Постанова
іменем України
27 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 759/7443/17
провадження № 51-1578км20
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Ковтуновича М. І.,
суддів Анісімова Г. М., Луганського Ю. М.,
за участю:
секретаря судового засідання Лагоди І. О.,
прокурора Атаманчука А. М.,
захисника Ляшенка І. І.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_1 - адвоката Ляшенка І. І. на вирок Святошинського районного суду м. Києва від 27 січня 2020 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 02 червня 2021 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42016000000002469, за обвинуваченням
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Алчевська Луганської області, остання відома адреса реєстрації: АДРЕСА_1 (далі - АР Крим),
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Святошинського районного суду м. Києва від 27 січня 2020 року ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК, і призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років з конфіскацією всього належного йому майна.
Вирішено питання щодо речових доказів у кримінальному провадженні.
Згідно з вироком ОСОБА_1 засуджено за те, що він, будучи громадянином України, суддею Ялтинського міського суду АР Крим, діючи умисно, маючи достатній рівень освіти, спеціальних знань і життєвого досвіду для усвідомлення фактів активної підривної діяльності Російської Федерації (далі - РФ) проти України шляхом окупації та подальшої анексії території України в АР Крим, з власної ініціативи добровільно вирішив надати допомогу РФ у проведенні підривної діяльності проти України, тобто вчинив державну зраду за таких обставин.
ОСОБА_1, будучи суддею судової влади України, діючи з указаною метою, реалізовуючи свій злочинний умисел на вчинення державної зради, особисто взяв участь в утворенні та функціонуванні на території АР Крим системи незаконних органів окупаційної судової влади РФ.
Зокрема, упродовж березня - квітня 2014 року ОСОБА_1, перебуваючи в приміщенні Ялтинського міського суду АР Крим (вул. Дмитрієва, 4, м. Ялта), використовуючи матеріально-технічну базу суду, власні теоретичні знання і практичні навички, продовжив здійснювати "правосуддя" на підставі ч. 5 ст. 9 Закону РФ № 6-ФКЗ як "суддя Ялтинського міського суду Республіки Крим", керуючись законодавством РФ, в незаконно створеному на тимчасово окупованій території України "судовому органі РФ" до створення та початку діяльності на окупованій території України судів РФ.
Продовжуючи реалізацію цього злочинного умислу, упродовж березня - листопада 2014 року суддя Ялтинського міського суду АР Крим ОСОБА_1, перебуваючи на території АР Крим, умисно підготував та подав до Вищої кваліфікаційної колегії суддів РФ особисту заяву про рекомендацію на вакантну посаду "судді" незаконно створеного на території АР Крим "Ялтинського міського суду Республіки Крим РФ" та необхідний для цього пакет документів, передбачений ч. 6 ст. 5 Закону РФ "Про статус суддів", чим підтвердив особисту згоду виконувати функції представника судової влади країни, яка окупувала та анексувала АР Крим як частину території суверенної України, з метою мати можливість продовжити надавати допомогу РФ у проведенні підривної діяльності проти України та забезпечити подальшу окупацію території АР Крим. Після цього ОСОБА_1 узяв участь у проведенні конкурсу на заміщення посади "судді" вказаного "суду". За результатами проведеного державними органами РФ конкурсу Указом Президента РФ від 19 грудня 2014 року № 786 суддя Ялтинського міського суду АР Крим громадянин України ОСОБА_1 був призначений на посаду "судді Ялтинського міського суду Республіки Крим РФ" на окупованій території АР Крим та продовжив здійснювати правосуддя від імені РФ вже як "суддя" зазначеного "суду".
