Постанова суду № 307/2463/15-ц від 20.10.2021 про визнання недійсними

Постанова

Іменем України

20 жовтня 2021 року

місто Київ

справа № 307/2463/15-ц

провадження № 61-16959св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, Калинівська сільська рада Тячівського району Закарпатської області,

третя особа - Тячівська державна нотаріальна контора,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Готри Т. Ю., Собослоя Г. Г., Мацунича М. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у липні 2015 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, Калинівської сільської ради Тячівського району Закарпатської області

(далі - Калинівська сільська рада), третя особа - Тячівська державна нотаріальна контора, про визнання недійсними:

- заповіту, посвідченого 11 липня 2006 року секретарем виконавчого комітету Калинівської сільської ради, від імені ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 ;

- свідоцтва про право власності на будинок АДРЕСА_1, виданого 14 квітня 2008 року Калинівською сільською радою на ім`я ОСОБА_3, № НОМЕР_5;

- свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 24 червня 2009 року Тячівською державною нотаріальною конторою ОСОБА_2,

а також про визнання за ним права власності на будинок АДРЕСА_1 .

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько ОСОБА_4, з яким на день його смерті проживали разом у будинку АДРЕСА_1 він і його матір ОСОБА_3 . Зазначив, що вони фактично прийняли спадщину, оскільки батько заповіту не складав і ніхто інший з відповідною заявою до нотаріальної контори не звертався.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати ОСОБА_3, яка все своє майно заповіла ОСОБА_1 . Водночас у заповіті від 12 травня 2000 року зазначено тільки про земельну ділянку на АДРЕСА_1, оскільки будинок, хоча і був у порядку перебудови старого будинку розпочатий будівництвом його батьками ще у 1984 році відповідно до будівельного паспорта № 14 за 1984 рік, втім на день складання заповіту не був прийнятий в експлуатацію та узаконений. Оскільки на день смерті матері він проживав разом із нею, тому також прийняв спадщину, що відкрилася після її смерті.

Наприкінці квітня 2015 року під час з`явлення за викликом ОСОБА_1 до Тячівського райвідділу міліції у кримінальній справі № 12015070160000728 за скаргою ОСОБА_2 позивач довідався про те, що ще 11 липня 2006 року Калинівською сільською радою складено від імені його матері і посвідчено заповіт, яким вона нібито все своє майно заповіла ОСОБА_2 . У 2008 році на ім`я матері видано свідоцтво про право власності на будинок від 14 квітня 2008 року № НОМЕР_5 і, як наслідок, після її смерті Тячівською державною нотаріальною конторою 24 червня 2009 видано відповідачу ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину на увесь будинок.

Позивач вважав, що зазначений заповіт та свідоцтва підлягають визнанню недійсними, оскільки його мати страждала важкими формами атеросклерозу і кардіосклерозу, з 2004 року до дня смерті перебувала на постільному режимі, неадекватно орієнтувалася у просторі і часі, не впізнавала та називала своїх рідних різними іменами, внаслідок чого не тільки не могла усвідомлювати такі дії, як складення заповіту та оформлення права власності на будинок, але й навіть фізично підписати заповіт, відповідні заяви до сільської ради чи районного підприємства технічної інвентаризації.

Також видання на ім`я матері свідоцтва про право власності на весь будинок та складення від її імені зазначеного заповіту про спадкування відповідачем ОСОБА_2 будинку в цілому порушило права позивача на спадщину після смерті батька, оскільки він прийняв спадщину після його смерті шляхом вступу у фактичне управління спадковим майном, внаслідок чого йому належить частка у розмірі 1/4 частини будинку, а матері лише частка у розмірі 3/4 частин, а не весь будинок.

Стверджував, що був порушений і чинний на той час порядок узаконення будинку, оскільки оформлення права власності на будинок, який споруджений відповідно до будівельного паспорта, підлягало шляхом прийняття його в експлуатацію і складання акта прийому з наступною реєстрацією на обох осіб, зазначених у будівельному паспорті. Також посилався, що незважаючи на наявність заповіту і виданого на ім`я матері свідоцтва, йому рішенням Калинівської сільської ради від 30 грудня 2009 року № 989 надано дозвіл на приватизацію земельної ділянки, на якій розташований цей будинок.

