Постанова
Іменем України
28 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 161/9104/17
провадження № 51-6106 км 20
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Маринича В.К.,
суддів Короля В.В., Макаровець А.М.,
за участю:
секретаря судового засідання Батка Є.І.,
прокурора Гошовської Ю.М.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора Базярук І.М. на ухвалу Рівненського апеляційного суду від 27 квітня 2021 року у кримінальному провадженні № 12016030130001067 від 17 листопада 2016 року за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця м. Нахачівана Республіки Азербайджан, мешканця АДРЕСА_1 ),
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянина України, уродженця м. Кустаная Республіки Казахстан, мешканця АДРЕСА_2 ),
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3, громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_3 ),
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України.
Зміст оскаржуваного судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 жовтня 2020 року засуджено ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 8 місяців.
На підставі ч. 5 ст. 72 КК України (у редакції Закону № 838-VIII) зараховано ОСОБА_1 у строк покарання строк перебування його під вартою з 18 березня 2017 року по 10 квітня 2017 року та з 02 листопада 2017 року по 10 квітня 2018 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.
Цивільний позов потерпілої ОСОБА_4 до обвинуваченого ОСОБА_1 задоволено повністю. Ухвалено стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 135 412,50 грн на відшкодування майнової шкоди.
Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за ч. 3 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців та 3 роки 3 місяці відповідно.
Згідно зі ст. 75 КК України засуджених ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки кожному.
На підставі ч. 5 ст. 72 КК України (у редакції Закону № 838-VIII) зараховано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у строк покарання строк перебування їх під вартою з 18 березня 2017 року по 28 березня 2017 року та з 18 березня 2017 року по 25 квітня 2017 року відповідно з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.
Цим же вироком ОСОБА_2 та ОСОБА_3 визнано невинуватими у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України (за епізодом крадіжки майна потерпілої ОСОБА_5 ), та виправдано у зв`язку з недоведеністю вчинення ними інкримінованого кримінального правопорушення.
Цивільний позов потерпілої ОСОБА_5 до обвинувачених ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про відшкодування майнової та моральної шкоди залишено без розгляду.
Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 04 січня 2017 року в період часу з 03:50 по 05:37 (точного часу досудовим розслідуванням не встановлено), керуючись корисливим мотивом, групою осіб за попередньою змовою з не встановленою досудовим розслідування особою незаконно проникли до приміщення квартири, що знаходиться на АДРЕСА_4, та таємно, повторно викрали майно потерпілої ОСОБА_4 на загальну суму 135 412,50 грн.
Водночас 18 березня 2017 року приблизно об 11:00 ОСОБА_1 групою осіб за попередньою змовою з ОСОБА_3 та ОСОБА_2, керуючись корисливим мотивом, незаконно проникли до будинку АДРЕСА_5 та таємно викрали майно потерпілого ОСОБА_6 на загальну суму 10 368,80 грн.
Крім того, відповідно до вироку, органом досудового розслідування ОСОБА_3 та ОСОБА_2 обвинувачувалися в тому, що вони 17 листопада 2016 року в період часу з 11:46 по 11:55, керуючись корисливим мотивом, групою осіб за попередньою змовою між собою незаконно проникли до будинку АДРЕСА_6 та таємно викрали майно потерпілої ОСОБА_5 на загальну суму 171 046,57 грн.
Ухвалою Рівненського апеляційного суду від 27 квітня 2021 року апеляційні скарги прокурора Тищенка В.О. та захисника Сорокопуда М.О. в інтересах обвинуваченого ОСОБА_1 залишено без задоволення, а вирок місцевого суду - без зміни.
Вимоги, викладені у касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор Базярук І.М., посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінальних правопорушень та особам обвинувачених через м`якість, просить ухвалу апеляційного суду скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. При цьому вказує, що апеляційний суд, залишаючи вирок місцевого суду без зміни, а апеляційну скаргу сторони обвинувачення без задоволення, порушуючи вимоги ст. 419 КПК України, належним чином своїх висновків не обґрунтував та не спростував доводів, викладених у скарзі прокурора, що у свою чергу призвело до ухвалення незаконного рішення.
