Постанова
Іменем України
28 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 201/11948/20
провадження № 61-1660св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Крата В. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач -Третій апеляційний адміністративний суд,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 грудня 2020 року
в складі судді Батманової В. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 січня 2021 року в складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Пищиди М. М.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог, ухвали суду першої інстанції та постанови апеляційного суду
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Третього апеляційного адміністративного суду про відшкодування моральної та майнової шкоди.
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 грудня
2020 року, залишеною без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 січня 2021 року, відмовлено у відкритті провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Третього апеляційного адміністративного суду про відшкодування моральної та майнової шкоди.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив
з того, що розгляд судом позовних вимог, незалежно від їх викладення та змісту, предметом яких є, по суті, оскарження процесуальних дій судді (суду), пов`язаних із розглядом справи (від стадії відкриття провадження у справі до розгляду по суті, перегляду судових рішень у передбачених процесуальним законом порядках і їх виконання), нормами ЦПК України чи іншими законами України не передбачено.
Аргументи учасників справи
У лютому 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу,
в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права,
з урахуванням уточнень, просить скасувати судові рішення та повернути справу на повторний розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди не надали правової оцінки щодо дії постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 01 листопада 1996 року та не врахували правових висновків, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц про те, що позовні вимоги про визнання незаконними пов`язаних з розглядом судової справи дій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду) не можуть розглядатися за правилами будь-якого судочинства, але вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої незаконними діями чи бездіяльністю суду, можуть бути предметом розгляду у випадках, передбачених статтею 1176 ЦК України.
Судові рішення підлягають скасуванню як такі, що обмежують права громадянина на захист прав у суді: гарантію права на звернення до суду та гарантію права на розгляд у суді, та як наслідок звільняють Державу Україна від забезпечення гарантії екологічних та інших права, а також гарантії на захист майнових та моральних інтересів, встановлених статтями 50, 54, 56 Конституції України.
Просить також порушити перед Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції України положень Закону України "Про судовий збір" та Кодексу адміністративного судочинства України щодо сплати судового збору при звернення громадянина до суду на підставі верховенства права, встановленого статтею 8 Конституції України та питання про відповідність Конституції України положень Цивільного кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України про порядок відшкодування моральної шкоди судами за приховування суддями інформації про звернення громадянина до суду безпосередньо на підставі статті 8 Конституції України, тобто за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого статтею 364 Кримінального кодексу України.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі.
В ухвалі Верховного Суду вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
За шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом (частина одинадцята статті 49 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі
№ 6-3139цс16 вказано, що "згідно із статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист в суді свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, шляхом відшкодування моральної шкоди. Проте у справі, яка переглядається, між позивачем та судом (суддею) зазначені правовідносини не виникли, тому такі справи не можуть бути підсудні судам загальної юрисдикції. Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених
у процесуальному законодавстві. Отже, чинне законодавство дає можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення. Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Аналогічну позицію висловлено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини. У Висновку
№ 3 (2002 ) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити
в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави. За таких обставин, слід дійти висновку, що належним відповідачем
у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя".
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі № 711/2652/17 (провадження № 14-638цс18) вказано, що "частиною п`ятою статті 1176 ЦК України, на яку, зокрема, посилався позивач, передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. На спірні правовідносини в частині позовних вимог до судді Придніпровського районного суду м. Черкас ОСОБА_4. не поширюється юрисдикція судів з розгляду заявлених позивачем вимог, оскільки ні суддя як посадова особа, що здійснює правосуддя, ні суд як орган, що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем або іншою стороною, котра бере участь у цивільній справі, за винятком випадків, коли суддя виступає як представник цієї установи, а не орган, що здійснює правосуддя. Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Аналогічну позицію висловлено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється насамперед за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до ЄСПЛ. У Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад, надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави. За таких обставин належним відповідачем у цих спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя. Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 01 березня 2017 року
у справі № 6-3139цс16, постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 січня 2018 року у справі № 61-1091св17, а також Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 08 травня 2018 року
у справі № 14-90цс18 та від 21 листопада 2018 року у справі № 14-399цс18
і підстав для відступу від такої позиції не вбачається. Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, зробив обґрунтований висновок про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали), оскільки така позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 489/5045/18 (провадження № 14-191цс19) вказано, що "згідно з частинами першою та третьою статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом. Щодо цивільної відповідальності, до якої позивач має намір притягнути суд-відповідача, Консультативна рада європейських суддів зазначає, що, беручи до уваги принцип незалежності суду: i) засобом захисту від судових помилок (стосовно питань юрисдикції, суті справи або процедури розгляду) повинна бути належна система апеляційного оскарження рішень (як з дозволу суду, так і без дозволу); ii) будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя (у тому числі, наприклад, порушення строків розгляду справи) може вимагатися тільки від держави; iii) недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов`язків, навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (пункт 76 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів). Крім того, якщо держава повинна була виплатити компенсацію стороні через помилку у відправленні правосуддя, саме у держави, а не у сторони справи має бути право притягнути суддю до цивільної відповідальності шляхом подання судового позову (пункт 37 Висновку № 18 (2015) Консультативної ради європейських суддів). Велика Палата Верховного Суду вважає, що означений підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, в яких вони здійснюють правосуддя (пункт 36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц)".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 454/3208/16-ц (провадження № 14-500цс19) зазначено, що "згідно з частиною сьомою статті 49 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції, чинній на момент пред`явлення позову) за шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом. Тлумачення норми свідчить, що на законодавчому рівні встановлено імунітет суду, і він не може бути відповідачем у цивільній справі. Наявність імунітету, за своєю суттю, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію незалежно та неупереджено. Європейський суд з прав людини зауважив, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї зі справ, і в ній Суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що з огляду на обставини тієї справи таке обмеження було пропорційним (Плахтєєв та Плахтєєва проти України (Plakhteyev and Plakhteyeva v. Ukraine), № 20347/03, § 36, від 12 березня 2009 року). Висновок про недопустимість суду бути відповідачем у цивільній справі дозволяє зробити
і тлумачення статей 1174 і 1176 ЦК України. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, покладається на державу, а не на суд. Схожий висновок було зроблено і Верховним Судом України. Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16 вказано, що законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної судом, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя. Здійснюючи правосуддя, суди
є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції, чинній до 30 вересня
2016 року; аналогічні приписи закріплені у частинах першій і третій статті
6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції, чинній з 30 вересня 2016 року)".
Суди встановили, що позивач звернувся до суду з позовом до Третього апеляційного адміністративного суду про відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної у результаті винесених цим судом ухвал від 23 вересня
2019 року та 05 листопада 2019 року у справі № 160/7738/19.
Однак з урахуванням вимог чинного законодавства суд (суддя) як орган (особа), що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем у цивільній справі, за винятком випадків, коли суд (суддя) виступає не як орган (особа), що здійснює правосуддя, а як будь-яка інша установа (особа).
За таких обставин суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у відкритті провадження у цій справі, оскільки такий позов ОСОБА_1 не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.