Стислий виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 заперечував проти позову, пояснив, що оскаржуваним свідоцтвом про право власності на будинок АДРЕСА_1, виданим Калинівською сільською радою на ім`я ОСОБА_3 14 квітня 2008 року за № НОМЕР_5, права позивача не порушено, оскільки право власності та державної реєстрації спірного будинку за батьком позивача ОСОБА_4 проведено не було. До суду не надано будь-якого доказу, яким би було підтверджено недійсність оскаржуваного заповіту.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 21 листопада 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що відсутні докази, які б підтверджували, що оскаржуваний заповіт є недійсним, а отже, відсутні підстави для визнання недійсним і свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Суд першої інстанції також вважав, що оскаржуваним свідоцтвом про право власності на будинок права позивача не порушені, оскільки не надано доказів проведення державної реєстрації спірного будинку за ОСОБА_4 .

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 21 листопада 2019 року скасовано.

Позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсними: заповіт, посвідчений 11 липня 2006 року секретарем виконавчого комітету Калинівської сільської ради, від імені ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2, зареєстрований у реєстрі за № 21; свідоцтво про право власності на нерухоме майно, житловий будинок АДРЕСА_1, видане 14 квітня 2008 року Калинівською сільською радою на ім`я ОСОБА_3 за № НОМЕР_5; свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 24 червня 2009 року Тячівською державною нотаріальною конторою ОСОБА_2 .

В іншій частині позову відмовлено.

На переконання апеляційного суду, помилковим є висновок суду першої інстанції, що власником спірного будинку була ОСОБА_3, що спростовується доказами у справі.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що за відсутності заповіту ОСОБА_4 після його смерті відкрилася спадщина за законом на 1/2 частину його майна для спадкоємців першої черги, якими є позивач ОСОБА_1 (син померлого) і його матір ОСОБА_3 (дружина померлого), тому з моменту прийняття спадщини позивачу належить частка у розмірі 1/4 частини спірного будинку, а його матері ОСОБА_3 - частка у розмірі 3/4 його частини.

З врахуванням наведеного апеляційний суд вважав, що свідоцтвом про право власності ОСОБА_3 у цілому на житловий будинок АДРЕСА_1, в якому частка у розмірі 1/4 частини належить позивачу ОСОБА_1, порушуються майнові права позивача, а тому воно підлягає визнанню недійсним.

Водночас апеляційний суд погодився з доводами апеляційної скарги щодо непідписання ОСОБА_3 оспорюваного заповіту, оскільки це підтверджується висновками криміналістичної експертизи з дослідження підписів за матеріалами цивільної справи № 307/2463/15-ц, де констатовано факт підписання оскарженого заповіту від 11 липня 2006 року не ОСОБА_3, а іншою особою, через що цей заповіт не може бути визнано дійсним, а отже він підлягає визнанню недійсним.

Додатково апеляційний суд зазначив, що, видаючи ОСОБА_2 оспорюване свідоцтво про право на спадщину за заповітом, нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори всупереч чинному на той час пункту 214 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5 (зі змінами), не перевірив шляхом витребування відповідних доказів і не визначив коло осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, тому воно також підлягає визнанню недійсним через порушення майнових прав ОСОБА_1, який є особою з інвалідністю другої групи, а тому, на думку апеляційного суду, на нього поширюються вимоги частини першої статті 1241 ЦК України щодо права на обов`язкову частку в спадщині після смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 його матері ОСОБА_3 .

На підставі цього свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_2 зареєстрував за собою в цілому право власності на домоволодіння на АДРЕСА_1, з огляду на що суд вважав, що позовна вимога ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на спірний будинок є передчасною.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_2 10 листопада 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року, залишити в силі рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 21 листопада 2019 року.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження судового рішення заявник визначив, що:

- оскаржуване судове рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права;

- оскаржуване судове рішення ухвалено без урахування правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 17 вересня 2020 року у справі № 715/372/19 (провадження № 61-15724св19), відповідно до яких обов`язковою умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об`єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, інші споруди, земельну ділянку є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством порядку;

- суд апеляційної інстанції безпідставно не взяв до уваги довідку виконавчого комітету Калинівської сільської ради від 03 квітня 2008 року з огляду на відсутність оригіналу зазначеного документа у матеріалах справи, оскільки відповідно до частини шостої статті 95 ЦПК України учасники справи та суд першої інстанції не ставили під сумнів відповідність поданої копії документа;