На обґрунтування своїх вимог прокурор стверджує, що місцевим судом було надано неправильну оцінку доказам, які, на його переконання, підтверджують винуватість обвинувачених ОСОБА_3 та ОСОБА_2, та, як наслідок, безпідставно виправдано останніх у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України (за епізодом крадіжки майна потерпілої ОСОБА_5 ), у зв`язку з чим сторона обвинувачення в порядку ч. 3 ст. 404 КПК України клопотала перед судом апеляційної інстанції про здійснення повторного дослідження протоколу огляду предметів від 18 листопада 2016 року, протоколу огляду місця події від 17 листопада 2016 року з доданим до нього диском, а також про повторний допит потерпілої ОСОБА_5 та свідка ОСОБА_7, однак апеляційний суд за відсутності будь-яких мотивів та законних підстав відмовив у задоволенні такого клопотання, допустивши тим самим порушення передбачених статтями 22, 23, 94 КПК України принципів змагальності сторін та безпосередності дослідження доказів, що в силу положень статей 94, 412, 438 КПК України є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Крім того, прокурор також стверджує, що місцевий суд, призначаючи ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 покарання, належним чином не врахував усіх обставин справи, тяжкості вчинених злочинів, кількості епізодів, а також залишив поза увагою дані про осіб обвинувачених і думку потерпілих. При цьому вказує, що дане питання порушувалось стороною обвинувачення в суді апеляційної інстанції, однак суд повною мірою такі доводи прокурора не перевірив та, залишаючи вирок у частині призначеного покарання без зміни, належним чином свого рішення не обґрунтував.
Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу прокурора не надходило.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні прокурор Гошовська Ю.М. підтримала касаційну скаргу прокурора Базярук І.М., просила її задовольнити, а ухвалу апеляційного суду скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 КПК України.
Висновок суду про доведеність винуватості та кваліфікації дій засудженого ОСОБА_1 за ч. 3 ст. 185 КК України (за епізодом крадіжки майна потерпілої ОСОБА_4 ), а також засуджених ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 за ч. 3 ст. 185 КК України (за епізодом крадіжки майна потерпілого ОСОБА_6 ) у касаційній скарзі прокурора не оспорюється, а тому в касаційному порядку не перевіряється.
Разом з тим у своїй касаційній скарзі прокурор вказує на незаконність та необґрунтованість ухвали апеляційного суду, вважає, що таке рішення постановлено з порушенням матеріального та процесуального законодавства.
Як передбачено ст. 2 КПК України, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Положення ст. 17 КПК України регламентують, що ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи.
Відповідно до ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
Стаття 94 КПК України передбачає, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.
Відповідно до вимог ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Статтею 373 КПК України встановлено, що виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу.
При цьому обвинувальний вирок може бути ухвалений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом.
Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.
Тобто, дотримуючись засад змагальності та виконуючи свій професійний обов`язок, передбачений ст. 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції надав належну оцінку зібраним та дослідженим у кримінальному провадженні доказам, у зв`язку з чим дійшов правильного висновку про недоведеність винуватості ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованого їм кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України (за епізодом крадіжки майна потерпілої ОСОБА_5 ), поза розумним сумнівом та обґрунтовано виправдав їх з підстав, визначених п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК України.
Зокрема, місцевим судом було враховано показання обвинувачених ОСОБА_3 та ОСОБА_2, які заперечували свою причетність до крадіжки майна потерпілої ОСОБА_5 . Одночасно судом також було взято до уваги показання потерпілої ОСОБА_5, свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8, а також досліджено надані стороною обвинувачення протоколи пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 20 березня 2017 року за участю потерпілої ОСОБА_5 та протоколи пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 17 квітня 2017 року за участю свідка ОСОБА_7 .