Таким чином, своїми умисними діями ОСОБА_1, будучи на той час суддею Ялтинського міського суду АР Крим, порушуючи вимоги ст. 65 Конституції України, якою передбачено обов`язок громадян України щодо захисту Вітчизни, незалежності й територіальної цілісності України, не дотримуючись присяги судді, забезпечив становлення і зміцнення окупаційної влади РФ шляхом безпосередньої участі в утворенні та функціонуванні незаконно створених окупаційних органів судової влади РФ на окупованій території України, виконання функцій представника окупаційної судової влади РФ з метою недопущення здійснення контролю українською владою на території АР Крим, надавши тим самим допомогу РФ в проведенні підривної діяльності проти України на шкоду суверенітетові та територіальній цілісності України.
Київський апеляційний суд ухвалою від 02 червня 2021 року залишив указаний вирок без змін.
Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала, та заперечення інших учасників провадження
У касаційній скарзі захисник Ляшенко І. І., посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, просить скасувати постановлені щодо ОСОБА_1 судові рішення і закрити кримінальне провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК).
Суть його доводів зводиться до вказівок про те, що постановлені щодо його підзахисного судові рішення є незаконними, а докази, які покладені судами на підтвердження доведеності винуватості ОСОБА_1 у інкримінованому кримінальному правопорушенні, є недопустимими та неналежними.
Участь засудженого у створенні та роботі судової влади в АР Крим, продовження здійснення ним правосуддя та проходження відбору на вакантні посади, на думку захисника, необґрунтовано визнано судами формою вчинення ОСОБА_1 державної зради.
За твердженням ОСОБА_2, докази, які були покладені в основу обвинувачення ОСОБА_1, є недопустимими через порушення порядку, встановленого процесуальними нормами КПК, для їх здобуття.
Так, на переконання захисника, протоколи огляду інтернет-ресурсів є недопустимими доказами, оскільки здобуті в порядку, не передбаченому КПК (не встановлено офіційного існування інтернет-ресурсів, їх власників та користувачів, а також відповідальних осіб за розміщення інформації на них і її перевірку), та не підтверджують існування рішень, за якими можливо ідентифікувати особу ОСОБА_1 .
Вважає, що рішення органів України про допущення засудженим дисциплінарного проступку є неналежним доказом, оскільки ОСОБА_1 був позбавлений права на обізнаність у розгляді цього питання, а також права на участь у цьому процесі, як і на оскарження рішення за результатами цього процесу.
До того ж захисник указує про порушення права ОСОБА_1 на захист у зв`язку з відсутністю перекладу підозри, обвинувального акта та рішень попередніх інстанцій російською мовою і через відсутність у матеріалах кримінального провадження доказів про направлення цих документів засудженому.
Крім того, ОСОБА_2 зазначає про призначення судом засудженому занадто суворої міри покарання, без урахування його особи (притягується до кримінальної відповідальності вперше, злочином не завдано шкоди, має постійне місце проживання і позитивну характеристику).
У письмовому запереченні на касаційну скаргу захисника прокурор, посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів, просить залишити її без задоволення, а постановлені щодо ОСОБА_1 судові рішення - без зміни.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні захисник Ляшенко І. І. підтримав касаційну скаргу та просив її задовольнити.
Прокурор Атаманчук А. М., надавши відповідні пояснення, заперечив проти задоволення касаційної скарги захисника, просив постановлені щодо ОСОБА_1 судові рішення залишити без змін.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені у касаційній скарзі, Суд дійшов висновку,що подана касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Згідно із ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
За частиною 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Відповідно до ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.
Отже, виходячи з наведених положень процесуального закону суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Неповнота судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження не може бути підставою для перегляду судових рішень у касаційному порядку. Під час перевірки доводів, наведених у касаційній скарзі, Верховний Суд керується фактичними обставинами, установленими місцевим та апеляційним судами.
За результатами перевірки судових рішень не виявлено обставин, які би ставили під сумнів законність і обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 370, п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК указані висновки ґрунтуються на об`єктивно з`ясованих обставинах, які підтверджено доказами, безпосередньо дослідженими під час судового розгляду й оціненими судом згідно зі ст. 94 цього Кодексу. Зміст обставин і доказів докладно наведено у вироку.