- суд апеляційної інстанції ухвалив рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постановах Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 278/2967/15 (провадження № 61-12964св19), від 17 червня 2020 року у справі № 347/1933/16 (провадження № 61-26375св18), від 22 червня 2020 року у справі № 376/946/17 (провадження № 61-14829св18), від 01 липня 2020 року у справі № 637/228/17 (провадження № 61-36198св18), щодо застосування положень статті 1257 ЦК України, якою передбачено вичерпний перелік підстав для визнання недійсним заповіту;

- суд апеляційної інстанції не врахував, що у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19), постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 553/330/17 (провадження № 61-12727св19) викладено правові висновки, що доказування не може ґрунтуватися на висновках експертиз, які не є категоричними;

- обставини щодо порушення права на обов`язкову частку у спадщині після смерті ОСОБА_3 не були зазначені ОСОБА_1 в позовній заяві, тому у суду апеляційної інстанції були відсутні підстави щодо їх перевірки (постанова Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 404/5827/18 (провадження № 61-11391св19));

- суд апеляційної інстанції вийшов за межі підстав позову, визнав недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом повністю та з підстав, якими не було обґрунтовано позов, зокрема, що ОСОБА_1 має право на обов`язкову частку у спадщині після смерті матері;

- суд апеляційної інстанції всупереч пункту 4 частини третьої статті 411 ЦПК України встановив факт непідписання ОСОБА_3 заповіту від 11 липня 2006 року на підставі висновку криміналістичної експертизи, що, на думку заявника, є недопустимим засобом доказування;

- позивач не довів обставин відсутності волевиявлення заповідача ОСОБА_3 щодо складення заповіту на користь ОСОБА_2, що є його процесуальним обов`язком. Висновки про недійсність заповіту не відповідають правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 14 травня 2018 року у справі № 756/14304/15-ц (провадження

№ 61-11896св18).

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2, а ухвалою від 04 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів та вимог касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що відповідно до повторного свідоцтва про народження від 29 травня 1974 року, серія НОМЕР_2, батьками позивача ОСОБА_1 були ОСОБА_4 і ОСОБА_3

ОСОБА_2 є онуком ОСОБА_4 та ОСОБА_3, що сторонами не заперечувалося.

У 1984 році ОСОБА_4 та ОСОБА_3 надано дозвіл на виконання протягом трьох років будівельних робіт з перебудови існуючого будинку на житловий будинок із 3-х кімнат, житловою площею 50, 6 кв. м, що підтверджується будівельним паспортом та свідоцтвом забудови садиби в сільських населених пунктах Української РСР.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.

На час смерті ОСОБА_4 у спірному будинку разом із ним проживали його дружина ОСОБА_3 та син ОСОБА_1, що підтверджується паспортом громадянина України останнього про місце його реєстрації на АДРЕСА_1 з 28 вересня 1981 року. Ця обставина сторонами не заперечувалася.

Відповідно до заповіту від 12 травня 2000 року, посвідченого держаним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори Черевко Л. В., ОСОБА_3 заповіла ОСОБА_1 земельну ділянку, що розташована в АДРЕСА_1 .

Згідно із іншим заповітом ОСОБА_3 від 11 липня 2006 року, посвідченим секретарем виконавчого комітету Калинівської сільської ради, заповідач заповіла все своє майно ОСОБА_2 .

Рішенням виконкому Калинівської сільської ради від 28 березня 2008 року № 24 за ОСОБА_3 оформлено в цілому право власності на нерухоме майно - житловий будинок з надвірними спорудами, що знаходиться в АДРЕСА_1, з одночасним дорученням Тячівському РМТІ провести реєстрацію права власності, у зв`язку з чим ОСОБА_3 отримала свідоцтво про право приватної власності від 14 квітня 2008 року № НОМЕР_5, яким посвідчено, що їй на праві власності належить житловий будинок з надвірними спорудами в АДРЕСА_1 .

Відповідно до довідки, виданої виконавчим комітетом Калинівської сільської ради від 03 квітня 2008 року, згідно з записом погосподарської книги № 20, особовий рахунок № НОМЕР_3, власником житлового будинку на АДРЕСА_1 є ОСОБА_3, будинок побудований у 1951 році.