Дослідивши вищенаведені докази, місцевий суд зазначив, що потерпіла і свідки впізнали ОСОБА_3 та ОСОБА_2 як осіб, які 17 листопада 2016 року лише перебували поблизу будинку ОСОБА_5, а саме проходили повз нього, прямуючи від зупинки громадського транспорту.
Разом з тим, як убачається з вироку, для оцінки показань потерпілої та свідків у ході судового розгляду місцевим судом було досліджено протокол огляду місця події від 17 листопада 2016 року з доданим до нього диском, а також оглянуто наявну на диску інформацію. При цьому за результатами дослідження наявних на технічному носії відеофайлів суд не встановив достатньої кількості підстав, щоб констатувати, що зафіксовані на вказаних фрагментах відео особи є обвинуваченими ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Крім того, суд першої інстанції також зазначив, що стороною обвинувачення не надано достатніх даних, які б взагалі підтверджували факт перебування ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на території домогосподарства ОСОБА_5 у зазначений в обвинуваченні час.
Ураховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, виконуючи вимоги статей 85, 86, 94 КПК України, зробив ґрунтовний аналіз наявних доказів та дійшов правомірного висновку про те, що сторона обвинувачення не довела поза розумним сумнівом винуватості ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованого їм кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України, за епізодом крадіжки майна потерпілої ОСОБА_5 .
Що стосується посилань прокурора на незаконність ухвали апеляційного суду у зв`язку з тим, що суд всупереч вимогам КПК України безпідставно відмовив у задоволенні клопотання сторони обвинувачення про повторне дослідження доказів, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, прокурор у прохальній частині своєї апеляційної скарги клопотав про повторне дослідження протоколу огляду місця події від 17 листопада 2016 року з доданим до нього диском, протоколу огляду предметів від 18 листопада 2016 року, а також про повторний допит потерпілої ОСОБА_5 та свідка ОСОБА_7 .
Вказане клопотання було оголошено в судовому засіданні, при цьому апеляційним судом ставилось на обговорення учасників судового провадження питання про необхідність проведення відповідних процесуальних дій. При цьому як сторона обвинувачення, так і сторона захисту без обмежень у часі мали можливість висловитись з приводу доцільності повторного дослідження доказів, зазначених в апеляційній скарзі (звукозапис судового засідання від 27 квітня 2021 року).
За результатом обговорення вимог прокурора, викладених у прохальній частині апеляційної скарги, апеляційний суд відмовив у задоволенні вищезазначеного клопотання, посилаючись на те, що такі докази були предметом дослідження суду першої інстанції, а прокурор належним чином не обґрунтував свого клопотання та не довів наявності підстав для повторного дослідження вказаних письмових доказів та допиту зазначених осіб, як того вимагають положення ст. 404 КПК України.
Ураховуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи прокурора про безпідставну відмову в задоволенні клопотання про повторне дослідження доказів, зазначених в апеляційній скарзі, є необґрунтованими, оскільки процесуальних порушень судом апеляційної інстанції під час касаційного розгляду встановлено не було, а безпосередня наявність клопотання не є підставою для обов`язкового його задоволення.
Аналогічний висновок зробив Верховний Суд у постановах від 07 листопада 2019 року у справі № 145/972/16-к (провадження № 51-4276км18), 06 лютого 2020 року у справі № 159/5741/18 (провадження № 51-5092км19), 14 січня 2021 року у справі № 693/1329/18 (провадження № 51-4117км20), 08 квітня 2021 року у справі № 643/1707/13-к (провадження № 51-5504км20), 07 жовтня 2021 року у справі № 166/362/19 (провадження № 51-1828км21).