Місцевий суд дослідив і належним чином оцінив із дотриманням вимог статей 23, 94 КПК письмові докази у кримінальному провадженні, серед яких:
- лист Адміністрації Президента України від 20 березня 2015 року № 45-01/135, копії постанови Верховної Ради України від 20 квітня 2000 року № 1655-III "Про обрання суддів", Указ Президента України від 17 січня 2002 року № 35. Як указав суд, з цих документів убачається, що протягом 2002-2015 років ОСОБА_1 мав статус судді Ялтинського міського суду АР Крим;
- лист Департаменту контррозвідки СБУ від 14 червня 2016 року № 212/8-22047, з якого видно, що ОСОБА_1 проживає на території АР Крим ( АДРЕСА_1 );
- рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 10 листопада 2015 року № 3009/дп-15, відповідно до якого за результатом розгляду дисциплінарної справи встановлено, що ОСОБА_1 на підставі Указу Президента РФ від 19 грудня 2014 року № 786 "Про призначення суддів федеральних судів" призначено на посаду "судді Ялтинського міського суду Республіки Крим";
- рішення Вищої ради юстиції від 24 грудня 2015 року № 1206/0/15-15, згідно з яким внесено подання про звільнення судді Ялтинського міського суду АР Крим ОСОБА_1 за порушення присяги судді;
- постанова Верховної Ради України від 19 квітня 2016 року № 1213-VIII "Про звільнення суддів", в якій указано, що ОСОБА_1 звільнений з посади судді Ялтинського міського суду АР Крим у зв`язку з порушенням присяги;
- протокол огляду інтернет-видань від 07 квітня 2015 року з додатком до нього у вигляді нормативних актів РФ індивідуального характеру про призначення суддів, з офіційного сайту Президента РФ, згідно з яким у п/п "б" п. 2 Указу Президента РФ від 19 грудня 2014 року № 786 зазначено про призначення ОСОБА_1 на посаду в районних судах Республіки Крим - "судді Ялтинського міського суду";
- протокол огляду сайтів "судових органів Республіки Крим" від 02 лютого 2015 року та 15 лютого 2017 року, роздруківки сайту "Ялтинського міського суду Республіки Крим", відповідно до яких станом на 2017 рік ОСОБА_1 був чинним "суддею Ялтинського міського суду Республіки Крим РФ" і протягом 2014-2016 років, а також на початку 2017 року активно здійснював "правосуддя" на підставі законодавства РФ. Зокрема, це підтверджується рішеннями "Ялтинського міського суду Республіки Крим" від 07 жовтня 2014 року, 30 березня та 30 листопада 2015 року, 16 вересня, 17 листопада, 05 і 06 грудня 2016 року, які були постановлені, зокрема, ОСОБА_1 на підставі законодавства РФ;
- листи Міністерства юстиції України від 21 березня 2016 року № 2911-0-26-16/12.1, Держказначейства України від 30 червня 2015 року № 5-08/1545-18076 та додатки до них, а також протокол їх огляду від 15 лютого 2017 року, згідно з якими компетентний орган РФ у належній формі та з усіма наявними реквізитами надіслав до компетентного органу України в порядку міжнародної правової допомоги судові рішення судових органів окупаційної влади на території АР Крим, які підтверджують здійснення ОСОБА_1 правосуддя від імені РФ на території АР Крим без припинення статусу судді Ялтинського міського суду АР Крим відповідно до законів України упродовж 2014 - 2015 років як "суддею" незаконно створеного судового органу окупаційної влади "Ялтинського міського суду Республіки Крим";
- протокол огляду інтернет-видань від 08 квітня 2015 року, відповідно до якого оглянуто розміщені на офіційних сайтах Президента РФ та Верховного Суду РФ нормативні акти цієї країни щодо діяльності судів на території АР Крим. З них убачається, що до створення на території АР Крим судів РФ правосуддя від імені вказаної країни здійснювали суди, які діяли на день прийняття АР Крим до РФ, тобто станом на 21 березня 2014 року. Також з них видно, що з 26 грудня 2014 року суди РФ, які були створені на території АР Крим, розпочали свою діяльність;