Апеляційний суд встановив, що в матеріалах справи відсутній оригінал цієї довідки, а її копія належним чином не засвідчена, також відсутня і погосподарська книга № 20, про яку йдеться у довідці, або ж її копія.

ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Відповідно до заяви від 03 вересня 2008 року ОСОБА_2 прийняв спадщину після смерті своєї баби ОСОБА_3 .

Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 24 червня 2009 року, виданим Тячівською державною нотаріальною конторою у спадковій справі № 1035/2008 за реєстраційним № 2-1385, ОСОБА_2 успадкував за померлою ОСОБА_3 будинок з надвірними спорудами АДРЕСА_1 .

На підставі цього свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_2 зареєстрував за собою в цілому право власності на домоволодіння на АДРЕСА_1 .

30 грудня 2009 року Калинівською сільською радою надано ОСОБА_1 дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо передачі права на земельну ділянку, площею 0, 25 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських споруд, як мешканцю АДРЕСА_1 .

Висновком криміналістичної експертизи з дослідження підписів за матеріалами цивільної справи № 307/2463/15-ц від 31 липня 2017 року № 2764 Львівського НДІСЕ встановлено, що "підписи від імені ОСОБА_3 розташовані: після слова - "Підпис:" на лицевій стороні обох примірників заповіту, укладеного від імені ОСОБА_3 11 липня 2006 року, посвідченого секретарем виконавчого комітету Калинівської сільської ради Тячівського району Закарпатської області та зареєстрованого в реєстрі за № 21 (група 1), - виконані однією особою.

Підпис від імені ОСОБА_3, розташований над словами: "Підпис власника паспорта" на першій сторінці паспорта громадянина України із серійним номером НОМЕР_4 на ім`я ОСОБА_3, виданого Тячівським РВ УМВС України в Закарпатській області 29 липня 2003 року (група 2) та підписи від імені ОСОБА_3, розташовані: після слова: "Підпис:" на лицевій сторінці обох примірників заповіту, укладеного від імені ОСОБА_3 11 липня 2006 року, посвідченого секретарем виконавчого комітету Калинівської сільської ради Тячівського району Закарпатської області та зареєстрованого в реєстрі за № 2 (група 1), - виконані різними особами.

Підпис від імені ОСОБА_3, розташований над словом: "Підпис" на оригіналі одного примірника заповіту, укладеного від імені ОСОБА_3 12 травня 2000 року, посвідченого державним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори та зареєстрованого в реєстрі за № 4-284 (група 3) та підписи від імені ОСОБА_3, розташовані: після слова "Підпис:" на лицевій стороні обох примірників заповіту, укладеного від імені ОСОБА_3 11 липня 2006 року, посвідченого секретарем виконавчого комітету Калинівської сільської ради Тячівського району Закарпатської області та зареєстрованого в реєстрі за № 2 (група 1), - виконанні різними особами".

Згідно з додатковим висновком експерта від 09 серпня 2018 року № 3515 підписи від імені ОСОБА_3, які розташовані над словами "Підпис власника паспорта" на першій сторінці паспорта громадянина України із серійним номером НОМЕР_4 на ім`я ОСОБА_3, виданого Тячівським РВ УМВС України в Закарпатській області 29 липня 2003 року (група 1), над словом "Підпис" на оригіналі одного примірника заповіту, укладеного від імені ОСОБА_3 12 травня 2000 року, посвідченого державним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори та зареєстрованого в реєстрі за № 4-284 (група 2), та над словом "Підпис" на заяві про видачу паспорта від 17 лютого 2003 року (форма № 1) (група 3), виконані трьома різними особами.

Зважаючи на пояснення ОСОБА_1 в суді апеляційної інстанції, який стверджував, що його мати ОСОБА_3 не підписувала першу сторінку паспорта громадянина України із серійним номером НОМЕР_4 у графі "Підпис власника паспорта", а тому й не співпадають підписи, які містяться у її паспорті та у підписаному нею заповіті від 12 травня 2000 року, яким вона заповіла йому земельну ділянку, що розташована у АДРЕСА_1, який посвідчений державним нотаріусом Тячівської державної нотаріальної контори Черевко Л. В., яким встановлено особу ОСОБА_3 та перевірено її дієздатність, і був підписаний ОСОБА_3 в присутності державного нотаріуса, про що є відмітка у заповіті, зареєстрованому в реєстрі за № 4-284, який відповідачем не оспорюється, апеляційний суд з урахуванням висновку криміналістичної експертизи з дослідження підписів від 31 липня 2017 року № 2764, вважав встановленим, що ОСОБА_3 не підписувала заповіт від 11 липня 2006 року.