Що стосується доводів касаційної скарги прокурора про невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особам засуджених через м`якість, то колегія суддів вважає їх обґрунтованими, виходячи з наступного.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, місцевий суд, призначаючи ОСОБА_1 покарання, виходив із того, що обвинувачений раніше судимий, вчинив кримінальні правопорушення, які відповідно до ст. 12 КК України відносяться до категорії тяжких, одружений, має ряд хронічних захворювань, за місцем проживання характеризується задовільно, на обліку в лікарів нарколога та психіатра не перебуває. Судом було також враховано особу обвинуваченого, конкретні обставини вчинення злочинів, кількість епізодів, вартість викраденого майна, позицію потерпілих, відношення ОСОБА_1 до вчиненого та невизнання ним вини.
Крім того, відповідно до матеріалів справи, суд першої інстанції, призначаючи ОСОБА_3 покарання та звільняючи його від відбування такого покарання з випробуванням, виходив із того, що обвинувачений раніше не судимий, вчинив кримінальне правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК України відноситься до категорії тяжких, одружений, має на утриманні двох малолітніх дітей, працевлаштований, за місцем проживання характеризується задовільно, на обліку в лікарів нарколога та психіатра не перебуває, повністю відшкодував потерпілому ОСОБА_6 завдану шкоду. Судом було також враховано особу обвинуваченого, конкретні обставини вчинення злочину, вартість викраденого майна та позицію потерпілого, який при вирішенні питання щодо призначення покарання поклався на розсуд суду і зазначив про відсутність претензій до обвинуваченого.
Одночасно, як видно з матеріалів кримінального провадження, місцевий суд, призначаючи ОСОБА_2 покарання та звільняючи його від відбування такого покарання з випробуванням, виходив із того, що обвинувачений раніше судимий, вчинив кримінальне правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК України відноситься до категорії тяжких, за місцем проживання характеризується задовільно, перебуває у фактичних шлюбних відносинах, працевлаштований, має на утриманні малолітню дитину, на обліку в лікарів нарколога та психіатра не перебуває. Крім того, судом було враховано особу обвинуваченого, конкретні обставини вчинення злочину, вартість викраденого майна, відношення ОСОБА_2 до вчиненого, а також позицію потерпілого, який при вирішенні питання про призначення покарання поклався на розсуд суду і зазначив про відсутність претензій до обвинуваченого.
Обставинами, які пом`якшують покарання обвинуваченим ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2, за епізодом крадіжки майна потерпілого ОСОБА_6 судом визнано добровільне відшкодування завданого збитку. Обставин, які обтяжують покарання обвинуваченим, у ході судового розгляду судом не встановлено.
Апеляційний суд, залишаючи апеляційні скарги прокурора Тищенка В.О. та захисника Сорокопуда М.О. в інтересах обвинуваченого ОСОБА_1 без задоволення, а вирок місцевого суду без зміни, урахувавши характер і ступінь тяжкості кримінальних правопорушень, сукупність усіх обставин їх вчинення, дані про осіб обвинувачених, наявність обставин, які пом`якшують покарання, та відсутність обставин, що його обтяжують, погодився з висновком місцевого суду про наявність усіх підстав для призначення ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 покарання в межах, наближених до мінімальних, передбачених санкцією ч. 3 ст. 185 КК України. При цьому апеляційний суд також погодився з висновками місцевого суду про те, що застосування в даному випадку інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням відповідатиме принципам законності та справедливості покарання, а тому звільнення ОСОБА_3 та ОСОБА_2 від призначеного покарання на підставі ст. 75 КК України та встановлення іспитового строку є достатнім і необхідним для виправлення останніх.
Однак із такою позицією апеляційного суду колегія суддів не погоджується, виходячи з наступного.
Відповідно до статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. При цьому покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, та не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Виходячи із принципів співмірності й індивідуалізації таке покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують та обтяжують.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, місцевий суд, призначаючи обвинуваченим ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 покарання, яке є наближеним до мінімального покарання, передбаченого санкцією ч. 3 ст. 185 КК України, хоча у вироку і послався, однак, на переконання Суду, належним чином не врахував тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, які відповідно до норм кримінального закону відносяться до категорії тяжких, конкретних обставин вчинення злочинів, зокрема і того, що протиправні дії обвинувачені вчинили з прямим умислом, вартості викраденого майна, а також залишив поза увагою дані про осіб обвинувачених, зокрема те, що вони щиро не розкаялись.
