та поновлення його на попередній роботі.
Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.
Доводи, викладені у касаційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують, а тому підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.
Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки висновки суду апеляційної інстанцій, з урахуванням виправлених порушень допущених судом першої інстанції, є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні, то касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції- без змін.