Оцінка аргументів касаційної скарги

Перевіряючи доводи касаційної скарги щодо законності та обґрунтованості оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, Верховний Суд врахував таке.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з частинами першою, другою статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

За правилом статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Щодо прийняття ОСОБА_1 спадщини після смерті батька ОСОБА_4 .

Апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що оскільки ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 і внаслідок цього відкрилася спадщина, тому до цих правовідносин потрібно застосовувати правила ЦК Української РСР.

Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

За правилами частин першої та третьої статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Відповідно до частини 4 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Правила книги шостої ЦК України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом (частина 5 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України).

Відповідно до статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден з спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.

Згідно з частиною першою статті 529 ЦК Української РСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті.

Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (стаття 548 ЦК Української РСР).

Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини (частини перша, друга статті 549 ЦК Української РСР).

Відповідно до статті 553 ЦК Української РСР спадкоємець за законом або за заповітом вправі відмовитись від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. При цьому він може заявити, що відмовляється від спадщини на користь кого-небудь з інших спадкоємців, закликаних до спадкоємства за законом або за заповітом, а також на користь держави або окремих державних, кооперативних або інших громадських організацій. Наступне скасування спадкоємцем такої заяви не допускається. Вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 цього Кодексу).

Враховуючи, що сторони не заперечували, що ОСОБА_1 прийняв спадщину після смерті батька шляхом фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном, тому ці обставини вважаються доведеними та встановленими.

У касаційній скарзі заявник посилається на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 17 вересня 2020 року у справі № 715/372/19 (провадження № 61-15724св19), відповідно до якого "обов`язковою умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об`єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, інші споруди, земельну ділянку є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством порядку.

Якщо за життя спадкодавець не набув права власності на житловий будинок, земельну ділянку, то спадкоємець також не набуває права власності у порядку спадкування. До спадкоємця переходять лише визначені майнові права, які належали спадкодавцеві на час відкриття спадщини. Для набуття права власності у встановленому законодавством порядку спадкоємець повинен здійснити дії, які необхідні для набуття права власності на визначене нерухоме майно, зокрема на житловий будинок, іншу споруду, земельну ділянку.

З огляду на зазначене, для отримання права на спадкування на об`єкти нерухомості, земельну ділянку безумовною підставою є належність вказаного майна на праві власності спадкодавцю. Відповідно, майно, що не належало спадкодавцю за життя, право власності на яке не було оформлено у визначеному законом порядку, не може входити до складу спадщини та передаватися в порядку спадкування".

У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що спірний будинок належав подружжю ОСОБА_4 та ОСОБА_3, такі обставини не спростовані заявником.

Апеляційний суд встановив, що у 1984 році ОСОБА_4 та ОСОБА_5 надано дозвіл на виконання протягом трьох років будівельних робіт з перебудови існуючого будинку на житловий будинок із 3-х кімнат, житловою площею 50, 6 кв. м, що підтверджується будівельним паспортом та свідоцтвом забудови садиби в сільських населених пунктах Української РСР.

Доводи касаційної скарги про порушення частини шостої статті 95 ЦПК України відхилені Верховним Судом, оскільки вони не підтверджені правовим висновком Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, що суперечить вимогам частини другої статті 389 ЦПК України про підстави касаційного оскарження судових рішень.

За таких обставин, враховуючи, що інших доводів касаційна скарга в частині прийняття спадщини ОСОБА_1 після смерті батька ОСОБА_4 не містить, а наведені доводи касаційної скарги зводяться в цій частині до переоцінки доказів, Верховний Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 як спадкоємець ОСОБА_4 набув права на частку у розмірі 1/4 частини спірного будинку у порядку спадкування після батька ОСОБА_4, а частка у розмірі 3/4 частин належали його матері ОСОБА_3 .

................

Перейти до повного тексту