- листи Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 16 лютого 2015 року № 18-2153/15 та Вищої ради юстиції від 12 січня 2015 року № 112/0/9-15, згідно з якими суддя Ялтинського міського суду АР Крим ОСОБА_1 до зазначених органів із заявами про переведення до іншого суду на території України чи про звільнення з посади за загальними обставинами не звертався;
- копія анкети отримувача паспорта громадянина України для виїзду за кордон від 29 травня 2009 року, якою підтверджується громадянство України ОСОБА_1 ;
- протокол огляду інтернет-видань від 08 квітня 2015 року та додатки до нього, згідно з яким оглянуто нормативні акти РФ (розміщені на офіційних сайтах Президента РФ та Верховного Суду РФ) і встановлено, що з дня прийняття АР Крим до РФ, тобто з 21 березня 2014 року, автоматично визнавалось громадянство РФ у всіх громадян України, які постійно проживали на території АР Крим, за ними залишалося право протягом місяця заявити про своє бажання зберегти громадянство України. Також з них встановлено, що передбачені законодавством РФ обмеження на заміщення державних посад особами, що мають громадянство іншої країни, на території АР Крим почали діяти лише після спливу місяця з дня прийняття АР Крим до РФ;
- лист Адміністрації Президента України від 28 вересня 2016 року № 03-01/3021, відповідно до якого на розгляд комісії при Президентові України з питань громадянства не надходило клопотання про вихід ОСОБА_1 з громадянства України.
Оцінивши всі зібрані докази відповідно до ст. 94 КПК з точки зору їх належності й допустимості, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні державної зради, а саме в діянні, умисно вчиненому громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальної цілісності України у виді надання іноземній державі допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, і правильно кваліфікував його дії за ч. 1 ст. 111 КК.
Зазначені у вироку докази є логічними, послідовними, узгоджуються між собою та не викликають сумнівів у їх достовірності, а доводи захисника про протилежне Верховний Суд вважає безпідставними.
Загалом вчинення будь-яких діянь, передбачених ч. 1 ст. 111 КК, заподіює шкоду національній безпеці України, і розцінюються як підривна діяльність проти неї. Згідно з законодавством України загрози національній безпеці - це наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України.
Таким чином, види підривної діяльності проти України можуть бути різноманітними. Різний вигляд може мати і допомога у проведенні такої діяльності. Вона може надаватися шляхом організації чи виконання конкретного злочину, схилення до державної зради інших осіб, усунення перешкод для вчинення певних діянь тощо.
Кримінальним законом установлено, що надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України полягає у сприянні їх можливим чи дійсним зусиллям заподіяти шкоду національній безпеці України.
Місцевий суд з`ясував, що ОСОБА_1, маючи статус судді Ялтинського міського суду АР Крим, не будучи у визначеному законами України порядку звільненим із посади судді Ялтинського міського суду АР Крим, упродовж березня - грудня 2014 року, керуючись матеріальним та процесуальним правом РФ, здійснював як "суддя" незаконно створеного "Ялтинського міського суду Республіки Крим" "правосуддя" на окупованій території України від імені іноземної держави - РФ. Надалі з призначенням у грудні 2014 року на посаду "судді Ялтинського міського суду Республіки Крим РФ" прийняв на себе на окупованій території України повноваження судді іншої держави - РФ.
Таким чином, ОСОБА_1, будучи громадянином України, маючи достатній рівень спеціальних знань і життєвого досвіду, що підтверджується його кваліфікаційним рівнем підготовки в галузі права як судді, використовуючи під час здійснення "правосуддя" від імені РФ власні теоретичні знання і практичні навички, матеріально-технічну базу Ялтинського міського суду АР Крим, здійснював тривалий час правосуддя від імені РФ.