При цьому колегія суддів також вважає, що судом під час вирішення питання щодо розміру призначеного покарання не було надано відповідної правової оцінки тому факту, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 раніше притягувались до кримінальної відповідальності за вчинення тяжких та особливо тяжких кримінальних правопорушень, однак через незначний проміжок часу, після того, як відбули покарання, належних висновків для себе не зробили, не стали на шлях виправлення та знову вчинили корисливі злочини.
Разом з тим колегія суддів не погоджується з висновками місцевого суду щодо визнання обвинуваченим ОСОБА_1 та ОСОБА_2 обставиною, яка пом`якшує покарання, за епізодом крадіжки майна потерпілого ОСОБА_6, добровільне відшкодування шкоди, оскільки, як убачається з вироку, завдану кримінальним правопорушенням матеріальну шкоду потерпілому відшкодував лише обвинувачений ОСОБА_3 .
З огляду на викладене та з урахуванням того, що мінімальна межа покарання, передбаченого санкцією ч. 3 ст. 185 КК України, становить 3 роки, колегія суддів вважає, що призначення ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 8 місяців, 3 роки 6 місяців та 3 роки 3 місяці відповідно в даному випадку є необґрунтованим і недостатнім для виправлення засуджених і попередження вчинення ними нових злочинів та явно несправедливим через м`якість.
Водночас, на переконання колегії суддів, апеляційний суд, переглядаючи вирок місцевого суду в частині призначеного обвинуваченим покарання, на порушення вимог ст. 419 КПК України не надав належної правової оцінки доводам, викладеним в апеляційній скарзі прокурора.
Крім того, Верховний Суд також не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо можливості застосування до обвинувачених ОСОБА_2 та ОСОБА_3 положень ст. 75 КК України з огляду на таке.
Згідно з ч. 1 ст. 75 КК України, якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
При цьому суд при вирішенні зазначеного питання має належним чином дослідити й оцінити всі обставини, які мають значення для справи.
Як убачається з вироку, місцевий суд, звільняючи обвинувачених ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від відбування призначеного покарання з випробуванням, лише формально зазначив про можливість застосування положень ст. 75 КК України, не підкріпивши своїх висновків належними підставами та обґрунтуванням, як того вимагають норми кримінального закону.
Апеляційний суд, переглядаючи вирок у порядку апеляційної процедури, вищевказаних порушень не усунув.
Так, погодившись із рішенням місцевого суду в частині звільнення обвинувачених ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від відбування покарання з випробуванням, суд апеляційної інстанції повною мірою обставини, зазначені у вироку, не перевірив, а також залишив поза увагою доводи прокурора щодо безпідставності застосування положень ст. 75 КК України, а прийнятого рішення належним чином не мотивував.
Колегія суддів вважає, що застосування в даному випадку інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням не відповідає принципам законності та справедливості покарання, а тому звільнення засуджених ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від призначеного покарання на підставі ст. 75 КК України із встановленням іспитового строку не є достатнім і необхідним для виправлення останніх.
Таким чином, ухвалу апеляційного суду не можна визнати законною, обґрунтованою і вмотивованою, оскільки її постановлено з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, що відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України є підставою для скасування такого рішення.
З урахуванням наведеного касаційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а ухвала апеляційного суду - скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого суд повинен ретельно, використовуючи усі процесуальні можливості та дотримуючись положень процесуального закону, перевірити доводи апеляційної скарги та ухвалити законне й обґрунтоване рішення.
При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що звільнення засуджених ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від відбування покарання з випробуванням на підставі положень ст. 75 КК України за обставин, установлених судом, слід вважати безпідставним.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК України, Верховний Суд