Вказані дії засудженого забезпечували становлення та зміцнення окупаційної влади РФ шляхом утворення і функціонування незаконно створених окупаційних органів судової влади РФ на окупованій території України, виконання функцій представника окупаційної судової влади РФ, а отже надання ним допомоги РФ у проведенні підривної діяльності проти України на шкоду суверенітетові та територіальній цілісності України.
З урахуванням вищенаведеного Верховний Суд відхиляє доводи захисника про те, що участь засудженого у створенні та роботі судової влади в АР Крим, продовження здійснення ним правосуддя і проходження відбору на вакантні посади, необґрунтовано визнано судами формою вчинення ОСОБА_1 державної зради.
Також Суд вважає неспроможними узагальнені доводи захисника про необхідність виправдання ОСОБА_1 у зв`язку з наявністю щодо нього фізичного примусу з посиланням на ст. 40 КК, оскільки касаційна скарга ОСОБА_2 взагалі не містить конкретизації як здійсненого фізичного примусу, так і психічного (з урахуванням положень ст. 39 цього Кодексу).
Безпідставними є доводи ОСОБА_2 про те, що протоколи огляду інтернет-ресурсів є недопустимими та неналежними доказами, оскільки здобуті в порядку, не передбаченому КПК (не встановлено офіційного існування інтернет-ресурсів їх власників та користувачів, а також відповідальних осіб за розміщення інформації на них і її перевірку), та не підтверджують існування рішень, за якими можливо ідентифікувати особу ОСОБА_1 .
Відповідно до ч. 1 ст. 223 КПК слідчими (розшуковими) діями є дії, спрямовані на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні.
Згідно з ч. 1 ст. 237 КПК з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення слідчий, прокурор проводять огляд місцевості, приміщення, речей та документів.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, на підтвердження винуватості ОСОБА_1 суди посилалися, зокрема, на протокол огляду сайтів "судових органів Республіки Крим" від 02 лютого 2015 року та 15 лютого 2017 року, роздруківки сайту "Ялтинського міського суду Республіки Крим" і протокол огляду інтернет-видань від 08 квітня 2015 року, відповідно до якого оглянуто розміщені на офіційних сайтах Президента РФ та Верховного Суду РФ нормативні акти цієї країни щодо діяльності судів на території АР Крим.
Цими протоколами було встановлено, що ОСОБА_1 був чинним "суддею Ялтинського міського суду Республіки Крим РФ" і активно здійснював правосуддя, що підтверджується, зокрема, постановленими на підставі законодавства РФ за його участі судовими рішеннями "Ялтинського міського суду Республіки Крим" від 07 жовтня 2014 року, 30 березня та 30 листопада 2015 року, 16 вересня, 17 листопада, 05 і 06 грудня 2016 року.
Підстав для визнання вищевказаних протоколів, якими здійснено огляд інтернет- сайтів "Ялтинського міського суду" та офіційного сайту Президента РФ і Верховного Суду РФ недопустимими і неналежними доказами Верховний Суд не вбачає, оскільки це офіційні інтернет-сайти органів державної влади РФ, загальнодоступні в мережі Інтернет.
Огляд зазначених інтернет-сайтів здійснено слідчим з дотриманням вимог ст. 237 КПК та зафіксовано (за допомогою функцій скріншоту та друку) зміст відображеної у них, як електронних документах, інформації, що підтверджує існування обставин, які підлягають доказуванню у цьому кримінальному провадженні.
Водночас вищенаведені доводи захисника були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який ретельно їх перевірив та вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог, навівши аргументи та підстави для прийняття такого рішення, правомірно вказавши на взаємозв`язок, узгодженість за змістом цих доказів, що були належно оцінені та щодо достовірності яких у судів сумніву не виникло, а доводи сторони захисту не містять переконливого обгрунтування на спростування результатів цих слідчих дій.
З такими висновками судів попередніх інстанцій погоджується і суд касаційної інстанції.
Верховний Суд відхиляє доводи захисника про порушення права ОСОБА_1 на захист, яке скаржник убачає у відсутності перекладу підозри, обвинувального акта та рішень попередніх інстанцій російською мовою, а також у відсутності в матеріалах кримінального провадження доказів про направлення цих документів засудженому.
Верховний Суд відмічає, що такі доводи ОСОБА_2 були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який, розглянувши матеріали кримінального провадження, дійшов висновку про їх неспроможність, оскільки ОСОБА_1 народився і проживав на території України, перебував на посаді судді та здійснював правосуддя державною мовою - українською, що виключає сумніви у вільному володінні нею. Крім того, цей суд правильно зазначив, що примусове набуття громадянства РФ жодним чином не може свідчити про необхідність залучення перекладача для перекладу процесуальних документів російською мовою.
Крім того, згідно з ч. 3 ст. 323 КПК (у редакції, чинній на час здійснення процесуальних дій) повістки про виклик обвинуваченого у разі здійснення спеціального судового провадження надсилаються за останнім відомим місцем його проживання чи перебування, а процесуальні документи, що підлягають врученню обвинуваченому, надсилаються захиснику. Інформація про такі документи та повістки про виклик обвинуваченого обов`язково публікується у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження згідно з положеннями ст. 297-5 цього Кодексу. З моменту опублікування повістки про виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження обвинувачений вважається належним чином ознайомленим з її змістом.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що суд вищевказаних вимог закону дотримався, зокрема повістки про виклики ОСОБА_1 до суду опубліковувались у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження, а саме в газеті "Урядовий кур`єр", і на сайтах судів.
Крім того, захисник засудженого - адвокат Ляшенко І. І. отримав копію обвинувального акта, що підтверджено наявною в матеріалах кримінального провадження розпискою.
З огляду на викладене Суд відхиляє вказані доводи захисника.
Так само є безпідставними і доводи захисника щодо суворості призначеного ОСОБА_1 покарання.
Згідно зі ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.
Відповідно до вимог ст. 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.
Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість.
Термін "явно несправедливе покарання" означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.
Призначаючи ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 111 КК покарання, місцевий суд урахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, що згідно зі ст. 12 КК є особливо тяжким, особу засудженого, який раніше не судимий, відсутність обставин, які пом`якшують та обтяжують його покарання.
З урахуванням наведених вказаних обставин, а також похилого віку засудженого, суд першої інстанції дійшов висновку про можливість призначення ОСОБА_1 покарання у мінімальних межах, установлених у санкції статті, за якою його засуджено.
З такими висновками суду погодився і апеляційний суд.
Верховний Суд, беручи до уваги обставини цього кримінального провадження (тяжкість вчиненого засудженим кримінального правопорушення, нескладання повноважень судді держави, яку раніше засуджений представляв від імені якої надалі відмовився здійснювати правосуддя, а експлуатуючи свій статус, почав здійснювати "правосуддя" від імені держави, яка окупувала та анексувала частину території України), зазначає, що призначене місцевим судом ОСОБА_1 покарання є законним, справедливим та співмірним характеру вчинених дій, а тому Суд не вважає таке покарання явно несправедливим через суворість.
Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність і умотивованість наведених висновків судів першої та апеляційної інстанцій, у касаційній скарзі захисника не наведено.
Отже, з урахуванням викладеного Верховний Суд дійшов висновку, що вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду є належно вмотивованими й обґрунтованими і за змістом відповідають вимогам статей 370, 419 КПК, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися, постановляючи рішення.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були підставами для скасування судового рішення, під час розгляду кримінального провадження в суді касаційної інстанції не встановлено.
Беручи до уваги вищенаведене, колегія суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу прокурора необхідно залишити без задоволення, апостановлені щодо ОСОБА_1 судові рішення - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд